Білі халати

Санітарка супиться:

— Мамочка, ану злізьте з вікна!

— Я не мамочка, — відказує Каміла. Та все ж зістрибує з підвіконня. У вікно лікарняного коридору відразу вливається більше світла. Зимового. Анемічного. Падає на сірий габіт Каміли. Габіт — традиційний одяг монахині (або монаха), що складається з довгого вбрання та головного убору. Заливає канапу в кутку. Наташу. Наташа мружиться, але продовжує щось набирати на кнопковій «нокії». Дротянисте волосся в тугому вузлі. Губи затиснуті. Тільки очі час від часу перестрибують. З телефонного екрана на двері навпроти. З дверей на екран. З екрана на сестру Камілу. Обидві ждуть. 

— Да куда по митому? — знову розтинає лікарняну тишу скальпель санітарчиного голосу. 

— Я ж до Ясі, — гукає сестра Каміла.

— Ніззя в реанімацію. Щас вийде врач. Врача і спрашуйте...

«Щас» настає за годину. Явлення лікаря Камілі і Наташі означає кінець невідомості. Принаймні обидві в це вірять. Підходять до Білого Халата. — Ну що? Ну як? — Той по-військовому лаконічно рапортує обом про стан Ясі. При цьому весь розвернутий до Сірого Габіта.

— Да, трубки зняли. Ще ні. Нормально. Не треба. Посмотрим. Стабільно. Не зовнішнє, не від побоїв. Струсу нема.

(Питання ставить переважно сестра Каміла.)

— Ні, не епілепсія. Важко сказать. Підозра на цукор. Нині ще обстеження. МРТ не показало. 

Ясно одне — Ясі легше. Біла пляма світла розтікається стіною. Над плямою напис: Харківська обласна дитяча клінічна лікарня № 1.

Швидка привезла непритомну Курочку позавчора вночі. Трирічну Ясю Курочку. Підозра на епілептичний приступ. Від неї не відходили дві її мами.

Коли 25-літня Наташа три роки тому народила Ясю, з пологового їх забирали сестри Каміла і Рената. Соцслужби були раді — не довелося вилучати дитину. Яся росла за 20 кілометрів від Харкова, в Коротичі. Під опікою сестер-монахинь, вихователів, психологів. І Наташа росла. Психологічно.

Хресну маму Ясі, сестру Камілу, позавчора о 2-й ночі розбудив Наташин крик. Яся билася в судомах. Таке вперше. Напередодні ввечері дівчинка бешкетувала з іншими дітьми. Все як завжди. На ранок ледве опритомніла. Чуже місце. Болі. Трубки в ротику. Оглянулась — ще якісь діти. Теж лежать. Теж з трубками. Теж плачуть. Яся слабим голосом кликала: — Мамочка! Де моя мамочка?

Мамка

Мамочка поруч. Заходить до Ясі по кілька разів на день. Обіймає, заспокоює. Дає те, чого сама колись не отримала. І чого не змогла дати своїй старшій доньці: 5 років тому 4-літню Люду всиновили італійці. — Ну, та-ак вийшло, — каже Наташа. — Їй там лучше. Думаю. 

Наташа говорить затинаючись. Прості короткі речення. Довгі паузи. Погляд постійно кудись втікає.

— Мене ма-алою мамка кинула. Я са-ама росла.

«Мамка» залишилась в Куп’янську. По якому постійно ціляться росіяни. Що зараз з нею — невідомо. В Куп’янську мала залишитися бабина хата. Наташа мріяла, що це буде її дім. Що тут ростимуть Люда, Яся. Люду відібрали служби. Хату і мрію розбив російський снаряд. Життя й до снаряду було непросте. Спеціалізована школа-інтернат. Училище. — На цвєтовода-зєлєнітєля. — Вуличне життя. Бездомність. Іноді — жебракування. Іноді підмітання вулиць. Потім ще й обстріли. 

2022-го на Наташу, яка сиділа під куп’янською церквою, звернув увагу волонтер. Не стільки на Наташу, скільки на її добряче округлений живіт. (До народження Ясі залишалося два місяці.) Волонтер переконав вагітну евакуюватися. Перевіз у Харків. — Там же безпечно! Порівняно з Куп’янськом…

Якби не сестра Каміла й інші сестри — невідомо, де б зараз була Наташа і Яся. І чи були б вони разом. 

Поки хресна Каміла в реанімації розповідає Ясі казочку, Наташа на залитій зимовим світлом канапі розповідає історію, в яку дуже-дуже хоче вірити. 

— Тато Ясін пішов добровольцем. 27 годов було. Ну, як. По-овістка в його городі прийшла. Він не коре-енний куп’янчан. 

Наташа замовкає. Кривиться. Ніби її щось муляє. Поправляє шкарпетку на пальцях, втиснутих у в’єтнамки. 

— І от він прийшов з воєнними зачистку робить в Куп’янськє від росіян. І ми познайомилися. А потім він поїхав Дніпропетровськ зачищать. Підірвався на круглій мінній касеті. Його по ча-астям собирали.

Наташа відвертається. Довго дивиться в анемічну пам’ять вікна. Потім довго розповідає, як їй страшно, що Ясю можуть забрати, і яка вона «благодарна сестрам», що Ясю не забрали. І що вона хоче піти вчитися на психолога. І що вона дуже здібна, «чесне слово»: навіть одна на весь клас мала 12 за вивчений «вірш Сосюри» (хоч насправді не Сосюри): — До зараз помню. Полухайте:

Посіяла стежками спорошу, 
навчила дітей по совісті жити.
Зітхнула і пішла за межу.
А куди ж ви, мамо? —
кинулись діти.
А я вам лишаю срібло і золото.
Не треба нам срібла, не треба нам золота,
аби ви нас чекали край воріт.
Ми переробим всю вашу роботу, 
не йдіть.

Наташа не йде нікуди з-під реанімації.

Сестри

Вартовий блокпоста кидає погляд у привідкрите вікно срібного «рено»: на габіт сестри Каміли, відтак на вервицю на дзеркалі. Показує автоматом вперед:

— Проїжджайте. 

Сестра Каміла киває і тисне на педаль газу.

— Вони вже звикли, що ми на польських номерах. Раніше дуже пильно перевіряли мій польський паспорт. Навіть в СБУ дзвонили, уточнювали. Але в нас все гаразд із документами, дозволами. Тільки час згаяли.

Час для сестри Каміли — чи не найбільша цінність. Після відвідин Ясі до вечора ще треба багато встигнути. Відвести дітей на гуртки. Дочекатися Кевіна. Зібрати допомогу для деокупованих Заводів. Облаштувати кімнату для 17-літньої Марії, яка ось-ось народить. Подзвонити в Польщу до сестри Ренати — розповісти про стан Ясі. Простежити, щоб одна з мам вчасно дала заспокійливі дитині. І ще багато залагодити, простежити, домовитися, спланувати, нагадати… І вечірня молитва, звісно. 

Сестра Каміла. Фото: Кристина Пашкіна / Нова Польща

«Рено» минає харківські спальні райони. Багатоповерхівки на Холодній Горі де-не-де зяють чорними вигорілими дірами. Сестра Каміла під’їжджає до Коротича. Вона тут уже 12 років. У Домі самотньої матері. Хоч сама — не самотня. І не мати. — Сестра. Монахиня згромадження польських Сестер Оріяністок. Координує спільноту — українських мам і дітей, яких спрямовують до них соцслужби.

«Рено» звертає в бічну вуличку. Зупиняється перед металевою вишневою брамою.

— Тут у нас мами з дітьми, яким потрібна опіка. А там, — сестра Каміла показує ключами кудись праворуч, — наш другий і третій будинки. Там мами вже самостійніші живуть. І внутрішньо переміщені люди. Як-от баба Оля. 88 років. Пам’ятає Голод 1947-го…

За брамою відкривається двоповерховий будинок. Охайне бруковане подвір’я. Вдалині — прямокутник городу з примерзлою ріллею. Кольорові іграшки у вікнах першого поверху. Калачик рудого кота на сходах.

Сестер зараз на місці троє — сестра Каміла, Лідія і Сабіна. Лідія відповідає за хатні справи. Сабіна — за порядок надворі. Більшість дня її нема — роздає в Харкові їжу бездомним. Є ще сестра Рената, яка 30 років тому першою з оріяністок приїхала в Харків. Зараз вона у Польщі. 

Як і інші сестри, Каміла відчула покликання в юному віці. Обрала Згромадження Оріяністок. Тих, хто присвячує себе служінню іншим. Чернечі обітниці — це, по суті, відречення від материнства й мирського життя. Але сестра Каміла вникає у материнство глибше за деяких мам. У непросте материнство. І хто кому за маму тут, в Коротичі?

Проте місія — не означає обов’язок. Сестри не виїжджають з-під обстрілів у безпечну Польщу — не через відчуття обов’язку.

Сестри Каміла — Рената — Лідія — Сабіна вільні будь-якої миті повернутися на батьківщину. У Польщі теж є самотні мами, покинуті діти, бездомні старі. Але жодна з сестер не хоче їхати. — Прив’язалися. До людей. До землі. Тут спільнота. Спільний побут. Спільні проблеми. Спільні радощі. Спільні обстріли. Спільні тривоги. І відбої тривог теж спільні. 

У домі з польськими сестрами зараз живе троє українських мам (Кристина, Аня, Віка) і дев’ятеро дітей. Четверта мама — Наташа — у лікарні з Ясею. П’ята, 17-літня Марія, — у пологовому. 

Мами з дітьми, які живуть з сестрами. Фото: Кристина Пашкіна / Нова Польща

Мами складні. У жестах, інтонаціях, міміці, тоні — вчувається минуле. Колишні залежності, теперішні ремісії. Проблеми з ментальним і фізичним здоров’ям. Інтернатне дитинство. Побої, зради, спроби самогубств. Розбігані очі. Тремор. Прокурений голос. Нервова усмішка. Загубленість. Але й віра.

Майже мами

Не встигає сестра Каміла роззутися, як до неї тупотить зграя дітей. Обіймають за стан — як стовбур високого дерева. 

— Сестра Каміла, сестра Каміла, а Даша обі-обізвала мене абізяной!

— Патаму-шо Соня мене не слухає!

Сестра Каміла сміється. Гладить розпелехані голови: 

— Соня, ну раз ти абізяна, то як маєш поводитися? Яке правило трьох мавпочок? 

— Нічо не чую, нічо не бачу, нічо їй не атвічаю, — супиться Соня. 

Діти ластяться. Не виспукають із обіймів. Добирають те, чого їм не дали мами. В однієї з дівчаток розфокусовані очі, деконцентровані рухи. Вона боляче штовхає інших ліктями — бореться за увагу сестри. Вигукує незв’язані звуки. Кілька разів на тиждень з нею працює психіатр. 

— Сестра Каміла, сестра Каміла, — питає, задерши голову найвища дівчинка. — Як там Яся? Вже виздаравлює?

Ще інша перебиває: 

— А помните, сестра Каміла, як мене забирали в лікарню? Навесні. Коли я об’їлася ландишей.

Мами цих дівчаток — як і ті, що жили в Коротичі раніше, — стояли перед лісом ризиків. Найчорніший — вилучення дітей. Коротич ставав шансом. Світлом в кінці тунелю. Якщо, звісно, тунель не замикався в коло.

Мами, які часто не мали мам. Мами, які втрачали дітей. І які самі часто — діти. Сестри для цих мам — майже як мами. Мами одна одній — часто як сестри по життєвому досвіду. 

— Постриг і служіння Богу, — каже сестра Каміла, — наповнюють нас сенсом. Це наш вибір. Та він не скасовує наших потреб — ні психологічних, ні природних. І оте глибинне жіноче прагнення бути мамою — воно залишається в нас. Але воно не болюче. Бо ось ці діти… Вони нам дають стільки тепла у відповідь… Стільки любові…

Соня

Коридорні стіни заклеєні дитячими малюнками. На м’якій канапі товчуться діти. Навпроти — піаніно. Графіки гуртків, розклади чергувань на кухні, плани щеплень і медобстежень. Поруч на білому ватмані — жовті й блакитні відбитки долоньок. Соняхи, сплетені бісером. Біля канапи дитяча коляска — чекає приїзду породіллі з немовлям. В іншому кінці коридору видніються дерев’яні сходи на другий поверх.

— Там живуть сестри, — виглядаючи з їдальні, діловито каже Соня. — І ще там є каплиця, і вітальня є, звідки пахне кавой.

Сама Соня пахне випічкою, яку на кухні щойно вийняли з духовки. Соня не по роках доросла. Єдина дитина, яка тут без мами. Дев’ять років тому щойнонароджену Соню та її маму Олю в цьому коридорі біля цього піаніно чекала схожа коляска на цю, що зараз чекає породіллю. В Коротичі Оля змінилася. Кинула пити. Поправила здоров’я. Вставила зуби. Життя наче налагодилося. А потім Оля повернулася з Сонею в рідне Запоріжжя. У рідну стару компанію… Усе знову шкереберть. Соню вилучили. Це стало стимулом. Оля взяла себе в руки. Влаштувалася на роботу. Налагодила умови проживання. Соня дуже раділа поверненню до мами. І Оля раділа. На радощах почала святкувати. Запійно. Бувало, залишáла малу ночувати у п’яних сусідів. Після спроб удушення Соні знову втрутилися соцслужби. Знову Соня в Коротичі. Цього разу — сама. Оля іноді дзвонить доньці, обіцяє завтра приїхати. «Завтра» ніяк не настає вже два місяці.

Спільний хліб 

Всі вже зібралися в їдальні. Сестра Лідія благословляє їжу. За стіл сідають мами з дітьми. З ними соцпрацівниця Ірина Володимирівна, яка нещодавно повернулася з Німеччини (бо «кому ми там потрібні?»). І психологиня Оксана («куди я поїду з Салтівки? я тут росла»). І вихователька Ліля, яка 2022-го повернулася з Парижа в Коротич, кинувши кар’єру («тут дуже страшно, але тут я щаслива з дітьми»).

По черзі наливають суп зі спільного казанка — собі і дітям. Нині на кухні чергова — мама Христина. Якийсь час чутно лише посьорбування. Стукіт ложок об тарілки. Метушливе цвірінькання папужок у клітці.

Сестра Лідія з дітьми за обідом. Фото: Кристина Пашкіна / Нова Польща

Точиться спокійна розмова. Про плани на завтра. Про Наташу з Ясею в лікарні. Про Марію, яка ось-ось народить. Про Салтівку, в якій знову кілька загиблих за ніч.

— Дуже смачний суп, — усміхається сестра Каміла до Христини. Христина киває. Ховає очі, як ховає своє минуле — нікому про нього не розповідає. Можливо, через вроджену ваду мовлення. Можливо, тому, що воно залишилося в її рідному Єнакієві, а Єнакієво залишилося в її минулому. Проживши в сестер кілька місяців, Христина влаштувалася на роботу — першу в житті. Прибирає на залізниці. Тій, по якій постійно ціляться росіяни. 

Ось він — пиріг на пательні — сьогоднішня Христинина гордість — в’їжджає на середину столу. Маленькі долоні зусібіч тягнуться до ласощів.

Христина з пирогом. Фото: Кристина Пашкіна / Нова Польща

— Хелло, — несподіваний високий чоловічий голос.

На порозі кремезний чоловік років 50-ти. Військова форма. Широка посмішка.

— Хав а ю?

— О, Кевін, — усміхаючись, підводяться, сестри Каміла і Лідія.

Габіт і мундир

На другому поверсі у вітальні — розмова за кавою. За столом навпроти Сірого Габіту — Мундир. Кевін не знає ні польської, ні української. Сестра Каміла не говорить англійською. Спілкуються за допомогою голосового перекладача. Довга розмова старих знайомих. Про волонтерство, погоду, обстріли, ціни в Америці і Україні. Про все на світі. Поволі розмова починає дедалі більше нагадувати взаємне сповідання. 

Габіт: Знаєш, коли почалася війна, я намагалася всіх рятувати, металася.

Мундир: Відчувала безрадність?

Габіт: Так, що не можу зарадити всім цим стражданням навколо. І лише потім я зрозуміла: штука в тому, аби робити те, що в тебе найкраще виходить. 

Мундир: Власне, про це я теж думав. Я відповідальний тільки за те, щоб безпечно доставити пораненого на стабпункт. Про решту дбають вишколені парамедики. Вони найкращі в своєму, я — в своєму. 

Габіт: Тому ми й зосереджуємося на дітях, стараємося не думати про війну глобально.

Мундир: Я був на війнах в Іраку. Сирії. Але як чужий, як американський солдат. А українці захищають свою землю. 

Габіт: У деяких наших мам чоловіки воюють.

Мундир: Але такої війни, як тут, ще ніколи не було. Дрони змінили все. 

Габіт: Дрони над нами майже кожної ночі. Страшно за дітей. Ми стараємося не панікувати, обіймаємо їх. Лиш перед Господом собі дозволяємо показати страх. 

Мундир: Прилітало сюди?

Габіт: За 800 метрів. У склад «Нової пошти». Перший раз — восьмеро загиблих. А вдруге влучило 12 січня. Чотирьох вбило на місці. Ми все чули з підвалу. Думали, не вийдем живі.

Мундир: Я після важкого поранення в Іраку дуже спокійно ставлюся до смерті.

Габіт: В нас тут малі діти… А ти бачив?… В коридорі. 

Мундир: Так. Діра в стелі. Сестра Лідія показувала.

Габіт: Пробила шифер, дах. Влетіла всередину. Рикошетом від стіни об плитку. Плитку вибила. Добре, що всі були в сховищі. 

Мовчать.

Орхідея

Одна на весь дім. Високе стебло. І тільки одна квітка. Психологиня-Оксана розглядає її біля вікна. Чекає Віку – нині її консультація за графіком. Хоча мами часто забігають у цей кабінет і не за графіком — похвалитися, поскаржитися, про щось попросити, просто за порадою.

— З ними непросто. Дуже непросто. До кожної треба знайти підхід. Бо інакше загинуть. Я довго пробувала різні методи, і лиш тепер навчилася їх розуміти.

Оксана розвертає горщик так, щоб квітка була більше до світла. 

— В мене вдома, на Салтівці, є 45 штук. Але звідки? Не тому, що я їх купила, — коли 2022-го люди виїжджали, багато квітів повиносили на смітники. То я всі орхідеї позабирала в квартиру до себе. Вони непрості квіти. Але мої любимі.

В себе вдома, на третьому поверсі на Салтівці — тій, по якій постійно ціляться росіяни — Оксана порозкладала орхідеї по всіх підвіконнях. Як ілюзорний захист. Оберіг від дронів, «шахедів», «іскандерів», «кабів». Бо щодня сидіти в бомбосховищі близько десяти годин — фактично нереально.

Оксана з орхідеєю. Фото: Кристина Пашкіна / Нова Польща

З коридору доноситься дитячий галас, постійно відволікає. Чути голос мами-Віки: — Аксанка, пять мінут, уже бігу. 

Оксана розкладає на столі метафоричні карти. Розливає чай у горнята. — Знаєте, багато з них не усвідомлює, що їм потрібна підтримка. Специфіка роботи з ними — що потрібно все максимально спрощувать. Ми даєм, що можем. А вони беруть, що можуть взяти. Деколи беруть мінімум. Але цей мінімум для них — максимум, стеля. Але він дуже важливий. 

Єдиноріг

Мама-Віка виходить від Оксани за годину. Мама-Віка розполовинена. До пояса — м’який єдиноріг: білий вовняний светер з капюшоном, нашиті мультяшні ріг і вуха єдинорога. Нижче — цупкі темні камуфляжні штани. Завжди готова у бій.

Спершу мама-Віка йде дивиться, де її три доньки. Старша Валя робить уроки. Середня Аріна грається з Сонею. Найменша Маша — на руках у сестри Лідії. Віка накидає на голову капюшон і виходить курити. Надворі вже темно. З-під капюшона вибивається вибілене волосся, а поміж ним де-не-де — фіолетові пасма.

— Да це вже змилося, — каже хрипким голосом, всідаючись просто на сходи. Показує відео в інстаграмі, де вона вся в мерехтінні зірок і блискіток, напоказ гламурно-дівчача на тлі якихось неземних веселок. Фільтри. 

Віка затягується димом. У фіолетове вона фарбувала волосся ще в Мерефі. За 30 кілометрів від Харкова. Потім обстріли. Побої. Лікарня.

— Розумієте, він служив. Зірвана психіка, — цівка диму струменить угору. — Того вечора він просто був дуже злий, змучений після роботи. А малі полізли до таблєток і газовой пічки. Він псіханув. Побив їх кабелем. Карочє, — затягується димом. — Ну, і ще він запойний.

Віка з донькою Марією. Фото: Кристина Пашкіна / Нова Польща

Віка теж лікувалася. Але про себе не хоче. Каже тільки, що росла без мами. Та померла, коли Віка була в п’ятому класі. Її виховувала мамина подруга, працівниця школи-інтернату. Віка розповідає так, ніби в її внутрішнього передавача постійно самовільно перестрибують з одного на інший два режими: то Віка різка, то враз лагідна і сміється. І знову різка.

Віка струшує попіл. Довго думає. Затягується. Дивиться на місяць. Знову м’якшає.

— Я багодарна сестрам. Вони строгі бувають, але справедливі. І діти їх люблять. Щось станеться — до кого ми біжим? До сестер. Вот недавно малій бусінка попала в вухо. Ми сказали сестрі — сестра сразу нас в поліклініку провірять. То друга мала, ну, розбила тарілку нечаянно. Осколок попав в око. Сестра вночі повезла в больницю. У когось з малих температура — сестра Каміла, Лідія — не важно — по пару раз вночі приходять мірять. Лікарства нагадують давать. Бо я така, що й забуть можу. 

Сестри — майже, як мами, і для мам, і для дітей. 

Білий ведмедик

У коридорі на канапі товчуться діти. Соня «вполювала» в ігровій кімнаті великого білого ведмедика.

— В мене вдома у Запоріжжі, в мами, є похожий. Тільки зараз там бахкає.

— А ви знаєте, шо в Харкові у нас тоже бахкало, — перекрикує Соню інша дівчинка, схожа на малу Грету Тунберг. — Ми тоді уїхали до папи, але в папи вже тоже стікло розбито було.

Соня з білим ведмедиком. Фото: Кристина Пашкіна / Нова Польща

Соня обіймає ведмедика: — Я помню, як я ховалась в підвалі.

Аріна підхоплює: — І ми в себе ховались. Я, сестрички і мама. Воно, знаєте, як страшно? Воно прям так ба-ба-бабах, ба-ба-бах, — показує ручками.

— Це ти тільки чула. А я, я бачила, як взривалося! В небі зривалося, — виглядає з-за ведмедя Соня. — Я, я в пять утра проснулася. Було багато ракет. А потім ми з мамой такі підходим до вікна, а там уже сильно все розвалено.

Ліхтарик

За вікнами зовсім темно. Сестра Каміла відвезла Кевіна на залізничний вокзал. Дорогою назад заїхала до Наташі з Ясею, завезла їм поїсти і ліки. Діагноз досі не встановили. «Рено» поспішає в Коротич. Через повітряні тривоги і блокпости. 

Через центр у Коротичі пройшло коло сотні жінок. Щось змінити вдалося не всім.

— Я довго себе картала. А потім зрозуміла одну дуже важливу річ. Ми робимо, що можемо. Ми не можемо собі ставити за завдання змінити їхнє життя. Бо дуже довгий процес. Наше завдання — максимально їх підтримати. На цьому конкретному кризовому етапі. 

Сестра Каміла заїжджає в Коротич. Однак не заїжджає у вишневу браму — минає вуличку, де цієї миті діти розповідають білому ведмедю недитячі історії. І де на сходах курить Віка, накинувши на голову білий капюшон. Сестра Каміла повертає далі — до другого дому оріяністок, де живуть мами, які вже самостійніші.

Це тут облаштований малий дитячий садочок, де Ліля виховує не тільки дітей осередка, а й місцевих, яких приводять зі всього Коротича. Тут є сховище, на відміну від більшості садочків Харкова (тому вони й не працюють). Тут діють гуртки карате, театру, малювання.

Подвір’я другого дому освітлює лиш місяць. У Коротичі вимкнули електроенергію. На все селище світло є тільки в першому домі сестер — де малі діти. Генератор подарували американські волонтери ще 2022-го.

На сестру Камілу, точніше на її «рено» вже чекає пан Мар’ян. Місцевий, який допомагає з автівкою. Відкриває капот. Підсвічує ліхтариком. Обстукує ногою колеса. — Завтра перед сестрою Камілою майже вісім годин розбитими дорогами. Спершу на цвинтар — відвідати могилу загиблого Сергія Запрія. До початку вторгнення він працював бухгалтером осередку. Пішов добровольцем. Потім на Ізюм. З Ізюму — «тунелем» з оптоволокна — до великого роздоріжжя. Там треба з’їхати з траси і розбомбленими дорогами — в деокуповані Заводи. Відвезти допомогу. — Сестра їздить туди по кілька разів на рік.

Сестра Каміла підсвічує Мар’яну ліхтариком. Той вправно копирсається під капотом. У брамі зблискує ще одне світло. — Собі дорогу телефоном освітлює жінка. «Я з роботи. В Харкові дуже гучно. В нас тут як?». Охайна коротка стрижка. Виразний макіяж. Через плече — елегантна лакована сумочка. Обіймає сестру. — Вікторія.

Вікторія

Соцпрацівниця. Майже соцпрацівниця. Два роки навчається в коледжі. До обіду — пари, опісля — робота. Часу вільного немає взагалі. Тільки ввечері — на дітей. Їх у Вікторії троє. Живуть у винайнятих у сестер кімнатах. Ну як винайнятих, — символічно. 800 гривень в місяць — рівно стільки, скільки йде на компослуги.

Коли 12 років тому Вікторія народила первістка, у пологовому дізналася, що батька дитини вбили. — Я була у такому стані, — (пауза), — не хотілося ні дитини, ні жити. Поруч — нікого. Йти — нікуди. Мене врятували сестри. Не так мене, як дітей.

Кілька разів Вікторія жила по року в Коротичі. Відтак поверталася у звичне середовище. Відтак — знову до сестер. Потім зійшлася з другим чоловіком. Потім розійшлася. Потім знову зійшлася. Знову лікувалася. Зривалася. Шукала. — Дорогу. Роботу. Себе.

Невідь звідки з’являється рудий кіт, обтирається об джинси й білі кросівки Вікторії. — Це не один. Тут таких кілька. Давно прибилися. Живуть тут, як вдома. — Жінка бере його на руки. Гладить.

— Останнього разу, у вересні 20-го, я сама подзвонила сестрам. Кажу: наш папа так сильно п’є. Відчуваю, служби приїдуть. І заберуть.

Не забрали: того ж вечора срібний «рено» повіз Вікторію з дітьми в Коротич. «Папа» за кілька років помер, залишивши по собі будинок. Вони з Вікторією не були розписані. Тож тепер судові тяганини за право власності. Вікторія дуже хоче мати дім. Для себе і дітей. І помагати матерям, які проходять те, що й вона раніше. Соцпрацівниця, яка на собі відчула соціальні проблеми. І яка зуміла їх подолати.

— Коло спілкування інше. Ось що важливо. Я з ранку до вечора з соцпрацівниками і психологами. Плюс розвиваюся, навчання. Уже й погляди на життя змінилися. Цілі з’явилися. Будеш спілкуваться з поганим середовищем — тебе на дно потягнуть. Будеш тягнуться вище — підеш вище.

Темрява густішає. Здалеку доноситься гуркіт чи то вибухів, чи то звуків ППО. Світла в довколишніх будинках немає (росіяни постійно ціляться по світлу). Тільки на подвір’ї два малі світелка: ліхтарик у руках сестри Каміли і телефон Вікторії. 

Вікторія, підсвічуючи собі дорогу, прямує до дверей. На сходах раптом щось згадує. Обертається:

— А як там Яся?

Редактор Євген Клімакін