У польсько-українських відносинах уже кільканадцять років наростає проблема асиметрії очікувань еліт обох країн, яка призводить до взаємного розчарування та емоцій. Парадокс полягає в тому, що Польща й Україна просто створені для співпраці. Обидві держави — сусіди, зі схожою кількістю населення, близькоспоріднені, поєднані багатьма періодами спільної історії, подібним баченням майбутнього в рамках об’єднаної Європи, вони мають почасти комплементарну економіку, зрештою, схожим чином розцінюють загрози регіональній безпеці — себто політику путінської Росії.
Ба більше, зближення відносин обох держав має виразне суспільне схвалення. Польща вже чимало років поспіль є лідером симпатії українців, а щошостий (!) мешканець України замислюється над еміграцією до Польщі. Та й ставлення поляків до українців періодично покращується. Насправді, одна третя суспільства все ще виявляє нехіть до українців, а симпатію — не набагато більше, але водночас більшість поляків вважає український народ значно ближчим, аніж німців чи росіян, а також виступає за співпрацю з Україною, наприклад, у протидії кремлівській пропаганді. Без сумніву, потужна імміграція українців до Польщі — що, за різними підрахунками, становить від мільйона до півтора мільйона осіб — позитивно вплинула на ставлення поляків до українців.
Зневіра в Києві
На жаль, півторарічне президентство Володимира Зеленського аж ніяк не усунуло проблеми взаємовідносин, які виразно оприявнилися впродовж кількох минулих років. У столиці на Віслі утвердилося переконання, що вони мають під собою структурне підґрунтя, а не просто є прямими наслідками емоцій i скороспішних рішень, прийнятих командою Петра Порошенка.
Закрадаються сумніви щодо того, чи українські еліти (незалежно від партійної орієнтації) вбачають у Польщі стратегічного партнера, та й узагалі чи трактують її серйозно.
На такі песимістичні висновки наштовхує аналіз не тільки невирішених суперечок історичного характеру, а й політичних сигналів та рішучої налаштованості Києва розв’язувати нашумілі проблеми в сфері економічної співпраці обох країн.
У вдячній пам’яті політичних еліт у Варшаві залишається політичне і навіть протокольне нехтування, якого зазнало кілька останніх польських урядів. Польщу сприймають не як вірного міжнародного соратника України і політично найголовнішого сусіда, а як державу, яка для Києва має таке ж значення, що й Азербайджан, тобто не більше ніж другорядний союзник. Це випливає безпосередньо із нещодавно прийнятої стратегії національної безпеки України, а опосередковано — з аналізу багатьох інших сигналів. До прикладу, три роки тому тодішній міністр закордонних справ Павло Клімкін на зустрічі з польськими та українськими експертами просторікував про досягнення українсько-німецької співпраці й Польщу, яка з перспективи України є «простором між Одрою і Бугом».
У Варшаві помітили також, що президент Зеленський та його найближчі соратники самі не займаються відносинами із Польщею, а поручають завдання урядовцям, які відповідали за це також в часи правління попереднього президента i обтяжені багажем нагромаджених тоді емоцій. Можливо, саме вони сприяють тому, що українська дипломатія не зберігає стриманості в стосунку до конфлікту польського уряду із західноєвропейськими колами лівих i лібералів. Прикметно, наприклад, що під листом акредитованих послів, у якому натякалося на недотримання прав гомосексуалів i трансгендерних осіб у Польщі, підписався посол Андрій Дещиця, який чудово знає Польщу i походить із традиціоналістського регіону України.
Те, що українські еліти не помічають аксіологічного підґрунтя конфлікту довкола оцінки стану верховенства права в Польщі — взагалі показово. Не применшуючи важливості проблеми незалежності правосуддя від виконавчої влади, з чого й почався конфлікт Польщі з Європейською комісією, зрозуміло, що суперечка тим часом розгорнулася ще й до питання про те, чи права людини i так звані європейські цінності слід інтерпретувати в світлі цінностей, що ґрунтуються на суспільній науці християнських Церков, чи, може, радше на світобаченні сучасних західноєвропейських лібералів та лівого крила.
Для України цей конфлікт важливий. Тим часом у Києві практично немає аналітиків і фахівців, для яких аналіз ситуації в Польщі був би базовим завданням — якщо ж на це не вистачає часу (бо портфоліо переповнене іншим), постає спокуса оцінювати внутрішню і зовнішню політику Польщі крізь призму повідомлень західноєвропейських ЗМІ.
Певне занепокоєння викликає те, що нинішні українські урядовці, які часто виховані на російській культурі, схоже, живлять ілюзії, що добрі наміри допоможуть згладити конфлікт із Росією i врегулювати майбутнє Донбасу. Якщо абстрагуватись від наслідків такого підходу для самої України й безпеки регіону, постає питання, чи це не схиляє їх, образно кажучи, до політики «не дражнити» Росію й уникати, наприклад, спільного нагадування про сталінські геноцидні операції? Його складно розв’язати, але поставити — варто. Яким промовистим було ставлення Зеленського до вшанування союзу Польщі й України 1920 року. Замість параду на Хрещатику, який би відтворював історичний марш польських та українських військ, Україна вшанувала короткочасне, але важливе для пам’яті поляків і українців визволення Києва з-під більшовицької влади інакше — делегувала скромного урядовця, явно необізнаного із протокольними питаннями, покласти спільно з послом Польщі квіти до меморіальної дошки, присвяченої Петлюрі.
Польські політики, дипломати, експерти віддавна помічають, що Україна не дотримується білатеральних декларацій та угод, що стосуються економічної сфери чи транскордонної співпраці. Дратує небажання або й важка для розуміння нездатність українських урядів створити, навіть із польською допомогою, справедливі й належні умови для діяльності польських (і загалом євросоюзних) підприємців в Україні. Особливо малі й середні підприємства, на противагу великим концернам, часто не мають ні бажання, ні можливостей функціонувати в умовах інвестиційного ризику й бюрократичної культури, якій далеко до стандартів верховенства права. Загалом же польські фірми змушені конкурувати з бізнесом, який ухиляється від сплати мита, податків і заручився захистом прокуратури й судів. Ілюстрацією проблеми можуть слугувати польські вантажівки, які нерідко на кількадесят годин довше стоять на пунктах пропуску, аніж українські фури, бо не дають хабарів за розмитнення товару. І показовим є те, що торік у системі відкритих тендерів в Україні на іноземні суб’єкти припало 0,05 % загальної вартості тендерів. Більш ніж половина вартості виграних дорожніх тендерів 2020 року припадає на три фірми — «Онур», «Автомагістраль-Південь», «Ростдорстрой».
При всьому цьому Україна чинить величезний тиск на Польщу, щоб встановити більшу квоту для українських перевізників на міжнародні дорожні перевезення. Однак вона зі свого боку вже багато років не виконує зобов’язань модернізувати наявні й звести нові пункти пропуску, збудувати відповідну дорожню інфраструктуру до логістичних центрів і великих міст.
Як Польща може впускати більше українських перевізників, якщо польським транспортним фірмам важко здійснювати перевезення в Україні? Їх дієво знеохочують кількагодинні, а то й кількаденні черги на немодернізованому кордоні й вибоїсті дороги, які через нездорову ситуацію з тендерами ремонтуються значно гірше i повільніше, ніж це дозволяють можливості української держави?
Last but not least, розчаровує те, що Київ ігнорує постулат врахування історичної вразливості сусіда. Іменами людей, відповідальних за етнічну чистку поляків під час Другої світової війни, й надалі названі вулиці. Учням українських шкіл та університетів і досі прищеплюються, всупереч думці професійних українських істориків, антипольські історіографічні міфи про гадану багатовікову неволю українського народу в польській державі чи «окупацію» українських земель Польщею. Годі помітити, щоб хтось належно дбав про культурне надбання, яке є спадщиною Речі Посполитої (до поділів), міжвоєнної Польщі або ж постало завдяки старанням і пожертвам місцевих поляків (як київський костел святого Миколая).
Розчарування Варшавою
Зізнаймося щиро: розчарування наростає і в столиці на Дніпрі. Певне занепокоєння там викликає той факт, що польський освітній ринок та ринок праці широко відкриваються для українських громадян, а на практиці це означає, що значно багатша Польща викачує з України фізичних працівників і здібне студентство. Проте найбільше нерозуміння породжує тиск із боку Варшави щодо історичних питань. Його розцінюють (також під впливом історичних травм і стереотипів, а ще оманливих аналогій із Росією) як бажання позбавити Україну «суверенності в історичних питаннях», як шантаж, застосований у дуже важкий для української державності момент. Говорять про протекціональне ставлення до України i прагнення засудити український незалежницький рух, а це — про що вголос не згадують — загрожує духовною делегітимізацією української державності. Підозрюють бажання польської сторони політично пропіаритися шляхом критики України.
Також українці бачать, що польська держава інколи стає заручницею націоналістичних кіл, скептично налаштованих до ідеї співпраці з Україною.
Залишаю відкритим питання: як Польща може переконувати Україну в тому, що вона є вірогідним прикладом реформування i сучасної демократії, якщо повідомляла Київ, що очевидне навіть для неправників юридичне безглуздя — зміни в законі про польський Інститут національної пам’яті (IPN), ухвалені Сеймом при всього кількох голосах проти — буде змінене, але не шляхом внесення змін до закону, а через… постанову Конституційного трибуналу Польщі?
Як схиляти українців до щирого зведення рахунків із минулим УПА, якщо в Польщі — країні з багатою традицією критичної історіографії — здійснюються спроби (з дозволу IPN) переосмислити злочини проти кількадесяти мешканців білоруських сіл у східній Польщі, скоєні маргінальним для національної пам’яті капітаном «Бурим»Псевдо Ромуальда Адама Райса (1913-1949), офіцера Армії Крайової.. Зрештою, кільканадцять років тому сама прокуратура IPN кваліфікувала їх як геноцид i досі цього дотримується.
Також варто додати, що навіть історичний діалог, який ведуть державні чи громадські інституції, міг би бути більш професійний, позаяк вимагає знань і компетенцій — не тільки історичних, а й дипломатичних, міжнародно-правових і навіть психологічних. Поки що в Польщі переважають крайні позиції. З одного боку, — самозакохане апелювання до міфологізованої історії, що супроводжується інтелектуальною екзальтацією, тільки-но мова заходить про необхідність союзництва проти спільного недруга — московита. А з іншого, — спостерігається позиція reductio ad BanderamЗ лат. — зведення до Бандери усієї України й усіх українців, що розбиває в друзки їхню довіру й тільки сприяє відчуттю солідарності з «бандерівцями». Згадаймо тільки, що колишній польський співголова Польсько-українського форуму істориків вирішив, нібито ця функція надає йому повноваження привселюдно сформулювати постулат, що польська політика щодо України має залежати від ставлення Києва до Волинської різанини.
При цьому всьому сумним парадоксом є те, що III Річ ПосполитаЗ польської: Trzecia Rzeczpospolita — Третя Республіка, яка так наголошує на необхідності пропагувати «правду про історію», не створила за зразком Німеччини інструментарію, який би давав змогу справно вести професійну публічну дипломатію щодо України. Сьогодні вона великою мірою лежить на плечах польських дипломатів та інших урядовців. Не дивлячись на численні інші завдання, вони змушені стати хранителями історичної пам’яті й фахівцями із ексгумаційних робіт.
До чого ми дійшли?
Усупереч первинним сподіванням, головним досягненням періоду президентства Зеленського стало просто стримання спіралі емоцій i розчарувань в історичних питаннях, продовження військової співпраці й закладення підвалин економічного співробітництва. Вдалим був, наприклад, серпневий візит міністра фінансів Тадеуша Косцінського і підписання декларації про наміри укласти договір про співпрацю у боротьбі з шахрайством із ПДВ. Втілення цих планів суттєво допоможе цивілізувати умови ведення економічної діяльності в Україні за польської підтримки. Ми безупинно тісно співпрацюємо в оборонній сфері: спільна польсько-литовсько-українська бригада — лише найбільш показовий прояв. Проте з’являються побоювання (вони зумовлені аналізом дій команди Зеленського в стосунку до Росії, а також у галузі реформ) щодо того, наскільки уряд у Києві готовий продовжувати процес євроінтеграції України i розриву з неоімперською Росією, а також із постсовєтською політичною культурою.
Проте всупереч сподіванням, які оприявнились після візиту президента Зеленського у Варшаву 1 вересня торік, так і не вдалося розв’язати жодної проблеми з історичним тлом, а особливо — принципової для обох країн суперечки навколо ексгумацій.
2017 року Україна ввела заборону на ведення пошукових та ексгумаційних робіт польськими інституціями. Це сталося після того, як у Польщі розібрали нелегальний пам’ятник-арку УПА — зробили це грубо, зачепивши українські національні почуття, проте легально i після довгих років безрезультатних зусиль, докладених до того, щоб проблему цієї арки розв’язати в діалозі з Україною.
Київ обґрунтував свою заборону ще й низкою актів вандалізму, скоєних «невідомими»: вони сплюндрували нелегальні пам’ятники УПА, встановлені в Польщі, а також легальну таблицю на могилі на горі в Монастирі, де поховано упівців, полеглих у сутичці з НКВС. Аргументи Варшави, що таким чином Україна залишається єдиною державою, яка блокує польські ексгумації (тоді як сама Польща видає вдосталь дозволів, наприклад, німцям чи росіянам) були проігноровані.
Таким чином перспективи гідно поховати жертв Волинської різанини, але й, наприклад, воїнів вересня 1939 року, затьмарилися. Українська дипломатія передавала польській, що ексгумації відновляться після того, як Польща зробить невеличкий жест — відновить таблицю у Монастирі. Але в Польщі не поспішали з цим, обумовлюючи зволікання необхідністю провести додаткові дослідження, щоб з’ясувати фактичну кількість загиблих, щодо якої існують небезпідставні сумніви. Проте складно не помітити зв’язок між зволіканням із відновлення таблиці у Монастирі та небажанням вдаватися до контроверсійних для місцевої громадськості дій у передвиборчий період.
Те, що відновлення дозволу на ексгумацію i розблокування ініціатив на історичній арені залежить від відновлення сумнозвісної таблиці у Монастирі, можна вважати всього лиш претекстом. Для порівняння — новелізацію закону про польський IPN, яка через прирівнювання гітлерівських, совєтських злочинів та злочинів українських націоналістів викликала чималу напругу, визнали неконституційною, тим часом як Україна й досі не виконала зобов’язань, які взяла на себе ще за Порошенка. Тоді обіцяли змінити обурливий для поляків закон, який забороняв зневажливе ставлення до УПА, але так нічого в цій справі і не зробили. Фільму «Волинь» і досі не показали в українських кінотеатрах. Невже в Києві вирішили, що обіцянки, які одна держава дала іншій, можна взагалі не виконувати, бо змінилися держпосадовці (sic!)?
У цій ситуації постає питання, наскільки щирі українські наміри вести історичний діалог. Чи не є він примарний, a де-факто — підпорядкований українській «доктрині історичного суверенітету», яка в моїй авторській інтерпретації набуває такого звучання: «Недопустимими вважаються дії державних органів України, які можуть сприяти запереченню традиційної схеми вітчизняної історії й ставленню під сумнів доцільності дій українських національно-визвольних формувань. Слід рішуче протидіяти тиску іноземних держав у цій сфері, а дозволи на вшанування чи ексгумацію видавати тільки на паритетній основі».
Прямим наслідком такої філософії дій, що нагадує бартер кістками, є відкидання будь-яких польських аргументів щодо необхідності визнання Києвом відповідальності УПА за етнічну чистку — адже вони порушують парадигму симетрії відповідальності.
Частина українських діячів щиро вірить, що в 1943-1945 роках сталися страшні спонтанні взаємні вбивства поляків й українців, i єдиний слушний підхід до розв’язання цієї проблеми — спільно засудити злочини i забути про цю справу, без спроб з’ясувати, хто винний. Проте важливішим, либонь, є побоювання, буцім поява на Волині і в Галичині ознаменувань, що нагадують про поляків, убитих мешканців цих земель (ознаменувань, яким би передували ексгумації, що підтвердили би слушність польської аргументації), загрожує делегітимізацією української національної міфології і політичними проблемами для країни із внутрішніми тріщинами, яка точить боротьбу із Росією задля збереження свого суверенітету і територіальної цілісності.
Увесь час не згасала й іскорка потенційного конфлікту довкола українського закону про освіту. Правовий акт, який уже спровокував гучну проблему в українсько-угорських відносинах, мав шляхетну мету — збільшення рівня вільного володіння українською мовою всіма громадянами країни. На жаль, політики почали не з себе, а з виховання національних меншин. Тож сильно обмежили права громадян України (старших дітей і молоді), які не ідентифікують себе з українським народом, — навчатися рідною мовою. Виняток зробили тільки для кримських татар як для «корінного народу України». Насправді, поляки, угорці чи румуни на території України — це також не напливне населення. Але цей аргумент обійшли мовчанням i радикально зменшили кількість предметів, які за заявою батьків у школах (уже не меншин, а українських) можуть вивчатися польською, угорською чи румунською мовами. (Додаймо, що росіян як народ, який не розмовляє «офіційною мовою ЄС», потрактували ще гірше). Українські урядовці — на відміну від фахівців Ради Європи — довший час, схоже, взагалі не розуміли ні юридичної контроверсійності таких правних рішень, ні можливих наслідків для відносин із Польщею.
Напруга почала зростати також довкола нових, на перший погляд, несуттєвих питань, що стосувалися ідентичності. Вже не перший рік різні українські активісти чи діячі, не маючи зеленого уявлення про орфоепію, без елементарних знань про стилістику польської мови й етимологію лексики слов’янського походження, постулювали, щоб у Польщі припинили говорити «na Ukrainie» чи «Dniepr», буцімто це російські вирази, зневажливі для українців. А нещодавно до цієї кампанії нахабним чином приступили українські службовці, які були ладні допустити дипломатичний скандал, тільки б викоренити з польського мовлення позірний росіянізм «Odessa» (насправді, слово грецького походження) i замінити його на «Odesa», тобто форму, що передає українську вимову назви міста.
Врешті ситуацію обтяжує ще й несумісність польської й української політичної й адміністративної культури. При всіх знаних роками недоліках польської зовнішньої політики, дефіциті культури міжпартійного діалогу і добрих звичаїв, а також відсутності порозуміння й тому, яку важливу роль відіграє в державі професійний урядовий апарат, все ж в основі діяльності інституцій польської держави та польських політиків лежать інтереси (у різному їхньому розумінні) цієї ж держави та її спільноти. Натомість постсовєтська політична культура, що панує в Україні, характеризується тенденцією віддавати перевагу приватним інтересам — як правило, бізнес-інтересам того чи іншого актора й навіть урядовців високих щаблів…
Візит президента
Зважаючи на зазначені вище обставини, метою візиту президента Анджея Дуди було зміцнення позитивних тенденцій у царині економічної співпраці, а також створення сприятливої атмосфери для історичного й політичного діалогів шляхом усунення підводних каменів. Президент Дуда при цьому зробив важливий жест у стосунку до України, коли приїхав із чисельною державною делегацією і провів тут три дні в час, коли коронавірусна епідемія в обох країнах вибухнула з неочікуваною силою. Чи вдалося досягнути поставленої мети?
Великим позитивом є декларація України про намір підписати з Польщею угоду про школи національних меншин, яка була б першорядною в стосунку до відповідного закону. Сподіваємось, що Україна таки це здійснить, бо те, що посаду міністра освіти й науки обійняв Пшемислав Чарнек, який, будучи люблінським воєводою, зарекомендував себе як рішучий противник українського націоналізму, навіть у його поміркованій версії, може з тліючої суперечки, яку громадська думка оминула увагою, розгорітися до великої пожежі.
Успіхом увінчався бізнес-форум в Одесі.
Особливо викликає оптимізм договір, підписаний між «Польським нафтовим гірництвом і газівництвом» та «Енергетичними ресурсами України» (ERU), про спільні плани пошуку та видобутку в Україні викопного палива — якщо угоду реалізують, вона стане прикладом вельми конструктивної польсько-української співпраці у стратегічному секторі на превеликий страх росіян і українських бізнес-груп, які з неприязню ставляться до діяльності іноземних фірм в Україні.
Тепер настав час, щоб ці прохилені двері (і в освітній галузі, і в економічній співпраці) відчинилися навстіж для співробітництва профільних міністерств.
Проте в історичних питаннях декларування президентами намірів засудити злочини проти людства, які не можна виправдовувати, і забезпечити проведення пошукових і ексгумаційних робіт (щодо жертв конфліктів) було майже відразу зведене нанівець урядовим апаратом. Український ІНП заявив (або ж йому «дали вказівку заявити»), що зважаючи на те, що на відновленій у переддень візиту Дуди таблиці на горі в Монастирі не зазначено прізвищ загиблих упівців, які «полягли за вільну Україну» (як це було до її знищення), польські пошукові й ексгумаційні роботи й надалі будуть заморожені. Що це, як не відверто неетичні й неспівмірні дії? І тут слід нагадати: справді, Україна досить швидко (не так, як Польща) відбудувала також знищений «невідомими» пам’ятник убитим мешканцям Гути Пеняцької, але — про що, мабуть, забули — в формі дещо відмінній ніж первинна, бо без частини тексту. Поруч із самим пам’ятником з’явилася таблиця, яка подавала події всупереч історичній правді й виправдовувала вбивства поляків.
На сумні міркування наштовхує теж доля погруддя Анни Валєнтинович, українки за походженням. Нічого не відомо про те, щоб державна влада доклала зусиль, щоб подолати незрозумілу обструкцію або непростиму бездієвість мера Києва в справі її гідного вшанування. У результаті президент Польщі відкрив погруддя Анни Валєнтинович не на одній із вулиць чи скверів української столиці, як планувалося, а на території польського посольства.
Невже майбутнє буде похмурим?
Тож хоч візит і був потрібний, та важко позбутися враження, що переважна більшість коментарів після його закінчення була надміру оптимістична. Проте з глибшого аналізу відносин обох країн в останні роки напрошується висновок, що польсько-український діалог й надалі може бути джерелом розчарувань для тих, хто в ньому задіяний, a за найгіршим сценарієм — він може ефектно розтрощитися об стіну взаємних претензій. Адже Польща й Україна й досі далекі від того, щоб стати справжніми, а не просто декларативними стратегічними партнерами. Не виключено, що після поколіннєвої зміни в польських елітах Київ діждеться урядів у Варшаві, які з проєвропейською риторикою на вустах на практиці змінять свою позицію щодо України.
Ставлення, що ґрунтується на свідомості спільного походження, почасти спільної історії й культури, а також спільної державності в кордонах Речі Посполитої (до поділів) — себто всього, що продовжує генерувати в більшості польських політиків і представників інтелектуальних еліт емоційне, інстинктивне бажання дієво підтримати Київ, — поступиться знаному з Західної Європи «прагматизму». Цивілізаційний бар’єр на Бузі збільшиться. Все нові й нові українці, особливо добре освічені, будуть на радість польській владі емігрувати до спорідненої з ними країни, культивуючи в малих громадах свою мову й традиції та пов’язуючи з польським суспільством надію на краще майбутнє.
Переклала Наталя Ткачик
