Пйотр Ярошевич — найвизначніший польський політик із тих, кого вбили в повоєнній Польщі. У ПНР він був прем’єр-міністром. Коли в ніч на 1 вересня 1992 року — на зорі вільної Польщі — Пйотр Ярошевич загинув, з’явилися припущення, що для когось могла становити загрозу інформація про минуле, якою він володів, і тому його «прибрали». Вбивство шокувало своєю жорстокістю: Пйотра Ярошевича довго тортурували в кімнаті на першому поверсі його дому. А потім задушили за допомогою паска і ввіткнутого за шию, в спинку крісла, гуральського топірця. Його дружину, відому журналістку Аліцію Сольську, вбили у ванній пострілом у голову.
Останні місяці Пйотр Ярошевич жив у страху. На прогулянки зі своїм величезним псом він виходив між 22 та 23 годинами, уникаючи людей. Імовірно, колишній голова уряду ПНР побоювався зустріти недоброзичливців. Він завжди — що незвично — носив при собі пістолет, а вдома на столі постійно лежав заряджений «вальтер». Свою зброю під подушкою або біля ліжка тримала і дружина Ярошевича.
Вони мешкали на віллі у підваршавському Аніні на вулиці Зожи, 19. У цьому будинку відразу після війни оселився сумнозвісний функціонер Служби безпеки Юзеф Святло. Він вів слідства не лише у справах учасників Армії Крайової, а й проти комуністів. У 50-х роках Святло втік на Захід. Потім похмуру атмосферу вілли намагався розвіяти новий мешканець — відомий поет Юліан Тувім.
У будинку, найімовірніше, було встановлено систему прослуховування — хоча невідомо, коли і ким. Тому коли Ярошевич хотів повідомити комусь зі своїх гостей щось важливе, він виводив співрозмовника в сад. Після смерті Ярошевича пристрої для прослуховування були демонтовані техніками спецслужб.
Незадовго до загибелі Пйотра Ярошевича вийшла книжка «Я перериваю мовчанку» («Przerywam milczenie»), — цикл інтерв’ю з журналістом Богданом Ролінським. Він планував також видати продовження або ж опублікувати спогади політика. Колишній прем’єр, без сумніву, багато знав про агентурні й бізнесові справи, які корінням сягали в епоху ПНР. Ймовірно, ця інформація могла комусь нашкодити. Найбільш цікава теорія полягала в тому, що Ярошевич знав правду про так званих агентів-матрьошок (більше про них — далі в тексті), але щоб зрозуміти цей сюжет, потрібно звернутися до біографії вбитого.
Особлива роль
Пйотр Ярошевич народився 1909 року в Несвіжі (нинішня Білорусь). Коли хлопчику було десять років, його товариш напророкував: «Ти будеш жити довго, але тебе вб’ють. Я бачу тебе в калюжі крові. А в ній — дев’ятку». (Ярошевич загинув 1992 року в 82-літньому віці).
Батько Пйотра був православним священником і вчителем у народній школі. Товариство народної школи — організація, яка діяла в 1891–1940 рр., її головним завданням було збереження польської культури, передусім на східних теренах.До війни та на самому її початку Пйотр також учителював у Ґарволінському повіті. Коли почалася Друга світова, совєтська влада арештувала його й заслала до Архангельська. Там він працював на лісоповалі й напевно всією душею ненавидів Радянський Союз.
Однак усе змінилося після того, як у СРСР сформувалася польська армія. У цю першу, військо генерала Владислава Андерса, яке продовжувало справу довоєнної Польщі, він не потрапив, зате потрапив до іншої — під командуванням генерала Зиґмунта Берлінґа. Ця армія визволяла Польщу з-під німецької окупації і при нагоді підтримувала совєтизацію країни.
Армія забезпечила Пйотру Ярошевичу блискавичну кар’єру — цим він завдячував саме совєтській владі. За якихось 28 місяців Ярошевичу присвоїли звання генерала. У Войцєха Ярузельського, хоч він теж швидко просувався по службі, на це пішло 13 років.
Пйотр Ярошевич. Джерело: архів Інституту національної пам’яті ПольщіПісля війни Пйотр Ярошевич став партійним діячем. Він засідав, зокрема, в Центральному комітеті Польської об’єднаної робітничої партії. Один із найцікавіших моментів його кар’єри припав на грудень 1970-го. Злам 60-70-х років показав, яку вагому роль відводив Ярошевичу Радянський Союз. Москва тоді була невдоволена польським лідером Владиславом Ґомулкою, який керував країною від жовтня 1956 року. Ґомулка намагався бути надто незалежним — він не створював колгоспів і навіть за спиною Москви вів переговори із Західною Німеччиною з приводу визнання західних кордонів Польщі. У грудні 1970 року Ґомулка допустив, аби військо стріляло в робітників, які протестували проти підвищення цін. Це остаточно дискредитувало його як в очах поляків, так і совєтської влади.
Пйотр Ярошевич тоді перебував на сесії Ради економічної взаємодопомоги в Москві — він був постійним представником Польщі. Прем’єр Алєксєй Косиґін запросив його на зустріч тет-а-тет і повідомив, що Радянський Союз підтримає Едварда Ґєрека як наступника Владислава Ґомулки. Таким чином Пйотр Ярошевич став совєтським «зв’язковим», який передав польській владі рішення Москви щодо найважливішої посади в Польщі — очільника керівної партії.
У команді Едварда Ґєрека, яка керувала Польщею в 70-ті роки, Пйотр Ярошевич став прем’єр-міністром. Це була вершина його кар’єри. Він відповідав за економіку. Початок був тріумфальним, країна розвивалася завдяки кредитам, але коли прийшов час їх сплачувати, рівень життя поляків значно погіршився.
У 70-х роках Ярошевич ледь не загинув у авіатрощі урядового гвинтокрила. Ймовірно, це був замах, оскільки політик знав, що кадебісти перед цим організували автомобільну катастрофу, в якій загинув професор Сильвестр Каліський — він мав розробляти польську атомну бомбу. Це цікава версія історії, яка, однак, не підкріплена жодними доказами.
Після запровадження в Польщі воєнного стану 13 грудня 1981 року інтернували не лише діячів опозиційної «Солідарности», а й представників команди, яка була при владі в Польщі в 70-х роках, зокрема Пйотра Ярошевича та Едварда Ґєрека. Ярошевич вважав, що генерал Войцєх Ярузельський зробив його цапом-відбувайлом, переклавши на нього відповідальність за економічні поразки попередніх років.
Люди в комбінезонах
Пйотр Ярошевич був двічі одружений. Перша дружина — Оксана, донька Стефанії і Ґжеґожа Стефураків, які жили в Гавролінському повіті. Вони походили з Коломиї. Ґжеґож здобув освіту у Відні.
Оксана померла 1952 року. Від неї Пйотр Ярушевич мав сина Анджея, автогонщика і знаменитого ПНР-івського плейбоя, якого називали Червоним принцом. Певний час він був коханцем відомої співачки Марилі Родович.
Другою дружиною Ярошевича була журналістка Аліція Сольська. Стосунки з Анджеєм у них складалися жахливо. Ходили чутки, буцімто вона намагалася отруїти пасинка. Не було злагоди і між синами Ярошевича від двох шлюбів, Анджеєм та Яном.
Сольська дедалі міцніше тримала під каблуком колишнього прем’єра. Навіть удома до телефону завжди підходила вона. Її єхидно називали «панею пі-пі» через характерну манеру говорити. Подейкують, що під кінець життя Пйотр Ярошевич ледве витримував її поведінку.
У Ярошевича багато років була коханка, Ванда — акушерка, яка приймала Анджея при народженні й товаришувала з Оксаною. Згодом вона стала співзасновницею Галереї сучасного мистецтва у Варшаві. З Ярошевичем вони зустрічалися в урядовому будинку відпочинку в Ланську. Поселення під Ольштином.
Усе життя Пйотр Ярошевич збирав банкноти й марки. В останні роки, коли його фінансове становище почало погіршуватися, він узявся розпродувати свою колекцію.
У ніч злочину 1992 року нападники прийшли з одноразових комбінезонах, на руках мали по дві пари рукавичок, на обличчях — балаклави, на ногах — популярні тоді китайські кеди, слідів яких не можна було розрізнити. Тож прокуратура дійшла висновку, що напад був ретельно спланований.
Під час слідства поліція розглядала і політичне, і кримінальне підґрунтя вбивства. В результаті слідчі зупинилися на другій версії — попри те, що в помешканні на видному місці залишилося чимало цінних речей. Нікуди не зникли 63 тисячі злотих $ 50 281 за тодішнім курсом.готівкою (вони лежали в кухонній шухляді) та 16 одиниць вогнепальної зброї, не зникла колекція медалей, перстені, годинники, картини, срібло. Зник лише фінський ніж, золотий довоєнний годинник Сольської, пістолети «вальтер» і «маузер». Можливо, зникли також 3 000 німецьких марок — цю суму, ймовірно, незадовго до вбивства, батькові повернув син Ян.
Перша шпальта газети Rzeczpospolita. Джерело: архів видання PrzeglądУ кабінеті Ярошевича все було перевернуте догори дригом. Убивці навіть повиривали ручки в шухлядах — нібито шукали в них мікроплівки. Що з цього всього правда? Відповіді, мабуть, не знають і самі поліціянти, які вели слідство, бо з часом на фактах осіла курява мітів.
Поліція не надто ретельно відгородила територію, де відбулося вбивство. На місці злочину побувало багато працівників поліції, прокуратури та різноманітних служб, причому чимало з них приходили туди суто з цікавості, а не з огляду на свої службові обов’язки. Згодом частина доказів зникла. Це здається неймовірним, адже слідство стосувалося вбивства одного з найважливіших політиків повоєнного часу.
Було й чимало таємничих обставин убивства: наприклад, колишній прем’єр помер із прив’язаною до стільця лівою рукою, але права залишилася вільною — так, немовби перед смертю його примушували щось підписати. Цінні речі залишилися на своїх місцях, що ставить під сумнів версію про пограбування. Жертви майже завжди тримали при собі зброю, однак нею не скористалися.
Совєтські «матрьошки»
Відбулося два судових процеси, під час яких у смерті Ярошевича та його дружини звинувачували абсолютно різних людей.
Під час першого процесу 1994 року звинувачення висунули групі чотирьох рецидивістів — ті й справді здійснювали напади, але ніколи не вбивали. Судовий процес закінчився тотальною поразкою прокуратури, яка в результаті сама подала клопотання про виправдання. Обвинувачені отримали компенсації за безпідставне тримання під вартою.
Під час другого процесу — 2020 року — було звинувачено трьох членів банди «каратистів». Один із них зізнався у вбивстві — вочевидь, заради статусу малого коронного свідка. Отримавши завдяки цьому м’який вирок в іншій справі про викрадення та вбивство, він відмовився від своїх свідчень у справі подружжя Ярошевичів. Тобто просто обвів правосуддя навколо пальця. Тому, хто хотів максимально заплутати слідство, така безпорадність органів юстиції була дуже на руку.
Звісно, з’являлися й гіпотези про політичні мотиви злочину. Найбільш захопливою була теорія, нібито Пйотр Ярошевич загинув, бо міг сказати, хто з польських політиків був совєтськими «матрьошками», себто засланими козачками совєтської влади, двійниками, які видавали себе за поляків. Вважалося, що серед них були, зокрема, Болєслав Бєрут і Войцєх Ярузельський. Ярошевич міг дізнатися про «матрьошок» від генерала Кароля Свєрчевського, який невдовзі після війни загинув біля Баліґруда, нібито через те, що видавав совєтські таємниці. Своєю чергою, сам Свєрчевський міг дізнатися про цих агентів-двійників від генерала НКВС. Пйотр Ярошевич розповідав про «матрьошок» лише в своєму саду, щоб його не підслухали.
Суд у справі Ярошевичів. Джерело: TVN24Але довести, що Бєрут і Ярузельський були «матрьошками», виявилося дуже складно. До й після війни вони зустрічалися з багатьма близькими людьми, які точно помітили б різницю між справжньою людиною й підставним двійником. У цій теорії радше проявляється певна психологічна потреба, переконаність у тому, що комуністичним зрадником і совєтським попихачем не може бути справжній поляк, а лише двійник іншої національності.
Через кілька років після смерті Пйотра Ярошевича за не менш таємничих обставин було жорстоко вбито генерала Єжи Фонковича. У нього також не вкрали жодних цінних речей, хоча нападники катували Фонковича впродовж кількох годин. Із помешкання зник вручений йому президентом Фінляндії орден (згадаймо фінський ніж Ярошевича), пістолети «маузер» (Фонкович уночі тримав його під подушкою) і «вальтер» (як і в Ярошевича), телевізор Sony, кільканадцять книжок з XVI–XVII сторіччя та столове срібло.
Кажуть, що за кілька днів до смерті Ярошевич зустрічався з Фонковичем. Зв’язок між ними міг би бути важливим для цієї справи. Фонкович, який був учасником комуністичного підпілля, відповідав за передання німцям архіву Армії Крайової під час Другої світової війни. З’явилася версія, нібито Ярошевич і Фонкович знали про таємний архів Третього Райху, який зберігався в палаці в Радомежицях. Ярошевич міг забрати звідти документи, які компрометували різних політиків. Але все це — не більше ніж вигадка. Цю історію придумав і оприлюднив автор історичних книжок Генрик Пєцух. Однак ця версія досі на слуху й лише посилює плутанину довкола вбивства Ярошевича.
В іншій книжці, «Я вбив Пйотра Ярошевича» (Zabiłem Piotra Jaroszewicza), яку написав Генрик Скварчинський, розповідається про одного чоловіка у США, який зізнався в тому, що вбив Пйотра Ярошевича на замовлення Войцєха Ярузельського. Автор стверджує, що написав книжку на основі розмови з убивцею.
Розповідають і про дивний збіг обставин: за кільканадцять годин після смерті Пйотра Ярошевича загинув молодий познанський журналіст Ярослав Зєнтара, який розслідував економічні злочини. За однією з версій, Ярошевича й Зєнтару вбили троє «солдатів» із колишнього Радянського Союзу — охоронці Алєксандера Ґавроніка, яких називали «афганцями»: Сєрґєй, Ґріша і Сашка. Сам Ґавронік був спершу сенатором і одним із найбагатших людей у країні, а пізніше — злочинцем, засудженим за економічні злочини. Однак за обвинуваченням у підбурюванні до вбивства Єжи Зєнтари його виправдали.
*
Смерть Пйотра Ярошевича — це історія про те, як починалася сучасна Польща. Тло цього вбивства — Польща початку 90-х років і майже дике відродження капіталізму. Тоді, часом за таємничих обставин, з’являлися велетенські статки, зростав рівень злочинності, орудувала мафія. З Польщі виходили совєтські війська, деякі солдати торгували воєнною технікою. Поліція часто була безсилою або корумпованою.
Тож, може, Ярошевич справді знав щось, що могло стати на заваді чиємусь бізнесу чи політичній кар’єрі? Можливо, він міг зашкодити інтересам колишніх польських і совєтських представників влади? Правда може виявитися цікавішою за будь-які домисли.
Перекладач Андрій Савенець, редакторка Наталя Ткачик
