Татари в сучасній Польщі — нащадки іммігрантів із Середньої Азії та Криму. Перш ніж написати це речення, я на мить замислився. Розповісти в десяти словах, ким є сучасні татари в історичному вимірі — досить карколомне завдання. І все ж спробуємо в цьому розібратися.

Воїни-іновірці

Ті, кого раніше називали литовськими татарами, послуговувалися старобілоруською мовою, записуючи її за допомогою арабської абетки, а як солдати служили польсько-литовській державі. Ці зауваження стосуються прибульців, які з’явилися на литовських землях добровільно, внаслідок воєн за спадщину у Великій Орді наприкінці XIV — на початку XV сторіччя. Тохтамиш, один із претендентів на владу, зазнав поразки й скористався пропозицією Вітовта, великого князя литовського, який запропонував йому оселитися з прибічниками в Литві й в обмін на шляхетський титул і землю захищати кордони від Москви й хрестоносців, найвідомішим прикладом чого є Ґрюнвальдська битва.

Інші групи татар (можливо, противників Тохтамиша, а отже, і Вітовта) наприкінці XIV сторіччя потрапили до Корони Королівства Польського. Їхня доля склалася інакше: оскільки вони були полоненими, мусили прийняти хрещення і швидко полонізувалися.

Через двісті років після Ґрюнвальдської битви до Речі Посполитої Обох Народів дійшла найсильніша хвиля контрреформації. Кілька татарок згоріли на вогнищі нібито за чаклунство, а ошалілий натовп знищив мечеть у Троках під час парафіяльного відпусту. У Вільні побачив світ антиісламський памфлет під характерною бароковою назвою «Алькоран, себто закон або ж віра забобонної й облудливої секти магометанської».

Автор публікації, який підписався псевдонімом Пйотр Чижевський і був, імовірно, пов’язаний із віленською капітулою, назвав іслам «вірою плюгавою», а з татар глузував, пропонуючи відібрати в них усі привілеї. Багатші татари масово викуповували примірники «Алькорану...» і знищували їх. А видавався цей пасквіль аж тричі. У відповідь на наклепи, які явно шкодили їхньому іміджу, вони видали «Апологію татар». XVII сторіччя стало періодом переоцінки цінностей: частина татар під тиском католицької більшости змінила віру, інші натомість емігрували до Хотина, розташованого тоді в Османській імперії.

Коли 1672 року вибухнула чергова польсько-турецька війна, частина татарських ескадронів вирішила використати конфлікт, щоб поквитатися, і перейшла на бік султана. Це так званий заколот татар-липків, унаслідок якого з Польщі виїхало близько трьох тисяч татар. Річ Посполита вже тоді заборгувала винагороду за участь у численних війнах епохи династії Вазів. Шведський потоп явно виснажив державу та її фінанси, тож королівські урядники взялися обіцяти татарам чергові привілеї, знаючи, що конфлікту з Туреччиною не уникнути. Дослідник історії татар Станіслав Кричинський пише, що не тільки через брак грошей. Тоді також панувало переконання, що татари повинні відслужити те, що отримали від попередніх правителів. Заколот татар-липків швидко придушив новий король Ян ІІІ Собеський (який, до речі, як гетьман коронний воював із кримськими татарами, котрі спустошували південно-східні землі Речі Посполитої). Він оголосив амністію, зрівняв польську й татарську шляхту в правах і привілеях, а крім того, надав татарам нові землі: у Малашевічах, Студзянці, Крушинянах, Богоніках і Драглях.

Нова епоха

Наступні зміни принесло ХІХ сторіччя. Утрата Польщею державности, промислова революція та модернізаційні процеси призвели до того, що татари (переважно багатші, які належали до еліти) почали відмовлятися від поміщицького стилю життя. Вони вступали до університетів, переїжджали до міст, будували кар’єри правників і лікарів. Важливим центром став для них Санкт-Петербург. Значна більшість, тобто татарська біднота, й далі обробляла землю або вичиняла шкіру в підвіленській глушині.

У польсько-більшовицькій війні взяв участь 13-й полк віленських уланів, сформований за півтора року до того. Полк називався іменем Мустафи Ахматовича, наполеонівського солдата, героя московської кампанії 1812 року. Нащадок Мустафи, Іскандер Ахматович, відіграв важливу роль в обороні Плоцька від Червоної армії як успішний розвідник.

У міжвоєнній Польщі проживало близько шести тисяч татар — переважно землеробів, фірманів і чинбарів. Вони мешкали в північних повітах Віленського воєводства та східних повітах Новогрудського воєводства.

У салонах з’являлися брати Ольґерд і Леон Кричинські, шановані судді й діячі татарських організацій. Неабияку повсюдну повагу мав Алєксандер Ахматович, шкільний товариш Юзефа Пілсудського, юрист і поміщик, а також д-р Якуб Шинкевич, сходознавець із берлінською й лондонською освітою, якого 1925 року обрали на посаду муфтія Речі Посполитої. Вільно, місце резиденції муфтія, стало столицею татар, хоча мало бракувало, аби цю роль перейняла Варшава. Друга світова війна перервала приготування до спорудження репрезентативної мечеті майже в центрі міста. До рангу національного символу виріс Алєксандер Сулькевич, один із найбільш довірених соратників Юзефа Пілсудського, видатний конспіратор Польської соціалістичної партії. Він загинув у битві під Сітовічами 1916 року, рятуючи пораненого товариша, який пізніше став політиком, Адама Коца.

Мечеть у Вільні. Джерело: Національний цифровий архів Польщі

Якуб Шинкевич виїхав із Вільна в ролі муфтія Остланду, побоюючись наближення Червоної армії, і вже не повернувся до Польщі. Він емігрував до Єгипту, а згодом до США, де помер у середині 60-х років ХХ сторіччя. Повоєнні органи безпеки намагалися використати цей факт для викриття татарського середовища і звинувачення його в колаборантстві. Однак таємні служби не знайшли жодних доказів того, що татари носили німецькі мундири. Справа виявилася політичною вигадкою.

Як зберегти ідентичність?

Важливішим у новітній історії татар виявилося переміщення кордонів Польщі на захід. Значна частина татар, які упродовж кількох сотень років мешкали на Віленщині, Новогрудщині чи Лідщині, вирішила залишити свої домівки й зберегти польське громадянство. На новому місці (у Ґданську, Вроцлаві, Ґожові, Щецині) вони не завжди вкорінювалися. Винятком виявився Білосток — від 2004 року осідок муфтія Республіки Польщі Томаша Міськевича. Що цікаво, до 1939 року в цьому місті мешкало лише кілька татарських сімей, а сьогодні Білосток є центром татарського життя. На це вплинули також переїзди татар із західних і північних регіонів Польщі на Підляшшя, що припали на 60-70-ті роки XX сторіччя. Переїзди великою мірою були зумовлені близькістю мечетей і мізарів (історичні храми й татарські некрополі розташовані в Богоніках і Крушинянах), а також присутністю духовенства. Цей факт мав значення для татар, відданих релігії. Ті з них, для кого іслам відігравав меншу роль, та атеїсти частіше залишалися в нових місцях і змішувалися з нетатарською більшістю. Друга половина ХХ сторіччя — це ще й період, коли робота в офісі та на підприємстві почала диктувати ритм життя, місто замінило село, а традиційні для татар ремесла, себто фірманство й чинбарство, цілком занепали.

Мізар в Богоніках. Фото: Бартош Панек

Влада Народної Польщі не привілеювала і не переслідувала татар. Хоча польські мусульмани втратили свого традиційного лідера, яким був муфтій Шинкевич, Мусульманську релігійну спілку (організація, створена ще 1936 року) очолила світська людина — голова Найвищої мусульманської колегії, який обирається на п’ять років. Татари боролися з нестачею коштів на ремонт мечетей, браком можливости будувати нові (за винятком мечеті у Ґданську, будівництво якої розпочалося 1985 року), а також відсутністю шансів на навчання імамів за кордоном. Преса в період ПНР писала про татар прихильно, хоча досить стереотипно: про «сонце Орієнту, що заходить над Сокулкою», про «татарське ймення польськости», про «найвидатніших солдатів останніх трьох сторіч».

Викликом для татарської ідентичности (а нині її декларує близько 1800 осіб) виявилося також прибуття до Польщі мігрантів із мусульманських країн.

Іслам, певною мірою сформований литовськими, польськими й білоруськими звичаями й законсервований на провінції Великого князівства Литовського, виявився незрозумілим для прибульців із Близького Сходу та Північної Африки. Татари зіткнулися з кпинами: «Ваш іслам удаваний, ви не знаєте основ віри, ви не закінчували релігійних шкіл!»

Сьогодні татари є меншиною в меншині серед сповідників ісламу в Польщі, поруч із конвертитами й мігрантами. Процес витіснення старої спільноти новою ілюструють могили на варшавському мусульманському цвинтарі — хоч він традиційно і називається татарським, але зараз татарських могил там з’являється небагато.

Переклад Андрія Савенця