Я доїжджаю до Одеси потягом зі Львова. Потяг напівпорожній. Мій сусід по купе — Роман, підполковник запасу української армії — добирається з польського Щецина. Там залишилася його родина. Він розраховує піти воювати. «Спочатку спробую у свою частину. Сподіваюся, візьмуть — я все-таки кадровий військовий». Роман дзвонить мамі й каже, що у нього повний пакет їжі, проте їсти він не може, тільки п’є каву.
Вікна потяга щільно зашторені — світломаскування, світло вмикається лише на зупинках. Постільної білизни немає — її зняли з усіх українських поїздів і віддали армії.
Одеса очікує десанту та штурму.
Штурму не відбувається — на Чорному морі бушує шторм. Кораблі відходять.
До моря не підійти. Лузанівський пляж — мілкий та найзручніший для висадки — замінували. На береговій лінії зводять укріплення. У житлові приморські квартали пускають тільки місцевих мешканців.
Контроль над містом здійснює тероборона — добровольчий підрозділ, сформований при українській армії. У тероборону набирали вже наступного дня широкомасштабного наступу російських військ. За пів години набір закрився, і тепер одесити задіюють «усі зв’язки», щоб тільки потрапити до підрозділу. Поки що записують усіх охочих. Якщо на Одесу наступатимуть, їх призовуть.
Тероборона забезпечує контроль за стратегічними об’єктами, перевіряє документи у перехожих, шукає диверсантів та розвідників противника, затримує мародерів. Масштабного мародерства попри побоювання не трапилося, але ті, що є, добре продумані: зловмисники у формі видають себе за співробітників поліції. Мародерів тут заведено примотувати скотчем до ліхтарних стовпів.
Тероборонівці носять жовту пов’язку зі скотчу на правому рукаві. Молоді хлопці, дід із сивою бородою, дехто ховає обличчя — холодно. При наступі тероборона переходить у партизанський режим війни. «У нас багато несподіванок».
Андрій Володимирович, колишній поліцейський, а тепер боєць тероборони, розповідає:
— Я — корінний одесит. Народився в Одесі. Розмовляю з вами чистою російською. Прекрасно знаю й українську. Люблю обидві мови, але більше — свою українську, бо це мова моєї держави. Проте я виріс у російськомовній родині. І тут ніхто ніколи не обмежував права російськомовного населення. Ніхто й ніколи. Мені довелося жити у Російській Федерації, у Сибіру — там до українців ставилися гірше, ніж ми тут до росіян. Вам кажуть, у нас є бандерівці? Я ним не був, а тепер уже став.
Я особисто позавчора затримав тут диверсанта, який прикидався безхатьком. Ось у цьому смітнику копирсався. Другий день тут крутився, стежив за нашим об’єктом. Але виявилося, що в нього ідеально чисте обличчя. З рівними білими зубами. Сказав, що він — безхатько. У нормальних кросівках, щоб, якщо що, — тікати. У нього був паспорт і наша id-карта українська. Свіжа, видана в грудні. І наші хлопці, коли вже підійшли, давай його перевіряти. Кажуть: «Олегович?» А він: «Олександрович!» А за паспортом — Володимирович. Потім ми дістали його документи. Виявилося, військовий квиток у нього. Спеціальність — стрілець. Здали його у контррозвідку.
Першого ж дня вторгнення на Промисловій біля підрозділу «Шторм» підірвали склад. Це не був удар із повітря. Це був підрив на землі. Але не той склад підірвали. На цьому складі не було ані зброї, ані боєприпасів, але колись вони тут зберігалися. Застаріла інформація.
Сподіваюся, Путін не бомбитиме Одесу. Чому? Тому що це єдине місто з усіх мільйонників в Україні, яке, на їхню думку, заснували росіяни. Чисто морально, просто не вистачить совісті. Не знаю. Катерина — так, відбудувала. Але Одеса для них — це якесь священне місце, думаю. Тому що для них вона — священне місце за ідеєю! Одеситів знає весь світ! Як убивати одеситів? З почуттям гумору. Як ? У них таке в голові не міститься. Як вони можуть таке зробити? Вони створюють видимість, що напали на Одесу.
Дивіться. Учора бомбардував військовий літак. Випустив дві ракети. У лиман. Ракета прилетіла до лиману, але нікого не вбила, жертв нуль. Тобто пілот виконав завдання. Він виконав завдання? Виконав. Бомбив військову частину? Бомбив. Ну, просто він не влучив. Усі задоволені, ніхто не ображений. Наказ виконано. Тому я думаю, що Одеса буде ціла.
На флагштоках одеських будинків майорять українські прапори — здається, настало свято. Прапори вішають уранці й знімають із настанням комендантської години — бояться, що вночі їх украдуть диверсанти або мародери. Прапори бережуть. Про зняття прапорів на ніч давали спеціальне роз’яснення, бо коли їх почали знімати вперше, було багато переляканих дзвінків.
Трамвайне депо робить протитанкові «їжаки» з рейок. Яхт-клуб плете маскувальні сітки. Два пляжі — «Відрада» та «Чорноморка» — чекають на волонтерів: засипати пісок у мішки, щоб потім зміцнювати барикади та блокпости. «На піску» попрацювало у ці дні багато людей — «добре відволікає від думок».
У обороні задіяна майже вся молодь. Люди об’їжджають зачинені кав’ярні, збирають пляшки та соняшникову олію. Шукають інсулін для діабетиків — його не вистачає. Допомагають біженцям дістатися кордону. Одеські татуювальники домовилися, що всю стандартну таксу за татуювання — 100 $ — перераховуватимуть збройним силам України.
Привоз зачинено. Дерибасівська перекрита мішками із піском, вуличними столиками, бетонними блоками. Барикади через кожні 50 метрів. Перевіряють документи. Зеленоокий бородатий хлопець бере мій паспорт:
— О, росіянка.
Кличуть товариша.
— Харків обстріляли з градів. Щойно. Я сам азербайджанець, ясно? Таке не забувається і не вибачається. Ми ніколи з вами не будемо. Моєму сину 15. Я зроблю все, щоб він не мав з вами нічого спільного!
За його спиною студенти засипають пісок у мішки, з мішків зводять барикади.
Оперний театр — серце Одеси — оточений барикадами.
Поруч, на Рішельєвській, — волонтерський центр. Він не єдиний тут, проте найбільший. У інших центрах готують гарячі та сухі обіди, збирають допомогу літнім людям, дітям, біженцям, інсулінозалежним. Багато волонтерських груп постало в телеграм-чатах — і тепер спортсмени, шахісти, багатодітні мами, юристи розвозять їжу, відвозять людей до кордону, забирають ліки з кордону (молдавські прикордонники дозволяють передавати медикаменти). На Рішельєвській приймають та сортують допомогу теробороні, поліції та армії. Раніше тут був міський центр їжі — відкритий фудмаркет, модне місце. Люди — у помаранчевих та жовтих жилетах, усе робиться дуже швидко. Сьогодні тут працює 80 осіб.
Колишній міський центр їжі, тепер — волонтерський центр. Фото: Єлєна Костюченко / Новая газетаІнга розповідає:
— Просто у нас достатньо потужності це робити. Тут зібралася команда надефективних менеджерів міста та підприємців, які скерували сюди свої найкращі ресурси, щоб організувати логістику, прийом, відвантаження, верифікацію замовлень, верифікацію відвантажень, підтвердження доставки. Тому ми можемо опрацьовувати велику кількість замовлень.
Працюємо за графіками, по змінах, тому що, ну, це дуже важка робота, цілий день. Ми зараз у жорсткому стресі — намагаємося підмінювати людей. У нас на місці є штатний психолог. А що, навіть я можу протягом дня кілька разів розплакатися. Коли мене питають: «А ким ви були до вторгнення?» І ти думаєш: «Боже мій, у мене колись було життя, я його жила і любила».
Першого ж дня ми провели волонтерам тренінг із надання медичної допомоги — тому що зараз такий час, що в разі чого потрібно допомогти врятувати життя товаришу.
Я — юристка, власниця юридичної компанії Departments. У минулому житті, як кажуть.
Перший день вторгнення. Мені зателефонувала дівчина з моєї команди, а, на жаль чи на щастя, я дуже міцно сплю, тобто мене навіть вибухи не розбудили, бо я нічого не чую. Вона дзвонить в істериці й каже: «Інго, не знаю, що робити, — в сльозах. — Я виїжджатиму, батьки в істериці, їдуть зі мною». Ну, а далі вже почалося. Це, знаєте, був такий контраст, бо я добре запам’ятала той ранок: гарне сонце, світлі фіранки, проміння, і в цей момент істерика в слухавку: «На нас напали, стріляють, бомба пролетіла біля мого дому, я не знаю, що це!» І ти просто не... Ти просто сонний на все це дивишся і враження сюрреалізму якогось, ну, бо це жахливо.
— А ви хотіли втікати?
— Втікати? Першого дня була така думка. Я родом із західної України. У мене там батьки, дзвонять в істериці: швидко до нас! Але я подумала, опанувала себе і сказала: так, сорі, я не поїду. Я потрібна тут, у мене висока кваліфікація. Я юристка, хороша менеджерка, чудово працюю, маю своє місце і не можу покинути його в такий час. Я зроблю все можливе, щоб сюди не прийшов російський окупант.
Інга. Фото: Єлєна Костюченко / Новая газетаПо місту відкриті кіоски з кавою. Тероборону та поліцейських пригощають безкоштовно. До жінки, яка купує пиріжки, підходять хлопці років 15-ти, чорні шапки натягнуті на ніс: «Вибачте, ми з Донецька. Тікали, тікали. Дайте братові зателефонувати. Через гучномовець!»
Жінка простягає телефон і спокійно стоїть поряд. Бере у продавчині решту, віддає хлопцям. Продавчиня здивовано на все це дивиться і говорить, тільки коли хлопці відходять:
— Даремно ви, це місцеві, наші. Вони у мене пакет того тижня поцупили, вихопили з рук! Ви телефон так не давайте. І грошей не давайте.
— Продуктів куплять, поїдять, — каже жінка. — Від хорошого життя таке не брешуть.
У торговому центрі «Афіна» стоїть бабуся. Надія Михайлівна, 76 років. Кланяється з підвиванням:
— Помилуй нас, господи. Дай нам миру на землі, господи.
Їй дають купюри. Вона має встигнути до комендантської години купити продукти.
У магазині — істерична ввічливість. Усі пропускають одне одного, будь ласка, дякую, доброго дня. Борошна немає, хліб закінчується, консерви змели. Є фрукти, овочі, ковбаса. У перші дні закуповували сіль та сірники. Зараз людей попустило, їжі беруть на день-два. Чоловік купує десять пляшок коньяку — від завтра продаж алкоголю заборонено по всій Одеській області. «Уже з деяких магазинів прибрали, уявляєте? Навіть із полиць прибрали. Залишили б, щоб хоч слинку попускати». У черзі спалахує суперечка — чи запровадять відповідальність за самогоноваріння.
Біля військкомату — мішки з піском та акуратна черга. Чоловік із перебитим носом представляється:
— Дунґер Сергій Степанович. Я народився в одеському пологовому, сьомому. Живу на Краснова, 7, квартира 22. Як дізнався, що почалася війна? Та вона з 2014 року в нас іде, і досі триває. І ось сьогодні я пішов добровольцем. Нуль першого березня 2022 року. У перший день весни я пішов воювати.
Тому що моїх братів ставлять на коліна. Хоча Росія — теж наші брати. У мене там родина. Але й тут у мене родичі, сім’я. Ми не повинні воювати. Чому воюємо — не знаю. Я вам не політик. Гадаю, це політична якась війна, не людська.
Куди відправлять — і не хочу знати. Як-то кажуть: «Бог дав — бог узяв».
Рідна сестра. Вона мене не хотіла пускати. Забрала все — телефон, документи. Усе. Але мене прийняли, тому що є свої зв’язки. Усе забрала. І сказала: «Ти нікуди не підеш! Ти під замком». У хаті зачинила. Але кожен замок можна зламати. І до речі! Без удару. Скажіть їй. Замок цілий! Я спокійно собі вийшов. І вікна всі цілі, чесно. Щоб вона не переживала.
Валентину п’ять днів тому виповнилось 20.
— Я пішов добровольцем тому, що в мене немає іншого дому, крім України. І я знав про ситуацію там, у Донецьку, Луганську. І я взагалі в четвер 24-го не спав усю ніч. А коли почув цю промову Путіна, що він починає цю срану «спецоперацію», починаються вибухи, то такий: «Оце так срака!» Потрібно своїх кудись вивезти. Сховати. І йти воювати. Я вивіз їх у село. І приїхав.
Ну, я взагалі раніше до служби ставився негативно. До цього моменту. Я зрозумів. Я запитав свою колегу по роботі, дівчинку одну: у тебе хтось із знайомих пішов воювати? Тому що ситуація б*** критична, питання руба — або Україна, або нічого, як-то кажуть. Вона відповіла: «Та ніхто». І я такий: «*** твою мать! Ніхто не хоче, ніхто не може. І я подумав: «Чому б і ні?» Я ось думаю піти, коли це все закінчиться, отримати офіцерське звання. Для того, щоб, якщо не дай боже таке повториться, бути готовим до всього.
Ще б пак, страшно. А куди подітися? У мене в центрі квартира. В умовах вуличного бою мене просто запакують у сміттєвий мішок і відправлять до праотців, відпочивати. Тому я подумав, що краще, якщо вже вмирати, то чинити опір. Ну, а якщо виживу, мені накриють величезну поляну.
Що я відчуваю до громадян Росії? Гнів. Злість. І неприйняття того, що вони не хочуть боротися за свою свободу. Ці люди бояться палиць, бояться штрафів, бояться в’язниці. Гей, хлопці! Мені зараз 20 років, і я йду добровольцем. Мені теж страшно вмирати! Але тут мій дім! І там у вас ваш дім! І за 20 років ви не помітили, що у вас якась дупа відбувається?! У вас економіка не зростає, рецесія. І ви навіть не виходите відстоювати свою думку.
Мені не вистачило трьох місяців, щоб довчитися на програміста. Тож Путін до всього в мене вкрав мою мрію. Але, думаю, я виживу. І довчуся. І Україна вступить до Євросоюзу. Я не надто вірю в Бога. Я вірю в автомат Калашникова та групу «Анонімус».
Мати каже: «Іди. Я тебе підтримую, але більше живого, ніж мертвого». А сестра — хі-хі-ха-ха… Ми зараз на КПП стояли, машину не пропускали.
Сестра сміється. Я говорю: якщо так не встигну у військкомат, то піду пішки… Вона якось зависла. По ходу плакатиме. Ми близнята. Їй також 20.
Звісно, я боюся померти. Ми всі звичайні, нормальні люди. Ми всі боїмося померти. Все одно як програміста, який допоміг вкласти пару російських сайтів, мене репресують, якщо сюди прийде окупаційна влада.
Поряд із військкоматом, у глибині парку Куликове поле мокрий Будинок профспілок. 2 травня 2014 року — те, що згадував Путін у своїй промові, виправдовуючи вторгнення, — в Одесі відбулися збройні зіткнення футбольних фанатів, прихильників Євромайдану та Антимайдану. Люди, які виступають проти Майдану, відступили з наметового табору на Куликовому полі до Будинку профспілок, який було підпалено коктейлями Молотова. Загалом того дня в Одесі загинуло 48 людей. Борис Яворський — експерт Одеського бюро судово-медичної експертизи. Він знав трьох із загиблих та обстежував усі тіла. Разом із журналісткою «Одеського життя» Таїсією Найденко вони багато років розслідували те, що тоді сталося. Борис та Таїсія дотримуються протилежних політичних поглядів — «ми добре одне одного врівноважуємо».
— Я сам ледве не подався воювати на Донбас після такого, — каже Борис. — Як на мене, історія 2 травня стала однією з тих ключових точок, які сприяли розгорянню пожежі в Донецькому регіоні. Багато моїх знайомих після Одеси поїхали добровольцями на Донбас. І ось після цього там усе розійшлося на повну.
— Тоді активно йшло захоплення адміністрацій по всьому сходу України, тому в Одесі всі були на такому ажіотажі, тому так боялися, що й тут усе так станеться, — каже Тая. — Тож усе це відбувалося в такій істериці. У березні були спроби захопити одеську адміністрацію. Одесою вешталися натовпи з плакатами «Ми за Путіна», з іконами, з портретами Путіна. З однієї сторони йшла колона з українськими прапорами, а назустріч — колона з георгіївськими стрічками. Ми ще казали, що Одеса таке чудове місто. Ті йдуть з іконами й Путіним, а ті — з українським прапором, і все нормально. А потім сталося 2 травня. І виявилося, що не таке ми й чудове місто в певному розумінні.
— Я був під час цих захоплень. Я активно там фотографував. Ну, насправді було 50 людей з одного боку, 50 — з іншого. Здебільшого бабусі з іконами. Я там спостерігав з самого початку і до самого кінця. І можу сказати, що навіть ніякого розгону не було. Все потихеньку само розсмокталося. Демонстративно спалили кілька прапорів одне одного, поулюлюкали один на одного і розсмокталися, бо почало сутеніти, похолоднішало.
— Так, до 2 травня все дуже мирно було.
— Із обох сторін був навіть такий майже доброзичливий азарт, швидше хто кого переулюлюкає.
— 2 травня планувався великий футбольний матч. Я вже не пам’ятаю, хто з ким мав грати, я не шанувальник футболу. І на Соборній площі…
— Зібралися фанати, вболівальники. Перед футбольним матчем ходили колони вболівальників, вони там завжди. І враховуючи події, що відбуваються, віджимання Криму та інше, ці вболівальники йшли дуже прикрашені національною символікою. Звісно, спортивні дебелі хлопці, як-то вболівальники. Там рідко бувають якісь програмісти. Вони пішли Соборною, у бік…
— Ось, власне, від шахістів вони пішли вниз Грецькою.
— Вони б через кілька кварталів і дійшли б до стадіону. Це в принципі досить традиційна штука: збираються вболівальники, щось кричать, йдуть собі натовпом. Потім зі стадіону повертаються. Гадаю, всюди так. Іноді б’ють один одного — це теж буває.
— Один чи то ідіот, чи то провокатор із Куликового поля вивів свою, так би мовити, дружину і пішов їм назустріч, вигукуючи щось інше.
— І вони там один на одного улюлюкали й уже почали перекидатися камінням.
— А потім раптом хтось застрелив одного з цієї патріотичної тусовки. Бірюков загинув першим. Причому, хто стріляв, досі невідомо. Ні зброї немає, з якої був постріл, ні навіть не зрозуміло, звідки.
— І ось після того, як пролилася перша кров, власне, всі ошаліли, почали битися і вбивати один одного вже по-справжньому.
— Тоді там почалася бійка фактично навпроти собору. А потім хтось вигукнув: «Ходімо на Куликове», тобто поле, але всі розуміли... Ну, загалом згадали, що під Куликовим полем стоять «вороги».
— До 2 травня на Куликовому полі залишилася жменька міських божевільних, пенсіонерів, пікетних жилетів і так далі, бо всі бойові антимайданівські мали бодун. Адже весь попередній день були спільні шашлики майданівців та антимайданівців. І ці міські божевільні, релігійні фанатики й незрозумілі поети, власне, й опинилися на шляху цього розпаленого кров’ю натовпу.
— Ну, ось цікаво, що простий обиватель, він легко розуміє, що розпалившись у бійці, у суперечці, можна дійти до того, що заріжеш рідну дружину, так? З якою 20 років прожив. Ось що може статися між двома групами людей, а чомусь це ні в кого в голові не вкладається.
— Сто відсотків «це попрацювали провокатори!» Але, хлопці, чому стовідсотково провокатори? Ну, просто люди бачать кров і просто б’ють. А ті б’ють у відповідь.
— Тому що сучасна людина схильна заперечувати ірраціональне. Якщо щось відбувається, то це задум. Якщо хтось загинув, то завжди хтось винен, люди просто так не вмирають.
— Люди на Куликовому спочатку намагалися відбиватися та кричати щось образливе, а потім відступили до Будинку профспілок.
— З Грецької на Куликове прийшла мізерна частина фанатів, бо вони розуміли, що добра там не буде. Прибігла лише мала частина, але ця мала частина сприяла тому, що на Куликовому почалася паніка, і ці пенсіонери узяли свої іконки зі свічками та побігли до Профспілок.
— Забарикадувалися. Ну, як забарикадувалися? Вони просто навалили якихось деревинок на вході. Вони просто кілька столів звалили на вході — от і все «забарикадувалися».
— А потім вони почали кидати пляшки із запалювальною сумішшю. Молодші з тих, хто забарикадувався, залізли на дах і з даху кидали у натовп пляшки із запалювальною сумішшю. А ті, що в натовпі, кидали нагору в будівлю. Але ж ми трішки розбираємося в фізиці? І підпалити людину, яка стоїть на вулиці у натовпі, набагато складніше, ніж підпалити будівлю.
— Не просто будинок, а дерев’яну барикаду на вході, звалені дерев’яні меблі.
— Ці меблі спалахнули, від них загорілося в будівлі, а далі...
— А далі всередині все було обшито, як завжди, з порушенням всіх правил, якоюсь поліетиленовою вагонкою…
— І, що найголовніше, — банальна фізика: центральні сходи внаслідок спалаху знизу вмить перетворилися на величезну димову трубу і створили таку тягу, що по ній, по суті, протягом кількох хвилин або навіть десятків хвилин ішов потік розпеченого повітря. Ось тому всі, хто на той момент опинився на сходах... сходових прольотах і в безпосередній близькості, загинули миттєво, внаслідок дії розжареного повітря — опіки дихальних шляхів. Один-два вдихи і все — людина загинула.
— Із нападників до будівлі ніхто не заходив. У будівлю неможливо було потрапити. Там було багато вцілілих — вижили майже всі, хто не опинився поблизу сходів і не став стрибати з вікон. Найкмітливіші потихеньку піднімалася нагору, сконцентрувалися на даху, де згодом їх взяли менти.
— А потім у фейсбуці з’явилися повідомлення, що всі загиблі у Профспілках — бойовики з Росії й Придністров’я. І всі українські видання та більшість російських це перепостили. Але я як експерт бачив ці документи. Із загиблих лише двоє були немісцеві: один із Миколаївської області, інший — із Вінницької. Решта — мешканці Одеси та Одеської області. Але ця брехня запустила страшенну реакцію — почався глум. Це було вкрай огидно. І навіть не самі події, а власне ці знущання для багатьох українців стали приводом зрозуміти, що це вже не розбіжності у баченні майбутнього. Це вже ненависть і ворожнеча, це вже бажання смерті один одному. Це вже вийшло за межі ідеологічного протистояння і стало смертельним протистоянням. І дуже багато одеситів після цього, власне, з Одеси вирушили до Донецька. Ось серед моїх близьких знайомих тільки десятеро. Дуже багато, десять людей. І зараз деякі з них збираються йти на Одесу разом із російською армією.
Але це війна. Люди відчувають зміну ситуації, і від цього суспільство сильно поляризується. Внаслідок того, що сталося, кудись поділося справді традиційне протистояння, яке тривало всі ці вісім років, умовних майданівців та антимайданівців. Усі якось несподівано для себе самих, судячи з усього, втратили відчуття ворожості один до одного перед обличчям, так би мовити, актуальнішого супротивника.
— Це спрацьовує просто, — каже Тая. — Ти можеш говорити, як багато хто любив казати: так, це політика, ми на ній не знаємося, всі брешуть, все зрозуміло. Але коли на тебе щось летить з неба, коли ти бачиш, як вибухають житлові будинки, все стає доволі зрозуміло.
У нас тих, хто курить люльку, називають «трубокурами». У нашому одеському «трубокурному» клубі — я вам не скажу за всю Україну — дуже різні люди, бо… Ну, от у нас є і роботяги-будівельники, і патріоти, які воювали в АТО, і одеські бізнесмени, і митники, і судмедексперт, і вата-журналіст, ну, тобто кого там тільки немає. Там дуже… дуже цікава публіка, бо людей поєднує те, що вони курять люльку.
В Одеському клубі людей, які активно діють, — приблизно сорок. Офіційно там більше, але тих, кого ми знаємо в обличчя і хто регулярно з’являється — чоловік сорок. І ось ми одного видалили зі всіх чатів, бо він регулярно хвалив Путіна. Хлопці йому прямо сказали: «Сергію, ти просто зараз відповідай. Ти готовий визнати, що це війна, що все всерйоз?» Ну, а Сергій почав у відповідь: «Все не так однозначно... Ми ж не знаємо, хто має рацію, а хто винен, хлопці...» Ну, і у відповідь на це його видалили з усіх чатів, тому що там обговорюють навіть бойову, тактичну інформацію. І людина, яка каже: «Ну, не знаю, з Путіним все не так однозначно», — не має бути в таких групах, тому що спробуй здогадайся, куди він передасть дані, які отримав у нашій «трубокурній» групі.
Три-чотири людини, це: «Ви всі мені взагалі не подобаєтеся, ну, б***, але раз бомблять, захищатимемо Одесу». А решта — хто вже воює, хто готується воювати, хто йде в тероборону. Тобто такий зріз у середньому по одеських мужиках. І це дуже різний, повторюся, зріз, бо вони різного віку, різного матеріального становища, тобто людей об’єднує випадковий параметр, дуже випадкова вибірка. Тому це особливо цікаво.
І особливо смішно на цьому тлі читати, ніби тут в Одесі сидять три фашисти, а решта одеситів сидять і чекають, що до них прийдуть і врятують від цього неподобства.
Мер Одеси Геннадій Леонідович Труханов також ходить із жовтим скотчем на рукаві. «Я щоп’ять років перед виборами — то сепаратист, то бандерівець, то незрозуміло хто». Відколи запровадили воєнний стан, Одеса перейшла під контроль військових. Мер із командою переїхали в колишній партійний офіс, але й тут він практично не буває, їздить містом.
— Вибухи. Таким було розуміння та відчуття розпочатої війни. Тому що про вторгнення говорили задовго до цього. Але поки не відчуєш під ногами здригання землі та нічні постріли, не побачиш їх… Ось тоді справді прийшло усвідомлення, що почалася війна. Це було 24-те, завдали ударів по ехолокаційній станції, було добряче чутно.
Все за старою схемою, посеред ночі. Це воєнна тактика, військова мудрість, якщо це можна назвати мудрістю — нападати, коли люди найбільш беззахисні та розслаблені.
Я відразу ж одягнувся і поїхав на роботу, зібрав усіх заступників і ми почали діяти.
За цей тиждень вдалося дуже багато, ударними темпами. По-перше, ми переорієнтували наші комунальні підприємства, всі служби на роботу у воєнний час. Це тільки здається, що це просто, насправді це дуже складно. Співробітникам потрібно в комендантську годину приїхати на роботу, поїхати і так далі. Забезпечити роботу комунальної техніки, аварійної техніки, тепломережі, бо можливі і прориви, й аварії. Усе це узгодити з військовими, які вже патрулюють місто, а люди вже на взводі, у кожній автівці шукають замаскованих переодягнених ворогів. Я їх розумію з одного боку, бо є інформація, що тут працюють диверсійні групи.
І спочатку у всіх було підвищене збудження, кожному привиджувалася підозріла особа, здавалося, що це ворог, і тоді починалася стрілянина без приводу. І люди не розуміли, чому так відбувається. Я сам бачив. Іде чоловік із рюкзаком. Його питають: куди йдете? Він відповідає: додому. Йому кажуть: зупиніться. Він каже: та я додому, я там живу. Пролунали постріли, зчинилася сварка, скандал. Жителі обурювалися: що ви таке собі дозволяєте? А зараз усе ж прийшло розуміння.
Я — собачник, уранці виходжу в парк. Я розумію, що навіть якщо стаю мішенню, в прямому й переносному сенсі, мене бачать люди (а тут переважно гуляють жінки). Вони підходять і кажуть: коли ми бачимо, що ви вийшли з собаками, значить, принаймні ще доба у нас буде нормальна. Якщо ви тут, значить, усе буде добре.
Дружина моя тут. Донька з онуками вже ні: вчора я їх просто силою… зі сльозами… Вони зараз на кордоні. Я зараз говорю з надією, що донька не розвернеться і не приїде назад. Усі плакали, але я сказав: три дні там побудеш і повернешся.
Я гуляю в парку, до мене підходять і питають: ви бачили, що вони роблять біля Оперного? Я питаю: а що вони роблять біля Оперного? Поставили два БМП. Я теж цього не розумів. Прийшов до них і кажу: хлопці, ви поставили БМП біля пам’ятки архітектури. Якщо ви завдаватимете удару у відповідь по їхній військовій техніці — вони ж можуть влучити в Оперний. Вони делікатно промовчали. Потім почали робити барикади. Я думаю: що ж робити? Навіщо біля Оперного барикади? Що ми — у місто їх пустимо, виходить?
Оперний театр. Фото: Єлєна Костюченко / Новая газетаМародерства немає. Дай боже, щоб так було й надалі. Ви знаєте, при всій історії нашого міста, на яке навішали ярлики, що «в Одесі крадуть, це бандитське місто» — це виявилося брехнею.
У нас 353 бомбосховища. З них 85 у комунальній власності, тобто мої, за які я відповідаю. Ось усі 85 бомбосховищ я впорядкував у 2014–2015 роках. Єдине, чого не зміг зробити, — систему вентиляції. Там стоять великі фільтри ще виробництва Радянського Союзу. Я ще 2014 року писав листи прем’єр-міністру і пояснював: розумієте, це фікція, люди там не висидять, поміняйте, будь ласка, фільтри в бомбосховищах. Сьогодні 2022 рік – нічого не зроблено.
— Тобто ви 2014 року передбачали, що може бути вторгнення?
— Слухайте, тоді все також ішло у цьому напрямку. В Одесі були вибухи, працювали диверсійні групи. Двічі-тричі на тиждень щось вибухало.
У місті кажуть, буцім у мене російський паспорт. Паспорта немає, громадянства немає. Але у нас тут є люди з російськими паспортами, проте вони абсолютно нормальні, адекватні, а російський паспорт — це просто вирок якийсь. 2014 рік, під вибори почали говорити про моє ніби російське громадянство, щоб мене зняти. Я звернувся до генконсульства Росії, все, як належить. Офіційна відповідь: немає у мене російського громадянства.
Я стою на своїх принципах і стоятиму на них: буду ходити на 9 травня, до церкви московського патріархату. Я не збираюся міняти свою церкву й отця, у якого сповідаюсь тільки тому, що це комусь не подобається. Я бачу, що він сумлінно служить Богу та своїй справі. І вони починають нагадувати, щó я не так сказав.
Це було 2015 року, я йшов на алею Слави 9 травня, у мене була георгіївська стрічка. До мене підбігли, почали питати. Я говорю їм, що для мене георгіївська стрічка — це військова доблесть, слава. У будь-якій країні пишаються своїми солдатами. Потім у мене почали питати про Крим. Я взагалі не люблю ситуації, коли всі агресивні. Я їм відповідаю: те, що я знаю, те й говорю. Вам це може не сподобатися. У нас там були війська, морська піхота. Я жодного пострілу не почув. З іншого боку, я чую заяви, що їхній парламент зібрався і проголосував. Я не знаю, під дулами чи ні. Що ви хочете від мене почути?
— Я ще хотіла запитати про 2 травня. Я особисто знаю двох людей, один із них — солдат російської армії, він був поранений при замиканні «дебальцевського котла», а інший — доброволець, який пішов воювати на Донбас. І головною мотивацією, чому вони взяли до рук зброю, назвали трагедію 2 травня.
— Для Одеси — це незагоєна рана, в такому мирному дружньому місті ніколи не було масового вбивства. Причому не просто вбивства, а цинічного вбивства, коли добивали тих, хто вже впав, поламав ноги. Це варварство. Їм не подобається, коли я їм це говорю, бо вони вважають, що боролися з ворогами України. Про 2 травня я можу багато розповісти, бо робив усе, щоб його не було. На Куликовому полі стояло 14 великих наметів. До 2 травня мені вдалося провести переговори та попросити, щоб сім наметів вони прибрали.
Я прийшов на Куликове поле. Сказав їм: Дивіться, я прийшов. Ви ж кажете, що я десь ховаюся. Але потім прийдете до мене і поясните, що ви робите в місті. Ви розумієте, що штовхаєте людей на смерть? Ви за що боретесь? «А ось корупція, низькі зарплати», — звичайний набір. Я говорю: окей, хлопці, ви класно боретесь, тільки Майдан — точно з такими ж вимогами. Різниця в тому, що ті стоять під українськими прапорами, а ви — під іншими, зокрема російськими. Порівняйте вимоги Майдану та ваші — вони схожі, лише форми інші. Ви дуже молоді, вам, придуркам, пудрять мізки, ви нарветесь на дуже серйозні неприємності. Як мінімум вас посадять у в’язницю і матимуть на це повне право. Приберіть намети. У вас немає машин, генератора? Я вам дам. Тільки приберіть намети.
Добре, сім наметів згортаються та їдуть. Друга частина — радикальніші. Добре, я з ними поговорю. Зі мною йдуть усі телеканали, йде начальник поліції. Прямуємо на Куликове поле, там ще стоять намети. Я вас прошу, приберіть усе це, це неправильно. Я ж прийшов до вас з миром, ось мій телефон. Приходять переговорники: ну, якщо ви допоможете нам з переїздом. Я говорю: добре, я допоможу. І ми домовляємось із ними, що 2 травня після футболу вони всі з’їжджають.
І я хочу поставити питання тим, хто сильно виступає і розповідає про трагедію 2 травня: коли Росія каже, що ми прийдемо і покараємо за 2 травня, я відповів би одне: ви почніть там у себе їх наказувати. Дмітрій Фучеджі Колишній заступник начальника міліції Одеси, — Є.К. — він зараз у Росії, інтерв’ю роздає — він відповідав за громадський порядок. Він із поліцейськими мали стати між протиборчими сторонами. Фучеджі один носив мундир офіцера поліції, сховатись йому ніде було, його поранили в руку. Варто подивитися фільми про війну, як люди без рук воювали, як люди з пораненням у голови йшли в бій і стріляли. А тут поранили в плече — вийшов із бою.
Пожежний Боделан, Колишній начальник облуправління ДСНС, — Є.К. який зараз очолює пожежну охорону Криму, — нехай він відповість, чому будівля не гасилась? Де були наші вогнеборці, коли люди горіли. Одна машина виїхала, її захопили — все? У нас в Одесі пожежний загін з однієї машини складається? Перелякалися? Так треба було не боятися, це його обов’язок. Він мав виїхати і рятувати людей, які горіли там, але я їх там не бачив. Якщо пожежник — він має гасити пожежу. Він має виїжджати у критичну ситуацію. Я чув від них — команда нам не надійшла. Яка команда має бути, якщо горить будівля та гинуть люди? Якщо ти справді людина обов’язку та честі — сядь у машину та їдь рятувати людей. А сьогодні вони роздають інтерв’ю. Та ви вибачитеся спочатку, за те, що не виконали свого обов’язку. Вам держава за це гроші платила, звання давала. Ось так просто спитати, а то шукають вони, кого покарати тут. Так, система має працювати ефективніше, прокуратура повинна... я впевнений, що правову оцінку все одно дадуть.
— Хіба не було кримінальної справи?
— Кримінальна справа є, просто вона не просувається. Ми згадуємо про 2 травня тільки перед виборами. Коли партія, яка за це переживає, особливо активно діє, коли їй потрібно зібрати голоси одеситів. Це такий цинізм, блюзнірство — не знаю, які ще слова підібрати.
Від мене вимагають, щоб я на камеру сказав: російський корабель, йди нах*й. Але я в принципі таких слів не говорю. Запропонують здати місто? Потрібно ще спитати думку жителів. Ми не погодимося здати Одесу. По-перше, я впевнений у рівні наших збройних сил, що вони не здадуть місто. Та й жителі — теж. Знаєте, це просто якийсь звіздець, не знаю, яке ще слово… щоб російські люди, російська армія захопила Одесу. Цього ніхто не міг уявити, навіть у теорії. Зсилаючись на те, буцім нас звільняють від когось, допомагають, справедливо карають тих, хто влаштував 2 травня.
На Соборній площі у критому павільйончику чоловіки ріжуться у шахи. Два столики — швидкі шахи по таймеру та повільні. Холодно, але вони не зважають. До комендантської години ще дві години, часу повно.
— На авантюру піду слоном. Кого мені тут боятися?
На чорно-білих дошках розгортаються безкровні битви.
— Що, Семене, кривдять тебе? Я вже програв би. У крайньому разі здався б і все.
— Що це за хід, ось що це за хід? Хто знає, що то за хід?
— Ходімо поки сюди. Називається — фіг вам. Фіг вам — він і в Африці фіг вам.
Розмови про війну за шахами заборонені.
— Навіщо я так ганебно граю? — каже Льоня. — Третю партію граю чорну і граю дурню. Навіщо брав, не бачив, що під конем стоїть?
— Третього пішака давай!
— Не дам.
— Жмикрут.
— Доведеться таки втікати, — каже Льоня і виводить слона з-під удару.
— Згорів паркан гори й хата!
— Пішли сюди й навіть мене не запитали, чи можна так.
Повітряна тривога. Виє сирена. Чоловіки продовжують грати у шахи, їхні ходи пришвидшуються. Але врешті складають фігурки у мішечок.
Люди біжать у підземний перехід — «не підвал, але все ж таки».
Сирена виє і виє. Дев’ятирічна Лєна (окуляри, косичка) заспокоює собачку Асю. Ася на руках у мами Лєниної мами. Щоразу, коли сирена бере високу ноту, собака витягується та хрипить. «Асічка, не бійся, — каже Лєна. — Ти собачка, ти не бійся». Лєна забирає Асю на руки й собака втикається у плече, вщухає. Ася — жорсткошерстий тер’єр, і мама вищипує жорстку шерсть, показує — треба триммінгувати.
Тривога стихає. Мама хоче пройтися ще, Лєна каже дорослим голосом: не будемо сьогодні більше ходити, нема чого.
— П’ята станція, бомбануло добряче.
Чоловіки перетягують лавки з вуличних кафе, спущені у перехід.
— Ви в Бога вірите? — запитує охоронець. — Спускайтесь.
Нижній храм Спасо-Преображенського собору перетворився на найбільше одеське бомбосховище. Золоті стіни, кручені колони, темні фігури святих. На кахельній підлозі під стінами — килими, на яких розстелені ковдри. На ковдрах — люди. У собор не пускають домашніх тварин, але люди проносять котів у сумках.
Старший син Христини — йому вісім — збирає пазли, тільки-но почав, ще не видно, що за картинка. Молодший — йому чотири — сидить у телефоні. Родина Христини ночує у соборі третій день.
— Ми живемо на Софійській, у нас будинок без підвалу. Розклеїли листочки на під’їздах з адресами, де бомбосховища. Що у всіх лікарнях можна сховатися. На Пастера дві лікарні обійшли, на Дворянській — ніде нічого немає, кажуть — дезінформація. На Торговій, 20 є бомбосховище, але там місцеві: «Ми облаштували для себе, для двору, пустимо, якщо залишаться місця». А як ми туди під тривогою побіжимо, як дізнаємось, є місця чи ні?
Кілька секунд Христина плаче. Її діти цього не бачать.
— Зранку йдеш додому. Поїсти зібрали — їжі на день, на ніч. Поспілкуватися з рідними у всіх куточках — хто живий, хто неживий. Помитися. Потім сюди знову.
— Тут така аура. Спокійніше тут, — каже Христина. — Не думаєш про погане, якось світлішає.
— Аура? — каже босий хлопець поряд. — Ні, церкву не бомбитимуть. Вони віруючі.
— А будинки бомбити? — каже жінка з кутка. — Вірують? У кого?
— Я за політику не хочу говорити, — каже Христина. — Хочу запитати — за що? Але не знаю, кого.
— Росіян спитай, — каже жінка з кутка.
— Моя рідня по-батькові у Росії. Я всюди їх повидаляла. У них своя правда. У нас своя. Ми її переживаємо.
Віка готує пшоняну кашу і смажить яйця. Вона офіціантка, але її кафе зачинено. Сьогодні вона збирала в місті дренаж для авокадо — проростила з кісточки, потрібні камінці, але до пляжу зараз не спустишся, замінований. Віка пророщує авокадо та лимони. Спускається на квартиру нижче, до Віри Григорівни. Вірі Григорівні 85 років. Від початку повномасштабного вторгнення вона читає Аґату Крісті — цілий день, том за томом. Майже нічого не чує.
Віра Григорівна та Ірина. Фото: Єлєна Костюченко / Новая газетаВіра Григорівна каже:
— Хай би Путін завоював цю країну! Свобода ціною життя — це мені не подобається. Знаєте, як важко жити у країні, яку ненавидиш? Мене аж трясе, як мені це не подобається. Україна має бути з Росією. Я і патрулю сказала — я шпигунка. На чию користь? На користь росіян. Він так зло на мене глянув!
Закрили їдальню, яка годувала пенсіонерів. На плаву нас тримала. І голод був, і репресії, і зараз що? Все одно хочу бути в Росії. Багато хто так думає. Але ж бояться. Чого бояться? Ну, боягузи, звикли боятися. Незалежна? Від усіх залежна. Бідна, бідна.
— Київ бомблять, Віро Григорівно, — каже Віка.
— Як бомблять? Київ? Я не вірю тобі, Віко.
Віра Григорівна сідає їсти, Віка сідає поруч. Їй 17 років, рожеві тіні до скронь. Вона із Можняківки, Луганська область. Її батько зараз у Харкові, під артобстрілом. Її мама — у так званій ЛНР.
— У мене дуже багато родичів. 20 людей по всій країні. Технікум у Старобільську, до якого я вступила, розбомбили. Я тепер тільки під ранок засинаю. Я не говоритиму, що я думаю. Я виросла у Можняківці. Там 1500 людей. Ідеш вулицею, тебе питають — Росія чи Україна? Якщо кажеш «Росія», тебе б’ють. Якщо кажеш «Україна», тебе б’ють. Треба вгадати, кому що говорити. Я краще буду мовчати.
Віра Григорівна з фотографією чоловіка. Фото: Єлєна Костюченко / Новая газетаВіра Григорівна їсть. Віка вичісує кішку.
— Що вам за сни сняться?
— Нічого доброго, одна бридота.
— Варто згадувати сон, як ви літали над Одесою, — каже Віка. — Можна потім Аґату взяти почитати?
— Звісно так, навіщо питаєш, — каже Віра Григорівна.
Віка миє посуд. Віра Григорівна йде до сусідньої кімнати та дістає конверти з фотографіями. Конверти розсипаються від старості. Підписано — «мама», «друзі», «весілля», спокійні чорно-білі обличчя. Віра Григорівна прискіпливо вибирає мертвих, яких рятуватиме із собою у бомбосховищі.
Переклала Ірена Шевченко
Стаття була опублікована на сайті видання Новая газета
