Православна церква в Бещадах, Польща. Фото: Вальдек Сосновський / Forum

Наше й не наше. Що таке спільна спадщина і як її берегти

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Величезна кількість об’єктів культурної спадщини, які дуже важливі для поляків, знаходяться в Україні та Білорусі. Це результат довголітньої спільної історії народів, які колись становили Річ Посполиту. Якщо не докладати взаємних зусиль для збереження цієї спадщини, чимало пам’яток просто зникне.

Почнімо з Трансильванії, румунського регіону, який переважну частину своєї історії входив до складу угорської держави. Проте тут не йтиметься ні про угорців, ні про румунів, а про німців. Отож із середньовіччя в Трансильванії проживало чимало сасів — осадників, які прибули з різних німецьких князівств. На зламі 80-х і 90-х років ХХ століття левова частка їх емігрувала до Німеччини. Після них залишилися числення пам’ятки, зокрема цілі міські комплекси і (особливо цінні) середньовічні оборонні храми, що входять до світової спадщини ЮНЕСКО. Німеччина вважає їх частиною своєї національної спадщини, проте це не означає, що Румунія (і теж Угорщина) не визнає об’єкти, що залишилися після сасів, частиною своєї спадщини.

Не про кожну культурну пам’ятку і навіть весь регіон можна однозначно сказати, якому народові він належить.

До прикладу, Сілезія. У середні віки ці землі були частиною польської держави, пізніше входили до складу Чеського королівства, Габсбурзької монархії, Королівства Пруссії, Німеччини, а з 1945 року — Польщі. Отже, до чиєї спадщини слід віднести історичні сілезькі пам’ятки? Німецької й чеської? Авжеж. Польської? Без сумніву. Отже, три народи можуть вписати пам’ятки Вроцлава чи Клодзька в свої підручники з історії мистецтва.

Фрагмент фрески у Домініканському монастирі у Кам'янці-Подільському, Україна. Фото: Войцєх Кононьчук

У Європі чимало прикладів культурного надбання (пам’яток, мистецьких творів, архівних матеріалів і т. д.), яке кілька народів вважають частиною своєї спадщини. Не буде перебільшенням твердження, що Центральна й Східна Європа під таким кутом зору є особливим місцем — на це вплинула складна історія, часті зміни кордонів і міграція народів.

Містке поняття, яке добре визначає феномен культурного надбання, приналежного більш ніж одному народу, — «спільна спадщина». Але слід наголосити на тому, що часто викликає суперечки та непорозуміння: вищезгаданий термін не стосується питання власності. Власність народів чітко визначена кордонами, міжнародним правом та договорами, тому й не підлягає сумніву. А спільна спадщина пов’язана зі значенням таких об’єктів і надбань для історії, культури й духовного розвитку конкретного народу.

Спадщина польська, українська та білоруська

Упродовж століть землі Білорусі та частина українських теренів входили до складу Речі Посполитої. Не одне покоління поляків, які населяли ці землі, творило багату культурну спадщину, яку і сучасна Польща, і Україна, і Білорусь вважають своїм національним надбанням. До нього належать пам’ятки архітектури й мистецтва, архіви, бібліотеки, кладовища. Ніхто ніколи не підраховував, скільки культурно-історичних пам’яток, які поляки вважають своєю спадщиною, залишилося в Білорусі та Україні після зміни кордонів 1945 року. А це надзвичайно важливо, адже без них історія польської культури не буде повною.

Насправді існує не так уже й багато європейських країн, значна частина культурних надбань яких лежить поза їхніми сучасними кордонами: окрім Польщі, це Німеччина та Угорщина.

Щоб ще більше ускладнити картину, додамо, що й сучасна Литва, спадкоємиця Речі Посполитої Обох Народів, має безсумнівне право вважати окремі білоруські й українські пам’ятки частиною своєї національної спадщини. Як-от резиденцію Радзивілів у Олиці чи надгробок князя Костянтина Острозького в Києво-Печерській Лаврі, що проіснував до 1941 року.

Протягом століть ці землі також населяли євреї. Чи зведені тоді синагоги та інші культурні об’єкти є спадщиною сучасної держави Ізраїль? Що з вірменським собором у Львові та іншими вірменськими церквами й житловими будинками? Чи може Вірменія вважати їх об’єктами історії свого мистецтва? Відповіді на всі ці запитання – так.

Будинок-музей Адама Міцкевича у Новогрудці, Білорусь. Фото: Давід Ласочинський / Forum

Щоб проілюструвати значення спадщини України та Білорусі для польської культури, нагадаємо кілька прикладів. Найбільший історичний міський комплекс, важливий для польської культури, — не Краків, а Львів. У цьому місті зокрема є архів, найбільше джерело історії Польщі (раніше найбільшим був Головний архів давніх актів у Варшаві, але 1944 року німці спалили 90 % матеріалів). Львівський та Гродненський собори, костели в Несвіжі та багатьох інших місцях — напрочуд важливі для польської історичної пам’яті. Король Ян ІІІ Собеський народився в Олеському замку в Галичині. Замок у Підгірцях, що неподалік, — колись одна з найвеличніших магнатських резиденцій Речі Посполитої.

Культурна спадщина не завжди матеріальна. Без білоруської Новогородщини з її пам’ятками та краєвидами ми не матимемо ключа до творчості Адама Міцкевича. Другий із найбільших польських поетів, Юліуш Словацький, походить із українського Кременця.
Могила матері Юліуша Словацького Саломеї Словацької в Кременці, Україна. Фото: Вальдек Сосновський / Forum

Батько польської літератури Міколай Рей з’явився на світ у селі Журавно поблизу Львова. Ришард Капусцінський, видатний польський репортер, народився в білоруському Пінську. А довоєнний Львів, наприклад, дуже значущий для таких велетів польської літератури, як Станіслав Лем, Збіґнєв Герберт, Адам Заґаєвський, а також учених, як-от Стефан Банах чи Гюґо Штайнгаус. Важливі для польської культури постаті, пов’язані з регіонами сучасних України та Білорусі, можна ще довго перераховувати.

У польсько-українських відносинах (а почасти і в польсько-білоруських) точаться суперечки щодо права власності на окремі об’єкти спільної спадщини. Деякі з них мають величезне символічне значення, наприклад, фонди Національної бібліотеки імені Оссолінських, що майже століття була національною бібліотекою поляків, проіснувавши з 1817-го до 1939-го. Сьогодні значна частина матеріалів зберігається у Львівській бібліотеці імені Василя Стефаника. Багато років поспіль Польща просить перенести їх у Вроцлав, де після війни відновився Оссолінеум (із меншою, але дуже цінною частиною довоєнної колекції). Зі свого боку, Україна подала заявку на відновлення частини зібрань Наукового товариства імені Тараса Шевченка — найстарішої наукової установи в Україні, заснованої 1873 року в Львові. Нині ці матеріали знаходяться у Національній бібліотеці у Варшаві.

Однак зазначимо: спірних культурних надбань не так уже й багато на мапі загальної спадщини.

А Вавель теж білоруська й українська спадщина?

Те, що поляки називають цю спадщину польською, не означає, що вона не є українською чи білоруською. На території сучасної Польщі є культурні пам’ятки, які Україна й Білорусь вважають частиною своєї національної спадщини. У випадку українців — це зокрема православні церкви в Бещадах (у Тужанську, Смольніках та ін.), також пам’ятки Перемишля, до прикладу, архікатедральний собор Святого Івана Хрестителя. Для білорусів чимале значення мають православний монастир у Супраслі та церкви на Підляшші: дерев’яні храми у Пухлах i Більськ-Підляському та мурований у Дрогічині.

Якщо поглянути на спільну спадщину ширше, то чому тоді Україна й Білорусь не можуть розглядати замок Вавель чи резиденцію Яґеллонів як частину своєї спадщини? Для цього в обох країнах має визріти розуміння, що спадщина, яка постала в багатонаціональній державі, не є надбанням тільки одного народу.

Вавель, Краків. Фото: Войцєх Вуйцік / Forum
Розгляньмо детальніше підхід України та Білорусі до культурного надбання на їхній території, яке поляки вважають частиною свого. Значною мірою цей підхід залежить від того, як обидві держави сприймають колишню Річ Посполиту.

Наскільки в останні двадцять років білорусів вважають спадкоємцями Великого князівства Литовського, настільки ж замовчується непросте історичне питання багатьох пам’яток.

Магнатські роди Радзивілів та Сапєгів вважалися білоруськими, але про їхні зв’язки з Польщею зазвичай не згадують. Як наслідок, спадщина колишньої Речі Посполитої рідко коли стає спільною (ще й польсько-литовською), а все частіше тільки білоруською.

Частина палацу Сапєгів у Львові. Фото: Войцєх Кононьчук

Підхід України — не менш складний. Хоча простежується тенденція розглядати культурні надбання часів Речі Посполитої як частину української національної спадщини, вона співіснує з традиційним переконанням про «польську окупацію» та «колонізацію українських земель». Санґушки, Вишневецькі й Чарторийські — радше «польські пани», ніж представники магнатських родів колишньої Речі Посполитої. Це ускладнює українську самоідентифікацію з цією спадщиною, не кажучи вже про визнання себе співспадкоємцями колишньої Речі Посполитої.

З одного боку, деякі пам’ятки культури та мистецтва в західній та почасти центральній частині України (особливо магнатські палаци i давні шляхетські двори) часто вважаються спадщиною польських Кресів, і тому не є українськими.

З іншого боку, ніхто не сумнівається в українській ідентичності Львова — ключової точки на мапі української та польської спадщини, міста, яке, слід наголосити, стало одним із найважливіших культурних центрів українського національного відродження.

У Львові паралельно існували й взаємопроникали польські та українські (а також єврейські, німецькі, чеські та ін.) мистецькі й інтелектуальні кола. До прикладу, творили видатні живописці першої половини XX століття: Казімєж Сіхульський, Іван Труш, Олекса Новаківський, Марек Влодарський (справжнє ім’я — Генрик Стренґ), Марґіт Сельська-Райх, Роман Сельський, Леопольд Левицький та ін.

Пам’ятник львівським професорам, розстріляним німцями, Львів. Джерело: photo-lviv.in.ua

Львів і досі має проблеми зі своїм польським минулим. Хоч воно й беззаперечне, історична польськість міста визнається неохоче й прикривається нарацією про колишню мультикультурність. Ця нарація застосовується до всієї історії Львова. Наприклад, Пам’ятник львівським професорам, розстріляним німцями на Вулецьких пагорбах 1941 року — львівським, а не польським.

Завдяки такій нарації, можна безпечно розповідати про історію Львова й водночас замовчувати те, що більшість часу поляки були тут культурно-політично домінантним прошарком. Тож ідея мультикультуралізму призводить до своєрідної деетнізації історії та применшення польського внеску в культурно-мистецький розвиток Львова.

Спільна спадщина — спільні обов’язки

Незалежно від відмінностей у підходах до культурної спадщини давньої Речі Посполитої з боку народів, які її формували в минулому, захист та збереження цього надбання мають ключове значення. Друга світова війна та кілька десятиліть комунізму призвели до того, що багато цінних пам’яток просто зникло з культурного ландшафту українських та білоруських земель. Часто їх руйнували планово, як-от Фару Вітольда в Гродні, церкву в Березвечі, єзуїтський костел у Пінську, великий неоготичний костел у Тернополі. Після 1991 року обмеження бюджетних коштів та системне нехтування ними призвело до того, що стан багатьох пам’яток погіршився.

Пінський єзуїтський колегіум, Білорусь. Фото: Войцєх Кононьчук
За офіційними даними, у Білорусі відремонтували близько 20 % історичних будівель. В Україні майже 60 % пам’яток архітектури національного значення знаходяться в поганому стані, а 10 % — в трагічному.

Значна частина збережених культурних об’єктів потребує всебічної дорогої реставрації, часто навіть невідкладних рятувальних робіт.

Після політичного прориву 1989-1991 років польська держава та польські реставратори об’єднали зусилля над збереженням пам’яток у незалежній Україні та Білорусі. Основна увага приділялася найціннішим покинутим сакральним будівлям, об’єктам, які в комуністичні часи були зачинені, розграбовані або ж слугували за склади. Відтоді польські реставраційні проєкти охопили кілька десятків церков та багато кладовищ. Серед головних споруд, які отримали підтримку, — латинський та вірменський собори у Львові, колегіальні церкви у Жовкві та Олиці, Личаківське кладовище та ін.

Личаківське кладовище у Львові. Фото: Войцєх Кононьчук

Упродовж останніх 12 років із польського бюджету виділено майже 100 млн злотих (тобто близько 23 млн доларів) на реставрацію пам’яток в Україні та Білорусі. У порівнянні з фінансами, виділеними на проєкти охорони та відновлення національної спадщини у Польщі, ця сума не надто велика, та слід пам’ятати, що кошти, які на ці потреби виділяють Київ та Мінськ, як правило, ще мізерніші. Наприклад, у Львові знаходиться 10 % усіх українських пам’яток. Щороку місто виділяє близько 1,5 млн доларів на реставраторські роботи, а центральний бюджет не дає ні копійки. Звісно ж, цих ресурсів не вистачає навіть на мінімальні потреби.

Участь Польщі у збереженні пам’яток в Україні та Білорусі зумовлена переконанням, буцім Польща зобов’язана захищати майно, яке там збереглося. Схожим чином у 90-х німці підтримували реставрацію своєї спадщини в Польщі (йдеться зокрема про монастирі в Тшебніці й Любьонжі, костели в Свідніці, Яворі й Ґлоґові, будівлю Вроцлавського університету, ратушу в Мронґові) та й зараз продовжують це робити в деяких інших центральноєвропейських країнах.

Польща залишається найважливішим іноземним партнером, який підтримує збереження культурної спадщини в Україні та Білорусі, і єдиною державою, яка робить це вже багато років поспіль.

Однак тут необхідна підтримка польської сторони з боку Білорусі й України, слід випрацювати механізм захисту, організувати діяльність міжнародних груп реставраторів (польсько-українські групи вже працюють на Личаківському цвинтарі й колишньому єзуїтському костелі у Львові) та модернізувати інституції, відповідальні за спадщину у цих країнах.

Руїни Поморянського замку, Україна. Фото: Войцєх Кононьчук
Руїни замку в Золотому Потоці, Україна. Фото: Войцєх Кононьчук

Необхідні програми (за польської підтримки), націлені на реконструкцію вибраних об’єктів, охорону зібрань і навчання музейних працівників, бібліотекарів, архівістів та реставраторів. Без такої підтримки українських та білоруських культурних установ не можна розраховувати на належне збереження, експонування й введення в науковий обіг багатьох творів й архівних матеріалів культурної спадщини.

Окрема проблема, яка досі залишалася в тіні реконструкції архітектурних пам’яток та історичних кладовищ – збереження т. зв. рухомих творів мистецтва: музейних експонатів, рукописів, гравюр, архівів.

Добрим прикладом сусідської співпраці в царині охорони спільної спадщини є старання Польщі та Німеччини після 1989 року. Йдеться зокрема про реставрацію пам’яток, виконаних у техніці, що в Польщі не використовувалася (наприклад, прусська стіна). У 1990-х роках реконструкцію окремих пам’яток суттєво підтримав Польсько-німецький фонд співпраці.

Існують також спільні (у прямому сенсі цього слова) пам’ятки.

Мужаковський парк (Парк у Мускау). Джерело: Pixabay

Прикладом може слугувати Мужаковський парк (Парк у Мускау) — 200-річний парково-палацовий комплекс (понад 700 га) виняткового значення, 2/3 якого знаходиться у Польщі, а решта в Німеччині. Завдяки польсько-німецькій співпраці парк всебічно відновили, а 2004 року занесли до списку Всесвітньої культурної спадщини ЮНЕСКО.

Непроста спадщина

Коли на початку 60-х рр. ХХ століття в Єгипті розпочиналася будова Асуанської греблі, ЮНЕСКО звернулося до світової спільноти з закликом фінансово підтримати порятунок стародавніх пам’яток. У нім зокрема були й слова про те, що пам’ятки «не належать тільки тим країнам, які ними опікуються [...], вони є частиною спільної спадщини [...] і мають право на всебічну охорону». Справа увінчалася успіхом, у чому важливу роль відіграв польський археолог Казімєж Міхаловський, який керував частиною праць.

Завдяки єгипетському досвіду сформувалося переконання, що пам’ятки «належать усім людям на світі, незалежно від території, на якій вони розташовані», як ідеться в конвенції ЮНЕСКО 1972 року про охорону всесвітньої культурної спадщини. Сьогодні воно вже видається очевидним, беручи до уваги реакцію світової громадської думки на знищення афганськими талібами великих скульптур Будди чи на нещодавню пожежу в Нотр Дам. Ці випадки об’єднує лихо, яке стосується всіх, кому близькі ідеї гуманності і краси.

Спадщина не має громадянства, але культурні об’єкти мають власників, які не завжди можуть самотужки впоратися із належним захистом цих об’єктів.

Тому необхідно створити мережу співпраці, постійні контакти, а ще потрібна відкритість суспільства, усвідомлення того, яке велике значення має захист культурного надбання, в тому числі такого, що не завжди явно пов’язане з конкретним народом.

Мета таких заходів полягає ще й у спробі уникнути ситуації, коли спільне надбання перетворюється на непросту спадщину, тобто розділяє, а не об’єднує.

Польський обов’язок — дбати про матеріальну спадщину в Польщі також тоді, коли Україна та Білорусь вважають її частиною своєї національної спадщини. Водночас український та білоруський обов’язок — берегти надбання, яке поляки вважають своїм.

Цікавим уроком є польський досвід із німецьким минулим Сілезії та Помор’я, про який вже говорилося вище. Зважаючи на всю складність історичного минулого і злочини Третього райху, цей польсько-німецький проєкт став частиною місцевої історії та неодмінним елементом виховання самосвідомості сучасних мешканців краю.

Навіть спостерігаються спроби відтворити спадкоємність історії, прикладом чого є старанно відновлений вроцлавський Королівський палац, де облаштували Музей історії й відкрили постійну виставку «1000 років Вроцлава», присвячену минувшині міста. Ще один приклад — спроба відтворити старі музейні фонди, знайти, а іноді (якщо немає іншої можливості) придбати екземпляри, які раніше знаходились у колекціях Щецина чи Ґданська.

Вроцлавський Королівський палац. Джерело: Wikimedia
Для збереження культурних надбань, пов’язаних з історією народів колишньої Речі Посполитої, важливо, щоб українське та білоруське суспільства визнали їх неодмінною частиною своєї національної спадщини і таким чином взяли б на себе обов’язок ретельно доглядати за ними.

Польща буде продовжувати діяльність із відновлення та захисту цієї важливої для неї спадщини. І лише гармонійне поєднання двох підходів дасть нам шанс спільно врятувати хоча б частину того, що залишилося від колишньої Речі Посполитої.

Переклала Оксана Горошко

Нещодавно автори статті опублікували звіт «Польська спадщина в Україні й Білорусі, що перебуває під загрозою».

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram