Про то , йик Стасьо Вінценз, перший на сьвіті Арістотелєс, найшов Перворушія и оповів про то Петрови Ґотичу тай Юркови Кермощуку на Шпицях в Чьорногорі

Про Шпиці в Чьорногорі говиркували , шо взєлиси вни зи скали, шо ї шшєзник верг, коли почерез сьвіт летів тай міх йиму си розв’єзав. Мав вин тих скал богато бирше, то їх по цілій майже Гуцульшіні розверг, а решта висипаласи йиму над Осмолодов и з того Ґорґани повстали. В єсні, погідні ночі наш гуцульский Арістотелєс виходив си на Шпиці, прилєгав на верху тай дививси в небо. Раз икос пшли з ним йиго цімбори, Петрик Ґотич з Бистреця и Юрко Кермощук, такіж з Бистреця. И вни перші вчюли то, про шо сьвіт до сегоднішної днини повістує.

— Ану , подивітси, йикий наш сьвіт! На самій долині, на полях пид нами, є то всьо, шо си родит и вмирає. В бучіні олені — родєтси тай умирают. У воді риби — родєтси тай умирают. Смеречі в лісі — тото родитси з насіня, росте, витак зачінаєт бортавіти, вітер го валит, пріє и гибіє. Таке є їх живобутє. Тай наше ни инче. То всьо є на долині.

Вітрец вид Данцишу покєгав и хоть було то вночі , однако було видко, йик всьо си рушєєт. Всі ростини и диханії, живина всєка росте тай умирає, а до того ишє вітер робит рух. А шє май той наш гуцульский Арістотелєс умів показати то, шо всі видє, а без него то ни видє. И робив вин икийс такий порєдок в тим людскім вижіню.

— А вишше там є звізди , плинети и місєці ріжні, и сонця. И вни ни гибіют. Ані ни повстают. Вни є первовічьні. А чиму первовічьні? Бо там смерть ни маєт си чього имити. Вни є з етеру. А до етеру ані чепеликом ни порснеш, ані йиму корінє ни обрубаєш, ані йиго ни покавалкуєш. Їм нієке зипсутє ни грозит. А смерть є там, де є зипсутє.

Пидоймили голови д’горі Юрко и Петрусь. Ну , шо правда, то правда. Ци чюв хто, шоби сонечько си збавило? Ци видів хто, шоби місєць дривів? Або звізди си старіли?

— А понад тим усим Перворушій сидит. Бо , прецінь, мусит бути хтос, хто тим усим рушєєт. Хто то є? То ни будет ніхто инчий, лиш Тот, шо йиго люде Богом називают и йико Бога шєнуют. Перший Нипорушний Перворушій.

Зробилоси тихо. Лиш вітрец в бадилю шумів. Глипнув Петрик Ґотич на бело , и шош му на гадку прийшло. Повів: «Єк , однак, годен порушєти той, шо сам си ни рушєєт? Вітер рушєєт, бо порушєєтси, але коли тамтой си ни рушєєт, то, прецінь, и порушити ни годен».

И тут сталоси , шо Стасьо Вінценз, наш гуцульский Арістотелєс, повів то, на шо всі чікали:

— Ци ти видиш тоту єгоду на корчіку малини? Видиш , йка вна черлена? Кілько в ній соку? Ни хтів бес ї ззісти? И хоч вна ніц ни робит, лиш на корчіку висит, але кєгне тє д’собі и в тобі рух викликає. Так и вин. Бо вин рушєєт ни через то, шо тє пхає, лиш через то, шо тє кєгне. Вин так рушєєт, шо то д’Нему рушєєтси всьо, шо си рушєєт. Д’Нему. Кємуєш? Д’Нему.

По тій ночі , йик Петрик з Юрком д’хаті ландиґали, то їм в головах икос си туманило.

Про то , йик Стасьо Вінценз, наш гуцульский Арістотелєс, про душу людску мудрував

Ясьо Невестюк з міста шє малим бахуром був , а вже си надумав, шо йик виросте, то будет людий лічити. Вже тогди вин, йик лишень икус ранену диханію уздрит, ци то ворону, ци голуба, ци навіть котюгу або серну, то зараз до лічіня бравси. Рану промив, забандажував, д’хаті, йик було тра, здохлєчє приніс и дотів зи свої опіки ни випускав, заким го до житя ни вернув. Ни було му пітнаціть, ци мо’ вісімнаціть років, а вже ид нему баби з болами усєкими зліталиси, а вин їм гей пишно зараджував. И само собов, шо такий мусив до нашого першого на сьвіті Арістотелєса интерес мати. Але ту ни про хоробу йшлоси, лиш про душу. Шо то таке: душя? Вни си стріли горі на самих Синицях, у Довбушєнках, де у печірі мижи скалами, двері до Довбушевої Комори.

— Скала , бра’, то вна є без душі. И вода без душі. И неґура без душі. Прото крак, ци зілє, най будет джєнджура, то вже йкус душу має. А чьо? Бо тото жиє. Родитси, старієт, умираєт — значіт, шо в’єне. Але доків ишшє жиє, то насінє из себе випускаєт, шоби по нім йикі-такі потомки си лишили. Та душя називаїтси душя, котра маєт житє-бутє, бо житє приносит и дарує. Однако риба у воді, ци вивця на полонинци, або й кінь на дорозі, то вже май ліпшу душю мают. Вна є така, шо їм шош дає. Звірина чює, шо и йик. Єк учюєт, шо зле, то утікаєт. Єк учюєт, шо добре, то бігом біжит тай си ластит. Маєт смак до харчю тай до питє. А є й такі, шо мают чютє родини. Дивиси-ко, йик бузьки гніздо роб’єт, а в нему бузькова фамілія росте. А найліпшу душу маєт чьоловік. Бо тота душя ни лишень росте, ни лишень маєт чютє, але вна, брате, мислит. Вна маєт голов! Вна справ’єєт, шо, чьоловіче, заходиш в голов, шо коцкаєш си в голов, шо ловишси за голов, і при тім думаєш. А йик думаєш, то си думаєш: може так, а мо’ инак? Може ту, а може там? А може з тов, а може з тамтов? А шо би було, йикби того ни було? А шо би було, йикби то було? Йикби було, то би було, може би тє ни вбуло? Йикби ни було, то би такіж було, а може би навіть прибуло?

Єк Ясьо Невестюк всьо то учюв , то відчюв, шо в нім душя росте. Икас путеря шелена йиго зсередини корнєєт тай го розпираєт. А ишє трафилоси му йкос уздріти одно дівчєнишє з косами заплетеними на голові в таку йикби корону, шо ї тогди Славков Лагодинсков називали. Дивитси, дивитси тай думки йиму в голові родєтси: а йикби си такіж в тоту косу заплести и так бути. А витак в нім звірєче чютє си провергло и йиму си здало, шо вин птах. И йик тот птах то фуркаєт ї коло голови, то на рамено сєде, то крилом попид очі махне, то заспіває…

А за филю перевергси в чічку. Але ни йкус там , лиш в без. І дівчє держит тот без в руці, и собі попид ніс го пхає, и вин ї пахне. Ал-ле пахне! И через ніс тот без йик запах, икос їй до душі добуваєтси и там вже си лишєєт. И є!

А наш Арістотелєс зи Слободи прорік: «Думка справ’єєт то , шо чьоловік є йикби усим!»

Про то , йик Стасьо Вінценз, наш гуцульский Арістотелєс, з ґаздою Дмитром Заяцем з Голошини про шєстє цуриц мали и шо учюли вид Федя Дарадуди

То , шо вам повім, сталоси в Гринєві. Акурат тогди овес косили. На Пуршагах люде овес косили и миг їс чюти таке співанє: «Леґіники молоденькі , шо по вас зостане? Попид бучки білі кости, по горбах співанє». А Дмитро зи Стасьом були колєґи майже з діточіх років. То Дмитро говорит до Стася так: — Чєси си мінєют. Люде си минают , йик тот овес, шо то сегодне є, завтра го — дасбі. Тра би нам погадати, шо на цим сьвіті по нас си лишит. Гейби, їкий примір дітим. Єкий взір? Ци, може, ті каминиці в долині? Ци ті сутки помижи царинками? Ци, може, тото співанє по горбах?

И так то си розчєло. Наш гуцульский Арістотелєс зи Слободи палиц д’горі здоймив тай изрік то одно слово: «Шєстє». А Дмитрови ни тра було два рази казати , и вин зара знав, шо тра молодих учіти, шо то таке — Шєстє. Шоби відали тай ни шукали шош инче. Най же би по нас то одно си лишило: розумінє шєстя.

— Отєж , — правив Арістотелєс, — ни может так бути, шоби шєстєм було — за кортєчьков гонінє. Бо чьоловік тогди ні в чім вид звірини си ни різни’. Хто за кортєчьков си гонит, бидлєчім житєм жиє. А й так ни может бути, шоби чьоловік лиш за гонорами обзиравси. Гонір бирше гонорує того, шо даєт, йик того, шо берет. Коли Никольцьо Маковійчук за цісаря воював и ногу му урвало, то витак вид цісаря мендель дістав. Тилько то тобі повім, шо тот мендель бирше тішив цісаря йик Никольця, шо до сегонне биз ноги кривулєєт. Але зи шєстєм то такіж ни может бути так, шоби на припадок си покласти. Шєстє мусит сам чьоловік в собі чюти, йик своє добро.

И в тим місци ид Стасьови й Дмитрови прийшов Федь Дарадуда. Нашшюрив вуха. А Стасьо , наш гуцульский Арістотелєс, виводив далі: — Шєстє то є річь людска. То є людске добро. То в чьоловікови мусит бути, йик скарб укритий. Єк такий талант. И мусит то мати кождий — и тот, шо орет, и тот, шо різбит, и тот, шо йграєт, и тот, шо співаєт, и тот, шо будуєт, и тот, шо гайтуєт, и отец’, и мамка, и син, и донька. А з инчего боку див’єчіси, вни ни мусєт про то відати, шо то мают, лиш самі мусєт то в собі втворити. Мусєт си то вкємити, шо то є.

Зробилоси тихо. Лиш по фили Стасьо Вінценз повів: — То є та спосибність вкємити , шоби всьо на розум брати, через розум перекучювати тай так розум досконалити. И то тра по собі лишєти. То є взір шєсливого живобутя. Тра правду сказати и ни збрехати: кождому то си євило тай кождому до ґусту припало. Лиш оден Федь Дарадуда зачєв шош носом крутити. Гадав си, гадав, розумував розумом и розумно виводив так: — А я вам повім, шо діти стариню ни слухают. Кождий хочєт бути наймудрішший. Повім вам так: тра дітєм лишєти довги. Великі довги, шоби вни їх платили. Йик мут довго платити, то будут довго знати, шо мали дєдю.

Фрагмент друкується за виданням: Юзеф Тішнер. Історія філософії по-гуцульськи; переклад з польської Олеся Герасима. — Брустури: Дискурсус , 2022

Редакція висловлює вдячність видавництву «Дискурсус» за можливість публікації