Бартломєй Ґайос: Російські війська почали регулярно з’являтися на території Польщі з часу Північної війни (1700–1721) і , в принципі, з короткою перервою у міжвоєнний період, перебували тут до 1993 року. Звичайно, ми не будемо сьогодні говорити про весь цей трьохсотрічний період, а зосередимося на початку правління Станіслава Авґуста Понятовського — на тому, яким чином тоді, 1764 року, обрали короля і яку роль у цьому відіграли російські війська. І хотілося б почати з моменту, коли помирає Авґуст III і починається виборча кампанія: у кого були шанси стати королем?
Зоф’я Зєлінська. Фото: Марек Ґурчинський / CPRDiPЗоф’я Зєлінська: Це почалося не 1763 чи 1764 , а ще 1733 року. Як ви сказали, Польща не була суверенною з часів Петра I. 1733 року на Волі Воля — дільниця Варшави, де традиційно відбувалися вибори польських королів. 12 ,5 тисячі виборців обрали королем Станіслава Лєщинського. Але у Польщу ввійшов російський корпус, що налічував 30–35 тисяч солдатів, і після перемоги у дворічній війні з польськими регулярними військами і посполитим рушенням, Посполите рушення — ополчення польської та литовської шляхти, а також селянства, яке їм належало. нав’язав нам Авґуста III. Відтоді вся Європа розуміла , що наступний польський король теж буде російським ставлеником, і Станіслав Антоній Понятовський, звичайно ж, був таким. Але це аж ніяк не говорить про те, яким королем він хотів стати. Адже він уявляв собі Катерину не такою, якою вона була насправді, а його образ у її уявленні також не збігався з реальністю.
БҐ: Чому Катерина ІІ зробила ставку на Станіслава Антонія Понятовського? Яким вона собі його уявляла?
ЗЗ: Згідно з популярним польським переконанням , поширеним у XIX або навіть XVIII столітті, так сталося, тому що він був її коханцем, проте це неправда. Йдеться про суто політичні міркування. Вона дуже ясно написала про це Фрідріху Великому, з яким перед виборами уклала союз, щоб у разі чого заручитися його підтримкою. Отже, вона наголошувала на трьох моментах. Перший — Понятовський був sujet convenable, себто «відповідною людиною», і це визначення — наслідок того, що вона його знала. Вона вважала, що він буде слухняним. «Відповідна людина» означає «слухняна людина». Але важливішими тут були інші моменти.
Ця людина не походила з жодної династії , так що при ньому в Польщі вже не було навіть такої опори, яку мав Авґуст III, ну і, звичайно, Авґуст II — представників Веттінської династії. Видатний історик, фахівець з XVIII століття Емануель Ростворовський завжди повторював, що якби правив не Станіслав Авґуст, а Авґуст III, то до поділів, либонь , справа б не дійшла, бо між представниками династій такі речі не робилися.
Окрім того , на думку Катерини, позиція Станіслава Авґуста всередині країни була відносно слабкою, адже це не він, а його дядьки Чарториські зосереджували в своїх руках політичну силу, яка мала стати опорою влади, — так звану Фамілію. Втративши підтримку за кордоном і у власній країні, король мав бути особливо слухняним до того, завдяки кому сів на трон, тобто Росії.
БҐ: А Понятовський тоді сприймав Катерину II?
ЗЗ: Тут ідеться про те , якими він бачив можливості для Польщі під покровительством Катерини. Я б спочатку поставила це питання щодо Чарториських, адже вони були досвідченими політиками й добре пам’ятали 40-і роки, коли вони просували реформи і коли, зрештою, саме російське вето не допустило цих реформ. Мені здається, вони все добре розуміли щодо Росії.
Але в той самий час Катерина була принцесою Анґальт-Цербстською , німецькою принцесою, освіченою й дуже розумною. Втім, вони все це знали від Станіслава Антонія, адже саме він був на службі в Петербурзі, де й познайомився з нею. Вони, мабуть, уявляли собі, що вона як освічена правителька дозволить провести у Польщі певні реформи, адже це абсурд для просвітницького розуму — залишати королівство в стані такої анархії, в якій воно перебувало за Авґуста III. Вони не усвідомлювали, що Катерина в першу чергу керуватиметься російськими інтересами. І до кінця не розуміли того, що мали б зрозуміти під час її — і Станіслава Авґуста — правління: російські інтереси не залишають жодних шансів на відродження Речі Посполитої.
Мапа Речі Посполитої до першого поділу (1764) і після (1772). Джерело: ВікіпедіяБҐ: А якими були головні постулати реформ , що виходили від оточення Фамілії Чарториських та Станіслава Понятовського?
ЗЗ: Вони самі напрошувалися особливо з досвіду періоду правління Авґуста III. По-перше , будь-яка важлива подія в Польщі визначається законом, ухваленим Сеймом — Сейм вирішує все. За часів Авґуста III він практично не діяв, адже 13 Сеймів поспіль зірвали. До кінця було доведено тільки перший, 1736 року. Це немислимо, це означає, що в державі панує безвладдя, анархія, і оздоровлення Сейму — тобто передусім скасування liberum veto, знаряддя, яким Сейм знищували — було першим постулатом. Liberum veto (лат. «вільне вето») — принцип парламентського устрою в Речі Посполитій, який дозволяв будь-якому депутату припинити обговорення питання в Сеймі та роботу Сейму взагалі, виступивши проти.
Другий постулат — підвищення ефективності адміністрації. Третій — це , я б сказала, необхідність дещо піти назустріч недовірливій шляхті. За уявленням Чарториських, ліквідуючи вето, слід було трішки заспокоїти побоювання шляхти перед абсолютизмом, тобто дещо республіканізувати лад, послабивши королівську владу. Так виникла ідея продавати староства, Староство — адміністративно-територіальна одиниця у державних володіннях Речі Посполитої. На той момент староства могли тільки бути подаровані королем, а шляхта хотіла, щоб усі вони були продані. тобто позбавити короля прерогативи їх розподілення , яку шляхта вважала джерелом продажності. Адже наділення депутата староством може означати його підкуп: він потім голосуватиме в Сеймі так, як хоче король, а якщо підкупити багатьох депутатів, то нам загрожуватиме абсолютизм. Це був міф, завжди дуже згубний для долі Польщі. Суть його в тому, що, мовляв, король за своєю природою прагне абсолютизму, що він може підкупити багатьох депутатів — проте всіх він не підкупить, адже навіть у найгіршому суспільстві знайдеться бодай один непідкупний. Саме цей міф лежав у основі права вето. Вето видавалося таким собі захистом, зіницею свободи саме тому, що такою роллю його наділяв страх перед абсолютизмом. Міф вето дещо послабшав завдяки праці Конарського «Про дієвий спосіб проведення нарад», опублікованій у 1761–1763 роках. У ній автор довів, що ті, хто зривав Сейм за допомогою вето, ніколи не діяли на благо Польщі, а завжди заради того, щоб послабити її та нашкодити їй.
БҐ: Тобто ви вважаєте , що ця праця Конарського перевернула певне уявлення про політичну систему Речі Посполитої?
ЗЗ: Здавалося , особливо 1767 року, під час Радомської конфедерації, що всі хочуть повернутися до законодавства часів Авґуста III, але це було не так. Конарський зруйнував вето.
БҐ: Як Росія розцінювала ці постулати?
ЗЗ: Під час безвладдя Катерина надсилала своїм послам інструкції (на допомогу старому Кейзерлінґу вона відправила молодого Ніколая Рєпніна). І вже у першій важливій і розлогій інструкції від 17 листопада 1763 року — нагадаємо , що Авґуст III помер 5 жовтня — йдеться про те, що категорично не можна допустити принципових змін у польській конституції — має залишитися в силі liberum veto , повинні залишитися всі складові ладу, які зберігають свободу (читай: анархію), не можна допустити збільшення чисельності армії тощо. І це потім регулярно повторювалося, але, звичайно, Чарториські та Станіслав Авґуст спочатку про це не знали.
БҐ: Може , перенесімося в ті часи, коли Станіслав Антоній Понятовський став Станіславом Авґустом Понятовським, прийнявши нове ім’я під час коронації.
ЗЗ: Під час коронації , що відбулася 25 листопада 1764 року, в день іменин Катерини.
БҐ: Які механізми реального контролю над Річчю Посполитою Росія вже мала на той час?
ЗЗ: Це питання , яке можна поставити й стосовно початку століття, адже йдеться про несуверенність держави. Катерина уявляла собі, що головним її механізмом управління Польщею буде слухняний — клієнтарний — король та його послушні дядьки, які очолювали партію. Коли з’ясувалося, що це не відповідає дійсності, то, звичайно, першим і найважливішим елементом усе-таки стала сила.
Хоча щодо сили — це складне питання. Катерина вдалася до погроз застосувати цю силу лише 1766 року , коли готова була оголосити Польщі війну на захист liberum veto. Але ще 1764 року, перед коронаційним Сеймом, посол Рєпнін, вимагаючи поступок у питанні дисидентів, тобто іновірців — лютеран, кальвіністів і, звісно, православних — погрожував, що якщо вимоги не будуть виконані, то Польща пошкодує. Тоді до задіяння армії справа не дійшла, але це був шантаж головним чином застосуванням військової сили.
Не будемо себе обманювати , нібито Росія мала якусь особливу владу, яка магнетично впливала на Станіслава Авґуста — нічого подібного. Якраз навпаки. Коли вперше, ще не усвідомлюючи, що Росія буде настільки рішуче незгідна, він протиставив себе їй, тобто коли на Сеймі 1766 року король і Чарториські прямо атакували liberum veto, Росія просто почала погрожувати війною.
БҐ: Катерина інвестувала величезні кошти в те , щоб королем обрали Станіслава Авґуста Понятовського — це пів мільйона рублів, це 30-тисячна армія на території Польщі, 50 тисяч солдатів у бойовій готовності…
ЗЗ: Або навіть 100 тисяч , за підрахунками Боріса Носова…
БҐ: ...або навіть 100 тисяч. І доволі швидко розчаровується в королі. Коли з’являються перші ідеї , як змінити форму контролю над Річчю Посполитою?
ЗЗ: Ще на початку періоду безвладдя Катерина ІІ у вже згадуваній інструкції від 17 листопада 1763 року висунула ще один важливий постулат , якого раніше не було: Росія повинна була отримати статус гаранта державного ладу Речі Посполитої. Це б означало, що кожен законопроєкт у Польщі спершу мав отримати схвалення Росії. Коронаційний Сейм, що розпочався 3 грудня 1764 року, не ухвалив цього постулату, але відкрив шлях до перемовин, зокрема і щодо цього питання.
Починаючи з цього Сейму , Катерина через свого посла Рєпніна ультимативно зажадала покращення становища дисидентів. І Сейм таке рішення не ухвалив — можна окремо порозмірковувати, чому, — а король не міг нічого домогтися , бо суспільство було проти цього. Цей факт і став причиною постійної недовіри Катерини до короля та Чарториських. Є така її записка (не лист) Нікіті Паніну, якого можна назвати міністром закордонних справ: мовляв, тепер ми бачимо, що сталося — або вони нас завжди обманювали, або обманюють тепер. Це обурює, і їм доведеться за це заплатити. Раніше Катерині не приходило в голову, що король і Чарториські можуть не виконати її вимог.
БҐ: Звідки ж з’явилася ця проблема з дисидентами? Чому це таке важливе питання для Петербурга?
ЗЗ: У XVII та першій половині XVIII століття іновірці були суттєво обмежені у правах , зокрема відсторонені від політики. І це була загальноєвропейська тенденція, відповідно до того, що вже написав Боден: одна віра, один король, одне право. Уніфікація держави. А Росія, в помсту за невиконання 1764 року її вимог покращити долю дисидентів, 1766-го зажадала речі небувалої: політичної рівноправності для них. Такого ніде в Європі не було: всі держави мали конфесійний характер.
Зоф’я Зєлінська. Фото: Марек Ґурчинський / CPRDiPБҐ: Дисидентське питання викликало величезні протиріччя у польському суспільстві , серед польської шляхти, і відбулася Радомська конфедерація, яка стала чимось на зразок силової відповіді Росії на відмову реалізувати ці вимоги щодо рівноправності дисидентів. Як це було організовано?
ЗЗ: Чарториські , прийшовши до влади 1764 року завдяки російській військовій силі (через вибори), вирішили повністю витіснити Потоцьких із політичної арени. І всюди, де могли, вони цього досягли. Там, де Потоцькі мали міністерські посади, їх цієї влади позбавили, і вони мріяли її повернути. І вони зрозуміли, що проблема дисидентів — це пастка для короля та Чарториських , що ті налаштують проти себе або суспільство, або Катерину. Як відомо, Чарториські обрали протистояння з Катериною. Втім, вибору вони не мали. Суспільство не дало б згоди на жодні послаблення для дисидентів, тому, побачивши, що Чарториські опинилися в цій пастці, Потоцькі у 1765–1766 роках проводили абсолютно безвідповідальну та надзвичайно активну антидисидентську агітацію. Тож 1766 року ніякі послаблення вже не були можливі.
Але Катерина вирішила скористатися пропозиціями , які робили їй Потоцькі, запевняючи, що хочуть повернутися до влади та виконуватимуть російські вимоги. Вона зажадала від них створити католицьку конфедерацію проти Чарториських і короля, а сама організовувала дисидентські конфедерації: реальну (лютеранську) в Торуні й менш реальну, а більше на папері (православну) в Слуцьку (до складу цієї литовської, Слуцької конфедерації входили, звісно, і лютерани). Ці конфедерації звернулися до короля з проханням, а точніше з вимогою повернути політичні права дисидентам. Тоді ж до Речі Посполитої ввійшло ще кілька десятків тисяч російських солдатів. Під їхнім захистом Потоцькі погодилися скликати конфедерацію католиків.
Навіщо це було Катерині? Ну , якщо дисидентам збиралися повернути всі колишні прерогативи, то це мав затвердити Сейм, а Сейм складався з католиків, доки вона не змусить впустити туди протестантів. Тобто Потоцькі, розраховуючи на своє повернення до влади, тишком-нишком погодилися на вимоги Катерини, в тому числі й у питанні дисидентів, але розраховували, що на Сеймі їм вдасться викрутитися від виконання цих вимог.
БҐ: З усього цього випливає , що Польща була доволі проблематичною і, в принципі, не до кінця керованою з Петербурга, принаймні так, як це собі уявляла Катерина. І коли саме починають з’являтися ідеї замінити ці колишні механізми контролю? Наприклад, на розподіл Польщі.
ЗЗ: Тут одразу дві проблеми. Про некерованість Речі Посполитої Катерина знала ще на початку 1765 року , коли дуже розчарувалася у Станіславі Авґусті та Чарториських. Водночас не до кінця зрозумілою залишається генеза розподілу. Ми не знайшли в джерелах, у тому числі російських, такого документа, такого листа, в якому б чітко йшлося: «Я вирішила зробити розподіл». Зараз ми тільки знаємо , що це було рішення Росії, а вже потім до нього запросили Пруссію та Австрію.
БҐ: Раніше вважалося , що головним гравцем, який прагнув поділити Польщу, була Пруссія. Звідки ми знаємо, що це все ж таки була Росія?
ЗЗ: Барська конфедерація діяла , можна сказати, в російському тилу: через вісім місяців після її виникнення почалася війна Росії з Туреччиною, причім остання формально ставила собі за мету підтримку Польщі в її боротьбі з Росією. Хоча російських військ у Польщі було відносно небагато (від 17 до 20 із чимось тисяч), вони все одно перемагали цих конфедератів, проте для Росії це було незручно.
І Катерина зажадала від Станіслава Авґуста та Чарториських (одразу після початку турецької війни , навіть раніше, влітку 1768 року), щоб вони сформували реконфедерацію та від імені Польщі розпочали боротьбу проти цієї Барської конфедерації силами свого табору. Король і Чарториські не відмовлялися, але ставили умову: вимагали усунути причини, що призвели до спалаху невдоволення серед народу. Важливим приводом до обурення стало викрадення польських сенаторів — противників політичного рівноправ’я дисидентів — і заслання їх у Калугу.
Для створення реконфедерації слід було скасувати значну частину дисидентських привілеїв та відмовитись від гарантій , нав’язаних на Сеймі 1767-1768 років Рєпніним разом із політичною рівноправністю дисидентів, принаймні, суттєво їх послабити. Катерина навіть чути про це не хотіла та вимагала сформувати реконфедерацію без попередніх умов. Не кажучи вже про неполітичність цієї вимоги (тобто те, що вона суперечила інтересам Варшави та могла спровокувати громадянську війну), це означало, що люди в таку реконфедерацію не підуть.
Це був 1768 рік , а восени 1769-го в Росії, в Петербурзі, — перед безуспішністю вимог до поляків створити реконфедерацію і провалом плану втихомирення, яке мав принести варшавський Сейм, наповнений радомськими конфедератами, — в інструкції Паніна для посла Волконського, який замінив Рєпніна, з’являються такі формулювання: ми розмірковуємо над новим варіантом польської політики, над змінами.
Рішення у Петербурзі ухвалили після перших перемог над Туреччиною. Перша велика перемога відбулася в середині вересня 1769 року , і на початку 1770-го Панін пише послу Волконському: визначальні рішення ми ухвалимо після кампанії (а кампанія починалася навесні), залежно від її результатів. Але у нас перед очима завжди стоїть необхідність принципово змінити нашу політику щодо Польщі. Влітку, 31 липня 1770 року, Катерина запрошує до Петербурга принца Генріха Прусського, найближчого помічника Фрідріха II, і це означає готовність — він ще міг цього не знати — обговорити з ним варіант розподілу, визначитись із деякими спільними для них питаннями.
Ймовірно , на цей момент рішення вже було ухвалено. Воно, без сумніву, було прийняте в Петербурзі, всупереч тому, що думали в минулому історики і що сьогодні написано в підручниках та наукових працях про те, як Пруссія змусила Росію до розподілу. Росія, мовляв, розподілу не хотіла, але їй довелося на нього піти. Те, що Росія не хотіла, а була змушена, — це російська пропаганда, яка знімає з себе ганьбу відповідальності за розподіл, але сьогодні ми знаємо, що доля Польщі залежала тільки від Росії, і Росія вирішила поділитися Польщею. Спершу з Пруссією, а потім і з Австрією.
Зоф’я Зєлінська та Бартломєй Ґайос. Фото: Марек Ґ урчинський / CPRDiPБҐ: Коли у російської еліти з’явилися перші плани анексії?
ЗЗ: І тут було не лише бажання покарати Барську конфедерацію та польських правителів за непослух. Це мало набагато старіше коріння. Ми маємо підтвердження російських прагнень до анексії починаючи з середини XVIII століття , бажання анексувати більшу частину польської території. Анексія — це не розподіл, адже розподіл означає роздати частини Польщі сусідам. Росія хотіла власне анексії, але з різних причин, які ми зараз не обговорюватимемо, цього не сталося. Під час семирічної війни (поки Петербург в односторонньому порядку не вийшов із неї 1762 року) відкрито писали, що вона має принести Росії приєднання частини білоруських та українських земель, які належали Речі Посполитій.
Однак на момент смерті Авґуста III перед Катериною лежав документ , написаний воєнним міністром Захаром Чєрнишевим — «Докладний проєкт анексії території, обмеженої Двіною та Дніпром» — точно тієї, яку вона забрала при першому розподілі. 1763 року в згаданій вище інструкції для своїх посланців, які вирушали на вибори польського короля, Катерина написала: «Якщо елекція не пройде легко , ми вимагатимемо розплати у вигляді польських Інфлянтів». Інфлянтське (Лівонське) воєводство Польщі було утворене 1620 року із земель Латгалії Цей проєкт був готовий. А 1767 року , під час Радомської конфедерації, коли тут були заворушення, цю територію, яка стала об’єктом першого російського розподілу, обмірювали російські військові геодезисти.
БҐ: Чому ж Петербург погодився поділитися територією Речі Посполитої з Австрією та Пруссією?
ЗЗ: Ми точно не знаємо , чому Катерина не здійснила задумане. По-перше, елекція пройшла легко, а по-друге, одностороння російська анексія відштовхнула б Пруссію. А Пруссія повинна була у разі чого підтримати російського кандидата, якби він зустрів сильний опір. Відштовхувати від себе Пруссію, яка давно мріяла про територіальне розширення за рахунок Польщі, на той час не було в інтересах Росії.
Ростворовський писав: «Безпечний розподіл вимагав участі Пруссії та Австрії». Безпечний — такий , що зміцнить гегемонію Росії над Польщею та ситуацію після анексії, бо Пруссія буде задоволена, і Австрія також буде задоволена. Не буде сусіда, який був би зацікавлений у підтримці польської боротьби за повернення статус-кво, що існував до розподілу. Це було абсолютно логічно і свідчить про хороше політичне мислення в Петербурзі, чи не так? Все-таки цей союз проіснував до 1879 року. 1879 року під час Берлінського конгресу з ініціативи Німеччини було переглянуто кордони, встановлені внаслідок російсько-турецької війни, що фактично позбавило Росію всіх територіальних надбань і стало початком протистояння між Петербургом та Берліном.
БҐ: Але якщо ми поглянемо на це з дещо іншої перспективи , то в період до першого розподілу Росія, в принципі, контролює всю Річ Посполиту, а після нього їй таки доводиться домовлятися з іншими країнами: Пруссією та Австрією. І хіба це не означає, що російське домінування над Річчю Посполитою все ж слабшає?
ЗЗ: Тому я вважаю , що першочергова причина розподілу — прагнення Росії до анексії, це основний мотив, а використання варіанту з розподілом — це вже другий мотив. Мотив закріплення цього розподілу.
У вигляді анексії це виявлялося нереальним , оскільки відштовхнуло б Пруссію — союзницю Росії. Це було б прийнятно лише у формі розподілу. Частина польських істориків писала, що Росія цим завдала собі збитків, адже їй дісталася тільки частина Польщі. Я не погоджуюсь з цим. Росіяни краще знають російські інтереси, ніж ми, якби взялися їм підказувати. Мабуть, ці анексійні прагнення були певним пріоритетом, як я говорю — їм було вже пів століття, тому варто було скористатися зручною нагодою, щоб розділити цю Польщу.
БҐ: В історіографії з’являється думка , що якби Польща однозначно вступила в російсько-турецьку війну на боці Росії, то першого поділу не сталося б. Таке припущення для вас звучить переконливо?
ЗЗ: Ми знаємо автора цієї ідеї. У мемуарах короля є момент , коли він про це пише. Мемуари писалися пізно, наприкінці життя, і він пише, що зробив, напевно, лише одну помилку, коли Рєпнін пропонував йому піти разом з Росією проти Туреччини і говорив, що за цим послідують нагороди з боку Катерини. Але він не міг бути в цьому впевнений, адже він навіть не мав певності, чи обіцяє це Рєпнін від імені своєї цариці чи сам хоче таким чином заманити його... Мовляв, якби король тоді послухався поради, то поділу б не сталося і Польща б збереглася та ще, можливо, анексувала б Молдову, наприклад. Цю думку про приєднання Молдови він повторив, виступаючи на Чотирирічному сеймі (в 1788–1792 роках), у своєму проєкті угоди з Росією, але... Я не впевнена, що він мав рацію. Він просто намагався знайти моменти, коли втратив шанс зберегти країну.
БҐ: Тоді , можливо, ви бачите якийсь інший момент, коли король міг прийняти інакше рішення, яке, напевно, запобігло б першому поділу Польщі?
ЗЗ: Якщо говорити про думку самого короля , то він вказав лише на цей момент. Але що ж намагання уникнути поділу, поступившись Катерині, означало на практиці? Воно означало б, що слід створювати антибарську конфедерацію — протиставляти себе народу, без жодних обіцянок з боку Росії. Без жодних поступок із боку Росії. Тут присутня розумна аргументація короля і Чарториських про те, що народ, який піднявся на повстання і вимоги якого бодай часткового не були задоволені (тобто обмеження прав дисидентів і послаблення гарантій, себто рішень Сейму 1767-1768 років), не піде в цю реконфедерацію. Ніхто не піде. Це перше. А друге — що якщо подивитися на низку цих російських анексійних прагнень, то, швидше за все, слід вважати, що Барська конфедерація була лише гарним приводом для Росії, щоб здійснити таку анексію, виконану в формі поділу.
БҐ: А коли король Станіслав Авґуст Понятовський усвідомив , що покаранням за цю некерованість буде саме поділ — це ж безпрецедентна подія?
ЗЗ: Його прямо застерігали. На початку 1771 року його попередив Панін і потім — новий посол Сальдерн. Ах… ілюзії залишаються до останнього моменту. До самого кінця помилявся і сам король , і Чарториські, зокрема, тому що це «Es sei impraktikabel», як сказав ще Петро I Фрідріху I, а потім Фрідріху Вільгельму I, коли на початку XVIII століття пропонувався спільний поділ. Мовляв, такі речі не робляться, це неможливо здійснити… Однак виявилося, що можливо і що вся Європа готова дуже легко і покірно з цим змиритися.
Переклала Ірена Шевченко
