Адам Міцкевич

Я мовлю сам собі…

Я мовлю сам собі, а з іншим — не до мови,
від полум’я в крові спочинку не знайду,
із іскрами в очах, сам зблід я на виду,
аж дехто голосно пита, чи я здоровий,
або про розум мій на вухо кида слово...
Отак я мучусь день. На ліжко ж упаду
в надії хоч у сні забуть свою біду.
Що ж! Серце пломінь мрій розпалює
ізнову.
Підхоплююсь, біжу, в думках шукаю
слів —
твоїй жорстокості завдать ударів грому,
які обдумував, шукав мільйон разів...
Але уздрю тебе — і зовсім несвідомо
спокійний знов стаю, зимніший від льодів,
з новою мукою мовчущий по-старому...

Чужа ти тонкощам

Чужа ти тонкощам, і мова не іскриться,
очима ти й лицем не краща від усіх, —
але побачити жадає кожен їх.
Простенько вбрана ти, а видно, що цариця.

Як в галасі й піснях юнацтво веселиться,
розмову заведуть про подружок твоїх,
той сипле їм хвали, а цей знімає сміх,
та зайдеш ти, — святе мовчання воцариться.

Отак на учті десь митець підносив спів,
і юрби у танках наповнювали зали, —
та раптом змовкло все, й ніхто не зрозумів,

не угадав, чому в задумі повставали.
Аж от сказав поет: «Це ангел пролетів!»
Всяк гостя вшанував, хоча не всі пізнали.

Осудить нас ханжа...

Осудить нас ханжа, розпусник осміє,
що хоч самотні ми, мов у відлюднім краю,
хоч молода вона і я її кохаю, —
я опускаю зір, а мила сльози ллє.

Боюсь її принад, вона ж, чуття своє
лякаючи, бряжчить кайданами відчаю,
в які недоля нас без жалю затискає...
Самі не знаємо, що в серці нашім є.

Чи біль, чи щастя це? Як чую я стискання
коханих рук, уста ж горять в словах признання,
чи можу, люба, я вважать це за страждання?

Коли ж по лицях нам потоки сліз біжать,
коли до смерті дні зітхаючи спішать,
чи можна, люба, нам за щастя це вважать?

Юліюш Словацький

Сонети

І

Вже північ. Хмура тінь пів світу обіймає,
а серце не дає спочинку почуттям,
женеться за давно утраченим життям,
зітхання із грудей щохвилі вилітає.

Хоч тіло стомлене вві сні відпочиває,
та думка лине в край, де вільно мріям,
снам,
і мчить за привидом, мов шле він щастя нам,
до іншої душі душа й крізь сон волає.

Є цвіт, що, уночі розкривши пелюстки,
у сяйві місяця цвіте, росою вмитий,
аж поки вранішній зійде туман легкий.

Є серце, в глибині грудей кривавих скрите,
що спочива вночі, вночі слізьми облите,
а вдень, знеможене, ховає біль тяжкий.

ІІ

Ледь сонце випливе, сіяючи лицем,
ледь гляне на ясні та мовчазні долини, —
сльозою стане мла і на троянду сплине,
і та під росяним зігнеться тягарем.

Ледь дівчина мені засяяла вогнем,
і ледь життя своє віддав я їй, єдиній, —
в сльозу обернене, розквітле щастя гине,
і погляд мій палкий туманиться плачем.

Хто в тебе в серці вмре, той, люба,
нещасливий;
нехай за днями дні все ллються, як лились,
та мукам цим моїм чи буде край колись?

Хай душі стрінуться у вічності
рухливій, —
твоя — мов день ясна, моя — потік
бурхливий,—
та навіть в небесах цим душам не зійтись.

III

Побила осінь цвіт на березі струмка,
сухий кружляє лист, летить над головою.
Кораловим став дуб, береза — золотою,
і в душу ластівки турбота проника.

«Час відлітать!» — «Куди?» —
«Хай серце путь шука!
Час відлітать — нема душі моїй спокою!»
Тріпоче крильцями, вся сповнена журбою, —
схопилася — летить — майнула — і зника.

Гадала — прилетить по зимнім аквілоні
під стріху ластівка, де був їх тихий рай, —
та в моря глибині загинула бездонній.

Лауро, бідний я! Йдучи в далекий край,
я мрію, що вернусь спочить на милім лоні...
Даремні марення! Прощай, навік прощай!

IV

Душе! Засни, душе, що стільки мук
терпіла!
Твій ангел відлетів, без щастя ти скорбиш.
Тож спи, ах, спи, душе, аж поки полетиш
туди, куди тебе покличе божа сила.

Спи, серце, бо зоря твоя погасла мила!
Чого будитися, коли ти міцно спиш?
Спи, лютне, бо дарма, дарма в журбі дзвениш.
Невдовзі і мені судився сон — могила.

Отак бува: близький до смерті
мандрівник,
отрути випивши до дна питво вогненне,
ще довго корчиться, не стулює повік.

Я щастя згубне пив, солодке та шалене,
і в ньому випив смерть і — я засну навік...
До сну ж... Нещасне, ах, нещасне серце
в мене!

V

Чи пломінь щастя знов для мене запала?
Чи висохне коли від сліз моя зіниця?
Та, що її кохав, мій ангел, чарівниця,
печалі із мого не прожене чола.

А з іншим ангелом якби колись зійшла
на змучене чоло знов щастя блискавиця, —
недовге щастя те, ізнов лице стемниться,
і серце в розпачі про давнє завола.

Троянда повесні цвіте і опадає,
а часом восени розкриє знову квіт, —
та немічна й бліда тоді вона буває.

Не прийде щастя знов, як відверне свій
вид.
Все ж усміх інколи обличчя осяває,
та в тому усміху уже є смерті слід.

Вільно, 1827 рік

Гімн

О Маріє! Вірного надіє!
Слухай пісню, Мати Божа,
то батьки співають знов,

Волі зірка встала гожа,
волі гучно вдарив дзвін,
волі кущ вогнем пішов.
О Маріє!
Пісню вільних від оков
хай від тебе прийме Син.

Рицарі, підносьте голоси!
Гримни, співе вольності живий,
і цареві башти потряси!
Хай піснями вольності зворушить
і холодний камінь край Неви:
адже й там є люди — адже й там є
душі!

Ніч була… Орел той двоголовий
спав на гострому верхів’ї даху,
в кігтях держачи окови…
Чуєш? Вдарили гармати,
вдарили… і птах зі страху
знявся над собор хрещатий.
Глянув — і не стало сил йому
вільні бачити народи
в яснім сяєві свободи…
Затінку шука… летить в північну тьму.

О сором буде вам, литвини,
як в Гедимінових гаях
спочине той орел кривавий.
Нащадки не простять провини
тому народу, де цей птах
сховається в короні ржавій.

Перед чужими вам чоло хилити,
а нам у власних впевнитися силах,
ми будемо на власних землях жити,
у власних засинать могилах.

До зброї, браття, всі до зброї!
Сьогодні наш народ із мертвих встав,
з безодні гноблення тяжкої,
із попелу наш Фенікс знову
злетів — народ! Владичицю прослав!
Співай, як у добу святкову!

О Маріє! Вірного надіє!
Слухай пісню, Мати Божа,
то батьки співають знов.
Волі зірка встала гожа,
волі гучно вдарив дзвін.
Вільних ллється буйна кров.
О Маріє!
Вільного народу кров
хай від тебе прийме Син.

1830 рік

До пані Йоанни Бобрової Муза польських митців-романтиків, зокрема Зиґмунта Красінського, Юліуша Словацького, Фридерика Шопена.

Якби вас на каскади вів я, пані, —
тоді слідами друзів щирих всіх
прийшов туди б, де в світлі порох тане, —
під тернський лавр чи гісбахський горіх.

І там я квіти у траві збирав би,
а ви в думках сиділи б край скали,
мов ангел, — бо каскад вам крила дав би, —
ждучи, щоб місяць і пісні зійшли.

Коли б я на каскади вас привозив, —
лишив би, може, вас там назавжди,
окам’янив би співом, заморозив.
звелів над гробом — райдугам цвісти.

Але тебе не поведу я нині.
Вирує, мов каскадами вода,
Мій дух, вся кров моя, що в цій годині
на Польщу мріє впасти, — і спада.

Якби зайшла ти в джерело народне, —
було б тебе до світу не вернуть.
Ти ж нині виїжджаєш з ким завгодно
й боїшся брату руку простягнуть.

Байдуже польці, чим цей люд паризький
живе. Цікавості у тім нема,
бо в серці знов з перлової колиски,
як німфа, Польща устає сама.

Сьогодні на каскадах, в екіпажі
про давні сльози, про жалі глухі сумління
пані ні про що не каже
і очі дивляться... такі сухі!

Чи це прокляття, чи благословення —
це нині зимне серце, зір ясний?
Чи серце знайде згубу чи прощення —
про це почуєш по той бік труни.

І я тепер пізнав: не слід нізащо
жіноче серце ангельським вважать.
Я відтепер замкнув вуста, бо краще —
ніж поділяти згин — тебе не знать.

Бо це найгірше: кров затамувати
і давні рани в серці ізцілить,
та більше ангелів не зустрічати,
і серце, і вітчизну загубить.

Мав душу б я Версаля, й ти б постала
негадано отак моїм очам, —
на тебе кинувсь я б каскадом в шалу
і впав би із тобою в прірву й сам.

14 травня 1842 року

© Нащадки Євгена Дроб’язка

Редакція висловлює вдячність Артуру Рудзицькому за можливість публікації