Стаття Путіна «Про історичну єдність росіян та українців» — не тільки політична реакція на Вільнюську декларацію міністрів закордонних справ Польщі , Литви та України 7 липня 2021 року у Вільнюсі з нагоди 230-ї річниці польської Конституції 3 травня Польща, Литва та Україна підписали Декларацію про спільну європейську спадщину та спільні цінності. У декларації позитивно оцінюється період Речі Посполитої.. Це також прояв особистої віри Путіна в те , що Україна — частина російської національної території, а її сепаратизм — результат політики Польщі та інтриг Заходу. Тож його текст звіщає чергові конфлікти.
У липні 2021 року президент Росії опублікував цю розлогу статтю , присвячену історії російсько-українських відносин, відразу в двох мовних версіях: російській та українській. Наступного дня після публікації, 13 липня, на сайті Кремля з’явилося додаткове поспішно відзняте відео з дивним інтерв’ю Путіна на цю ж тему, в якому російський президент коментує себе самого — що він мав на увазі, коли писав статтю. З обличчя російського лідера на крупному плані добре зчитувались величезні лють та озлобленість.
Сама стаття являє собою виклад історії України (а частково також і Білорусі) , відомої з багатьох історичних праць та підручників, виданих як у часи царської Росії, так і в совєтський період, із головною тезою про національну єдність населення середньовічної Русі, яка після періоду поділів на удільні князівства та татарської навали не відразу змогла відновити єдину державу. Її західна частина потрапила під чуже, польсько-литовське панування, тому возз’єднання відклалося в часі. З цієї перспективи українське Лівобережжя в результаті Переяславської ради 1654 року повернулося до руської/російської держави, а возз’єднання Білорусі та «земель малоруських», що розташовувалися між Дніпром та Бугом, з Росією затягнулося аж до періоду розділів Польщі. Натомість Галицьку Русь (Галичину) , яка 1772 року опинилася під австрійським пануванням, а потім увійшла до складу довоєнної Польщі, як і Карпатську Русь, що належала Угорщині, вдалося приєднати до російської держави тільки в 1939 і 1945 роках.
В уявленні Путіна ілюзії більшовиків призвели до того , що білоруси та малороси були визнані окремими народами, і, що гірше, — Росію перетворили на федерацію совєтських республік, яким було надано право вільного виходу з неї. Незважаючи на це, значна частина українського населення досі вважає себе одним народом із росіянами.
Політичні наслідки всеруської доктрини
Усупереч численним коментарям , історичні заяви Путіна не варто сприймати як суцільну нісенітницю. Безумовно, концепція єдності середньовічної Русі є перебільшенням; незгоду мусять викликати також деякі інші інтерпретації, висунуті Путіним. Помітна і типова для головної течії російської історіографії методологічна помилка, породжена переконанням, буцім слова з плином століть не змінюють свого значення, а термін «руський» («русский»), що вживався в середньовічних літописах, означає те саме, що й «російський» («русский»).
Однак , заради чесності, зазначімо, що чимало тез Путіна раніше вже з’являлися у працях визнаних істориків, не тільки російських, а й українських, на чолі хоча б із Миколою Костомаровим, одним із символів українського руху ХІХ століття. Ба більше, ідею, ніби малороси та великороси — один народ, ще в другій половині XVII століття пропагувала еліта козацької держави. Однак у ХІХ столітті велика частина освіченого населення земель сучасної України, зокрема тих, які Польща втратила після повстання Хмельницького, вважала себе водночас малоросами та росіянами. Прикладом може слугувати хоча б Іван Паскевич Іван Паскевич–Ериванський (1782–1856) — російський полководець, що придушив польське повстання 1831 року та згодом до смерті був намісником Короліства Польського. Він став символом русифікації Польщі.. Навіть у Галичині в 60–70-х роках ХІХ століття «москвофільський» рух був значно сильніший , ніж український; що вже говорити про Російську імперію, яка активно боролася проти «малоросійського сепаратизму». Український національний рух інтенсивно розвивався після 1905 року, але не виключено, що якби не спалахнула Перша світова війна, то на значній частині земель нинішньої України збереглася б малоруська ідентичність. Зрештою, правдою є те, що польська держава, а в ХІХ столітті польська національна еліта, систематично боролися із «всеруською ідеєю».
Стаття російського президента містить багато небезпек. Із твердження , нібито українці та росіяни — один народ, напрошується логічний висновок, що Україна становить частину російської національної території, яка сягає Бугу.
Тож політика Росії щодо України стає частиною політики в стосунку до власної національної території та втраченої державної території. Російський президент анітрохи не вважає себе сповідником російської імперської ідеї , він себе бачить захисником живого в його уявленні «всеруського» народу, а отже, і безпеки російської держави перед зазіханнями Заходу, який прагне перетворити Україну в «анти-Росію».
Що гірше , Путін, схоже, не здатен зрозуміти інших точок зору, а емоційність його інтерв’ю тільки підтверджує це припущення. Він щиро вірить, що окреслена ним концепція історії України, яка ґрунтується на принципах етнічного націоналізму всеруського покрою та закорінена в російську національну культуру та історіографію — єдиноправильна. Він не розуміє, що минуле можна інтерпретувати по-іншому. Зрештою, починаючи з кінця ХІХ століття майже всі українські історики, які писали поза зоною впливу влади Кремля, відкидали всеруську ідеологію. А зараз вони все частіше пишуть про давню Річ Посполиту як про державу предків сучасних поляків, литовців, українців та білорусів і як простір, що дав змогу сформуватися окремій українській національній культурі. Путін також не помічає, що приналежність даної групи людей до одного народу (або двох чи кількох) визначається не схожістю мови, віри чи звичаїв, а насамперед суспільною свідомістю, або ж уважає, що її можна легко змінити за допомогою державного впливу.
Політичне значення
Виходячи з етнонаціональних переконань , російський лідер (а також значна частина російської еліти, що за ним стоїть) вписується у ту саму парадигму мислення, яка раніше підштовхнула до війни прихильників «Великої Сербії», а в першій половині ХХ століття — «Великої Німеччини». У будь-якому випадку Путін стверджує, що Україна в її сучасних кордонах має право на існування тільки за умови тісних зв’язків із Росією — як друга руська держава — і відмови від побудови своєї ідентичності на ґрунті антиросійської ідеології. В протилежному разі він погрожує щонайменше визнанням «Донецької та Луганської народних республік», продовженням дестабілізації України та намаганням позбавити її всіх тих земель, де населення зберегло усвідомлення своєї національної єдності з росіянами. Чи справді він наважиться на посилення воєнних дій, чи блефує — сказати важко. Однак він точно хоче, аби ми про це думали.
Тож це чіткий сигнал для Заходу — не «каламутити воду» , скерований власне до держав, елітам яких досі важко визнати Україну окремим і відмінним від Росії державним буттям, а самих українців — окремим народом із відмінною від російської історією.
Це також послання , адресоване тій частині населення південних та східних областей України, яка не задоволена зовнішньою політикою та політикою ідентичності Києва. Цю гіпотезу підтверджує факт оприлюднення статті не тільки російською , а й українською мовами та дрібні жести в бік українців про помилки з обох сторін і спільне лихо, що трапилося останніми роками.
Водночас у політичному сенсі текст слід сприймати як відповідь на Вільнюську декларацію , в якій міністр Дмитро Кулеба від імені української держави визнав колишню Річ Посполиту не чужою державою, що гнобила українців, а частиною української національної спадщини. У декларації нагадувалось , що політична культура України сформувалася в колишній Речі Посполитій і має незрівнянно більше демократичних традицій, ніж російська, зокрема право на опір, яке можна застосовувати, коли влада порушує основні права та свободи громадян.
У цій статті немає жодної тези , що була б звернена до Польщі, яку Путін трактує з певною пошаною, як успішного противника. Однак можна припустити, що російська держава збільшить свої зусилля з популяризації чорного образу польської історії. Але Польщу це повинно спонукати тільки до посилення своїх дій у сфері soft power в Україні й — незважаючи на дуже складні умови — в Білорусі. Водночас необхідно бути готовими до дій, які допоможуть російській та західній громадській думці зрозуміти історичні маніпуляції Кремля не лише щодо ХХ століття. Ці дії повинні супроводжуватися інформуванням по те, що політика Путіна в стосунку до України та Білорусі ґрунтується на понятті «історичної національної території», яке відсутнє в міжнародному праві, а те, що кремлівські еліти не можуть змиритися з провалом всеруського національного проєкту, спонукає їх порушувати елементарні норми міжнародного права, зокрема суверенну рівність держав, що унеможливлює в принципі бажану нормалізацію стосунків із сусідами, ЄС і НАТО.
Переклала Ірена Шевченко
Редакція висловлює вдячність виданню Rzeczpospolita за можливість публікації
