Євген Приходько: «Я не хочу бути президентом, але мушу» — один із улюблених висловів Лєха Валенси в 90-х. Він справді мусив?
Професор Антоній Дудек. Джерело: ВікімедіаАнтоній Дудек: Не мусив, але саме він тоді був найсерйознішим кандидатом і найважливішим польським політиком світового масштабу. Не забуваймо, що 1989 року Валенса виступив у Конгресі Сполучених Штатів Америки. Це був тріумф, про який у Польщі ніхто не міг мріяти. З перспективи США Лєх Валенса був символом знаменитої «Осені народів», падіння комуністичного режиму не тільки в Польщі, а й у всьому регіоні. Ефектом президентських прагнень Валенси стала політична система, в якій президента обирають на загальнонаціональних виборах. Якби не його амбіції, Польща могла мати іншу політичну реальність, наприклад, без глави держави, якого обирають на загальних виборах. Але Валенса хотів стати президентом і бути обраним не як-небудь, не парламентом, а волею всього народу. За соціологічними опитуваннями поляків, він був серед лідерів, але не можна стверджувати, що Валенса на вершині симпатій мав величезний відрив від конкурентів.
ЄП: В одному з опитувань Валенса навіть мав нижчу популярність (16,1 %), ніж Войцєх Ярузельський (16,6 %).
АД: Це опитування робили тоді, коли ніхто серйозно не розглядав загальнонаціональні президентські вибори, і воно не відображало справжніх суспільних настроїв. Якби Ярузельський став кандидатом, він би міг розраховувати не більше ніж на 10 % голосів виборців. Валенса був одним із лідерів за симпатіями народу, і було зрозуміло, що, зважаючи на його «мітингувальний талант», перемогти його буде непросто. Особливо боляче це відчув тодішній прем’єр-міністр Тадеуш Мазовецький, повна протилежність Лєха Валенси. Мазовецький — класичний урядовий політик, тому я досі не можу зрозуміти логіки радників, які підштовхнули його до загальнонаціональних президентських виборів і зіткнення з Лєхом Валенсою. Це було геть безрозсудне рішення, яке навіть зараз викликає в мене посмішку. Валенса не був безапеляційним лідером, що, зрештою, показали самі вибори. Він розраховував на перемогу в першому турі, але цього не сталося. Саме тому він не з’явився перед телекамерами після оголошення результатів, що було досить незвичайною поведінкою.
ЄП: Чи правда, що оточення Мазовецького вмовляло Валенсу не балотуватися в президенти?
АД: Так, адже першопричиною президентських виборів був внутрішній конфлікт у таборі «Солідарності», який розпочався на зламі 1989-1990 років і який у Польщі назвали «війною на горі». Коли у Валенси прокинулися президентські амбіції, табір Мазовецького переконував його, що слід знайти компромісну фігуру, і пропонували конкретні кандидатури, проте Валенса їх навіть не розглядав. Саме тому Мазовецький не заявляв, що йде на вибори, це сталося аж у жовтні. Валенса ж де-факто зробив це в травні, хоча тоді навіть не було відомо, як той президент буде обиратися.
ЄП: Що означало його рішення?
АД: Що про жодні переговори вже не може бути і мови. Хоча цікаво, що за місяць до цього на так званій зустрічі останнього шансу в Ґданську Зустріч представників конкурентних таборів «Солідарності» в квітні 1990-го, на якій були присутні біскуп Тадуеш Ґоцловський, Тадеуш Мазовецький, Адам Міхнік, Яцек Куронь, Броніслав Ґеремек, Алєксандр Галл, Анджей Стельмаховський, Ян Ольшевський, Лєх Валенса. Валенса запропонував такий сценарій: він стає президентом, у Польщі з’являється посада віцепрезидента, яку обійме провідна фігура табору «Солідарності» професор Броніслав Ґеремек, а Тадеуш Мазовецький залишається на посаді прем’єр-міністра. Пропозицію Валенси відкинули. Тоді найгострішими були слова Алєксандера Галля, міністра уряду Мазовецького: мовляв, Лєху, ти не підходиш на пост президента. Валенса відповів, що це Галль не підходить на пост міністра. На цьому зустріч закінчилася. Єдиний Яцек Куронь бодай якось намагався шукати компроміс і відчував, чим це може закінчитися для табору Мазовецького, в уряді якого він теж тоді був міністром. Закінчилося все принизливою поразкою, адже Мазовецький не тільки програв Валенсі, а й навіть не пройшов у другий тур президентських виборів. Це стало великим шоком для його табору і прихильників, адже до останнього (до двох-трьох тижнів до першого туру) всі були переконані: ці вибори — передусім боротьба Валенси і Мазовецького, а решта кандидатів — всього лиш тло.
ЄП: Чим характеризувалася тодішня виборча кампанія?
АД: Це були перші загальнонаціональні президентські вибори в історії Польщі. На рівні вулиці кампанія виглядала, як і сьогодні. Були столики, де збиралися підписи за кандидатів, але люди, на відміну від подальших кампаній, підписувалися неохоче. Це відчули кандидати, які пізніше стали відомими. Наприклад, уже покійний Корнель Моравецький, батько сьогоднішнього прем’єра й тодішній лідер радикальної Партії свободи, яка утворилася на основі руху «Солідарність, що бореться», або ж ветеран усіх подальших президентських кампаній (крім останньої 2020 року) Януш Корвін-Мікке. Тільки шістьом із 16 кандидатів вдалося зібрати необхідні 100 тисяч підписів і балотуватися в президенти. Тоді ж поляки вперше побачили передвиборчі ролики кандидатів на єдиних двох державних телеканалах. Справжня новинка, яку переглядали мільйони. Сьогодні щось такого плану збирає біля телеекранів хіба що політичних маніяків чи знавців. Телевізійна кампанія була одним із ключових елементів феномену бізнесмена Станіслава Тимінського, який неочікувано для всіх пройшов у другий тур. Тоді, як і сьогодні, відбувалися зустрічі з кандидатами й королем цього формату, звісно, був Валенса. Пізніше великі натовпи почав збирати й Тимінський. А Мазовецький уникав народних зборів. Замість нього на зустрічі з виборцями їздили співробітники його штабу. Тільки наприкінці кампанії, у листопаді, йому організували віче у варшавській політехніці, у великій закритій залі. Таке враження, що він боявся відкритого простору.
ЄП: У чому полягав феномен Тимінського?
АД: Іще молодим хлопцем на початку 70-х років він виїхав, де-факто втік із Польщі на Захід. Повернувся влітку 1990-го. Тимінський займався бізнесом у Канаді й мав свої інтереси в Перу. Його жінка-перуанка взагалі не розмовляла польською, тому й ставала об’єктом прискіпливих нападок. Він відображав настрої частини поляків, яку лякали економічні реформи, яка відкидала кандидатів «Солідарності» — Валенсу та Мазовецького — й водночас не хотіла голосувати за кандидатів посткомуністичного табору. Телевізійна кампанія Тимінського мала величезне значення, адже в деяких маленьких містечках і селах у нього навіть не було виборчих штабів, і все ж в окремих він перемагав. Чудова ілюстрація — неіснуюче вже воєводство Пільське, де не тільки не було штабу, а й навіть плакату, жодного сліду Тимінського. Туди доходив тільки телесигнал і там Тимінський здобув більше голосів, ніж Валенса. У своїх роликах політик стверджував, що останні чверть століття жив у капіталістичному світі й знає, що потрібно зробити, щоб поляки не були «білими неграми Європи».
ЄП: А хто голосував за Валенсу?
АД: У першому турі він набрав майже 40 %, а в другому — 74 %. Хоча Валенса і мав більшу популярність серед виборців без вищої освіти, не можна сказати, що люди з дипломами за нього не голосували. У його випадку не можна стовідсотково виокремити електоральні групи. Регіонально ж Валенса домінував у східній Польщі, де за рік до того тріумфувала «Солідарність», і, звісно, на її батьківщині у Ґданську.
ЄП: У чому звинувачували Валенсу конкуренти?
АД: Табір Мазовецького заявляв, що Валенса дестабілізує уряд і зупинить економічні реформи, що він популіст, а його лозунги — пусті й поверхневі. Команда прем’єра переконувала виборців: Валенса відірве Польщу від Заходу, відсилаючи до відомої фрази Валенси, що він стане тим летючим голландцем із сокирою, який по всій країні рубає мафіозні, корупційні й злочинні схеми. Цю промову вирішили використати проти нього — в роликах Мазовецького з’являлася валенсівська сокира, яка в першій версії на мапі відрубувала Польщу від Європи вздовж річки Одра, у другій — сокира рубала годинник, який відраховував час до успішного завершення реформ.
Валенсу навіть звинуватили в антисемітизмі після висловлювання, що він має польське походження і це засвідчують відповідні документи. Мазовецький не був євреєм, проте такі заяви Валенси наштовхували на думку, що інші кандидати не мають підтвердження свого польського походження. Дійшло до курйозних історій. Один із єпископів свідчив, що сімейна метрика за кілька століть підтверджує: Тадеуш Мазовецький — істинний поляк. Але такі заяви породили нові сумніви: а чому тільки кілька століть, що ж було раніше? Дійшло до абсурду.
ЄП: А чи тоді вже говорили про те, що за часів правління комуністів Лєх Валенса співпрацював зі спецслужбами?
АД: Ця інформація з’явилася, але опосередковано. Все почалося зі слів Станіслава Тимінського. Навколо конкурента Валенси крутилося дуже багато різних людей, серед яких були й колишні співробітники Служби безпеки. Скоріше за все, саме від них Тимінський дізнався, що Валенса був таємним співробітником спецслужб. І так, між першим і другим туром проходила спільна конференція кандидатів, на якій Тимінський заявив: він би хотів, щоб пан Валенса розповів про своє минуле, адже має докази, що воно нечисте. Не висловивши жодного звинувачення, Тимінський зазначив, що в його чорному дипломаті, який при ньому, є відповідні докази.
ЄП: Як на це відреагував Валенса?
Чорний дипломат Тимінського. Джерело: пресматеріалиАД: Професійно. Він іронічно відповів: «Пане Тимінський, негайно відкривайте ваш дипломат і показуйте, що у вас там лежить, бо коли я стану президентом, ви з Польщі вже не виїдете». В залі залунав гучний сміх. Тимінський портфель не відкрив і жодних документів не показав. Але це спричинило різні спекуляції на тему, що ж Тимінський мав на увазі. Адже у вузькому колі ґданської опозиції ще раніше ходили плітки про співпрацю Валенси з комуністичними спецслужбами, тому там здогадалися, що Тимінський теж про це знає. Плітки кружляли аж до ночі 4 червня 1992 року, до знаменитого виступу депутата Казімєжа Сьвітоня, коли він із трибуни Сейму заявив: у списках агентів Служби безпеки є ім’я президента Лєха Валенси. До того публічно ніхто про це не говорив.
ЄП: У чому полягала співпраця Валенси зі спецслужбами?
АД: Валенсу як учасника й одного з лідерів страйку 1970 року затримала Служба безпеки. Його почали вербувати і залякувати. Наскільки мені відомо, Валенсу, на відміну від багатьох інших, не били. Він підписав зобов’язання співпрацювати. Активна співпраця, за яку він тоді отримував гроші, тривала весь 1971-й, а наступного року почала гальмуватися. Валенса, коротко кажучи, не був лояльним таємним співробітником. Він, звичайно, ділився інформацією про своїх колег із корабельні, яка найбільше цікавила СБ, але вже тоді мав великі керівні амбіції. Валенса сприймав співпрацю як канал порозуміння з владою і дуже швидко почав менше говорити про своїх колег, а більше скаржитися на ситуацію на корабельні, на невміле керівництво, мовляв, у нього є кращі ідеї щодо управління. Така поведінка щораз більше дратувала співробітників СБ, контакти ставали рідшими, хоча співпраця тривала ще кілька років. 1976-го Валенсу формально вилучили зі списку агентів, а потім його ще й звільнили з роботи за так звану негідну поведінку. Це можна назвати дефінітивним кінцем співпраці. Через два роки, коли Валенса зв’язався з опозиційними вільними профспілками, співробітники СБ хотіли відновити співпрацю, але є документальне підтвердження, що Валенса їх прогнав. Такі спроби з боку спецслужб Польської Народної Республіки (ПНР) робилися й надалі, але їх він теж відкидав.
ЄП: 22 грудня на засідання Національних зборів Лєх Валенса склав президентську присягу. Що цей день означав для Польщі?
АД: Для багатьох цей день став символічним кінцем ПНР. Для середовища політичних емігрантів вибір Валенси став переломним моментом, адже на цю урочистість приїхав останній президент Польщі у вигнанні Ришард Качоровський. Як відомо, в часи, коли в Польщі правили комуністи, в Лондоні функціонував уряд і президент Польської республіки у вигнанні. Качоровський передав Валенсі інсигнії президентської влади, які вивезли з Польщі 1939 року. Для багатьох це була символічна мить єднання Другої Речі Посполитої з Третьою й відновлення незалежності. Я не розділяю цю точку зору, адже для мене вирішальними стали перші абсолютно демократичні жовтневі парламентські вибори 1991 року.
