Маріуполь. Фото: Валентин Спринчак / ТАСС
Маріуполь. Фото: Валентин Спринчак / ТАСС
14 квітня 2022

Маріуполь. Монолог із пекла

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Її звати Леся. Їй — 43 і вона все життя пропрацювала вчителькою фізкультури у школі. Леся з дітьми ледь врятувалися з пекла, яке влаштувала у Маріуполі російська армія. Спершу просила змінити її ім’я в тексті, але, перечитавши, махнула рукою: мовляв, пишіть, як є, та пішли вони… Публікуємо історію з перших уст.

Біда до Маріуполя підкрадалася тихцем. 24-го ми зрозуміли, що у Путіна поїхала кука, але вирішили, що треба перечекати. Одні казали: тиждень, інші — 3–4 дні. Почали долинати глухі звуки пострілів. Над головами загуділи ворожі літаки й гелікоптери. Коли літаки на низькій висоті, то гуркіт такий, ніби розкололося небо.

Постріли поступово наближалися, гул літаків частішав, червоточина видавала над головами все неприємніші тембри. Ніби у цей момент народжувалася Ґодзілла.

Але російські канали — а ми через «тарілки» дивилися здебільшого їх — показували Путіна, який наголошував, що росіяни у цивільних не стріляють і їх не бомблять. То заспокоювало. Багато сусідів і знайомих міркували так: військові розберуться між собою, політики — між собою, а ми, прості люди, тут ні при чому. Така омана тотально домінувала у тоді ще не розбомбленому Маріуполі.

Перші сумніви закралися, коли серед ночі від вибухів почали здригатися стіни. Важкий глухий удар — і будинок підстрибує.

Уявіть: ви на пʼятому поверсі, під ногами танцює підлога, зі стелі сиплеться штукатурка. Дуже страшно прокидатися у багатоповерхівці від того, що тріщать стіни.

Але навіть коли все довкола тріщало та сипалося, ми все ще згадували слова Путіна, що він не стріляє у мирне населення, і, знаєте, воно заспокоювало.

Ви собі не уявляєте, якою буденною може бути війна. Ви готуєте на завтра дітям їжу. Йдете до перукарки. Купуєте великий букет квітів. Заганяєте дітей по черзі до ванної (вони у мене самостійні, але старшому треба кілька разів нагадати). Під ті ж російські новини, де розповідають, що Київ майже захоплений, українські військові виїжджають на зустріч росіянам здаватися, а на жоден будинок мирних мешканців не впало навіть російської пилинки, — одягаєтеся і готуєтеся йти до сестри на ювілей. І в цей момент у вас на очах, на очах ваших дітей — бо ми всі були на кухні — у будинок навпроти потрапила ракета. До того російські ракети пролітали над нами сотні разів. Ми дуже боялися їх зловісного звуку. Але вважалося, що то розбираються між собою військові.

Реальність раптово перемкнулася.

Ми отямилися, коли лежали на коридорі, закидані дверцями, одягом, засипані штукатуркою, пилом і ще якимось сміттям. Вікна вибило. Їх вирвало з рамами, а скло хрустіло під ногами по всіх кімнатах. Уціліла лише ванна з туалетом. Ми туди й переселилися. Діти спали у ванній, а я стелила собі біля них на підлозі.

Маріуполь. Фото: Сергій Бобилєв / ТАСС

Того вечора Алінка вперше впісялася. Їй незабаром дев’ять і я бачила, як їй соромно. Вона плакала і вмить здитиніла. Мала вважала себе вже дорослою, сама поралася у ванній, а тут з мовчазною приреченістю дала себе помити. Я тоді теж отримала свою дозу приреченості.

Найгірше, що у такі моменти з нашого мислення зникає раціональність. Над тобою летять ракети, цілодобово стріляють, а ти згадуєш, що якийсь підер сказав, буцімто не стріляє по цивільних, і віриш, що все минеться.

Будинок навпроти відходив, наче важкохвора людина. Він горів та тлів багато днів. З настанням ночі зловісна краса смерті видовищно мерехтіла і переливалася. Вогонь без поспіху пожирав кімнати, в яких не було вікон, а місцями навіть стін. Де-не-де з дір розвівалися фіранки або штори, які то займалися, то гаснули.

Та реальність дуже важка для психіки навіть сформованої людини. А що вже казати про дітей? Навколо пожежа, тріщить вогонь, смердить кіптява (навіть у ванній вона виїдала очі), а в квартирах, де вибило фасадні стіни, ми бачили, як люди холерично зазирають у шафи, скидають речі в чемодани, в’яжуть здоровенні тюки — намагаються врятувати бодай щось. Ніби перед очима здоровенний апокаліптичний середньовічний вертеп.

Тоді ми познайомилися зі смертю. До цього ми всі знали тільки ритуальну смерть — за віком, від хвороби чи в аварії. Приходить священник, збираються люди, всі плачуть, жаліють небіжчика і його рідню.

У Маріуполі смерть стала буденною. Наприклад, біля третього під’їзду розхераченого будинку старша жінка кілька днів плакала над трупом сина. Він вертався додому, коли прилетіло. А поруч сусіди, поки не стріляють, щось готували. Начиння швидко закіптявіло. Сусідка, яка жила під нами, перші дні, коли ми перебралися до підвалу і готували біля під’їзду на вогні, бурмотіла, мовляв, як так можна, це ж «цептер»?! А потім її сковорідка почорніла, як усі інші. Байдуже, що коштувала 500 баксів.

Маріуполь. Фото: Олександр Єрмоченко / Reuters / Forum

Я не знаю, що найстрашніше. Може, ракети? На наше подвір’я вони прилітали не раз. Якось — серед тиші, коли готували кашу, і «цептер» залишився лежати на землі поруч із мертвою власницею. Але ні! Ракети — найпідліші вбивці. Найстрашніші — літаки. Їх гул — як вирок. Вони наближалися дуже швидко, а потім гупали вибухи від бомб чи ракет. І кожен розумів: якщо одна потрапить у будинок, то ми — трупи. Чого я найбільше боялася? Щоби не вижити пораненою.

Після бомбардувань із будинків вискакували люди і благали допомогти пораненим. Але до них ніхто не підбігав. Хлопчик неподалік від нас кілька днів носив воду мамі, якій перебило ноги. Потім чоловікам вдалося витягнути її. Не знаю, яка їхня доля. Заплакані й налякані очі тієї дитини не забуду ніколи. Ми давали йому їсти, коли він носив воду. Мамі його передавали. Пощастило, що маму присипало у підвалі й не побоялися розбирати завали. Коли розбирали завали на відкритій місцевості, то русня людей розстрілювала.

Підвал — то наступний самообман. Приміщення, де чекаєш смерті. Гена, мій старший, теж почав впісюватися. То була трагедія для 12-річного хлопчика. Про молодшу — мовчу. Вона тремтіла, наче кошеня на морозі. Спочатку, коли заспокоювалося, я забігала з ними до хати, щоби помити і переодягнути. Фасадних стін у вітальні й спальні вже не було, наші кімнати дивилися на подвір’я. Ми ставали на коридорі й там робили, що було треба. Я їх там навіть мила. Носила воду від сусідів, у них гріла, коли була ще можливість, і мила.

Знаєте, місцями робилося смішно.

Фасадної стіни у будинку майже немає, хати повідкривані для вітрів, птахів, котів, собак, бомжів. А сусіди чемно стукають у двері, якщо хочуть щось спитати.

Наші сусіди — окрема розмова про людей з великої літери. У підвалі утворилася щільна комуна. Ми помагали одні одним не зійти з розуму і вижити. Пісяли не лише мої діти, а практично всі, навіть декотрі дорослі зізналися, що не витримували.

Страшно, коли ти втрачаєш відлік часу. Він перестає бути потрібен. Бо у мороці підвалу все протікає по-своєму. Всі сидять мовчки, не сплять і прислухаються до гулу. Ми навчилися розпізнавати звуки ракет, реактивних снарядів, бомбардувальників і винищувачів, калібр гармат. Уявіть цегляну бляшанку, у якій спітнілі шпроти попіднімали немиті обличчя і слухають, що гуде. На якомусь етапі ми змирилися, що стали смертниками й просто існуємо. Ми знали, що бомбардують чи стріляють найактивніше між 10-ю вечора й 2-ю ночі, потім затишшя до 4-ї ранку. Від 4-ї до 6-ї знову пекло. За дві нічні тихі години ми мусили помити дітей, переодягнути і щось приготувати.

Сусіди знаходили родичів чи знайомих із машинами, скидалися на бензин — він по 800 гривень за літр — і їхали. Доїжджали не всі. Пізніше не вдавалося навіть виїхати, бо росіяни розстрілювали все, що рухалося. Якщо на машині напис «діти» або біла шмата — її обстріляють першою. У них особлива ненависть до тих, хто намагався виїхати з міста.

Але тоді ще машини їздили. Мене знайшов колишній і запропонував їхати з ним. У автівці були його дружина, її мама, їх доньки. Спитала малого, чи хоче з татом, він кивнув головою, що так. Я попросила, щоби відвіз мене з малою до хати, яка лишилася від мами. Дурне я тоді зробила. Якщо він знайшов місце у машині підвезти мене до хати, то вже би й вивіз. Але я не хотіла нікуди їхати зі свого дому. Мріяла лише про одне — спокій. Здавалося, що між стінами, серед яких так багато мого дитинства, мені буде добре і затишно. До війни так і було. Після смерті другого чоловіка ми з дітьми перебиралися на все літо «до бабці». Хоч бабусі вже не було. Серед дерев розкладали надувний басейн, наносили води і плюскалися у ньому дикунами. Діти не вилізали з басейну навіть під час дощу.

Після пекла у місті перші сільські дні нагадували малий рай.

Малий дзвонив, що вони у бабці під Луцьком, по голосу чула, що у нього все добре, прошепотів, що більше не впісюється.

Ми з малою навіть медовик приготували. Іншого разу тушкували кролика, якого купила у сусідів.

Так тривало, поки в село не зайшли осетини. Ходили від хати до хати й грабували електроніку та дорогі речі. Били вікна і не звертали уваги, що в хаті є люди. Виводили господаря, примушували ставати на коліна або наказували всій сім’ї роздягнутися наголо і так тримали людей на вулиці, поки грабували. Вони, як тільки бачили гарну хату, не могли не познущатися з господарів, якщо ті були, розграбувати і підпалити. Навіть льохи їм не давали спокою — розстрілювали кожен слоїк із заготівками.

Маріуполь. Фото: Олександр Єрмоченко / Reuters / Forum

Наші їх вибили. То обійшлося додатковим знищенням кількох хат із вцілілих. Люди потіснилися, навіть почали робити ремонти. І тут вдарили російські «Гради». У місті ти хоч у підвалі можеш сховатися, а в селі льохи з компотами навіть від осколків не захищають. Ми з малою тулилися і тремтіли. Вона знову почала впісюватися, але ми більше не звертали на це уваги. На вулиці валялися шматки трупів сусідів, наших хлопців і цих дурнів, бородатих і з золотими зубами. Ненавиджу цих рагулів!

Їжа скінчилася, та їсти і не хотілося. Якось мала спитала: мамо, а ми помремо? Я промовчала, бо не хотіла брехати.

Бо кожен прожитий день у тих умовах — випадковість, виграш у рулетку, статистична похибка.

Після наших прийшли росіяни. Вони дивилися на все переляканими очима, ніби не вірили.

Якось я гаркнула до їхнього офіцера, якого хріна вони сюди приперлися? і спитала, чи тепер серед руїн їм легше? А чого ви фашистів до влади допустили? — відповів він і спитав: ти не в курсі, хто ваш президент? хочете стати філіалом Ізраїлю?

Якось він надійшов зі стосом різних планшетів, привітався — він вважав себе моїм залицяльником — і питає: а що, у вас у селі справді є планшети? Він не міг повірити, що в селі користуються планшетами. А їхній солдат кричав, що охреніли зовсім — асфальту понакладали в селі.

Їхні солдати — то окремий вид гомо еректікуса. Вони грабували магазини, а потім влаштовували пікніки. Кілька разів давали малій цукерки, якось кинули нам через вибите вікно упаковку зефіру. Зібрали людей біля машини і пропонували цвілий хліб. Гуманітарка, по-їхньому. Я чому маю брати твій цвілий хліб? — спитав пенсіонер, — я звик до свіжого. Ти приперся сюди, щоби я їв твій цвілий хліб? — Ах ти, сука, — озвіріли росіяни, — ми все життя такий жеремо, а ви бридитися надумали?

І почали його бити. Вони часто когось били. Або билися між собою. Гульбанили руські конкретно. Наслухалася тостів і за парад у Києві, і за парад у Варшаві (до поляків у них якась тваринна ненависть — «ето вториє хохли»), і за парад у Берліні, навіть за парад у Лондоні.

Мамо, то правда? — спитала мала, слухаючи їхні крики.

— Хай п’ють, — кажу донці, — в задницю вони помарширують.

Але їм не вдалося дограбувати вцілілі помешкання, бо їх передислокували. Повернулися кавказці. Ходили по селі, виламували двері і кричали: хазяєва вєрнулісь! Стругати хочеться, коли їх згадую.

Приїхала гуманітарка. Вивантажили макарони й поїхали. Люди зійшли розбирати і туди прилетіла міна.

Осетини виставляли у дворах перед будинками «Гради» і гепали. Наші відповідали. Виходиш після канонади і бачиш свіжі трупи джигітів. Через чотири дні знову повернулися наші. З цього моменту село обстрілювали цілодобово «Гради», гармати, іноді навіть літаки.

Якось я вивела малу в туалет. Як не дивно, але наш старий туалет лишався неушкодженим. Навіть вогонь його не взяв, хоч той дерев’яний. Дивлюся, а сусід пакує сумки в машину. Я кивком привіталася і чекаю на малу з туалету. Сусід виїжджає з подвір’я, зупиняється і кричить до мене, щоби сідала.

У мене перед очима, наче у термінатора, пробігли всі плюси і мінуси. Я вихопила з туалету малу і побігла до машини. Всього нас їхало семеро. Проїхали кілька хат і тут як бабахне. Машину підкинуло. Ми всі в потах. Моментально простір заповнила смердюча курява. А сусід мчить. Все одно вмирати. Слава богу, що ми не врізалися у стовп чи паркан. Коли виїхали на трасу, то побачили, що у районі наших хатів чорна вирва.

Найважче у дорозі — знайти бензин. Жінки за нього всі кульчики повіддавали. І кульчики моєї малої теж пішли. Дурня. Купимо.

Потім почали з’являтися заправки. Дивлюся, а там працює магазин. Думаю, що треба малій піти печенько купити. І тут до мене доходить, що від мене несе сечею. Бо дитина вже в машині впісялася. І раптом я спитала себе: тобі важлива дитина чи як від тебе пахне? (Чуєте, я вжила слово «пахне» — прямо амбре.)

Зайшла до магазину і кажу, що ми з Маріуполя. А касир питає: чим можу вам допомогти? І тоді я відрубала: у вас можна помитися? Після теплої води у мийці ми повиходили блискучі, як іномарки в автосалоні. Далі їхали від блокпоста до блокпоста. Особливо надокучали блокпости у селах. Там усі такі поважні. Я їх розумію. Їм здається, що вони щось рятують, допомагають, охороняють. Просто вони не знають, що таке вибухи від «Градів» та бомб. І дай боже, щоб не знали.

***

Росіяни напали, тому що вбогі.

Постріли по Маріуполю то помста опущених, які хотіли пограбувати хату. Але отримали по голові й від образи вирішили знищити хату, яку не вдалося пограбувати. У блатному світі таких називають «бєзпрєдєльщіками». Помста за те, що не вийшли зустрічати з калачами, розмахуючи триколорами під дебільні пісеньки такої ж опущеної Чичеріної. Помста за опір. Помста за те, що люди у нас хоч і здебільшого російськомовні, але в болото повертатися не захотіли. Куди там повертатися? Через кілька місяців наша армія розбомбить Москву-сіті — ми в це віримо — і виявиться, що Росія — тупе забите село, яке тішилося від того, що воно дурне, неконтрольоване і з ядерною дубинкою.

Вони бісяться, бо у нас є батьківщина. Ми ходимо до церков, бо поважаємо своїх батюшок, а не сцимо, що вони стукануть, що не так молилася у храмі. Вони заздрять нам, що ми живемо. Не розумієте? Не знаю, як у вас на Западній, але у Маріуполі ми прекрасно знали своїх руських. Ми всі говорили російською. Але поводилися по-іншому.

У моєму п’ятиповерховому будинку жило дві кацапські сім’ї. Одна — мама з сином-алкоголіком, який через бухло помер, а друга — мама з сином-алкашем, який, коли напивався, ходив по подвір’ї, всім погрожував, репетував матюки, гримав у двері, блював, де стояв, а потім у тому блювотинні спав. Ще була третя кацапська сім’я. Він був мутний, то швидше російськомовний, ніж кацап. Розповідали, що він пов’язаний чи то з бандитами, чи то з ФСБ. Вони від нас виїхали. Ото і всі росіяни.

Їх усе бісить. Наша хоробрість, бо ми мали бути сцикунами. Наша працьовитість, бо маємо топитися у лайні, як на «матушці рассєї». Їх навіть бісять наші волонтери. Вони розстрілюють українські гумконвої через заздрощі, що ми люди і допомагаємо один одному з людських причин, а вони марширують, тулячись один до одного через тваринячий страх, щоби не здав сусід. Дивіться, як системно вони обстрілюють зелені коридори. Бо не можуть змиритися, що ми з Маріуполя втікаємо від них, нібито визволителів, до хунти, від якої вони прилізли нас визволяти. А ще невідома доля тих, кого вони силою запакували в автобуси і як біженців повезли в Росію. Там відбирають паспорти, тримають у непристосованих приміщеннях, годують (пачка печива на день, бо все порозкрадали) і забирають мобілки. Про ті концтабори люди колись розкажуть окремо.

Записав і переклав Олег Ущенко

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Читайте також