Адам Міцкевич
Я мовлю сам собі…
Я мовлю сам собі , а з іншим — не до мови,
від полум’я в крові спочинку не знайду,
із іскрами в очах, сам зблід я на виду,
аж дехто голосно пита, чи я здоровий,
або про розум мій на вухо кида слово...
Отак я мучусь день. На ліжко ж упаду
в надії хоч у сні забуть свою біду.
Що ж! Серце пломінь мрій розпалює
ізнову.
Підхоплююсь, біжу, в думках шукаю
слів —
твоїй жорстокості завдать ударів грому,
які обдумував, шукав мільйон разів...
Але уздрю тебе — і зовсім несвідомо
спокійний знов стаю, зимніший від льодів,
з новою мукою мовчущий по-старому...
Чужа ти тонкощам
Чужа ти тонкощам , і мова не іскриться,
очима ти й лицем не краща від усіх, —
але побачити жадає кожен їх.
Простенько вбрана ти, а видно, що цариця.
Як в галасі й піснях юнацтво веселиться ,
розмову заведуть про подружок твоїх,
той сипле їм хвали, а цей знімає сміх,
та зайдеш ти, — святе мовчання воцариться.
Отак на учті десь митець підносив спів ,
і юрби у танках наповнювали зали, —
та раптом змовкло все, й ніхто не зрозумів,
не угадав , чому в задумі повставали.
Аж от сказав поет: «Це ангел пролетів!»
Всяк гостя вшанував, хоча не всі пізнали.
Осудить нас ханжа...
Осудить нас ханжа , розпусник осміє,
що хоч самотні ми, мов у відлюднім краю,
хоч молода вона і я її кохаю, —
я опускаю зір, а мила сльози ллє.
Боюсь її принад , вона ж, чуття своє
лякаючи, бряжчить кайданами відчаю,
в які недоля нас без жалю затискає...
Самі не знаємо, що в серці нашім є.
Чи біль , чи щастя це? Як чую я стискання
коханих рук, уста ж горять в словах признання,
чи можу, люба, я вважать це за страждання?
Коли ж по лицях нам потоки сліз біжать ,
коли до смерті дні зітхаючи спішать,
чи можна, люба, нам за щастя це вважать?
Юліюш Словацький
Сонети
І
Вже північ. Хмура тінь пів світу обіймає ,
а серце не дає спочинку почуттям,
женеться за давно утраченим життям,
зітхання із грудей щохвилі вилітає.
Хоч тіло стомлене вві сні відпочиває ,
та думка лине в край, де вільно мріям,
снам,
і мчить за привидом, мов шле він щастя нам,
до іншої душі душа й крізь сон волає.
Є цвіт , що, уночі розкривши пелюстки,
у сяйві місяця цвіте, росою вмитий,
аж поки вранішній зійде туман легкий.
Є серце , в глибині грудей кривавих скрите,
що спочива вночі, вночі слізьми облите,
а вдень, знеможене, ховає біль тяжкий.
ІІ
Ледь сонце випливе , сіяючи лицем,
ледь гляне на ясні та мовчазні долини, —
сльозою стане мла і на троянду сплине,
і та під росяним зігнеться тягарем.
Ледь дівчина мені засяяла вогнем ,
і ледь життя своє віддав я їй, єдиній, —
в сльозу обернене, розквітле щастя гине,
і погляд мій палкий туманиться плачем.
Хто в тебе в серці вмре , той, люба,
нещасливий;
нехай за днями дні все ллються, як лились,
та мукам цим моїм чи буде край колись?
Хай душі стрінуться у вічності
рухливій , —
твоя — мов день ясна, моя — потік
бурхливий,—
та навіть в небесах цим душам не зійтись.
III
Побила осінь цвіт на березі струмка ,
сухий кружляє лист, летить над головою.
Кораловим став дуб, береза — золотою,
і в душу ластівки турбота проника.
«Час відлітать!» — «Куди?» —
«Хай серце путь шука!
Час відлітать — нема душі моїй спокою!»
Тріпоче крильцями , вся сповнена журбою, —
схопилася — летить — майнула — і зника.
Гадала — прилетить по зимнім аквілоні
під стріху ластівка , де був їх тихий рай, —
та в моря глибині загинула бездонній.
Лауро , бідний я! Йдучи в далекий край,
я мрію, що вернусь спочить на милім лоні...
Даремні марення! Прощай, навік прощай!
IV
Душе! Засни , душе, що стільки мук
терпіла!
Твій ангел відлетів, без щастя ти скорбиш.
Тож спи, ах, спи, душе, аж поки полетиш
туди, куди тебе покличе божа сила.
Спи , серце, бо зоря твоя погасла мила!
Чого будитися, коли ти міцно спиш?
Спи, лютне, бо дарма, дарма в журбі дзвениш.
Невдовзі і мені судився сон — могила.
Отак бува: близький до смерті
мандрівник ,
отрути випивши до дна питво вогненне,
ще довго корчиться, не стулює повік.
Я щастя згубне пив , солодке та шалене,
і в ньому випив смерть і — я засну навік...
До сну ж... Нещасне, ах, нещасне серце
в мене!
V
Чи пломінь щастя знов для мене запала?
Чи висохне коли від сліз моя зіниця?
Та , що її кохав, мій ангел, чарівниця,
печалі із мого не прожене чола.
А з іншим ангелом якби колись зійшла
на змучене чоло знов щастя блискавиця , —
недовге щастя те, ізнов лице стемниться,
і серце в розпачі про давнє завола.
Троянда повесні цвіте і опадає ,
а часом восени розкриє знову квіт, —
та немічна й бліда тоді вона буває.
Не прийде щастя знов , як відверне свій
вид.
Все ж усміх інколи обличчя осяває,
та в тому усміху уже є смерті слід.
Вільно , 1827 рік
Гімн
О Маріє! Вірного надіє!
Слухай пісню , Мати Божа,
то батьки співають знов,
Волі зірка встала гожа ,
волі гучно вдарив дзвін,
волі кущ вогнем пішов.
О Маріє!
Пісню вільних від оков
хай від тебе прийме Син.
Рицарі , підносьте голоси!
Гримни, співе вольності живий,
і цареві башти потряси!
Хай піснями вольності зворушить
і холодний камінь край Неви:
адже й там є люди — адже й там є
душі!
Ніч була… Орел той двоголовий
спав на гострому верхів’ї даху ,
в кігтях держачи окови…
Чуєш? Вдарили гармати,
вдарили… і птах зі страху
знявся над собор хрещатий.
Глянув — і не стало сил йому
вільні бачити народи
в яснім сяєві свободи…
Затінку шука… летить в північну тьму.
О сором буде вам , литвини,
як в Гедимінових гаях
спочине той орел кривавий.
Нащадки не простять провини
тому народу, де цей птах
сховається в короні ржавій.
Перед чужими вам чоло хилити ,
а нам у власних впевнитися силах,
ми будемо на власних землях жити,
у власних засинать могилах.
До зброї , браття, всі до зброї!
Сьогодні наш народ із мертвих встав,
з безодні гноблення тяжкої,
із попелу наш Фенікс знову
злетів — народ! Владичицю прослав!
Співай, як у добу святкову!
О Маріє! Вірного надіє!
Слухай пісню , Мати Божа,
то батьки співають знов.
Волі зірка встала гожа,
волі гучно вдарив дзвін.
Вільних ллється буйна кров.
О Маріє!
Вільного народу кров
хай від тебе прийме Син.
1830 рік
До пані Йоанни Бобрової Муза польських митців-романтиків, зокрема Зиґмунта Красінського, Юліуша Словацького, Фридерика Шопена.
Якби вас на каскади вів я , пані, —
тоді слідами друзів щирих всіх
прийшов туди б, де в світлі порох тане, —
під тернський лавр чи гісбахський горіх.
І там я квіти у траві збирав би ,
а ви в думках сиділи б край скали,
мов ангел, — бо каскад вам крила дав би, —
ждучи, щоб місяць і пісні зійшли.
Коли б я на каскади вас привозив , —
лишив би, може, вас там назавжди,
окам’янив би співом, заморозив.
звелів над гробом — райдугам цвісти.
Але тебе не поведу я нині.
Вирує , мов каскадами вода,
Мій дух, вся кров моя, що в цій годині
на Польщу мріє впасти, — і спада.
Якби зайшла ти в джерело народне , —
було б тебе до світу не вернуть.
Ти ж нині виїжджаєш з ким завгодно
й боїшся брату руку простягнуть.
Байдуже польці , чим цей люд паризький
живе. Цікавості у тім нема,
бо в серці знов з перлової колиски,
як німфа, Польща устає сама.
Сьогодні на каскадах , в екіпажі
про давні сльози, про жалі глухі сумління
пані ні про що не каже
і очі дивляться... такі сухі!
Чи це прокляття , чи благословення —
це нині зимне серце, зір ясний?
Чи серце знайде згубу чи прощення —
про це почуєш по той бік труни.
І я тепер пізнав: не слід нізащо
жіноче серце ангельським вважать.
Я відтепер замкнув вуста , бо краще —
ніж поділяти згин — тебе не знать.
Бо це найгірше: кров затамувати
і давні рани в серці ізцілить ,
та більше ангелів не зустрічати,
і серце, і вітчизну загубить.
Мав душу б я Версаля , й ти б постала
негадано отак моїм очам, —
на тебе кинувсь я б каскадом в шалу
і впав би із тобою в прірву й сам.
14 травня 1842 року
© Нащадки Євгена Дроб’язка
Редакція висловлює вдячність Артуру Рудзицькому за можливість публікації
