Коли я вперше побував у Ґдині — а це було багато років тому, під час моєї поїздки до Триміста Міська агломерація, що об’єднує Ґданськ, Ґдиню і Сопот. — я знайомився з нею як з пам’ятником довоєнної епохи. Я знав, як поляки пишалися Ґдинею — єдиним портом відновленої 1918 року держави, як будували місто, як намагалися відстояти його перед напором райху… Ґдиня виявилася чарівною — я прогулявся морською набережною, порозглядав кораблі, пришвартовані в порту, і повернувся до Ґданська. Згодом я навіть забув про ту першу зустріч, бо її витіснила з пам’яті сучасна Ґдиня — не просто порт, а місто, де в будівлі знаменитого Морського вокзалу розмістився польський Музей еміграції, потужний магніт пам’яті.

Відвідання цього музею для мене назавжди змінило образ Ґдині: це вже був не просто один із численних портів — це була Дорога з тисячею невідомих, дорога розчарувань та успіхів, дорога, якою пройшли й ті, хто хотів забути Польщу, і ті, хто відчайдушно прагнув її зберегти, хоча б у собі. І як неможливо уявити сучасний Дублін без Музею еміграції або сучасний Плімут без «Мейфлавера», Відоме англійське судно, яке 1620 року перевозило переселенців із Плімуту (Англія) до Плімуту в Массачусетсі. Точна копія корабля з 1957 року пришвартована в Плімутській бухті. так неможливо уявити Ґдиню без Морського вокзалу.

За кожним із цих музеїв — не експозиція, а цивілізація. Еміграція, особливо в недавньому минулому, коли вона була квитком в один кінець — це завжди розчарування та надія. Польська еміграція стала органічною частиною існування польського народу просто тому, що нерідко тільки від’їзд давав людям змогу залишитись поляками й продовжувати діяльність, спрямовану на збереження Польщі. Що й казати, якщо людина, чиї пам’ятники прикрашають сьогодні практично всі польські (і не лише польські) міста, — Адам Міцкевич — більшість життя провела в еміграції. Що й казати, якщо у текстах про один із найважливіших феноменів польської публіцистики та політичної думки — журнал «Культура» — постійно доводиться нагадувати: це був емігрантський часопис. І таких прикладів можна навести сотні, якщо не тисячі — від поділів Польщі і до краху комунізму. Багато людей, яким пощастило повернутися у вже незалежну країну, так і закінчили б своє життя в еміграції, якби не цей крах.

Але я наводжу приклади політичної та культурної діяльності. А польська еміграція — це насамперед життя звичайних людей, які творили польські міста та селища у багатьох країнах світу. І коли ти прогулюєшся вулицями із польськими ресторанами та кав’ярнями, коли заходиш у польські музеї, галереї та бібліотеки, коли у готелі в Лондоні чи телефонній компанії в Чикаґо тобі несподівано відповідають польською, — ти згадуєш про Ґдиню, бачиш її узбережжя і будівлю Морського вокзалу з силуетом «Баторія», корабля, що довгі десятиліття пов’язував цивілізації.

Але не лише тоді, звісно. Нещодавно в одній із київських кав’ярень ми з американськими колегами обговорювали ситуацію, що склалася в нашій країні напередодні можливого російського вторгнення. І колеги розповіли про серію своїх інтерв’ю з киянами, зокрема про те, як запитують — чи не збирають ті про всяк випадок тривожні валізки.

Валізка Хелени Ніденталь. Джерело: Музей еміграції

Тривожні валізки! І я відразу згадав її — картонну валізку однієї з польських емігранток, які покинули країну 17 вересня 1939 року, коли уряд окупованої Гітлером і Сталіним Польщі вирішив продовжити свою діяльність у вигнанні. Звичайно, це було не в Ґдині, емігранти тоді здебільшого перетинали кордон Польщі та Румунії — але після довгих мандрівок світом валіза знайшла притулок саме у Музеї еміграції, коли знаменитий фотограф Кріс Ніденталь передав новій установі реліквію, яка залишилася на згадку від його матері. Стара скромна валізка — і ось я вже не у київській кав’ярні, а на набережній гордого міста, вдивляюся у морську дорогу і вірю, що надія та успіх обов’язково переможуть відчай.

Це і є Ґдиня.