Сестра Малґожата Хмєлевська: Я мрію, щоб війна в Україні закінчилася

Сестра Малґожата Хмєлевська: Перш ніж розпочнемо, я мушу вирішити проблеми Олега.

Шимон Пєґза: Хто такий Олег?

МХ: Хлопець зі Східної України. Вже чотири роки вони з мамою Анею живуть у нас. Він учиться в сьомому класі. Його клас їде на шкільну екскурсію з нагоди Дня хлопця.

ШП: А Олег?

МХ: Олег не записався.

ШП: Чому? 

МХ: Не хотів зізнатися перед дітьми, що мама не має грошей на поїздку. Мусимо це вирішити.

Сестра Малґожата Хмєлевська та Шимон Пєґза. Фото: Мацєй Станік / Нова Польща

ШП: Він поїде?

МХ: Поїде. Ми за все заплатимо. Ще й дамо Олегові кишенькові, щоб собі щось купив. Не хочемо, щоб він не почувався гіршим від інших дітей.

ШП: Як Олег до вас потрапив? 

МХ: Вони втікали від війни. Аня з інвалідністю. Майже не бачить, має проблеми з хребтом, до того ще кілька інших хвороб. Вже в Польщі вона отримала рішення про встановлення інвалідності, але рішенням влади сьогодні вона позбавлена грошової допомоги. Не може працювати і не отримує жодних виплат на підставі польського рішення про інвалідність.

ШП: А 800 +, тобто гроші, які польський уряд виплачує на дітей віком до 18 років?

МХ: Вона не отримує їх, бо не працює. До того, як Аня з Олегом потрапили до нас, вони жили десь під Казімєжем Дольним. Там її примушували до рабської роботи. Відібрали закордонний паспорт. Ця хвора, худа, практично незряча жінка працювала десь на полі. На щастя, їм допомогла одна організація, привезла їх сюди.

ШП: Ви вже 30 років керуєте притулками для бездомних, хворих і матерів-одиначок. Скільки тут таких мам, які мусили втікати з України?

МХ: Зараз близько 30 жінок із дітьми, а загалом через нас пройшло близько 250 біженців. Наприклад, Варвара з тяжкою формою аутизму, яка жила біля «Азовсталі». Її мати, жінка з музичною освітою, в Україні отримувала ордени, а тепер прибирає під’їзди у Варшаві.

Є в нас бабуся Надя з внуком Домініком, яка пережила дві війни. Спочатку вони втекли з Києва під польський кордон, де пішки пройшли кількадесят кілометрів на морозі. Батько хлопця — єврей, виїхав до Ізраїлю. Надя взяла внука й теж туди поїхала, але там почалася війна. Коли Домінік повернувся, то сказав: віддам вам закордонний паспорт і більше нікуди не хочу їхати.

Є ще Люда, яка має три доньки. Живе в нас також Наталія: щойно почалася повномасштабна війна, вона втекла з двійком хлопців. Хотіла влаштувати особисте життя у Варшаві, але натрапила на якогось дебошира. Від нього втекла до нас. Сьогодні Наталині сини вже майже дорослі, ходять до школи, один записався на водійські курси. 

Сестра Малґожата Хмєлевська. Фото: Мацєй Станік / Нова Польща

ШП: Проблем із польськими однолітками в них не виникає?

МХ: Ні. Вони виникали в інших дітей. Є в нас ще Наташа з чотирма дітьми, з яких троє мають порушення інтелектуального розвитку. Ми знайшли для них відповідні школи, купили підручники, одяг. Одного синочка, 10-річного Богдана, вчителька шарпала й обзивала, казала: «Вимітайся в Україну».

ШП: Учителька?!

МХ: На щастя, справу швидко вирішили. Кураторія Польський державний орган, який здійснює педагогічний нагляд за школами та іншими освітніми закладами. відреагувала належним чином, ця жінка вже не працює. Тепер до іншої школи ми переводимо Богданового брата, бо кілька днів тому він прийшов із уроків вкрай знервований, весь у сльозах. Виявилося, інші хлопці його дражнили через походження.

ШП: Моя знайома українка, яка живе в Польщі, сказала мені, що забороняє своїм дітям говорити в громадських місцях рідною мовою, бо це небезпечно й можна отримати на горіхи.

МХ: Є й позитивні приклади. Місцева школа, до якої ходить багато наших дітей, завжди дуже тепло приймає біженців. Я ніколи не чула жодних скарг. І зовсім не через те, що ходила туди й пояснювала, що треба допомагати. Просто чимало поляків самі це чудово розуміють.

ШП: Існує доволі популярний фейк, що польські лікарі приймають українців без черги.

МХ: То ось вам інший приклад: Аню, маму Олега, прийняли колись насамкінець, коли в поліклініці вже гасили світло. Тільки через те, що вона — українка.

Але, на жаль, ксенофобія є і була раніше в нашому суспільстві. Досить згадати хоча б антисемітизм міжвоєнного періоду чи Березень 1968 року, коли після кампанії ненависти багато польських євреїв вимушено виїхали. Після 1989-го, коли Польща відновила незалежність, це нікуди не поділося. Просто про деякі речі було соромно говорити вголос. На жаль, медіа охоче запрошують до себе людей, які цьому потурають. 

ШП: Ви маєте на увазі євродепутата Ґжеґожа Брауна?

МХ: Його теж. Кілька років тому з парламентської трибуни прозвучали слова про те, що біженці переносять різну заразу й паразитів.

ШП: Сказав це колишній прем’єр-міністр Ярослав Качинський.

МХ: Якщо такі слова звучать у Сеймі, то, перепрошую, до чого ми докотилися? Усе погане починається зі слів, із дегуманізації іншої людини.

Сестра Малґожата Хмєлевська. Фото: Мацєй Станік / Нова Польща

ШП: Владімір Путін на початку повномасштабної війни сказав, що Україну треба «денацифікувати».

МХ: Він не каже своїм людям, росіянкам, які відправляють своїх чоловіків і синів на війну, що ті вбивають невинних людей. Натомість стверджує, що вони займаються денацифікацією. Кілька років тому вони вбивали людей у Бучі, вчора — в Києві. Щодня вбивають людей в якомусь іншому місті. 

ШП: Це ж справжній геноцид.

МХ: Так, тільки назвали його красиво.

ШП: Сестро, чому деяким полякам не подобається те, що на вулицях чути українську мову?

МХ: Це результат путінської пропаганди, але також нашої дурости, й нерозуміння того, що таке патріотизм. В інтересах Польщі, щоб Україна стримувала Путіна, а українці працювали на польський ВВП.

Неправда, що українці щось у нас забирають. Податки та внески, які вони сплачують до польського бюджету, з великим надлишком покривають витрати на їхнє лікування та соціальні програми. Повторюю: у інтересах поляків, щоб українці залишалися в Польщі. 

ШП: Є теж Лєшек Міллєр, який каже: українці, повертайтеся додому.

МХ: Це дуже старі політичні методи, побудовані на принципах «розділяй і владарюй» та «знайли спільного ворога». Проблема в тому, що це методи Путіна. Польські політики не повинні діяти в інтересах Росії. 

ШП: Ви не хочете говорити про політику, але сьогодні неможливо говорити про біженців з України, не зачіпаючи політики.

МХ: Тому торік я написала відкритого листа до польських політиків про те, що президентське вето на закон про допомогу жертвам війни в Україні позбавить тисяч людей роботи й можливості легально перебувати в Польщі.

Одне я знаю точно: за кожним нещастям, за кожним стражданням стоїть конкретна людина. Тому в листі я запросила політиків провести хоча б один день у наших притулках і подивитися в очі людям, яких позбавляють найнеобхіднішого для життя.

Сестра Малґожата Хмєлевська. Фото: Мацєй Станік / Нова Польща

ШП: Приїхали?

МХ: Тільки Шимон Головня зі своїми людьми і ще один безпартійний депутат. На мою думку, деякі політики намагалися догодити тим виборцям, які більше не хочуть допомагати Україні. Позбавлення соціальної допомоги не мало жодного економічного чи етичного обґрунтування. Колишній уповноважений з прав людини, професор Вєнцек сказав, що «це суперечить нашій Конституції та директиві Європейського Союзу».

Від самого початку було зрозуміло, що величезний порив солідарності у лютому 2022 року, коли ми прийняли мільйони українців, рано чи пізно закінчиться. Люди зробили своє й хочуть повертатися до нормального життя. Ципріян Каміль Норвід писав: «Ніяке ми не суспільство. Ми — великий національний прапор».

Інша справа — уміле маніпулювання суспільними настроями. Заздрість — частина людської природи. Якщо сказати людям, які роками стоять у чергах до лікарів, а саме так зараз працює польська система охорони здоров’я, що українці займають їхні місця, то вони легко в це повірять. 

ШП: У більшості російських маніпуляцій одна мета: змусити нас ненавидіти одне одного.

МХ: І багато хто потрапляє в цю путінську пастку. Нам також відомо, що це не найвидатніші індивіди. Погляньмо на тих, хто нападав на українців просто на вулицях. Це аж ніяк не університетські професори, а часто ті, хто живе на соціальну допомогу. Це простий механізм: людині, яка сама слабка, яка не дає собі ради в суспільстві, потрібно знайти когось слабшого й допекти йому. Так вона показує: ти тут ніхто, а я — господар. Бо це я народився в Польщі, маю польське прізвище й говорю без акценту.

ШП: Це цілковито суперечить тому, чому навчає нас наша віра.

МХ: Польський Папа Римський Іван Павло ІІ майже 30 років тому казав: «Парафія, яка, згідно з етимологією цього слова, означає дім, гостинно відкритий для прибулих, приймає всіх і нікого не дискримінує, бо в ній ніхто не є чужим. Місія, притаманна кожній парафіяльній спільноті, та її значення для суспільства свідчать про вагому роль парафії у встановленні зв’язків з іноземцями, подоланні поділів між охрещеними людьми, вихованими в різних культурах, а також у діалозі з вірянами інших релігій».

Це означає, що Церква поділяє страждання біженців і повинна робити все, щоб допомогти їм знайти своє місце в суспільстві. 

ШП: Є й позитивні приклади.

МХ: Так. Величезна кількість католиків допомагає українцям від 2022 року. Я дуже люблю притчу про доброго самарянина, яка вчить поважати іншу людину, зокрема слабшу, хвору чи змушену втікати з дому. Мало хто знає, що вся гострота цієї притчі в тому, що самаряни ненавиділи євреїв, а євреї — самарян.

Більшість людей узагалі не розуміє, що таке війна. Знаєте, серед тих, ким ми опікуємося, є пані Ніна. Вона настільки хвора, що терміново потребує ліків і госпіталізації. А грошей у неї немає навіть на їжу. Як ми можемо байдуже пройти повз таку людину?

Сестра Малґожата Хмєлевська. Фото: Мацєй Станік / Нова Польща

ШП: Чому ви це робите?

МХ: Бо не люблю, коли світ негарний.

ШП: І?

МХ: І намагаюся його трохи розмалювати. 

ШП: Ви допомагаєте людям уже 30 років. 

МХ: І знаю, як непросто працювати з людьми, які втекли від війни, пережили психологічні травми, хворіють, мають інвалідність. До того ж така робота дуже виснажує психологічно. 

ШП: Під час нашої розмови вам кілька разів телефонували, двічі хтось приходив із важливою справою. Це напевно виснажує.

МХ: Через свій вік я вже не можу робити деяких речей, але намагаюся бути поруч із іншими. Треба також уміти сказати собі: «Я не Господь Бог» — і на деякі речі махнути рукою. Адже я розумію, що не зможу допомогти всім біженцям у цій країні.

ШП: Якби ви обрали чернецтво, Малґожата Хмєлевська не належить до традиційного чернечого ордену, а її титул «сестра» пов’язаний із приналежністю до католицької спільноти «Хліб життя». напевно було б менше роботи. І життя було б спокійніше

МХ: А може, й нудніше?

ШП: Ви ніколи не шкодували про свій вибір?

МХ: Ніколи. Коли мені кажуть, що я вмію ставитися до себе з гумором, я відповідаю: якби ти прожив понад 30 років із безхатченками, то теж навчився б не сприймати себе надто серйозно.

До того ж, коли робиш щось із любові, то для жалю вже не залишається місця. Є тільки бажання присвятити себе іншим. Хоча терпіти не можу цього вислову.

ШП: Чому?

МХ: Бо «присвятити себе» у польській мові передбачає якесь страждання. А моє життя — не страждання, а любов і свобода. 

ШП: Свобода чи насамперед відповідальність?

МХ: Я вже 35 років опікуюся своїм сином Артуром, який має аутизм. Звичайно, за нього я відповідаю на всі сто відсотків, адже він цілком від мене залежить. Натомість за багатьох інших наших підопічних я не беру на себе відповідальність, бо хочу, щоб вони самі її взяли. У цьому й полягає вся складність допомоги іншим. 

ШП: То як допомагати мудро?

МХ: Дуже добре питання. Принцип, що спершу треба дати рибу, а потім вудку, по-своєму слушний, але не до кінця. Є люди, які ніколи не зможуть цієї вудки втримати в руках. І не можна відбирати в них почуття самостійности. Це та знаменита історія кардинала Конрада Краєвського.

Сестра Малґожата Хмєлевська. Фото: Мацєй Станік / Нова Польща

ШП: Розкажіть.

МХ: Коли кардинал Краєвський був папським елемозинарієм, Очільник Дикастерії у справах благодійного служіння — відомства Римської курії, яке, зокрема, надає допомогу нужденним від імені Папи Римського. він якось дзвонить мені й каже: «Але ж і посадив мене Папа на міну». Питаю: що сталося? Каже: зустрів на вулиці ромську сім’ю, яка жебракувала з дітьми. Розповів про це Папі Франциску, а той, звичайно, відразу: «Піди й винайми для них помешкання». Ну, я й винайняв. Але роми — культура, яка зазвичай не призвичаєна жити в одному місці.

Потім Папа каже: «Знайди їм роботу». Це зайняло трохи часу, та я знайшов. Нічого не допомогло. Нарешті питаю їх: то чого ж вам треба? Відповідають: кемпер, тобто автомобіль, в якому можна мандрувати. Коли вони отримали ключі, щасливі, поїхали собі. 

ШП: А мораль?

МХ: Не можна нав’язувати іншій людині, як саме їй допомагати. Треба поважати її гідність і суб’єктність. Схожа ситуація з моїм сином Артуром. Він обожнює ходити в магазин, бо знає, що може сам вибрати собі те, що йому хочеться, — звісно, в межах фінансового глузду. Він також має право на маленькі радощі і можливість самостійно приймати рішення. 

ШП: Як узагалі можливо, що у вас є син?

МХ: Я всиновила його, коли він був маленьким. Загалом я виховала вже п’ятеро дітей. З усіма підтримую добрі стосунки.

ШП: Як склалося їхнє життя?

МХ: Усі, звісно, крім Артура, здобули освіту. Хтось вищу, решта — принаймні середню. Двоє з них — румунського походження. Мають польське громадянство. Дві дівчини працюють у наших притулках: одна — керівничка, друга — соціальна працівниця, а її чоловік — керівник. І працюють вони там тому, що самі так хочуть, а не тому, що мусять. Коли почалися расистські випади, Янек виїхав до Англії. В нього темніша шкіра. Там він і працює. Найстарша вже на пенсії. 

Це шлях, на якому я вчуся більше бути людиною. Христос каже: «Я — дорога, і правда, і життя». Про цю дорогу йдеться. Єжи Ліберт писав: «Зробивши вибір свій навіки, щомиті мушу обирати». Не буває так, що я раз зробив вибір, відбув щось там у костелі — і на цьому все.

Артур щодня вчить мене любові. Тільки не сентиментальної, як у дамських романах, а справжньої — непростої, такої, що вимагає жертовности.

ШП: Якщо ви маєте покликання до материнства, то, може, й до шлюбу?

МХ: Для цього я вже, певно, занадто стара. А якщо серйозно, якби я думала про шлюб, то не жила б 35 років у целібаті. Я ж не з примусу так живу. Це мій свідомий вибір, до якого мене ніхто не змушував. 

Сестра Малґожата Хмєлевська. Фото: Мацєй Станік / Нова Польща

ШП: Про що ви мрієте?

МХ: Щоб війна в Україні закінчилася. Щоб усі війни нарешті закінчилися. Я знаю, це неможливо, бо люди вже такі, що ненавидять одне одного. Святий Іван у своєму посланні говорить про три фундаменти зла: пожадливість тіла, пожадливість очей і життєву гординю. Усе зло походить від цих трьох речей.

ШП: У серпні ви отримали статуетку Stand with Ukraine Awards. 

МХ: Не про те йдеться, щоб українці були нам вдячні, а про те, щоб показати іншим: є люди, які не миряться з неприйняттям мігрантів, допомагають їм. Я знаю, що багато хто думає так само, як я, але не наважується відкрито про це сказати. Я вірю, що наша діяльність може додати їм сили й показати, що людей доброї волі багато. 

ШП: Ви справді розмальовуєте світ. Додаєте йому кольорів.

МХ: Я люблю лягати спати з думкою, що зробила все, аби кожному, хто живе під нашим дахом, теж було де спати. 

ШП: А коли ж ви відпочиваєте?

МХ: Перед сном обов’язково молюся, а іноді ще залишається трохи часу почитати якийсь добрий детектив. 

ШП: Ви запитуєте в Бога, чому в світі стільки воєн, чому ви мусите нести на своїх плечах тягар усіх цих знедолених?

МХ: Ні, бо цей тягар несу не я, а він.

ШП: Вашими руками.

МХ: На щастя, я в цьому не самотня. Бог — це любов. Якщо когось любиш, то хочеш йому допомогти. Якщо людина страждає, то, згідно з нашою релігією, в ній страждає Христос.

ШП: То чому ж у світі стільки зла, несправедливости?

МХ: Бо Бог дав людям свободу, а зло — це результат їхніх дурних рішень. Єдине, чого Бог не може в нас відібрати, — це свобода.

ШП: А коли сюди приїжджають інші скривджені жінки, інші діти, чиї батьки загинули на війні, чи не маєте ви претензій до Бога за те, що він усе бачить, але нічого не робить?

МХ: Господь Бог не може скинути з неба кілька бомб і повбивати всіх, хто вбиває українців. Технічно, мабуть, міг би це зробити, але тоді не був би любов’ю.

Сестра Малґожата Хмєлевська. Фото: Мацєй Станік / Нова Польща

ШП: Але був би справедливим.

МХ: Я вірю, що життя не закінчується в цьому світі. Якщо тут немає справедливости, ми дочекаємося її у вічності. Пекло — це не великий гарячий казан, у якому горітимуть грішники. Це світ, у якому ті, хто чинить зло, не знаходять собі місця на небесах. 

ШП: То що ж буде з тими, хто розпочинає війни й бере в них участь?

МХ: Вони просто не потраплять на небеса — місце любові. І це буде для них найбільшим покаранням. Однак кожна людина до останнього подиху має шанс. Тільки Богу відомо, як усе буде.

Переклав Андрій Савенець