Станіслав Бересь: Поговорімо спершу про ваше життя , давніші епізоди якого були увічнені у «Високому замку». Пізніші, мабуть, криються в долі Кароля Вілька із «Незмарнованого часу» або Стефана Тшинецького зі «Шпиталю Преображення». Крім того, можливо, щось із вашої індивідуальності або темпераменту притаманне пілотові Пірксу або Трурлеву. Чи погодитеся разом зі мною повернутися в минуле?
Станіслав Лем: Добре , спробуймо, хоча слід визнати, що найбільш відповідний для цього період — коли я писав «Високий замок», адже нині чимало деталей вже не можу відтворити й видобути з пам’яті. Але передусім мушу заявити: то ніякий не роман, як полюбляють стверджувати критики. Там немає жодної вигаданої деталі, а якщо й можна говорити про якусь неправду, то, либонь, тільки в тому сенсі, в якому ми вважаємо «красивою неправдою» мистецтво. Наприклад, історія з «королівством документального всевладдя», яка здавалася критикам вигадкою, автентична від початку до кінця, хіба що з застереженням, що її метафізичні куліси додав уже зрілий Лем.
СБ: Окрім отого епізоду з посвідками , мені також загалом вигаданою здалася постать самотньої дитини, що уникає світу.
СЛ: Не сумнівайтеся , я описав у цій книжці все максимально правдиво, я тоді не усвідомлював, що дійсно був самотньою дитиною, якій подобалась її самотність, що мені не надто були потрібні друзі й що я більше волів свої тодішні химерні міркування, ніж товариство ближніх. Мабуть, я з дитинства був схильний до самітництва. А позаяк дитина не має змоги оцінити себе таким чином, то щойно тепер я бачу, що то не було звичайне дитинство.
СБ: Нестачу приятелів у дітей і підлітків зазвичай компенсують близькі стосунки з батьком чи матір’ю.
СЛ: Коли йдеться про мої стосунки з батьком і матір’ю , я волів би обмежитися тим, що написав у «Високому замку».
СБ: Як вам буде завгодно , хоча, правду кажучи, мене дуже цікавить ваша матір. Роль батька у формуванні вашої особистості можна легко відтворити завдяки цій книжці, а про матір ми майже нічого не знаємо. І тут виринає стереотип: батько як інтелектуальний першоелемент, мати — моральний...
СЛ: Розумію , але тут ви жодного архетипу не розкопаєте. Моя мати походила з дуже бідної сім’ї з Перемишля , тому шлюб мого батька серед його родичів вважався ледь не морганатичнимОфіційно не визнаний шлюб особи царського роду з особою нижчого походження, який не давав дітям прав престолонаступництва. — Прим. редакторки.. Іноді вони натякали матері , що в цьому є щось неправильне. Що ж, вона не мала жодного фаху й була простою домогосподаркою. Між нами були вельми добрі стосунки, проте я завжди більше горнувся до батька, і, певно, тому він сильніше вплинув на мою особистість, що, зрештою, легко помітити, зважаючи на мої зацікавлення. Мати, звісно, завжди сиділа вдома, штопала шкарпетки і піклувався про мене, але ніколи не була моїм повірником. У цій ролі виступав батько. І хоча він був дуже зайнятий, я високо цінував короткотривалі миті, які він викроював для мене зі своєї роботи.
СБ: У «Високому Замку» фігурує також образ вашого дядька. Ви мали з ним доволі добрі стосунки.
СЛ: Так , ідеться про брата моєї матері, він, як і батько, був лікарем-отоларингологом. Батько подбав про нього ще в студентські роки, тож наші відносини були вельми дружні. Сьогодні часто трапляється, що до дядька звертаються на ім’я, але тоді панували інші правила. Кликати дядька «Ґеник» здавалося чимось незвичайним. Він мав широку душу, і якщо мати вважала, що 50 грошів на тиждень — це й так занадто висока сума для гімназиста, дядько думав інакше й часто давав мені п’ять злотих із Пілсудським , і тоді мені здавалося, наче на голову ллється золотий дощ.
СБ: Ви відразу ж конвертували їх у халву?
СЛ: Та звичайно , але я ще й купував дротики для експериментів, якісь двигунчики, машини ВімшурстаЕлектрофорний генератор — джерело електричного струму, що базується на принципі отримання енергії від приведення в рух (обертання) рухомих частин машини. — Прим. редакторки. , електростатичні пристрої, індуктори, вакуумні трубки тощо. Все це у «Високому Замку» не було перебільшено ані на волосину. Коли пізніше ми з дружиною привели на світ дитину, я намагався — зрештою, несвідомо, — копіювати самого себе, купуючи синочкові незліченні металеві й електротехнічні дивовижі, і не міг зрозуміти, чому він цікавиться всім цим значно менше, ніж свого часу цікавився я. Що ж, відомо: коли хочеш когось особливо милого обдарувати, купуєш йому передусім речі, які любиш сам.
СБ: Отож батько , дядько, електричні пристрої та посвідки — це всі супутники вашого дитинства?
СЛ: Дійсно (нині я це констатую з жалем) , я був самітником і не мав ні дуже близьких, ані просто близьких друзів. Я намагався завести приятелів, але навіть у хлоп’ячі літа, коли неважко знайти повірника, мені не вдалося ні з ким подружитися. Напередодні війни (я про це, здається, не згадував у «Високому Замку»), коли мені було близько 17 років, я почав писати вірші. Вірші виходили кепські, та я до них прив’язався, тож, коли під час окупації залишив їх у помешканні, був глибоко переконаний, що національна культура зазнала великих втрат. Якби гестапівці володіли польською і переглянули ту чернетку з моєю патріотичною графоманією, либонь, остовпіли б! Загальний висновок із цього: я надто повільно дозрівав і запізно мудрішав.
СБ: Роки навчання в гімназії доволі докладно описані в «Високому замку» , проте оповідь уривається 1939 роком, адже почалася війна, а до Львова увійшли росіяни. Цього, звичайно, Ви не могли описати в часи ПНР.
СЛ: Так трапилося , що екзамени на атестат зрілості я склав на початку літа, а відтак спалахнула війна , і вже незабаром Польща перестала існувати. То була для мене жахлива мить, я постійно до неї подумки повертаюся. Згори, вулицею СикстуськоюСучасна вулиця Дорошенка. — Прим. перекладача. з ЦитаделіЗбудований у другій половині XIX століття форт із військовими казармами, в роки Другої світової війни — концентраційний табір для військовополонених. — Прим. перекладача. спускалася польська кінна артилерія , аж раптом із бічних вулиць виїхали на конях совєти (не знаю чому, з монгольськими пиками). Усі як один мали в одній руці наган, а в другій — наступальну гранату. Вони наказали нашим солдатам відчепити ремені, зброю кинути на землю, гармати з кіньми залишити і йти собі геть. Ми стояли приголомшені і плакали. Ми бачили, як Польща розсипається! Двірник, який був свідком Єгови, вкривав покинутих коней попонами з ящиків. Те, що сталося потім, уже розтануло в пам’яті.
СБ: Яким було співвідношення сил?
СЛ: То був цілий польський полк , розгорнута колона закінчувалася на Цитаделі.
СБ: Але з ваших слів можна виснувати , що совєтів була жменька.
СЛ: Бо саме стільки перебувало в моєму полі зору. Але в місті їх було так багато , що Львів відразу ж капітулював. У цій сцені насправді є щось несамовите, але я не розумію, що саме. Те, що це трапилося без жодного пострілу, мовчки, наче у сні?.. Саме так. Чи ті монгольські морди щось вигукували (либонь, так), не пам’ятаю. Особливо мене вразило, що совєти навіть не взяли наших солдатів у полон, вони нічого їм не заподіяли, тільки наказали забиратися («пашол вон»). Так для мене закінчилася Польща. Той образ, побачений перед брамою будинку, запам’ятався на все життя.
СБ: Чи росіяни вбивали людей? Грабували , ґвалтували?
СЛ: Тоді ще ні , бо вони щойно ввійшли в місто.
СБ: Для зґвалтування і пограбування вистачить кількох хвилин.
СЛ: Ні , ні, вони спочатку поводилися пристойно, так само як пізніше німці. Поки вступала регулярна армія, все відбувалося доволі цивілізовано. Допіру, коли прийшов НКВС, почали діятися жахливі речі: депортації, селекції тощо. Так само було згодом із німцями. Допіру ті, хто приходили вслід за першою хвилею, давали, як то кажуть, добрячого копняка під зад. Звичайно, були й винятки, скажімо, айнзацгрупа, яка вбила польських професорів Львівського університетуУ липні 1941 року на Вулецьких пагорбах у Львові фашисти розстріляли близько 45 польських учених, викладачів, переважно Львівського університету, а також членів їхніх сімей та гостей. — Прим. редакторки. і Бой-ЖеленськогоТадеуш Бой-Желенський (1874, Варшава — 1941, Львів) — відомий письменник, поет-сатирик, есеїст, критик, перекладач, громадський діяч і лікар. — Прим. редакторки.. Про це цікаво написав професор Штейнгауз. Його книжка блискучаЙдеться про мемуари: Hugo Steinhaus, Wspomnienia і zapiski, Londyn 1992. — Прим. перекладача. , позаяк він залишається холодним у спостереженнях і однаково нещадно трактує і совєтів, і німців.
СБ: Поява більшовиків на вулицях Львова стала , мабуть, цілковитою несподіванкою для його мешканців.
СЛ: Ви знаєте , до такої міри, що коли прийшов до нас «на квартіру» енкавеесівець Смірнов, мама викинула його за двері. Коли батько, повернувшись додому, почув про це (а він мав сяке-таке уявлення про більшовиків), то дуже розхвилювався. На щастя, комісар виявився порядною людиною. За якийсь час він просто повернувся і вселився в найбільшу кімнату. Коли росіяни 1941 року втекли, все його помешкання було всіяне записниками, де він нотував вірші. Смірнов був поетом.
СБ: Що , мабуть, не перешкоджало йому успішно провадити арешти і влаштовувати депортації.
СЛ: Та звісно! Коли ввечері він надягав свій парадний мундир , ми знали, що починається нова операція, тож бігли з колегами до сімей біженців, у яких у паспорті Львів не був записаний як місце народження. Ми ховали їх за опущеною металевою віконницею в бібліотеці «Еверс». Ми робили це не з патріотичних міркувань, а росіянам на злість.
СБ: Чи такий квартирант захищав від репресій?
СЛ: Авжеж , у нас на дверях висів дуже добрий документ: помешкання реквізоване комендатурою. Тоді це називалося «ордер» або якось так, і означало, що квартира повністю зайнята. У цьому сенсі Смірнов дуже добре оберігав нас.
СБ: Скільки хвиль депортацій було у Львові до приходу німців?
СЛ: Важко сказати. Зрештою , то було місто з населенням близько 360 тисяч. Критерій був такий: спочатку схоплювали біженців, адже через документи їх було найлегше виявити. Відтак панував класовий критерій, а пізніше (на диво загалу) — вивозили довоєнних комуністів (дуже їх совєти не любили , ой дуже).
СБ: Ваш батько також винятково погано вписувався у совєтські табелі про ранги. Успішний лікар із великого міста — буржуй.
СЛ: Але лікарів не брали , бо вони були потрібні. Шпиталь відразу перейменували в поліклініку. Ось і все. Звичайно, про приватну практику не було й мови.
СБ: Навіть «ліву»?
СЛ: «Ліва» , природно, була.
СБ: Ви згадали , що батько мав уявлення про більшовиків. Що це означає?
СЛ: Колись , ще як вояк австро-угорської армії, він попав у російський полон і потрапив у Туркестан, тож дуже добре знав російську, адже був посередником між групою німецьких офіцерів і командиром табору військовополонених на березі ріки Сирдар’я. То були ліберальні часи, тож батько мав там собаку і навіть лікував хворих. Собаку звали Сралик, бо він накладав купи під кожним ліжком, окрім ліжка свого господаря. Батько навчився там пити кумис, ферментоване кобиляче молоко. Коли його вперше почастували кумисом, то веліли заплющити очі, і йому здалося, що він п’є легке вино.
СБ: Ваш батько був офіцером , чи не так?
СЛ: Звичайно , він був оберартцВійськове звання старшого лікаря, аналог оберлейтенанта. — Прим. перекладача.. Зважаючи на героїчну поставу його підрозділу , росіяни дозволили їм здатися в полон із шаблями, але відразу ж на першій станції за Перемишлем зброю відібрали. Коли батько втік і дістався ближче до наших країв, був уже травень. Як офіцера в формі його відразу розпізнали і повели на розстріл, але, на щастя, батька помітив знайомий перукар зі Львова, який стояв на тротуарі, він знав якогось «червоного» коменданта, тож відразу побіг до нього і врятував батька. Якби тоді він не опинився на тому тротуарі, сьогодні я б з вами не розмовляв.
Це кумедно , але в Берліні батько доктора Крауса, який мене з дружиною запросив до Відня як гостя Австрійського інституту літератури, теж був австрійським офіцером. Він працював на лісоповалі на півночі Росії. Коли полонені поверталися додому, їх затримали «червоні» і наказали показати долоні. Хто мав мозолисті руки — відпустили, а в кого були «панські» — вбили на місці. Краус мав мозолі, бо працював лісорубом. Це його врятувало. Все це, звичайно, суперечило Женевській конвенції, але в совєтів, як бачите, вбивство відбувалося блискавично.
СБ: Що діялося в місті після приходу совєтів?
СЛ: Коли вони ввійшли у Львів , батько відразу ж завбачливо повів мене до крамниці на площі СмолькиТепер площа генерала Петра Григоренка. — Прим. перекладача. , яка стояла геть порожня, бо її пограбували, проте власник з якогось закамарку ще витягнув смугастий плащ. Це було дуже мудро, бо згодом вже нічого гідного не вдавалося придбати. Відтоді я все пам’ятаю уривками. Наприклад, у кімнаті для прислуги, де за польських часів мешкала покоївка, стояла міцна кахельна піч. Палячи цигарки, ми кидали в неї недопалки. Пізніше, коли прийшли німці, ми вимітали їх із печі й кришили смердючий недопалений тютюн, щоб було що палити. У ті часи не бракувало екзотичних товарів, скажімо, були такі огидні гільзові цигарки «Біломорканал». Я їх терпіти не міг. Якось після здачі іспиту я купив собі совєтську сигару... Думав, задихнуся. Мені вже трохи плутається в пам’яті (все, окрім дівчат): що було за перших, а що за других совєтів...
Що ще тоді цікавого діялося? Зникла халва , натомість з’явився урюк — невеликі сушені абрикоси. Совєти ввели свою карткову систему. Тим , хто працював, видавали блоки з купонами, на яких ціни були вказані в процентах. Що б тоді не купували, частину платили в рублях, а частину купонами. Якщо хтось був, наприклад, лікарем, платив на 20-25 % менше. Втім, дехто платив на 75 % менше.
Батько тоді був дуже заклопотаний на роботі , а мати займалася домом. Я готувався до іспитів у Політехніку (звісно, совєтську) в нашій колишній кімнаті для прислуги, позаяк їдальню зайняв — як я вже казав — енкавеесівець. Учив мене молодий чоловік на прізвище Любельський, якого я зустрів згодом, через 20 років, на книжковому ярмарку в Палаці культури. У нього були манливі блакитні очі. Любельський впізнав мене , хоча ми постарішали. Він непогано навчив мене нарисної геометрії Монжа, яка була надзвичайно корисна при складанні іспиту. Врешті-решт я здав той екзамен, але мене не прийняли, бо батько виявився буржуєм.
СБ: Навчання у виші було способом виживання?
СЛ: Звичайно. Чимось треба було зайнятися , тож уже 1939 року я став студентом Львівського медичного інституту, але потрапив туди звивистим шляхом, адже батько скористався давніми знайомствами. Позаяк колись певний час він був асистентом у професора Юраша, одного з засновників польської отоларингології, то з його допомогою і за підтримки відомого біохіміка професора Парнаса мене дописали в список абітурієнтів медичного. Я пішов неохоче, але розумів, що якщо не почну вчитися в виші, буде зле.
СБ: А якщо б ви не потрапили до вишу?
СЛ: Мене могли призвати в Червону армії. Я нічого в житті так не боявся , як «повєстки» з військкомату. Я тоді вже пройшов медкомісію, на щастя, мав добрячий астигматизм і дійсно не надавався до служби. Щоправда, напередодні війни я заробив золотий стрілецький значок, але для совєтської комісії я був непридатний до служби ще й тому, що її членами були друзі мого батька.
СБ: З ким ви дружили в студентські роки?
СЛ: Товариство було дике. Пригадую такого собі Сінєльнікова з Росії , одягнутого, ніби він натяг на себе костюм молодшого брата. Його вбранню, зрештою, багато чого бракувало. З’явилися євреї , прибулі з глухої провінції. Скажімо, на нашому курсі була дуже симпатична єврейка на прізвище Кауфман — золотоволоса блондинка з блакитними, мов небо, очима. На жаль, вона розмовляла польською з таким потворним єврейським акцентом, що аж прикро було слухати. Мабуть, пізніше німці її вбили. Було чимало людей із провінційних нір і дір, які раніше не мали жодних життєвих перспектив, а тепер пхалися у вищу школу.
Я вчився з Анкою Павліковською , але ті наші дівчата були жахливі зубрилки. Була між нами й «біла» росіянка, яка вдавала, що нею не є. Ми часто ходили на прогулянки. Крім того, у нас було багато українців. Один із них позичив у мене «Комізм» Бистроня і досі не повернув. А то було цінне видання, адже післявоєнні вже зазнали цензури, позаяк там було багато антиєврейських анекдотів. Був там, наприклад, вигаданий уривок із «Валленрода» Поема Адама Міцкевича, 1828 рік. — Прим. редакторки: «Finwo kamen Litwakes zi kamen von nachtpromenade». Це , звичайно, ніякий не їдиш, він це вигадав. З післявоєнного видання Бистроня все зникло. Було також багато нормальних студентів-поляків, які й так потрапили би до вишу.
СБ: А професорські кадри?
СЛ: Була нечисленна група викладачів із Росії , були українці, але більшість — поляки. Паразитологію викладала росіянка, яка жахливо затягувала: fasciooola hepatiąuaaa. Ми мусили вчити латинські терміни, але позаяк іспити були переважно польською, то ми якось викручувались. Тільки фізики нас навчав українець Ластовецький, якого пізніше застрелило польське підпілля, тож українці в помсту відразу ж убили молодого професора історії поляка Болєслава Ялового. Тоді Панчишин, ідейний провідник українців, сховався нагорі в соборі святого Юра і там помер від сердечного нападу. Троє українських лікарів підписали тоді свідоцтво про смерть, щоб було ясно: це не черговий удар у відповідь 1941 року окупанти призначили відомого лікаря Мар’яна Панчишина керівником клініки львівського медінституту, він намагався відновити діяльність вишу, проте нацисти відкрили тільки «державні природничо-медичні фахові курси». Вбивства польським підпіллям лікарів Олександра Подолинського і Андрія Ластовецького викликали в ученого стрес, він переховувався у митрополичій резиденції на Святоюрській горі й помер 1943 року через тромбоз коронарних судин серця. — Прим. перекладача....
СБ: Тобто лекції читали також українською?
СЛ: Читали , але я знав цю мову, тому для мене це була не проблема. Проте більшість лекцій читали польською, адже чимало викладачів, скажімо, професор Марковський, наш анатом, заявили, що не знають ні російської, ні української. Ця обставина зробила становище студентів-росіян майже безнадійним. Наприкінці першого курсу після екзаменів мене зарахували до «отлічніков», адже я мав найвищі оцінки. Молодших студентів, як правило, я особисто не знав, бо все було якось дивно розкидано, крім того, ми ділилися на так звані потоки по 200 осіб на кожному академічному курсі, тому професори мусили викладати двічі одне й те ж: вранці й по полудні. То була вбивча система.
СБ: Чи з перспективи студента була помітна прогресуюча совєтизація?
СЛ: Та звідки! Жодної совєтизації.
СБ: Невже адміністрація вишу не лякала студентів і не нав’язувала совєтської пропаганди?
СЛ: Щиро кажучи , не особливо. Якось після екзаменаційної сесії одного літнього ранку нас викликали на вулицю МіцкевичаТепер Листопадового чину. — Прим. перекладача. до будинку якихось заможних людей , яких, без сумніву, депортували. Меблі були прегарні, білі, ампірні. Нас замкнули в чудовій великій залі, де ми сиділи, не знаючи, що діється. Викликали по одному, а ті, хто зникав, більше не поверталися. Коли настала моя черга, виявилося, що мені дають змогу вступити до комсомолу. Я відповів, що віддавна про це мрію, але поки не готовий, мушу добре підготуватися. На це мені заходилися пояснювати, що підготують у організації, та я наполіг, що маю сам дозріти.
Тоді я вперше потрапив у ситуацію , коли мусив якось ухилитися від пропозиції. На мій погляд, така гра була мудра, хоча й незапланована і не обміркована завчасу. Просто, коли я почув слово «комсомол», відразу сказав: люблю шалено, але вступити не можу, бо незрілий духовно. Мене випустили іншим виходом, і це не мало жодних наслідків. Себто можна було так чинити й надалі.
СБ: Але якісь вишколи з марксизму мусили відбуватися?
СЛ: Авжеж , було таке на медицині. Їх вів професор Груднина, що українською означає грудна кістка (під ребрами). Я був тоді ще по-молодечому нахабний, тож сказав йому, що можу поговорити з ним про Маркса, але тільки німецькою, бо саме цією мовою я його читав. Він знав німецьку десь так, як ви японську, тож я міг городити небилиці. Що я тоді йому наоповідав? А бог його знає.
СБ: Чи не було у Львові якихось масових урочистостей? Наприклад , свята визволення Львова від польського ярма?
СЛ: Добре пам’ятаю демонстрацію з нагоди 1 травня 1940 року. Ми йшли в процесії вулицею Легіонів , яка тоді називалася вже якось інакше Вулиця Легіонів (до 1940) — сторона з непарними номерами будинків сучасного проспекту Свободи, в 1940 — 1941 роках називалася вулицею Першого травня. — Прим. перекладача. , і не тільки бічні вулиці були перекриті лавами військових, але й входи в ці вулиці з протилежного боку. Вікна були зачинені, місто обезлюдніло, наче після ядерної атаки. Всі поховалися, мов щури, не було видно ні душі. Саме тієї миті я зрозумів, що то за система і як вона діє.
СБ: Чи ви тоді усвідомлювали жахливі масштаби репресій проти польського населення?
СЛ: Не зовсім. Ми мали далеких родичів , поміщиків на Поділлі, які володіли кількома тисячами гектарів під Новосілками. Дехто з них утік, інших депортували. Проте вони були нам такі далекі, хоча й вважалися ріднею, що ця подія не справила на мене великого враження. Я жив у світі розмаїтих юначих клопотів, а до того ж посилено готувався до іспитів. Я ні разу не виїжджав за межі Львова, тож поняття не мав, що діється у провінції. Та й у нас, зрештою, також. Допіру згодом, через багато років, я дізнався про це з книжок. Які то були жахливі історії! Один єврей сховав свого батька під похилою підлогою амфітеатру, а коли батько там помер, син порізав труп на шматки. Страшні речі у нас діялися, особливо за німців. Але там, на місці, я тоді нічого не помічав. Але довелося побачити таку цікавинку, як танки системи Крісті. Совєти здерли їх із американських моделей. Т-34 з’явився значно пізніше.
СБ: Чи ви , ваші батьки або хтось зі знайомих мали якісь стосунки з росіянами? Як вони поводилися?
СЛ: Ми були ізольовані від російської політичної банди , яка приїхала обіймати посади на «приєднаних землях». Уже після війни мені казали в Москві, що то був найгірший совєтський елемент — самі покидьки. Ніхто з поляків, хто себе поважав, навіть якщо міг, не пхався у це товариство. То було не тільки неприємно, але й небезпечно.
СБ: Себто ви геть не відали , що навколо інтенсивно винищують поляків?
СЛ: Долинали звістки , що того чи іншого вивезли на Сибір, а згодом від них приходили листи, адже пошта працювала. Так люди якось намагалися втішати одні одних. У перші місяці після нашестя совєтів дійсно було страшно. Коли їхали потяги до Росії, лунало: «Шкіра , тканини, шкіра, тканини». А коли поверталися: «Сірники , махорка, сірники, махорка». Окрім сірників і махорки , фактично нічого не було.
У мене була компанія , з якою ми влаштовували напади на черги. Ми шикувалися в клин у стилі Олександра Македонського й атакували голову черги. Але тоді в крамницях вже нічого не було. Щонайбільше — якась вафля, склеєна гарячою масою какао, або «юнаки» (найдешевші цигарки, які виготовляли на заводі під Львовом). Допіру за певний час почали з’являтися якісь совєтські товари. У мене в голові прояснилося, коли в кінотеатрі «Марисенька»Знаходився в пасажі на тодішній площі Смольки (тепер — генерала Петра Григоренка), зараз там театр «Воскресіння». — Прим. перекладача. я переглянув совєтську кінохроніку , де показували московську шоколадну фабрику «Красний октябрь» та її працівниць, які запаковували цукерки. Я зрозумів: за цього режиму ніколи більше шоколаду не побачу. Але про кінотеатр «Марисенька» маю ще один, цього разу безпартійний спогад. Коли там виступав Театр мініатюр, один огрядний пан підняв угору одну дуже роздягнену пані (у неї була оголена вся талія), і його рука заглибилася в її тіло, наче воно було з тіста. Це справило на мене шокуюче враження.
СБ: Але розкажіть , ради бога, про совєтську окупацію, а не про циркові вистави.
СЛ: Зверніть увагу , що вони теж були реаліями того часу. Я пам’ятаю тисячі анекдотів про червоноармійців, які люди переказували з вуст у вуста. Деякі були цілком правдиві. Скажімо, заходять двоє росіян до крамниці і, вказуючи на розкладений на полицях нафталін, питають: «А покажіть-но оті білі кульки, отам нагорі». І коли їм подають ті кульки, вони кладуть їх до рота і ковтають. І навіть не морщаться! Або пригадую оповіді про дружин «командіров», які ходили в нічних сорочках до театру.
Була також гарна історія про чолов’ягу , який мив голову в унітазі, а коли вода спускалася, розлючено ганявся за власницею. Нас ці оповідки, звичайно, дуже веселили, адже ми були беззахисні малі істоти в лапах тупої оскаженілої горили. Але подібних історій не розказували про німців після їхнього вторгнення до Львова 1941 року, бо тоді було не до сміху.
СБ: Спогади підтверджують , що період першої совєтської окупації люди вважали напівокупацією (навіть попри депортації), натомість німецьку окупацію вважали справжньою. Чим зумовлена така різниця?
СЛ: Ті росіяни були справжнісіньким театром Grand GuignolПаризький театр жахів у кварталі Пігаль, діяв у 1897 — 1963 роках. У репертуарі переважали кримінально-вуличні теми, жорстка і натуралістична манера гри. — Прим. редакторки.. Іноді вони бували просто неймовірні... Можна було прийти до червоноармійця і спитати: «А копальні гарусуКручена (сукана) кольорова шерстяна пряжа або ж бавовняна тканина, схожа на шерстяну. — Прим. редакторки. в вас є?» І той завжди відповідав із кам’яним обличчям: «Звичайно , є». До німецького солдата ніхто би з таким запитанням не підійшов. Росіяни , звичайно, були небезпечні, але з великим домішком гротеску й абсурду. Ці дві ментальності — німецька та совєтська — були вкрай різні. Коли росіяни наблизилися до Познані та почали артилерійський обстріл міста, солдати на полях почали підігрівати в казанках свинячу тушонку. Тож американський кореспондент їх запитує, як вони можуть у такий момент займатися приготуванням страви, та ще й у чистому полі, коли будь-якої миті може початися стрілянина. А ті у відповідь: «Нічого , нас багато».
СБ: Ну , так, але ж і совєтської агентури в польському підпіллі за совєтів було набагато більше ніж за німців.
СЛ: Росіяни мали таку кількісну перевагу , що могли о визначеній годині, наприклад, опівночі або ж о другій ночі, ввести своїх солдатів у всі будинки міста Львова в супроводі двірників. Німці вже не могли собі такого дозволити.
СБ: З дитинства пам ’ятаю атмосферу сталінських років. Без сумніву , люди боялися: вдома про політичні питання розмовляли півголосом, справжні погляди приховували від дітей.
СЛ: Чогось такого у Львові не було. Зрештою , то був тільки перший рік окупації, ніхто не знав, що нас чекає далі. Було відомо лише, що вивозять «біженців» і частину польської адміністрації. Це й усе, що ми знали. Всю правду про тогочасні події я відкрив для себе допіру після війни завдяки журналові Zeszyty Historyczne Ґєдройця. Але перебуваючи там , на місці, я майже нічого не знав.
СБ: Моя мама , ваша ровесниця, яка походить з-під Кам’янця, розповідає, що під час совєтської окупації бабусі й дідусі не мали жодних ілюзій і знали, що їх вивезуть, тож завжди були спаковані в дорогу. Щоночі вони страшенно боялися.
СЛ: У нас тоді було по-іншому. Ми відчували більший страх , коли росіяни прийшли вдруге, себто, коли нас, як тоді казали, «визволили». Ось тоді ми справді боялися.
СБ: Слід розуміти , що за «перших» росіян польська громада не усвідомлювала, що більшість уже приречена на смерть або депортацію?
СЛ: А як можна було про щось таке довідатися? Або від сусідів , або з радіо чи преси. А пресою тоді був Czerwony Sztandar.
СБ: Але ж ваш батько не міг мати ілюзій щодо більшовиків. Адже він добре їх знав. Він не боявся?
СЛ: У нього не було жодних ілюзій , зрештою, його мало не розстріляли. Він, утім, був дуже скритою людиною. Якщо і мав якісь побоювання, то ніколи ні зі мною, ні з моєю матір’ю ними не ділився. Свої емоції він завжди тримав на дуже короткому повідку. Про розмаїті загрози ми часто дізнавалися тільки постфактум. Такий уже він мав характер.
СБ: Можна сказати , що як на ті жахливі часи, життя обійшлося з вами ласкаво.
СЛ: Мені про все це легко говорити , звісно, тільки тому, що я ніколи не сидів у таборі, тож не зазнав найгіршого. За «перших» совєтів я пережив лише один неприємний момент, який, зрештою, був зумовлений моїми пристрасністю та легковажністю. Я мав захоплення — виготовляв металеві моделі й якось сконструював невеликий танок із гарматою. Потім сфотографував свою роботу. Хоча батько заборонив мені, я таки відніс негатив на проявлення до фотографа. Коли я прийшов за відбитком, власник закладу сказав: «На другому поверсі на вас чекають». Природно , чекав енкавеесівець. Я відразу ж пояснив йому, що це таке, і нічого, зрештою, не трапилося, але то був урок розсудливості, бо згодом я припинив подібну практику. Можливо, росіяни не здавалися нам такими небезпечними, бо вони нічого в місті не нищили. Пам’ятник Смольки на площі Смольки та пам’ятник Міцкевича на площі Міцкевича стоять і досі. Пам’ятник Францішеку Смольці знищили совєтські окупанти 1946 року, пам’ятник Адаму Міцкевичу досі стоїть на площі Міцкевича. — Прим. перекладача.
СБ: Ви згадали про Czerwony Sztandar... Я читав колаборантські совєтські видання через сорок років після їх публікації і мушу сказати , що навіть тоді вони справляли вбивче враження. Як часто Ви читали такі газети й журнали?
СЛ: Я вивчав тільки повідомлення , пов’язані з політичною ситуацією. Нам просто хотілося довідатися, чи Львів буде польським , і це було найважливішим.
СБ: Гортаючи «рептильне» виданняРептилька (пол. gadzinówka) — в часи німецької та совєтської окупації так називали польськомовну пресу, яку видавала окупаційна адміністрація в Генерал-губернаторстві та західних областях СРСР. — Прим. редакторки. Nowe Widnokręgi , я часто натрапляв на вислови радості, що «панська Польща впала». Вам також доводилося читати такі тексти. І що ви на це?
СЛ: Мені було байдуже. Ви постійно забуваєте про тогочасну мою ментальність. Не знаю , чи вам відомо, що в той час студенти отримували 120 рублів на місяць. Вгадайте, що я зробив із першою стипендією?
СБ: ?
СЛ: Пішов на Марійську площуТепер площа Адама Міцкевича. — Прим. перекладача. в крамницю навчального приладдя і придбав трубки Ґайслера , бо майстрував індуктор, що світився... Ну, таким я був. Я тоді вчинив ще одне божевілля, бо коли прийшла зима й почалися морози, я з футляра для футбольного м’яча пошив шапку, на кшталт пілотки, яку носили танкісти (така смугаста). Батько був далеко не в захваті від мого нового головного убору. Але зрештою, таке життя.
СБ: Чи зродилися після нападу Німеччини на Росію бодай ілюзорні надії?
СЛ: Мені було страшенно цікаво , як усе буде розвиватися. У 1941—1942 роках багатьом людям здавалося, що росіяни отримають настільки потужного копняка в зад, що втечуть аж за Урал. Але ми в це не вірили.
СБ: А в що ви тоді вірили?
СЛ: Сказати правду? Ми вірили в Польщу. У цьому й полягало наше божевілля.
СБ: 1941 року? Із такими ворогами? Неймовірно! Хіба що — після склянки самогону.
СЛ: У львівський період я поняття не мав про Катинь і долю польських офіцерів. Ми багато всього не знали , тому вірили в те, що хотіли.
СБ: Як Вам запам’яталося 22 червня 1941 року?
СЛ: Коли почалася війна , у місті завирувало. Ми вперше побачили паніку росіян і їхню масову втечу. Смірнов також утік. Мене це аж ніяк не засмутило. Сила-силенна гігантських совєтських танків жовто-піщаного кольору, з повернутими назад гарматними дулами, втікали вулицею Городоцькою, яку тоді називали «Давай назад». А вже незабаром проїхали схожі на жуків невеликі німецькі танкетки — сині, з воронованої сталі. У кожній стояв німець. На підступах до Львова розміщувалося якесь потужне моторизоване совєтське угруповання, отож січа тривала доволі довго, аж врешті-решт німці впоралися. Ми в тому не брали безпосередньої участі, жодних вуличних боїв не було.
СБ: Себто львів’яни дізналися , що німці входять до міста тільки тоді, коли ті з’явилися на вулицях?
СЛ: Ну , звісно.
СБ: Чи ховалися ви в підвалах? Як це виглядало?
СЛ: Нічого подібного я тоді не бачив.
СБ: Просто раптом на вулицях з’явилися танки?
СЛ: Так , але спочатку масово втекли росіяни. Переважно цивільні. Військових я тоді взагалі не бачив. Зате німецький авангард був винятково моторизований, жодних піших. Раптом на вулицях з’явилися мотоциклісти з окулярами на шоломах, і все відразу закінчилося. Це відбулося дуже хутко.
СБ: Чи на вулицях радісні юрми вітали прибульців?
СЛ: Кажуть , українці доброзичливо вітали німців, але я того на власні очі не бачив. У кожному разі вони виринули нагору. Тоді уперше мій однокашник із гімназії Місько Вовк заговорив до мене на вулиці українською мовою. «Міську , ти що, здурів?»Вставка українською мовою. — Прим. перекладача. , — запитав я. Адже ми ніколи раніше не розмовляли українською, бо українські учні поводилися в гімназії дуже обережно. Я знав, що вони греко-католики, тож можуть розмовляти своєю мовою, але вони ніколи цього не робили поза уроками української. До екзамену на атестат зрілості у польській школі нас готував українець — професор Турчин.
СБ: А німці влаштували якийсь парад?
СЛ: Влаштували , та я туди не пхався. На трасі з ’явилися тільки гітлерівські моторизовані частини.
СБ: А чи було щось відомо про масові вбивства у в’язницях? Чи було зрозуміло , що їх скоїли саме совєти?
СЛ: Не відомо , хто підпалив БригідкиЦя в’язниця на вул. Городоцькій була місцем найбільш масових убивств в’язнів, яке вчинили совєтські спецслужби у Львові наприкінці червня 1941 року (загалом понад 2,5 тис. жертв). Щоб приховати злочини, співробітники НКВС підпалили в’язницю. Будинок, у якому мешкав Станіслав Лем (на перпендикулярній до Городоцької вул. Браєровській, тепер Лепкого, 4) знаходився за кількадесят метрів від Бригідок. — Прим. перекладача.. Може , німці, але радше совєти. Тюремні стіни були дуже товсті, тому горіли вкрай погано. У пивницях стосами лежали трупи. Я зазирнув туди. Жахливе видовище! Через спеку, адже то був липень, трупи роздувалися до неймовірних розмірів. Майже відразу приїхала німецька кінохроніка РКВ Berichte, я вважав за краще не брати участі в тому спектаклі...
СБ: Чи вірите ви в теорію Віктора Суворова , який уже давно стверджує, що поразка совєтів 1941 року була такою тотальною, бо вони готувалися до наступальної війни, отож підтягнули під кордон військову техніку та особовий склад?
СЛ: Ні , думаю, вони не були готові до будь-якої війни — ні наступальної , ні оборонної. Їм довелось готуватися до неї в процесі. Адже концепція Сталіна полягала в тому, що західні держави, себто Франція, Німеччина й Англія, ослабнуть, борючись навзаєм, а потім Червона армія ввійде в них, як ніж у масло, але не раніше 1942 або 1943 року. Але він сам підготував пилу до своєї гілляки, зруйнувавши власний генеральний штаб — Тухачевського розстріляв, а Рокоссовського пізніше був змушений витягувати з таборів. Останній згодом відверто ненавидів усі ті політичні служби на кшталт НКВС.
СБ: Я читав біографію Тухачевського. Він далеко не був блискучим командиром , як про це ходять легенди, навпаки — політичним кар’єристом. Сталін не помилився, позбувшись його, бо такий командувач армією був непридатний до війни із Заходом.
СЛ: Либонь , тільки царські офіцери, які перейшли на бік «червоних», мали певний досвід. Але все це належить до матерії, на якій я зовсім не розуміюся.
СБ: Як ви обжилися під німецькою окупацією?
СЛ: Упродовж літа 41-го року сім’я міркувала , що зі мною зробити, бо німці закрили всі виші, а я рішуче відмовлявся від будь-якої канцелярської діяльності. І тоді завдяки одному батьковому знайомому вдалося домовитися, щоб я працював фізично в німецькій фірмі Rohstofferfassung, яка займалася пошуком вторинної сировини. Я трудився в гаражі, хоча нічого не вмів. Єдина підстава мого працевлаштування — так звані «зелені» аматорські водійські права, які я виробив напередодні війни. Я працював навіть не автомеханіком, а помічником куди пошлють. Моїм майстром був пан Тадеуш Солякевич. Я заробляв 900 окупаційних злотих і намагався перекваліфікуватися, бо робота з двигунами була мені огидна. За німців усі намагалися документально підтвердити вищу професійну кваліфікацію, ніж справді посідали, отож я працював як Autoelektrikerund Automechaniker. Тому й почав вивчати зварювання, щось там урешті освоїв, але зварювальником був дуже невправним. І так воно поволі оберталося.
Час від часу , що було найцікавішим у тогочасному житті-бутті, моя фірма організувала поїздки на вантажівках на поля великих боїв у околицях Городка чи Рави-Руської , де я за допомогою зварювального обладнання й кисневих автогенових пальників різав корпуси підбитих танків. Я мав кисневий балон та інвертор, а на обличчі маску. Підозрюю, весь цей металобрухт далі мандрував на заводи Круппа. Але в мене не було відчуття, що я роблю щось лихе. Нам також влаштовували екскурсії до Beutepark der Luft waffe на території Східного ЯрмаркуВиставковий центр Східний Ярмарок функціонував у першій половині XX ст. на території Стрийського парку у Львові. — Прим. перекладача. , де експонували військову техніку, покинуту при відступі совєтських військ. Пам’ятаю, там були геть неушкоджені авто.
СБ: Я чув , що в часи німецької окупації ви брали участь у русі опору.
СЛ: Це , очевидно, перебільшення. Якось мені доручили демонтувати великий санітарний автомобіль, під яким у снігу (тоді була зима) я знайшов мішечки з порохом і кілька набоїв. Я вирішив передати їх якійсь підпільній організації. Сьогодні навіть не можу згадати, як це відбулося, і не скажу нічого конкретного, але в часи окупації часто траплялося, що доводилося брати участь у чомусь, про що не варто було нікому розповідати. Знаю, про мене кажуть, буцім я належав до руху опору. Але, правду кажучи, весь мій внесок полягав у тому, що, зустрічаючись із хлопцями, які працювали в якоїсь підпільної організації (навіть не знаю, якої), я якийсь час передавав їм знайдені вибухові речовини, зняті з уламків російської техніки пласкі танкові радіоприймачі та багнети. Загалом я виносив під комбінезоном чимало різних речей, які відтак передавав тим людям. Проте контакти з ними були дуже вільні. Мене навчили, що слід якнайменше запитувати і не прагнути дізнатися більше ніж треба. Я повинен роздобути матеріали, необхідні для боротьби з німцями, і крапка. Тож я не знаю нічого конкретного. Було приємне відчуття, що я виконую патріотичний обов’язок, бо я точно знав: це польська організація. У Львові тоді була доволі складна ситуація, адже чимало мешканців сподівалося, що Німеччина підтримає плани створення самостійної України.
Під сходами до гаража в мене був отвір , де я ховав авіаційні набої та демонтовані з решток совєтських літаків штучні горизонти й спідометри, зауваживши, між іншим, на превеликий подив, що на них усіх написано «Виготовлено в Німеччині». Все це я переховував почасти для вищої мети, а почасти для власного задоволення. Звичайно, завдяки контактам із підпіллям я набагато краще почував себе, коли виносив оті мішечки з порохом. Але це не було зумовлено патріотизмом — я робив це, по суті, з цікавості, адже вони виглядали дуже симпатично, як жетони для гри. То були чималенькі білі кілограмові полотняні мішечки. Пізніше мені сказали, що то ладунки для найважчої артилерії. Якось ми сиділи з колегами в гаражі і пекли картопляні очистки на залізному dauerbrenner, і я для забави відкрив люк і вкинув у вогонь жменю пороху з мішечка. Стався такий потужний вибух, що витяжна труба вилетіла зі стіни, а всі ми стали схожі на темношкірих. Іншого разу я приніс із Beutepark димову свічку і підпалив її, але, хоч трісни, не міг згасити... А перед воротами ходить німецький вартовий! Отакі були тоді мої турботи. Це банальна правда. Я не був героєм. Навколо шаліла війна, а я шукав стареньку з млинцями, сиром і мармеладом.
СБ: Тривалий час під німецькою окупацією ви переховувалися під іншим прізвищем. Чому? Тоді це зазвичай було пов’язано з перебуванням у підпіллі або загрозою , яку створювали нюрнберзькі закони.
СЛ: Ні те , ні інше. Певний час я переховував єврея.
СБ: Вдома? І що?
СЛ: Та ні! На поверсі над гаражем. Того хлопця звали Тіктін , він вчився в нашій гімназії. Ми знали один одного з вигляду. Не пам’ятаю, може, колись разом грали в футбол? Він зустрів мене на вулиці, коли єврейські поліцейські, які, як і синя поліціяСиня (гранатова) поліція — німецькі поліцейські формування, укомплектовані з етнічних поляків. — Прим. перекладача. , носили службові кашкети, лишень під целофаном мали зірку Давида, вели євреїв на роботу. То було вранці, я вийшов на подвір’я перед гаражем. Там біля вартівні постійно походжав німецький льотчик. Той мій знайомий, мабуть, побачив мене вже раніше, бо ми відразу опинилися в гаражі. Хлопець був у цивільному, ботфортах, із непокритою головою. Виявилося, що він утік. З ним трапилася дивна історія: він збирався втекти з друзями, покладаючись на допомогу угорських солдатів, але коли вони прийшли в заздалегідь домовлений пункт, то потрапили в засідку, бо ті угорці прийшли в товаристві озброєного єврея, який був агентом гестапо чи поліцейським. Їх почали розстрілювати на місці, то він і втік. Як він потрапив до мене, поняття не маю.
СБ: Ви не вагалися?
СЛ: Я опинився в скрутному становищі: що робити? Білий день , незабаром перерва, а з іншого боку подвір’я мешкає та стара пані, яка робить смачні млинці. Отож я сказав: «Ходімо!» і затягнув його в гараж. Але там годі було сховатися , бо щодня туди приходило чимало людей. Це було справжнє божевілля, адже гараж взагалі не замикали, вистачило ввійти нагору з ліхтариком (там не було світла), щоб помітити хлопця, який ховається в закамарках. Чи могло це тривати довго? Врешті-решт я сказав йому: «Ти не можеш сидіти тут вічно». Через якийсь час він пішов , а я зрозумів, що хлопця, швидше за все, затримають, будуть допитувати, німці поцікавляться, де він переховувався. І тоді він скаже, що в мене. Коли я це втямив, зробилося душно... тому я перебрався до однієї бабусі, в якої мешкав, доки не змінив документи на прізвище Яна Донабідовича.
СБ: Ви далі працювали під новим прізвищем?
СЛ: До майстерні я вже не повернувся , для мене було краще мешкати у родичів (звісно, вже на фальшивих документах). Тож я перебрався на вулицю Зелену, де жив у маленькій кімнатці для квартирантів у родини Подлуських. Я вже не працював і залишився на утриманні батька. То був період, коли знову заговорили про росіян.
СБ: Коли ви переховували того єврея , чи відчували загрозу, тиск з боку поляків? Чи хтось погрожував або шантажував? Чи ви боялися?
СЛ: Хочу сказати виразно: до цього мене змусила ситуація. Я не міг йому відразу сказати: «Іди геть!» Я знав , що нічим йому не допоможу, але така фраза мені крізь горло не пролізла. Іноді ми правильно реагуємо через сором і несміливість, а не завдяки шляхетним спонукам. У кожному разі я не був аж таким шляхетним. Але незабаром почав міркувати: прецінь він (вибачте) мусить десь справляти природні потреби, чи не так? Отож робитиме це на горищі, бо де ж іще? Буде сморід, хтось відчує. Крім того, так, я можу принести йому щось поїсти, але як довго це протриває? Не пам’ятаю, як довго я переховував того хлопця, але далі справді вже було неможливо. Коли він пішов, я відчув величезне полегшення, але водночас зрозумів: коли його схоплять, він потягне мене за собою, адже на допиті, мабуть, скаже правду. Тому тих кілька днів — не привід нахвалятися, бо я опинився в ситуації якоюсь мірою примусовій. Під таким психологічним тиском я ніколи раніше не перебував. Звичайно, я розумів ситуацію того знайомого єврея, але нічого більше не міг для нього зробити.
СБ: Ви не знаєте , що з ним трапилося?
СЛ: Я не мав про нього жодних звісток. Мабуть , він загинув. Це трапилося в той жахливий період, коли єврейська міліція, як я потім довідався від ҐринберґаГенрик Ґринберґ (нар. 1936) — польський прозаїк, поет, драматург. Головна тема його творчості — Голокост і доля польських євреїв. — Прим. редакторки. , все ще вірила німцям. Саме тоді чоловік на прізвище ПереходнікЦалель Переходнік (1916 — 1944), автор відомих спогадів «Сповідь», службовець єврейської поліції в Отвоцьку. — Прим. перекладача. допомагав садовити всю свою родину на потяг до Треблінки (а якщо не садовив , то в будь-якому разі не перешкодив). Потім він питав людей: «Чи я також убивця?»
СБ: Коли ж ви написали «Людину з Марса»? Мабуть , в майстерні?
СЛ: Я написав її наприкінці окупації , коли вже втік із того дурного гаража. Мені там все остогидло, руки були понищені мастилами і пісковим милом, я ходив брудний, мов сажотрус. Крім того, ми постійно мали якісь нічні ремонти. Хоч я отримав нічну перепустку, ми боялися виходити, бо було відомо, що поліція може на вулиці застрелити поляка. Яка трупові користь від перепустки? Тож ми цілими ночами сиділи в тому клятому гаражі. Та історія з євреєм стала для мене чимось на кшталт нагоди покинути роботу. Тоді я вже мав більше вільного часу, записався до бібліотеки, читати міг, скільки заманеться. Тоді й написав «Людину з Марса», але мені й на гадку не спадало, що я колись продам цей текст якомусь виданню за 26 тисяч старих злотих. Згодом я дуже соромився, бо під час воєнного стану якісь мої шанувальники знайшли це оповідання, підпільно надрукували і принесли мені вже як самвидав. Я з тим, однак, не мав нічого спільного.
СБ: Що ви читали в часи окупації?
СЛ: Коли я ще працював робітником , моє інтелектуальне життя майже припинилося. Знаєте, дійти до роботи, повернутися, вісім годин фізичних зусиль, часто за ніч слід було виконати термінове доручення, платили від виробітку. Це не сприяло розумовому розвитку. Його не могла залатати та чи інша книжка. Поетом, якого я тоді навдивовижу охоче читав, був Рільке. Зрештою, він єдиний німецький письменник, якого я міг тоді переварити. Я мав дві його невеличкі збірки, видані 1941 року в Лейпцигу. Досі їх бережу. Якийсь час я навіть намагався перекладати Рільке, і бувало, що під час роботи мені блукав у думках якийсь чотиривірш, але загалом це не надто вдавалося. У роки окупації я мав ще досить примарне уявлення про німецьку мову, бо з гімназії виніс убогі знання предмета, але, кружляючи навколо цієї поезії, набув певної вправності в читанні. З часом я дедалі глибше міг поринати в стилістику, фразеологію та мовні родзинки Рільке. Це відчутно вплинуло на мої ранні літературні спроби, особливо на «Магелланову Хмару».
СБ: Я чув , ви намагалися писати листівки німецькою мовою в рамках контрпропагандистської підпільної операції.
СЛ: Справді , у часи німецької окупації я підтримував контакти з однією підпільною групою у Варшаві й сподівався, що зможу взяти участь у «Операції N». Мені навіть передали на пробу статтю Ґеббельса з газети Das Reich і поставили завдання написати так звану контру, але, на жаль, я наробив граматичних помилок і не пройшов за конкурсом. Нічого не вдієш. Підхід до справи в підпіллі був прагматичний — треба робити щось конкретне, а не фонтанувати патріотичними почуттями...
СБ: Раніше ми вели мову про колаборантські видання. Cтавлення поляків до совєтських і німецьких «рептильок» різнилося. Nowy Kurier Warszawski теж був відверто негідний , проте совєтські часописи Prawda Wileńska чи Nowe Widnokręgi читали. У чому полягала різниця?
СЛ: У роки окупації я купував у Львові Krakauer Zeitung , пізніше ілюстровані тижневики Die Wehrmacht, Das Reich i Der Adler. Із тих текстів пригадую захоплення німецькими збройними силами, про що пізніше влучно писав КійовськийАнджей Кійовський (1928 — 1985) — літературний критик, есеїст, прозаїк і сценарист. — Прим. редакторки.. То був захват переможених їхніми пікірувальними бомбардувальниками і маршем на Сталінград. Але мені вкрай рідко потрапляли до рук польськомовні окупантські ганчірки.
СБ: Чому?
СЛ: А навіщо? Я мав змогу слухати Лондон. А вже коли читав щось , то німецькою. Коли ж підступали росіяни, все вже було по-іншому.
СБ: Що про це говорили у Львові?
СБ: Це справа тонка. Ніхто нічого до ладу не знав , а тим часом насправді вже були ухвалені невідомі нам угоди про передачу цих теренів совєтам. Ми ж на все це дивилися з перспективи мурах.
СБ: Чи цього разу після приходу росіян у Львові точилися вуличні бої?
СЛ: Росіяни незабаром перейняли у вермахту метод обходу міста з заходу , що для німців стало несподіванкою. Тоді я мешкав сам, винаймав кімнату на Зеленій. Раптом рознеслася звістка, що наближається дивізія «СС Галичина» і вбиває всіх чоловіків. Тож ми втекли на Погулянку, щоб сховатися в невеликому ліску. Як чинить людина в такі миті, я зрозумів, коли повернувся додому. У мене в наплічнику була одна шкарпетка, жменя цукру-рафінаду, зім’ята сорочка і якийсь черевик. Совєти приїхали на танках, потім відступили, але коротко ми були нічийною зоною — лінією фронту. Німці сиділи високо на Цитаделі й обстрілювали російські танки на вулицях.
Мені тоді спала на гадку чудова думка піти додому й викупатися , але коли почали свистіти кулі, я блискавично вистрибнув із ванни. Коли збігав із другого поверху в підвал з повним відром води, то крізь вікно побачив зелень Погулянки. Хтось звідти вистрелив. Тож я одним стрибком із сходового майданчика опинився в партері. На жаль, відро перевернулося, і вода розлилася. Я не намагався вдруге її принести, бо кран був на сходовому майданчику.
СБ: Коли іноземна армія входить в місто , треба сидіти в підвалі, а не бігати поверхами.
СЛ: Що поробиш , такий я був! Пізніше мені дуже захотілося борщу й я побіг із підвалу в кухню. А саме тоді німці кинули протитанкову бомбу (танки стояли на вулиці вздовж наших будинків). Гуркіт, як у пеклі! В отвори у стіні за півтора метра від мене можна було руку вкласти.
СБ: А що з борщем?
СЛ: Не знаю. Від горщика мені залишилося тільки вушко , а на голові в мене була віконна рама... З розтятого чола текла кров. Коли я спустився в підвал, всі дивилися на мене як на повсталого з могили мерця. Потім був момент, коли у масивні залізні ворота, які замкнули на ніч, почали гримати німці. Ті, що сиділи в підвалі, розділилися: одні казали, що слід їх впустити, а інші переконували, що краще не пускати, бо вони всіх нас прикінчать.
СБ: Чи означає це , що німці повернулися в місто?
СЛ: Так. У міських сутичках окремі підрозділи постійно тасувалися. Німці втекли , але повернулися знову. Совєти, які раніше ввійшли в місто, також казали: «Ми вєрньомся». І дійсно повернулися. А українську дивізію «Галичина» вщент розбили під Бродами. Та про це я довідався пізніше з книжок. Коли Цитадель вщухла, я подумав було, що весь Львів уже совєтський. Отож нікого не питаючи, пішов до тата і мами, які мешкали тоді біля Городоцької, в одній із бічних вулиць. Я до них ще не дійшов, аж раптом чую скрегіт гусениць. Навколо зробилося порожньо. Навпроти виїхала «Пантера». Я хотів сховатися у якусь браму, але всі були замкнуті. Сховатися б в утробі де.
СБ: Танк їхав вулицею?
СЛ: Так , посередині. Навколо — жодної живої душі. Проте я не знав, що в кущах ліворуч стоїть замаскована совєтська протитанкова гармата, яка раптом вистрелила. Досі пам’ятаю свист пролітаючого снаряду. Він із дуже близької відстані поцілив туди, де оборотна вежа кріпиться до основи. Її заклинило, німці не могли вийти. Всередині почало горіти, там жахливо кричали.
СБ: Було видно , як вони горять?
СЛ: Та ні. Крізь панцир нічого не видно. Башту не зірвало , а лише деформувало так, що вони не могли вийти. Я не чекав, що буде далі, а розвернувся і дав драла. Коли через кілька днів я повернувся на це місце, великий трактор «Сталінець» відтягував ту «Пантеру». Вона настільки згоріла, що не котилася на колесах, бо ті прикипіли до гусениць. З цікавості я виліз на танк і побачив усередині обвуглені черепи німців. Ніколи б не хотів побачити щось подібне. Ці спогади залишаться довіку, наче зафіксовані на кіноплівку. Не пам’ятаю, що було потім. Знаю тільки, що пішов до батька. Дорогою зустрів людину, яка сказала, що совєти власне забирають з-під Політехніки постові АК із червоними пов’язками. А тут батько сходами назустріч із пов’язкою «Лікар Армії Крайової». Я негайно повернув його в квартиру. Не хотілося б, щоб совєти забрали тата.
Совєти провели операцію дуже вправно. Пам’ятаю , першого, другого, ба навіть третього дня після їхнього вступу в місто офіцери (звань не знаю) сиділи в автівках і спокійно розмовляли з аківцями. Вони вдавали, буцім є союзниками. А потім раптом в один день усіх пацифікували. Я був впритул до подій, але бачив тільки їхні дрібні фрагменти. Незабаром від колеги я дізнався, що наші залікові книжки, здані в деканат перед приходом німців, викинули на смітник, але вони не пропали, бо приїхав двоколкою архіваріус із собору бернардинів і забрав їх. Я побіг до бернардинів, той отець легко знайшов мою залікову книжку з усіма даними про складені іспити.
СБ: Завбачливий чолов’яга...
СЛ: Звичайно , він знав, що росіяни повернуться. Він також мав усі печатки і за невелику доплату запропонував мені підтвердити іспит, якого я не склав. Я відповів, що не можу так вчинити, бо ж не склав його. Він поглянув на мене і похитав головою, наче дивуючись моїй тупості. І нічого більше не сказав. А я забрав заліковку і записався на другий курс Львівського державного медичного інституту. Згодом, коли я вже приїхав у Польщу як репатріант і записався на третій курс, побачив, що чимало з моїх колег вчилися на старших курсах. Дехто вже навіть мав дипломи. Що ж, вони були хитріші й скористалися пропозицією архіваріуса, засновуючись на слушному — як тоді здавалося — припущенні: чого ще не знаєш, з часом можна навчитися. Коли я студіював на другому курсі, у Львів приїхав професор Воробйов, ми хутко знайшли спільну мову. Я цікавився теорією еволюції та біологією, а він, учень Павлова, був далеко не пересічний викладач і намагався вийти за межі академічної рутини.
Саме тоді я почав писати працю «Теорія функції головного мозку». Вона була дуже наївна , хоча тоді я ставився до неї зі смертельною серйозністю, просиджував цілими днями в бібліотеці, читав Шерінггона і гортав різні наукові матеріали. То була, як я це бачу нині, невправна наукова фантастика, але тоді я вважав, що пишу наукову працю. Вона налічувала близько 150 сторінок і мала силу-силенну діаграм. Із сентиментальних міркувань я її бережу й досі, але сховав подалі від людських очей. Звичайно, Воробйов не міг оцінити тексту, для цього я мав би перекласти його російською. Але, бачачи мій ентузіазм і оте безнадійне багатогодинне нидіння в бібліотеці, він написав мені чудову рекомендацію, завдяки якій я став волонтером, кимось на кшталт почесного асистента при його кафедрі. Я не отримував за це жодної платні, чинив con amoreЗ любові до справи (італ.). — Прим. перекладача.. Воробйов , який не мав наручного годинника, приходив на лекцію з бляшаним будильником, який ходив тільки тоді, коли лежав на боці. Професор клав його на кафедру і говорив 45 хвилин, контролюючи час, але позаяк його штани були настільки протерті на сідницях, що він не міг повернутися плечима, йому доводилося, щоб поглянути на будильник, викручуватися боком. Такі дрібниці відразу впадали в вічі.
СБ: Скільки поляків було на курсі? Як вони почувалися в нових умовах?
СЛ: Про жодну конспірацію мені нічого не було відомо. Натомість я спостерігав різні неприємні речі , коли став асистентом (також волонтером) одного польського фізіолога, який прибув із Червоною армією. Не хочу згадувати його прізвища, бо, може, його родичі досі живі, а я не збираюся доносити на покійних. Він здобув польську освіту, але з комуністичним ухилом. Той чоловік урядував на вулиці Яґеллонській у невеликому театрі, який віддали полякамСучасна вул. Володимира Гнатюка, приміщення Першого українського театру для дітей і молоді, до війни Єврейський театр. — Прим. перекладача.. До нього часто приходили вбрані в чорне жінки й просили врятувати арештованих синів. Я був асистентом , я тільки впускав усередину. Що він там з ними обговорював, не знаю.
СБ: Він брав хабарі за вихід із в’язниці?
СЛ: Я нічого конкретного не знаю , бо не підслуховував. Якось зайшов до нього й кажу: «Вибачте , пане професоре, але я чув, що в зв’язку з цією діяльністю до вас зростає неприязнь». Він на це посміхнувся і показав мені лист із смертним вироком йому , а потім відчинив шухляду, де лежав великий револьвер. «Мені його дали совєтські товариші , — сказав він, — та я його не ношу». А невдовзі приходжу я вранці й питаю нашого старого Юзефа , чи є вже професор, а той у відповідь каже, що професор уже лежить у патологічної анатомії. «А що він там робить?» — питаю. Юзеф не відповів. Тож я пішов подивитися. Звичайно , він був мертвий. Професор отримав посилку, а коли її відкрив, йому вибухом відірвало обидві руки, а його дружина осліпла. То була робота підпільної організації. Вся ця історія справила на мене велике враження, але загалом то була тільки одна з багатьох подій, які точилися навколо, перетікаючи одна в одну.
СБ: Якою тоді була ваша політична свідомість? Ви себе відчували громадянином окупованої країни?
СЛ: Ні. Я думав про те , що Польща неодмінно повернеться. Але тоді я не був, так би мовити, суверенним у своїх рішеннях. Я й далі залишався цуценям, за яке все вирішують батько й мати. Отож я вірив у те, що й вони: Львів буде польським. Кінець.
СБ: Коли ця віра розбилася на друзки?
СЛ: Коли батько прийшов додому і сказав , що ми мусимо пакуватися, бо інакше станемо совєтськими громадянами. Це було жахливо! Доводилося їхати, бо інакше нас заслали б на Сибір. Але про це тоді взагалі не говорилося. Ми почали готуватися в дорогу.
СБ: То був один із останніх поїздів до Польщі , чи не так?
СЛ: Так , тому ми втратили майже все. Меблі, батькові медичні інструменти. За все це батько отримав якихось 600 рублів. Ми забрали з собою дві-три скриньки і кілька книжок. А батько мав величезну медичну бібліотеку польською, німецькою і французькою мовами. Все під три чорти! Ще сьогодні я можу по пам’яті відтворити наше шестикімнатне помешкання.
СБ: А як батько довідався , що це остання нагода виїхати? З преси? Може, то була якась кампанія?
СЛ: Не знаю , де і що мій батько дізнався. Мене цікавило тільки, як знайти дошки, зробити скриньки і спакуватися. Ми мусили квапитися, бо то був один із останніх потягів. Звичайно, я не дорікав батькові, бо й сам не хотів залишати Львів.
СБ: На що сподівався ваш батько? Мої бабуся й дідусь були прості люди з села , але зібралися в дорогу на самому початку.
СЛ: Мій батько не любив мандрівок. Він покидав рідні околиці , коли ще був неодруженим і царським військовополоненим. Згодом лише раз з’їздив до Трускавця, бо мав камені в нирках. Там він увесь час просидів у одному місці, граючи в бридж. Ось яким було те лікування. У Львові ми занадто довго затрималися не тому, що мої батьки належали до тих незламних, які вірили, що станеться чудо і Львів залишиться в Польщі, а тому, що ніяк не могли зважитися кинути геть усе і виїхати.
СБ: Що переважило?
СЛ: Ми виїхали тоді , коли перед польським населенням руба постала альтернатива: або берете совєтський паспорт, або виїжджаєте в Польщу. Хто виїхав до 1945 року, міг забрати з собою меблі. Ми після реєстрації в ДРУ (Державній репатріаційній комісії) виїхали зі Львова з мізерними рештками майна.
СБ: Як ви прощалися з рідним домом? Були голосіння і плачі?
СЛ: Батько велів мені написати на тих скриньках ім’я і прізвище , а я написав тільки: Лем. «У Львові немає інших Лемів» , — пояснив я. А після того на залізничному вокзалі поруч із нашими речами я побачив величезну купу скринь і з написом: «Владислав Лем». Звідки мені було знати?..
СБ: А скільки було тих скринь?
СЛ: Наших — дуже мало , позаяк невільно було везти з собою меблі понад якусь там (не пам’ятаю вже яку) вагу. Тож ми забрали в дорогу тільки батьків робочий стіл, мою друкарську машинку і трохи книжок. Пізніше багато з них я загубив. Моя бібліотека була величезна, адже батько дуже дбав, щоб мені не бракувало класики: увесь Фредро в полотняній оправі, темно-синє видання Словацького, енциклопедії Тшаски, Еверта, Wiedza і życie. Я розумів, що покидаю все назавжди.
СБ: Чи в тих потягах росіяни обкрадали репатріантів?
СЛ: Ні. В тому , в якому ми їхали, — ні.
СБ: А хто той транспорт обслуговував , росіяни?
СЛ: Пам’ятаю тільки , що в нашому вагоні була огрядна літня пані з дуже гарною молодою дочкою, на яку чекав у Кракові наречений. Вони весь час міркували тільки про одне — як, так би мовити, справити потребу, адже висідати під час зупинок небезпечно, бо можна залишитися в чистому полі. З цієї причини всі правила savoir-vivre відпадали, а згодом бувало, що назовні виставлялася дуже гарна гола дупа. Я навіть колись написав статтю про те, як обставини примусу вщент руйнують принципи, які зобов’язують між незнайомими людьми. Росіяни взагалі не показувалися. Коли потяг перетнув кордон і доїхав до Перемишля, в ньому, либонь, була вже тільки польська обслуга.
СБ: Але ж на станції у Львові росіяни могли багато награбувати. Я чув , що вони обкрадали німців під час репатріації з БреслауСучасний Вроцлав. — Прим. перекладача.. Поляки , зрештою, також...
СЛ: У Львові ніхто не грабував , може, тому, що не було що. Годинника я не мав, батьків письмовий стіл був старий, а крім того, що ще? Лампа sollux, дві скриньки з медичним інструментом…
СБ: Друкарська машинка для росіян стала б хорошою іграшкою.
СЛ: Але ніхто не намагався її відібрати. Не знаю , чому. Ми не мали ніяких особливих паперів. Що стосується самої подорожі, то не пригадую нічого вражаючого. Певне враження справило на мене тільки те, що на вокзалі в Кракові один хлопець гукав до іншого: «Анте-е-ек» , з наголосом на останньому складі. Це справило колосальне враження, адже подібна вимова була дуже далека від нашої львівської співучості. Потяг, зрештою, мав їхати далі, але нас забрали з вагона, бо ми мали в Кракові одного знайомого, з дружиною якого приїхали. Пані Оля — колишня «біла» росіянка — наша близька приятелька. Вона розмовляла по-польськи з російським акцентом.
Ця жінка вийшла заміж за батькового колегу , також отоларинголога. Він перебрався до Кракова раніше ніж ми, бо у Львові в нього під ногами почала горіти земля, хоча й не знаю достеменно, чому. Його взяли на роботу на завод, що продукував скребки для коней, він регулярно щонеділі ходив на кінні перегони. Той чоловік вів доволі розкішне життя. Саме він підготував нам помешкання у Кракові на вулиці Шльонській 3, квартира 2. Там були тільки два покої. Він із дружиною мешкали в одному, а ми з матір’ю і батьком — в іншому. Ще там була невелика ніша, в якій я вперше гостив свою майбутню наречену.
СБ: Ви неодноразово згадували в інтерв’ю , що ніколи вже не поїдете до Львова. Чому?
СЛ: Якщо кохаєш жінку , а хтось її відібрав, і вона з тим кимось пізніше народить дітей, то я — будучи дорослою людиною — волію більше з нею не бачитися. Бо що ми скажемо одне одному? Це місто тепер мені таке ж чуже. Це лише каміння. Навіщо воно мені тепер?
СБ: Тобто ви не плануєте повернути у свою власність родинну кам’яницю?
СЛ: Після приїзду до Кракова батько сказав: «Польща дивом постала після Першої світової війни , але в те, що це трапиться вдруге, я не вірю». І всі папери на власність двох кам’яниць подер і викинув у смітник. З його пункту бачення , справу було програно. Проте, чи саме це — найбільша втрата? Мені здається, що ті дві великі «косарки», які пройшлися нашою країною, німецька та совєтська, дощенту викосили в нас культуротворчі еліти. Майже 70 % офіцерів запасу ми втратили в таборах Осташкова і Катині. Один тільки Львів зазнав втрати кількадесят відсотків. Загинули ті, хто міг би щось започаткувати, відбувся розрив елементарних міжособистісних зв’язків, які зумовлюють появу консолідованої еліти. Наші втрати, коли йдеться про цей найцінніший державотворчий матеріал, були набагато більші ніж Німеччини.
Переклав Андрій Павлишин
Текст був опублікований у спеціальному українському номері «Нової Польщі» 2014 року
