Наталя Ткачик: Війна породжує безліч проблем і викликів. Одні допомагають біженцям, інші — сиротам, хтось підтримує військових. Чому ви вирішили зайнятися допомогою тваринам?
Войцєх Тохман: Тому що тварини страждають так само, як і люди — в результаті воєнних дій вони поранені, хворіють, переживають травму. Мабуть, так було і під час інших воєн, але свідчень про це збереглося небагато. І вже точно немає свідчень того, щоб до тварин ставилися настільки суб’єктно, як ставляться нині під час російсько-української війни. На жодній із попередніх воєн їх не рятували настільки організовано. Це новий досвід, його потрібно документувати. І я подумав: я ж люблю тварин, тварини — члени моєї родини, то чому б мені цього не зробити?
Войцєх Тохман. Джерело: Wojciech Tochman / FacebookНТ: У вас уже було четверо чотирилапих, а нещодавно ви взяли собаку з України й привезли її до свого дому в Греції. Ця історія почалася з того, що ви побачили певне відео.
ВТ: Так. Я постійно збираю гроші на тварин в Україні, і фонди «12 Вартових» та «Порятунок тварин Харків», з якими я співпрацюю, присилають мені відеоролики для соцмереж — із тваринами, яких вони рятують. Я лише додаю дані нашого збору. І якось вони надіслали мені відео з собачкою Міррою й описом, що її знайшли в 24-градусний мороз у зачиненому будинку в Дружківці на Донеччині. Руслан, наш волонтер, приїхав туди, проник до цього будинку й знайшов собаку, яка гавкала над своїми мертвими цуценятами. Цуценята замерзли. Мабуть, вони померли і від голоду, бо Мірра була страшенно виснажена. Перше, що нам спало на думку, — хтось у паніці тікав, зачинив двері, може, думав, що невдовзі повернеться. Ну і забув про цю собаку з цуценятами.
НТ: Що ви думаєте про людей, які виїжджають і залишають тварин?
ВТ: Люди по-різному реагують на небезпеку. Я у своїй книжці «Дельфіни і Вельзевул» нікого не засуджую. Я вважаю, що винен у цьому передусім Путін, росіяни. І ми не повинні засуджувати людей, які в паніці тікають, хоча мені б хотілося, щоб вони не зачиняли своїх тварин і подбали про них перш ніж виїхати. Це можливо.
Коли я побачив Мірру на тому відео, то подумав: боже, вона має потрапити до добрих людей, які її полюблять, насправді вона повинна приєднатися до нашої зграї в Греції. І ми поїхали по неї до Харкова. На честь Дружківки назвали її Дружкою. Дружка страшенно боялася, вся тремтіла. Було видно, що їй дуже погано.
НТ: Як Дружка освоїлася в грецьких умовах?
ВТ: Стала радісною, щасливою. Наша зграя прийняла її чудово. У мене собаки оточені любов’ю. А ще вона має повну свободу: у мене там пів гектара обгородженого саду. Дружка має добрий корм, медичний догляд.
Вона не любить залишатися без людини. Якщо хтось удома, вона весь час тримається поруч: іде до ванної, до саду, сидить біля письмового столу, біля крісла — постійно біля людини.
І що виявилося? Чому в Дружки так швидко відновилася психічна рівновага? Бо, найімовірніше, вона не зазнавала насильства від людини. Рятувальники кажуть, що воєнні травми, дрони, голод чи навіть поранення від уламків собаки забувають швидше, ніж жорстокість з боку господаря. Це найважча рана.
Войцєх Тохман та Наталя Ткачик. Фото: Мацєй Станік / Нова Польща НТ: Над Дружкою не знущалися?
ВТ: Виявилося, що Дружку з цуценятами ніхто не покидав. Їхня господиня зачинила будинок й пішла шукати якусь їжу. І загинула. У Дружківці. Поки родичі, які жили далеко, дізналися, що бабуся мертва й подзвонили волонтерам, які рятують тварин, минуло кільканадцять днів. Бабуся, мабуть, просто не хотіла виїжджати з Дружківки.
НТ: Ви розповідали, що спершу не збиралися писати книжку про російсько-українську війну, адже Україна має для цього своїх письменників. Чому змінили думку?
ВТ: Так, спочатку я не хотів братися за цю книжку. Українські письменниці й письменники — блискучі. Завдяки польським перекладам — хоча б в антології «Війна 2022», — я знав, що українські автори художньої літератури, і навіть поети й поетки, через це вторгнення раптом стали дуже вправними репортерами й почали писати чудову документальну прозу. Я вважав, що немає жодної потреби, аби цим займався я, бо я — людина ззовні. Я не опишу цю війну ні точніше, ні краще за самих українців.
Я приїхав до України презентувати свої попередні книжки. Мій перекладач Андрій Бондар трохи кепкував із польських авторів, які тепер пишуть про Україну. Казав: «Сьогодні кожен польський репортер мусить написати книжку про війну в Україні». Я відповів: «Не кожен, щонайбільше кожен другий, бо я, наприклад, не мушу». На що він: «А от ти якраз мусиш. Якраз ти і повинен». І він напосівся, щоб я все-таки написав цю книжку.
НТ: Що було відправною точкою?
ВТ: Ми разом з Андрієм повезли допомогу до притулку у Федорівці, звідки Андрій із дружиною Софією Андрухович ще до вторгнення взяли собаку. Там я познайомився з Олександрою Мезіновою. Вона розповідала мені про окупацію: як вони лишилися відрізані від світу, бо всюди були підірвані мости, як не було електрики й жодної інформації, як перед самими воротами притулку росіяни встановили блокпост, а всередині мучились три тисячі тварин без їжі.
Завдяки рішучості й відвазі Олександри та ще кількох людей, а також завдяки дивам, про які я пишу в «Дельфінах і Вельзевулі», ці тварини вижили. Коли я від’їжджав, Олександра міцно мене обійняла й прошепотіла на вухо: «Ми переживемо будь-яку біду, але повернення руських не переживемо».
Я тоді подумав, що Саша хоче мені щось розповісти. Щось дуже важливе. Те, що тут сталося під час тридцятиденної окупації. І коли я приїхав з новою партією допомоги, то почав професійно документувати цю історію.
Обкладинка книги «Дельфіни і Вельзевул». Джерело: пресматеріали НТ: Чому для вас було замало просто документувати все на місці, допомагати у притулку, і ви самі почали їздити по селах і містечках поблизу фронту, рятувати тварин, ризикуючи власним життям?
ВТ: Тому що я не міг написати про тварин на війні, не написавши про тих, хто рятує їх майже на самому нулі. Я не можу написати книжку лише про притулки, бо притулок — це тільки одна ланка в усьому ланцюгу порятунку. Передусім є рятувальники, які ризикують власним життям. І це для мене як для репортера неймовірно важливо і цікаво. Тут так і хочеться поставити питання: чорт забирай, чому ви це робите? ви що, божевільні? Ні, вони не божевільні. Це люди, які роблять щось божевільне, аби самим не збожеволіти.
Це такий подих добра і краси в ці жахливі часи в цьому пеклі.
НТ: І ви почали їздити на евакуації тварин.
ВТ: Так, але це було непросто. Рятувальники не довіряють репортерам, бо ті зазвичай не підготовлені. Але Олександра Мезінова переконала Лалу Тарапакіну взяти мене з собою. Вперше я поїхав на евакуацію в листопаді 2024 року — до Куп’янська та околиць, а потім до Лимана й навколишніх сіл. Уже тоді безперервно гатила артилерія, а ми вивозили тварин. І так для мене почала укладатися ця історія.
І коли Андрій Бондар, перекладач «Дельфінів і Вельзевула» — а я йому дуже довіряю — написав мені: «Це книжка із самого нутра війни», — в мене ніби камінь звалився з серця, бо я все ж не був людиною цілком зсередини. Але ця війна — вона також дуже моя.
Войцєх Тохман. Фото: Мацєй Станік / Нова Польща НТ: Чому?
ВТ: Тому що на цій війні — близькі мені люди. Але також тому, що я — сусід України, я — людина і вважаю, що українці захищають також нас. Хоча мене дратують ці польські півдрахунки прибутків і витрат: скільки українці роблять для нас і наскільки в зв’язку з цим ми повинні їм допомагати. Звучать аргументи: «Ми маємо допомагати Україні, бо якщо впаде Україна, наступною буде Польща», або: «Ми повинні допомагати українцям у Польщі, бо вони більше вкладають у польський бюджет, ніж отримують із нього». Така логіка, таке калькулювання в мене викликає відразу. Це якийсь бартер, торг людським життям, безпекою. Ні. Ми повинні допомагати українцям і Україні тому, що ми — люди.
Так, хтось з українців воює, а хтось тікає з країни. Але не нам, полякам, судити, чому молоді українці перебувають у Польщі, а не на фронті. Це внутрішня справа України. Війна триває поруч, і неможливо залишатися байдужими до страждання людей і тварин в Україні.
НТ: Яка поїздка була для вас найнебезпечнішою?
ВТ: Мабуть, остання — навесні 2026 року, вже після того, як книжка була написана. З кожним місяцем ці поїздки дедалі небезпечніші. Дрони вбивають дедалі точніше, дедалі краще нас бачать.
Під час цієї останньої евакуації я боявся найбільше. Ми поїхали з Харкова до Дружківки. Репортерське спорядження, яке я носив раніше, довелося зняти, бо я поїхав туди вже не як репортер, а як волонтер, рятувальник. І це була для мене найважча евакуація — і психологічно, і цілком об’єктивно, бо тоді над нами літало найбільше дронів. Ми кілька разів ховалися. Траплялися дуже небезпечні ситуації. Одного разу ми сховалися від дронів у прибудові якоїсь хати. Дрон завис просто над нашими головами, а за мить підлетів другий. Майже над самим дахом. Тоді хтось почав їх збивати. Ми вижили. Знову вижили. Але це дедалі важче.
Войцєх Тохман. Фото: Мацєй Станік / Нова Польща НТ: Про що ви думаєте в такі моменти?
ВТ: Ні про що. Я просто боюся. Якби я не боявся, то не був би людиною. Це величезні емоції. Коли ми рятуємо тварин, і вони і ми, переживаємо дуже сильні емоції. Тварини налякані, часто хворі й поранені, але мені здається, що вони неймовірно мудрі, більшість із них розуміє всю серйозність і драматизм цієї ситуації. І в мене часто таке відчуття, що вони вдячні.
НТ: У чому це проявляється?
ВТ: Тварини, які нас вперше побачили, дозволяють взяти себе на руки, туляться. Ми складаємо контейнери з тваринами один на один у бусику. Часто в одному бусі і коти, і собаки (звісно, в окремих клітках). І вони сидять тихо. Навіть ті, що ще хвилину тому були агресивні, вгамовуються. Ніби розуміють, що їх рятують.
Тварини у верхніх клітках справляють потребу на тих, що нижче, — просто на голови. І жодна не писне. Коли після 12 годин дороги нас зупиняють українські військові на блокпостах, достатньо трохи прочинити вікно — нам навіть не треба нічого пояснювати: вони відразу за запахом розуміють, кого ми веземо. Це запах тваринного страху.
НТ: Що далі відбувається з цими тваринами?
ВТ: Деяких везуть до клініки в Харкові, особливо цуценят і кошенят. Інших одразу доправляють до притулків. Іноді евакуація закінчується о третій ночі.
Коли ми привозимо цих врятованих тварин до Харкова — це щось неймовірне, щось дуже добре й дуже чисте. Хоча там страшенно смердить і лайном, і блювотою. Але це про чистоту. Про те, що дає людині опору.
І тому це теж моя війна. Я вже навіть трохи почуваюся українцем. Бо я теж перебуваю на цій війні й розмовляю з людьми, які зазнали втрати. У кожного українця ця війна щось відібрала. Війна жорстоко вдерлася в звичне життя людей і почала в них відбирати, відбирати, відбирати.
Войцєх Тохман. Фото: Мацєй Станік / Нова Польща НТ: Оскільки ви вже трохи почуваєтеся українцем, а ця війна щось відібрала в кожного українця — що вона відібрала у вас?
ВТ: З кожним днем вона відбирає в мене відчуття безпеки. Мені вже за п’ятдесят, у такому віці непросто заводити нові дружби, а там у мене з’явилися друзі, і їхнє життя для мене дуже цінне.
Крім того, я щодня усвідомлюю, що в Україні гинуть і люди, і тварини, і що кінця цьому поки не видно. Народжуються нові тварини — і відразу гинуть, не мають що їсти, мерзнуть.
Війна відбирає в людини найдорожче. Насамперед — життя тих, кого ми любимо. Потім — тварин, дім, роботу, спокій, власне відчуття безпеки, а також безпеку тих, кого ми любимо найбільше — наших дітей, онуків, друзів. Кожна війна руйнує. І жодна війна не закінчується тоді, коли припиняється формально. Ця війна також не скінчиться тоді, коли ми підпишемо мирну угоду з Росією. Її наслідки даватимуться взнаки ще багато-багато років, можливо, кілька поколінь.
НТ: Ви навіть говорите в першій особі — «ми підпишемо».
ВТ: Так. Бо це і моя справа також.
НТ: Що для вас емоційно найважче під час таких поїздок?
ВТ: Страждання тварин. Людина, навіть коли страшенно страждає, все ж розуміє, що відбувається. А тварина, як дитина, — не розуміє. Вона налякана, покинута, голодна.
Найважче для мене те, що ми не можемо дістатися до всіх тварин. Та це не може бути виправданням, аби не рятувати бодай тих, кого ще можна врятувати. Тому я закликаю людей брати тварин із притулків. Звісно, тих людей, хто здатен дбати і має відповідні умови. Я знаю, що люди в Україні це роблять: хто мав одну тварину, тепер має трьох, а хто не мав жодної, тепер має хоча б одну. І це прекрасно.
Я дедалі частіше зустрічаю людей, які розуміють: життя собаки чи кота не менш важливе, ніж людське. І це мене дуже зворушує: люди, рятувальники, обрали цей небезпечний шлях попри ризик для життя. Ще можна було б якось зрозуміти, якби вони рятували власну тварину, але ж вони рятують чийогось кота. Це неймовірно.
Войцєх Тохман та Олександра Мезінова. Джерело: Wojciech Tochman / FacebookНТ: Скільком тваринам в Україні вдалося допомогти завдяки вашому фонду Klub Heban?
ВТ: Ми переказуємо зібрані нами кошти — загалом уже понад мільйон злотих. За приблизними оцінками, щороку вдається врятувати близько 20 тисяч тварин.
Ми оплачуємо лікування і купуємо корм (вже передали понад сто тонн) для притулків у Федорівці, Нікополі, Харкові, біля Подольська. Тож я дуже вдячний усім за підтримку і закликаю продовжувати допомагати. Усі посилання на збір є в моїх соцмережах.
НТ: У книжці звучить думка, що ставлення до найбеззахисніших, зокрема до тварин, — мірило стану суспільства під час війни. Як ви оцінюєте стан українського суспільства?
ВТ: Українці і самим собі, і росіянам показують: на відміну від вас, росіян, ми — моральні, ми — етичні. Ми не стріляємо у ваших цивільних, не ґвалтуємо ваших жінок, не залишаємо на полі бою тіл наших солдатів і поранених, як це робите ви. Ми навіть рятуємо тварин, які страждають через вас. Собак і котів, яких ви навіть їсте, бо Путін не дав вам достатньо їжі. Ми — інші. Можна сказати, що так українці демонструють росіянам свою зневагу.
Що стосується порятунку тварин, то тут існує кілька ланок. Перша — ті, хто їздить на фронт або близько до лінії нуля й евакуйовує тварин. Друга — люди, які рятують тварин, привезених із фронту. Це Саша Мезінова у Федорівці, Олена Вошун у Нікополі, Світлана Шамрай і Анна Куркуріна в Миколаєві. Анна іноді також їздить на фронт. Далі є третя ланка — це ми, ті, хто розвозить тварин і допомагає їм знайти новий дім. Уся ця система побудована на емпатії, людській вразливості.
Войцєх Тохман. Фото: Мацєй Станік / Нова Польща НТ: У назві книжки з’являється Вельзевул — метафора зла, загрози й війни, що нависає над усією оповіддю. І лише наприкінці читач дізнається, що…
ВТ: Не спойлерімо, не роз’яснюймо. Перша асоціація з тим, хто такі дельфіни і хто такий Вельзевул, — цілком природна й правильна. А наприкінці книжки назва набуває багатозначності. Та залишімо це читачам. Нехай це буде своєрідною винагородою для тих, хто дійде до кінця.
Як сказав Андрій Бондар, це книжка про вмирання, але водночас сповнена життя. І такою є Україна. Люди гинуть, люди помирають, але життя там вирує. Люди постійно працюють, створюють нові бізнеси, нові технології — і це фантастично.
НТ: Чим війна в Україні відрізняється від інших воєн, якими ви професійно займалися?
ВТ: Новим у цій війні є, звісно, інтернет, фейсбук, старлінк. Я можу зайти до магазину майже біля самого фронту й купити собі смачну каву або шоколадки «Dubai». У магазині, куди приходять майже самі військові. Це якийсь сюрреалізм.
Ми ховаємося в метро під час важкої атаки на Київ, а в тому метро, на Контрактовій площі, працює супермаркет, де я можу випити чудову каву й з’їсти свіжий круасан у п’яти смаках — із шоколадом, арахісовою пастою, трояндовим джемом чи мармеладом. І водночас я бачу в інтернеті, що над нами летять ракети. Це абсолютний сюрреалізм.
І ще те, що люди в багатьох містах, навіть у Харкові, так близько до російського кордону, за будь-яку ціну намагаються жити нормально настільки, наскільки дозволяють обставини. І те, що деякі з них не встають серед ночі з ліжка, живучи на шостому чи десятому поверсі, коли виє сирена, — це теж спроба нормального життя. Бо скільки ночей поспіль можна схоплюватися з ліжка через тривогу? Тож люди сплять і тому гинуть. І про це потрібно розповідати полякам, європейцям.
Войцєх Тохман. Фото: Мацєй Станік / Нова Польща НТ: Свої попередні книжки ви писали вже після завершення воєн чи конфліктів.
ВТ: Я й сам замислювався, чи варто писати цю книжку тепер, чи, може, все-таки дочекатися кінця війни. Але зрозумів, що мушу написати її зараз, бо вона допоможе мені допомагати надалі. Вона стане інструментом підтримки — завдяки їй нові люди дізнаються про російсько-українську війну більше, ніж можуть побачити у фейсбуці. І, сподіваюся, це спонукає їх допомагати. Я ж не можу раптом сказати: «Ну все, я вже написав книжку — значить, більше нічого не мушу».
НТ: Як ми добре знаємо, справедливості не існує. Але яким би ви хотіли бачити завершення цієї війни?
ВТ: Це питання не до мене. Про це треба питати українців. Я інколи думаю: боже, у тому Донбасі вже нічого рятувати — там лишилися самі руїни, смерть, отруєний ґрунт, забруднена вода. Я говорив про це зі своїми українськими друзями, а вони відповідають: «І що з того? Там загинуло стільки наших хлопців. Тому ми не можемо це віддати. Крім того, там є укріплення, які захищають решту України».
Тож на це питання мають відповідати українці, не я.
НТ: У післямові ви зізнаєтеся, що «Дельфіни і Вельзевул», можливо, не остання ваша книжка про російсько-українську війну. Про що ще ви хотіли б написати?
ВТ: Про звільнений Маріуполь. Це буде страшно, це буде жахливо, але я хотів би розповісти світові про те, як фенікс постає з попелу. Бо він постане. Мені доведеться покинути все й оселитися там. На певний час. Я знаю, що будинки будуть заміновані. Знаю, що люди там не завжди будуть приязні. Але обіцяю: я напишу цю книжку, щойно це стане можливим.
Войцєх Тохман. Фото: Мацєй Станік / Нова Польща НТ: Як ви проведете перший день миру?
ВТ: Шукаючи квиток, транспорт, будь-яке сполучення з Маріуполем. Але дорогою я заїду до Нікополя, до волонтерки Олени Вошун. Бо коли я до неї приїжджаю, вона завжди мене випихає й каже: «Їдь вже, вже їдь». Ми навіть чаю разом не встигаємо випити.
НТ: Бо там небезпечно?
ВТ: Так. І вона боїться за мене. Мабуть, моя присутність там дуже помітна: чужа машина може накликати атаку. Принаймні я так думаю, хоча вона ніколи мені цього не казала.
І я сподіваюся, що зі мною поїде Оксана Стоміна, чоловік якої — оборонець «Азовсталі» — щойно повернувся після чотирьох років полону. І ми спокійно вип’ємо шампанського — у перший день миру, дорогою до Маріуполя.
Редактор Євген Клімакін
