Євген Приходько: Чому соціалістичний режим у Польщі впав?
Антоній Дудек: По-перше, завдяки Перебудові. Зміни, які ініціював Ґорбачов після приходу до влади 1985 року, вплинули не тільки на СРСР, а й на ситуацію в країнах-сателітах. У НДР, Чехословаччині, Болгарії, Румунії реакція на його демократичні заклики була ворожа.
ЄП: А в Польщі?
АД: В Польщі — ні. Початок Перебудови припав на зміну суспільних настроїв у ПНР. Поляки й раніше не любили владу, але після введення 1981 року воєнного стану невдоволення стало масовим. Люди вкрай негативно оцінювали економічну ситуацію, були розчаровані політикою Войцєха Ярузельського. Він декларував намір провести глибокі реформи, але обіцяні перетворення виявилися фікцією. Голові Польської об’єднаної робітничої партії потрібно було рятувати ситуацію, тому він був зацікавлений у політичних змінах і риторика Ґорбачова була йому на руку. На крах соціалізму також вплинула приватизація і дерегуляція державних інститутів.
ЄП: Що ви маєте на увазі?
АД: Після введення воєнного стану армія і спецслужби почали відігравати в Польщі важливішу роль, ніж раніше. Вони зрозуміли, що можуть домінувати над партійним апаратом. Ці структури почали конкурувати між собою, що робило режим менш стабільним. А 1989 року до цього додався початок приватизації. Члени партії почали використовувати свої посади для збагачення, у них зникло бажання захищати режим. Партійці зрозуміли, що в демократичній системі зможуть жити набагато краще, особливо, якщо їм вдасться привласнити й зберегти державну власність. Важливу роль також відіграла опозиція і Церква. «Солідарність», яка пережила спад активності після введення воєнного стану, в середині 80-х відштовхнулася від дна і ставала все сильнішою. Підпільні газети та журнали з’являлися як гриби після дощу. Водночас релігійні лідери все частіше закликали владу до діалогу з опозицією. Комуністи довго пручалися, але все ж погодилися. Католицька церква стала свого роду посередником, якому довіряли обидві сторони.
ЄП: Чому польські комуністи віддали владу мирно?
АД: Режим виявляв насильство під час воєнного стану, тоді загинуло як мінімум 56 людей. До 1989 року система вже розпадалася. Співробітники держбезпеки та військовослужбовці заробляли менше, ніж десять років тому. Влада не без підстав побоювалися, що при низьких зарплатах спецслужби не будуть їй аж такі віддані. Крім того, в команді Ярузельського вважали, що Ґорбачов буде невдоволений насиллям. Польський лідер панічно боявся Кремля.
ЄП: Вибори 1989 року називають частково вільними. Чому?
АД: За Круглим столом опозиція і влада домовилися, що 65 % місць у нижній палаті парламенту, тобто Сеймі, займуть комуністи та їхні союзники. Безпартійні могли претендувати відповідно тільки на 35 % місць. Тож вибори до Сейму були вільними лише на третину. Під час переговорів також вирішили відновити роботу Сенату. Вибори до верхньої палати парламенту можна назвати повністю вільними — там у комуністів не було квот.
ЄП: «Солідарність» вела виборчу кампанію дуже креативно.
АД: Так. Опозиціонери почали спілкуватися з людьми на вулицях, на зустрічі з електоратом запрошували акторів, сатириків, піснярів. 1989 року в передвиборному штабі «Солідарності» виступив, наприклад, Стіві Уандер — зірка світового масштабу. Раніше такого в Польщі ніхто не робив. Дуже вдалою виявилася ідея плакатів опозиційних кандидатів із Лєхом Валенсою. Річ у тому, що більшість висуванців була невідома виборцям, та ще й мала обмежений доступ до державних ЗМІ. Щоб бодай якось підвищити впізнаваність опозиційних політиків, вирішили фотографувати їх із лідером, якого знали всі.
Плакати перед виборчою дільницею в Мазовецькому воєводстві, 1989. Фото: Кріс Ніденталь / ForumЄП: Чи правильно буде сказати, що ці вибори були не стільки «за опозицію», скільки «проти влади»?
АД: Поляки самі вирішували, чи хочуть жити як раніше, чи підтримують комуністичний режим, чи виступають проти. Ті, хто був проти, віддавали голос за кандидатів від «Солідарності», позаяк саме вона асоціювалася з протестом. У виборах 1989 року брали участь представники й інших опозиційних сил, однак ніхто з них не потрапив до парламенту. «Солідарність» поводилася дуже прагматично: при найбільш оптимістичному сценарії опозиція могла отримати 100 місць у Сенаті та 161 в Сеймі — саме стільки кандидатів «Солідарність» і висунула. Комуністи ж створили конкуренцію всередині своїх списків: за 100 місць у Сенаті боролися 300 представників влади.
ЄП: Чому на ті вибори не прийшло четверо з десяти виборців?
АД: 1989 року ми вперше побачили велику кількість поляків, які тільки формально є громадянами своєї країни. Таких людей не цікавить, хто керує Польщею, як правило, вони не ходять на жодні вибори. Тоді таких було близько 40 %, сьогодні ж — близько 50 %. Про це свідчить явка на всіх виборах після 1989 року.
ЄП: Як результати виборів сприйняли в таборі опозиції?
АД: Після виборів у «Солідарності» був шок. Вона отримала 99 місць у Сенаті та 160 у Сеймі. З одного боку, представники опозиції не очікували, що перемога буде настільки грандіозною, з іншого — боялися, що комуністи введуть воєнний стан. У середовищі опозиціонерів тоді ходили чутки про силовиків, які ненавидять «Солідарність» і тільки чекають наказу, щоб розпочати нову хвилю репресій.
ЄП: А в таборі комуністів?
АД: Там почався процес розпаду владних структур. Частина людей побачила, що партія програла, і вирішила, що її вже не врятувати. Ці процеси, звичайно, не були миттєвими, все тривало кілька місяців.
ЄП: За сучасними соцопитуваннями, поляки вважають Лєха Валенсу одним із найгірших президентів. Чому?
АД: Валенса був абсолютно легендарною особистістю 90-х, коли Польща тільки ставала демократичною державою. Тоді він переживав пік своєї популярності, а потім почався спад. Найбільше Валенса сам собі нашкодив, коли боровся за другий президентський термін.
1995 року під час теледебатів із Алєксандером Кваснєвським він сказав, що не може протягнути своєму опонентові руку — тільки ногу. Бажаючи принизити Кваснєвського, він себе ж виставив на посміховисько. Далеко не кожен революціонер може бути хорошим державним діячем. Поляки покарали Валенсу 2000 року, коли він знову балотувався в президенти. Тоді експрезидент отримав 1 % голосів, це при тому, що 1995 року його підтримало 48 %!
ЄП: Як ви вважаєте, у Польщі трансформація вдалася?
АД: Вдалася. Звісно, ми не все зробили, як слід, але загалом я вважаю, що системні зміни пройшли успішно. Наша країна дуже зміцніла в економічному плані. Ціна успіху реформ Лєшека Бальцеровича була висока, але ця шокова терапія створила міцний фундамент. Погляньте, ми єдина країна Європи, де вже майже 30 років спостерігається економічне зростання — з 1992-го не було жодного спаду! Якщо ж говорити про трансформацію політичної системи, то тут у мене більше претензій. Політична мова стає все більш агресивною. Проте влада у нас змінюється мирним шляхом і основні принципи демократії працюють.
