
Дмитро Козацький: Мої фотографії більше про документування, ніж про творчість
Орест — такий його позивний — з 2015-го захищав Маріуполь, був головою пресслужби «Азову», пройшов пекло на Азовсталі й російський полон. Його фото з обстрілюваного металокомбінату облетіли весь світ. Публікуємо розмову з відомим військовим і фотографом Дмитром Козацьким, якого називають «очима Азовсталі».
Бартломєй Ґайос: Твої фотографії нагадують знімки з часів Першої й Другої світових воєн, з війни у В’єтнамі.
Дмитро Козацький: Мені дуже соромно, але я не такий уже й знавець історії. Я ніколи особливо не цікавився військовою тематикою. Мені більше подобається дивитися в майбутнє.
БҐ: Невже, коли ти робив знімки на Азовсталі, в тебе перед очима не стояли фотографії Євґєнія Халдєя, Джо Розенталя, Тіма Пейджа?
ДК: Я не орієнтувався на якісь конкретні приклади. Фотографи розвивають своє художнє бачення, переглядаючи дуже багато знімків. За своє життя я бачив чимало фотографій, які відкладалися в пам’яті, і, можливо, це й спрацювало на Азовсталі. Мої фото й відео звідти мають більш репортажний формат. Щоправда, все робилося дуже швидко й хаотично. Наприклад, відео з військового госпіталю, коли туди прилетіла авіабомба, — я просто вийняв камеру і почав знімати. Це більше про документування, ніж про творчість.
Я ходив бункером, в якому жило від 300 до 400 людей, і знімкував. Побачив пораненого хлопця, зупинив його й кажу: «Можна зробити фотографію?» Він: «Так, окей». Я кожному пояснював, для чого все це, і просто фотографував: у коридорі, у переході, в місцях, де вони спали.
БҐ: Російська пропаганда закидає, що твої фотографії занадто красиві.
ДК: Це звичайні знімки, підсвічені айфоном з іншої сторони, щоб було більше світла.
БҐ: Відому фотографію з променем ти теж вважаєш звичайною?
ДК: Вона випадкова, зроблена в переході між двома бункерами. Цей промінь я запримітив набагато раніше й спершу зробив айфоном кілька тестових знімків у контровому світлі. Тобто промінь падав не збоку, як на фото, а ззаду. І вже пізніше я побачив, що можна ще з іншої сторони сфотографувати. Тоді я налаштував камеру, відбіг, і вона мене зняла. Вийшло два знімки: на одному я ловлю промінь, а на іншому стою перед ним із розпростертими руками. Цей другий і став відомий. Але загалом на Азовсталі не було часу на роздуми типу: «Ой, як-то мені зробить красиву фотографію?»

БҐ: На твоїх знімках більше представлене щоденне життя солдатів, ніж воєнні події.
ДК: Я дуже шкодую, що мало фотографував військову кампанію в Маріуполі. Я надто пізно згадав, що я — фотограф. Я, всі ми, просто хотіли показати життя в бункері Азовсталі, щоб цивільні пропустили його крізь себе, щоб вони побачили людей, які сидять у тих підземеллях. Завдяки нашим фото і відео всі тепер знають Редіса, Тавра, Калину. Добре, що їхнім голосом говорила Азовсталь.
БҐ: Чи є відчуття, що якийсь важливий знімок упущено?
ДК: Хотілося б показати й інших військовослужбовців, звичайних хлопців, які на Азовсталі жертвували своїм здоров’ям, боролися зі зброєю в руках. Зараз, наприклад, мені трішки дивно, що мене запрошують на інтерв’ю, заходи, у різні поїздки, адже чимало людей заслуговують на це набагато більше. Якби не вони, то і цих фотографій, цих відео не було б.
БҐ: Але завдяки тобі весь світ говорить про цих воїнів.
ДК: Завдяки їм наша робота була можлива. І я постійно наголошую журналістам: потрібно звертати більшу увагу на звичайних бійців, які робили й роблять неймовірні речі. Важко осягнути їхню силу волі, характеру, те, як вони витримали все і залишилися тим, ким є.
БҐ: Коли тривала оборона Азовсталі, ЗМІ часто її описували як романтичну й героїчну.
ДК: Я можу розповісти дві романтичні історії. В мене є подруга Нава, журналістка, яка вступила в «Азов», тому що її чоловік Борода був прикордонником у Маріуполі. Вона хотіла бути поруч з ним. Вони одружилися 5 травня, на річницю створення «Азову». А 7 травня його вбили. Нава, Валерія Карпиленко, досі перебуває у російському полоні. Її чоловіка звали Андрій Суботін.

Друга історія: чоловік і вагітна дружина. Чоловік був начальником фінансової служби «Азову». Наскільки пам’ятаю, він служив у протитанковому резерві — їхня група знищувала російські танки. Чоловіка поранило, його поклали у нашому бункері, він лежав і набирався сил. Його вагітна дружина прийшла з іншого бункера, щоб побачитися з чоловіком. Через два дні прилетіла авіабомба й він загинув. А через