Адам Міцкевич

Я мовлю сам собі…

Я мовлю сам собі , а з іншим — не до мови,
від полум’я в крові спочинку не знайду,
із іскрами в очах, сам зблід я на виду,
аж дехто голосно пита, чи я здоровий,
або про розум мій на вухо кида слово...
Отак я мучусь день. На ліжко ж упаду
в надії хоч у сні забуть свою біду.
Що ж! Серце пломінь мрій розпалює
ізнову.
Підхоплююсь, біжу, в думках шукаю
слів —
твоїй жорстокості завдать ударів грому,
які обдумував, шукав мільйон разів...
Але уздрю тебе — і зовсім несвідомо
спокійний знов стаю, зимніший від льодів,
з новою мукою мовчущий по-старому...

Чужа ти тонкощам

Чужа ти тонкощам , і мова не іскриться,
очима ти й лицем не краща від усіх, —
але побачити жадає кожен їх.
Простенько вбрана ти, а видно, що цариця.

Як в галасі й піснях юнацтво веселиться ,
розмову заведуть про подружок твоїх,
той сипле їм хвали, а цей знімає сміх,
та зайдеш ти, — святе мовчання воцариться.

Отак на учті десь митець підносив спів ,
і юрби у танках наповнювали зали, —
та раптом змовкло все, й ніхто не зрозумів,

не угадав , чому в задумі повставали.
Аж от сказав поет: «Це ангел пролетів!»
Всяк гостя вшанував, хоча не всі пізнали.

Осудить нас ханжа...

Осудить нас ханжа , розпусник осміє,
що хоч самотні ми, мов у відлюднім краю,
хоч молода вона і я її кохаю, —
я опускаю зір, а мила сльози ллє.

Боюсь її принад , вона ж, чуття своє
лякаючи, бряжчить кайданами відчаю,
в які недоля нас без жалю затискає...
Самі не знаємо, що в серці нашім є.

Чи біль , чи щастя це? Як чую я стискання
коханих рук, уста ж горять в словах признання,
чи можу, люба, я вважать це за страждання?

Коли ж по лицях нам потоки сліз біжать ,
коли до смерті дні зітхаючи спішать,
чи можна, люба, нам за щастя це вважать?

Юліюш Словацький

Сонети

І

Вже північ. Хмура тінь пів світу обіймає ,
а серце не дає спочинку почуттям,
женеться за давно утраченим життям,
зітхання із грудей щохвилі вилітає.

Хоч тіло стомлене вві сні відпочиває ,
та думка лине в край, де вільно мріям,
снам,
і мчить за привидом, мов шле він щастя нам,
до іншої душі душа й крізь сон волає.

Є цвіт , що, уночі розкривши пелюстки,
у сяйві місяця цвіте, росою вмитий,
аж поки вранішній зійде туман легкий.

Є серце , в глибині грудей кривавих скрите,
що спочива вночі, вночі слізьми облите,
а вдень, знеможене, ховає біль тяжкий.

ІІ

Ледь сонце випливе , сіяючи лицем,
ледь гляне на ясні та мовчазні долини, —
сльозою стане мла і на троянду сплине,
і та під росяним зігнеться тягарем.

Ледь дівчина мені засяяла вогнем ,
і ледь життя своє віддав я їй, єдиній, —
в сльозу обернене, розквітле щастя гине,
і погляд мій палкий туманиться плачем.

Хто в тебе в серці вмре , той, люба,
нещасливий;
нехай за днями дні все ллються, як лились,
та мукам цим моїм чи буде край колись?

Хай душі стрінуться у вічності
рухливій , —
твоя — мов день ясна, моя — потік
бурхливий,—
та навіть в небесах цим душам не зійтись.

III

Побила осінь цвіт на березі струмка ,
сухий кружляє лист, летить над головою.
Кораловим став дуб, береза — золотою,
і в душу ластівки турбота проника.

«Час відлітать!» — «Куди?» —
«Хай серце путь шука!
Час відлітать — нема душі моїй спокою!»
Тріпоче крильцями , вся сповнена журбою, —
схопилася — летить — майнула — і зника.

Гадала — прилетить по зимнім аквілоні
під стріху ластівка , де був їх тихий рай, —
та в моря глибині загинула бездонній.

Лауро , бідний я! Йдучи в далекий край,
я мрію, що вернусь спочить на милім лоні...
Даремні марення! Прощай, навік прощай!

IV

Душе! Засни , душе, що стільки мук
терпіла!
Твій ангел відлетів, без щастя ти скорбиш.
Тож спи, ах, спи, душе, аж поки полетиш
туди, куди тебе покличе божа сила.

Спи , серце, бо зоря твоя погасла мила!
Чого будитися, коли ти міцно спиш?
Спи, лютне, бо дарма, дарма в журбі дзвениш.
Невдовзі і мені судився сон — могила.

Отак бува: близький до смерті
мандрівник ,
отрути випивши до дна питво вогненне,
ще довго корчиться, не стулює повік.

Я щастя згубне пив , солодке та шалене,
і в ньому випив смерть і — я засну навік...
До сну ж... Нещасне, ах, нещасне серце
в мене!

V

Чи пломінь щастя знов для мене запала?
Чи висохне коли від сліз моя зіниця?
Та , що її кохав, мій ангел, чарівниця,
печалі із мого не прожене чола.

А з іншим ангелом якби колись зійшла
на змучене чоло знов щастя блискавиця , —
недовге щастя те, ізнов лице стемниться,
і серце в розпачі про давнє завола.

Троянда повесні цвіте і опадає ,
а часом восени розкриє знову квіт, —
та немічна й бліда тоді вона буває.

Не прийде щастя знов , як відверне свій
вид.
Все ж усміх інколи обличчя осяває,
та в тому усміху уже є смерті слід.

Вільно , 1827 рік

Гімн

О Маріє! Вірного надіє!
Слухай пісню , Мати Божа,
то батьки співають знов,

Волі зірка встала гожа ,
волі гучно вдарив дзвін,
волі кущ вогнем пішов.
О Маріє!
Пісню вільних від оков
хай від тебе прийме Син.

Рицарі , підносьте голоси!
Гримни, співе вольності живий,
і цареві башти потряси!
Хай піснями вольності зворушить
і холодний камінь край Неви:
адже й там є люди — адже й там є
душі!

Ніч була… Орел той двоголовий
спав на гострому верхів’ї даху ,
в кігтях держачи окови…
Чуєш? Вдарили гармати,
вдарили… і птах зі страху
знявся над собор хрещатий.
Глянув — і не стало сил йому
вільні бачити народи
в яснім сяєві свободи…
Затінку шука… летить в північну тьму.

О сором буде вам , литвини,
як в Гедимінових гаях
спочине той орел кривавий.
Нащадки не простять провини
тому народу, де цей птах
сховається в короні ржавій.

Перед чужими вам чоло хилити ,
а нам у власних впевнитися силах,
ми будемо на власних землях жити,
у власних засинать могилах.

До зброї , браття, всі до зброї!
Сьогодні наш народ із мертвих встав,
з безодні гноблення тяжкої,
із попелу наш Фенікс знову
злетів — народ! Владичицю прослав!
Співай, як у добу святкову!

О Маріє! Вірного надіє!
Слухай пісню , Мати Божа,
то батьки співають знов.
Волі зірка встала гожа,
волі гучно вдарив дзвін.
Вільних ллється буйна кров.
О Маріє!
Вільного народу кров
хай від тебе прийме Син.

1830 рік

До пані Йоанни Бобрової Муза польських митців-романтиків, зокрема Зиґмунта Красінського, Юліуша Словацького, Фридерика Шопена.

Якби вас на каскади вів я , пані, —
тоді слідами друзів щирих всіх
прийшов туди б, де в світлі порох тане, —
під тернський лавр чи гісбахський горіх.

І там я квіти у траві збирав би ,
а ви в думках сиділи б край скали,
мов ангел, — бо каскад вам крила дав би, —
ждучи, щоб місяць і пісні зійшли.

Коли б я на каскади вас привозив , —
лишив би, може, вас там назавжди,
окам’янив би співом, заморозив.
звелів над гробом — райдугам цвісти.

Але тебе не поведу я нині.
Вирує , мов каскадами вода,
Мій дух, вся кров моя, що в цій годині
на Польщу мріє впасти, — і спада.

Якби зайшла ти в джерело народне , —
було б тебе до світу не вернуть.
Ти ж нині виїжджаєш з ким завгодно
й боїшся брату руку простягнуть.

Байдуже польці , чим цей люд паризький
живе. Цікавості у тім нема,
бо в серці знов з перлової колиски,
як німфа, Польща устає сама.

Сьогодні на каскадах , в екіпажі
про давні сльози, про жалі глухі сумління
пані ні про що не каже
і очі дивляться... такі сухі!

Чи це прокляття , чи благословення —
це нині зимне серце, зір ясний?
Чи серце знайде згубу чи прощення —
про це почуєш по той бік труни.

І я тепер пізнав: не слід нізащо
жіноче серце ангельським вважать.
Я відтепер замкнув вуста , бо краще —
ніж поділяти згин — тебе не знать.

Бо це найгірше: кров затамувати
і давні рани в серці ізцілить ,
та більше ангелів не зустрічати,
і серце, і вітчизну загубить.

Мав душу б я Версаля , й ти б постала
негадано отак моїм очам, —
на тебе кинувсь я б каскадом в шалу
і впав би із тобою в прірву й сам.

14 травня 1842 року

© Нащадки Євгена Дроб’язка

Редакція висловлює вдячність Артуру Рудзицькому за можливість публікації