Адам Міцкевич. Колаж: Нова Польща

Річ Посполита — чия це спадщина?

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Згадуваний час від часу вислів «польська спадщина на Cході», як і аналогічна «німецька», може викликати зрозумілі асоціації з польським реваншизмом. Як розрізнити, що належить до польської спадщини, а що до української чи білоруської? Чи таке розрізнення взагалі можливе?

У XVI–XVIII ст. у центрі Європи функціонував державний організм із дуже специфічним устроєм, який сучасники називали просто Річчю Посполитою. З одного боку, це була монархія, оскільки найвища влада належала королям, а з іншого — демократія, так звана шляхетська, оскільки короля обирала шляхта і він не міг творити права без її згоди.

Крім того, Річ Посполита була дуалістичною — вона фактично складалася з двох держав: Королівства Польського і Великого князівства Литовського. Вони мали спільного правителя і сейм, але окрему адміністрацію, установи, скарбницю і військо, частково також окремі правові акти. Основний масив території Речі Посполитої становили землі, що належали Польщі та Литві на момент укладення цими державами унії (1569)Люблінська унія 1569 — угода про об’єднання Королівства Польського та Великого князівства Литовського в єдину федеративну державу — Річ Посполиту. й залишалися в межах країни до поділів (1772, 1793 i 1795), коли Річ Посполиту було розділено між Росією, Пруссією та Австрією.

Якщо спроєктувати тодішні кордони на теперішні, ці терени охоплювали центральні та східні регіони Польщі, західну частину України, всю Білорусь, майже всю Литву, південну Латвію, а також смугу території Росії вздовж кордону з Білоруссю. Наприкінці XVI і в першій половині XVII ст. влада Речі Посполитої сягала далі на схід в Україні й Росії, а крім того, охоплювала решту Латвії й південну Естонію. Коли іноді для спрощення всю цю державу називали Польщею, це не викликало сьогоднішніх національних конотацій.

Територія Речі Посполитої до 1772 року на сучасній мапі Європи. Джерело: Wikipedia

Річ Посполита, одна з найбільших держав Європи, була надзвичайно диференційована в релігійному, етнічному, культурному та економічному аспектах. Якщо говорити про віросповідання, в ній жили римо-католики, греко-католики, вірмено-католики, православні, старообрядці, лютерани, кальвіністи, аріани, меноніти та представники інших протестантських конфесій, юдеї, мусульмани і караїми, а подекуди збереглися також язичницькі культи; схожою була ситуація в етнічному аспекті: поляки, русини (українці й білоруси), росіяни, литовці, латвійці, німці, євреї, татари, караїми та інші. У цивілізаційному розумінні країна розкинулася між заможними осередками торгівлі загальноєвропейського значення (Ґданськ) та дикими пущами й болотами Полісся або безхазяйними українськими степами.

Річ Посполита перестала існувати 1795 року. У ХІХ ст. нащадки її колишніх еліт наполегливо, хоч і без успіху, намагалися її відродити. Однак коли після Першої світової війни міць держав-загарбників ослабла і в Центральній Європі могли утворитися нові держави, їм було надано національний характер. Спадщину Речі Посполитої в певному розумінні «присвоїв» польський націоналізм.

Це випливало з того, що національна свідомість поляків будувалася на фундаменті шляхетських традицій, слави колишнього Королівства Польського і Речі Посполитої, а також її мітологізованої ролі як «форпосту християнства» й опори католицизму. Цілком інакше трактували минувшину ідейні поводирі інших народів, що формувалися на землях колишньої Речі Посполитої.

Для українців, білорусів, литовців і латвійців ключовими були традиції селянства. Саме селяни, як вважалося, зберегли «дух народу», не піддаючись культурним впливам чужої влади (польської, російської, німецької та австрійської). З цієї перспективи спадщина шляхетської Речі Посполитої не була чимось привабливим. Тим часом поляки свідомо на неї покликалися — красномовним прикладом є те, що польську державу названо Rzeczpospolita (Річ Посполита), хоча в польській мові функціонує міжнародний термін на позначення демократичної держави: republika (республіка)Власне кажучи, саме слово Rzeczpospolita (Rzecz Pospolita) це дослівне латинське Res Publika, себто справа громади, загальна справа.. Міжвоєнну Польщу називають «Другою Річчю Посполитою», а сьогоднішню — «Третьою». З цього випливає, що до поділів існувала «Перша» Річ Посполита. Слід, однак, виразно підкреслити, що тоді вона не була, як дві наступні, просто «польською». Коли історики вживають детальнішу назву тієї колишньої держави, то пишуть «Річ Посполита Обох Народів» або «Польсько-литовська Річ Посполита». Пам’ятаймо при цьому, що і тут мова не про «національні» Польщу й Литву, а лише про Королівство Польське й Велике князівство Литовське.

Визначальною особливістю суспільства Речі Посполитої була його різнорідність. Хоча стосунки між групами, які її населяли, не завжди були доброзичливими, їхнє співіснування було чимось очевидним. Міграції, родинні зв’язки та асиміляційні процеси сприяли змішуванню населення різного походження й віросповідання. Як наслідок, зовсім небагато регіонів Речі Посполитої відзначалися однорідністю населення. Ці процеси не загальмувалися після поділів Речі Посполитої, а в багатонаціональних імперіях австрійських Габсбургів та російських Романових навіть пожвавилися.

У цьому контексті справжню революцію принесли національні рухи ХІХ ст. З їхньої перспективи багатонаціональна Річ Посполита і багатонаціональні імперії були пережитком минулого. Популярними були гасла, проголошувані прихильниками окремих національних держав. Свої права на землі Речі Посполитої до поділів заявляли поляки, українці, білоруси, литовці, латвійці, євреї, росіяни й німці. Але таких кордонів між перемішаними народами, які б задовольнили всіх, не вдалося визначити ані за етнічними, ані за історичними критеріями.

Національності і кордони

Де мав би опинитися Львів, заселений переважно поляками і євреями, але оточений українськими селами? Або німецький Торунь серед загалом польського населення Хелмінської земліпол. Ziemia Chełmińska; нім. Kulmerland; лат. Terra Colmensis.? Або ж сільські райони колишнього Великого князівства, де часто чергувалися села то з перевагою польського, то литовського, то білоруського населення, а в містечках переважали євреї?

Не краще було з історично-культурними аргументами. Звісно, Львів засновано у XIII ст. у державі руських князів Данила й Лева, але у ХІХ ст. як столиця Галичини (підавстрійської території з широкою автономією) він став чільним осередком польського політичного, наукового та мистецького життя. Вільно було історичною столицею Великого князівства Литовського, але не цілком ясно, чи це князівство — держава предків литовців чи білорусів. Адже, незважаючи на назву, в князівстві кількісно переважали русини і саме руська («старобілоруська») мова мала статус офіційної (аж до часу, коли її витіснила польська). Від трофеїв XVIII i XIX ст. не збиралися відмовлятися німці й росіяни, для яких Ґданськ та Київ стали важливими центрами відповідно німецької й російської економіки та культури.

Сучасний Львів. Джерело: Pixabay

А отже, спроба визначити в таких реаліях кордони між державами, здійснена після Першої світової війни, не мала шансів на втілення мирним шляхом. Політична карта міжвоєнної Центральної Європи сформувалася внаслідок багатьох конфліктів різного масштабу і рівня інтенсивности. Проти більшовицької Росії воювали поляки, українці й латвійці; литовці воювали проти німців; поляки боролися проти українців і німців; усі вони виступали проти євреїв, а необдумані дії великих держав Заходу радше підливали масло у вогонь, ніж вели до порозуміння.

Цілком інша ситуація склалася після Другої світової війни, коли лідери СРСР, США і Великої Британії на конференціях у Тегерані, Ялті та Потсдамі по-новому креслили мапу Європи. Цього разу все вирішували великі держави-переможниці, не питаючи думки менших держав і народів. Нові кордони постали внаслідок політичних переговорів і розкладу сил, етнічні відносини на цій території були враховані лише частково. У більшості випадків народи було поставлено перед фактом: вони мали достосуватися до встановлених кордонів. Відразу після війни німців і поляків переселили в нові межі їхніх держав, із Польщі виселили українців, а більшість євреїв, які вижили в Голокості, виїхала до Ізраїлю.

Пам’ять і суперечки

Землі, які відійшли до СРСР (а нині є частиною Литви, Білорусі й України), у Польщі досі сприймаються як мітологізовані «Східні Креси»Східні креси (пол. Kresy Wschodnie, від kres — «границя», «кінець», «край») — польська назва територій сучасної Західної України, Західної Білорусі й Литви, які колись входили до складу Речі Посполитої. Польські жителі цих територій, у тому числі репатрійовані до Польщі, часом називаються кресов’янами або кресов’яками..

Люди, які змушені були залишити свої домівки, зберегли й передали пам’ять про них наступним поколінням. Парадоксальним чином сприяла цьому атмосфера таємничости й характер «забороненого плоду», коли за комуністичної влади не можна було вільно говорити про польськість за східним кордоном ПНР.

Організації, які гуртують нащадків мешканців якогось населеного пункту чи регіону, не є, однак, чимось суто польським — такі товариства функціонують також серед німців чи євреїв. Водночас характерним явищем є вибірковість пам’яти, яка щоразу зосереджується на тому, що важливе для конкретної громади. Деякі міста на території сучасної західної Білоруси або України мають три «паралельні» історичні монографії: білоруською або українською мовами, польською, а також івритом або їдишем. Їхні автори нерідко опиралися на одні й ті ж історичні джерела, однак нічого не знали один про одного... Як гідний уваги виняток варто згадати книжку Шимона Редліха «Разом і окремо в Бережанах: поляки, євреї і українці у 1919–1945». У праці ізраїльського історика про його рідне місто спогади автора переплітаються з документальними даними та свідченнями інших людей, причому три групи населення міста трактуються на рівних засадах. Книжка вийшла англійською мовою, а відтак була перекладена івритом, польською та українською, що саме собою заслуговує на увагу.

Приклади «паралельної» пам’яти неважко знайти у багатьох сферах життя. До найочевидніших належить часте ігнорування другої сторони унійного союзу. Правителі Речі Посполитої у Польщі нерідко згадуються лише як «польські королі», а в Литві — тільки як «великі князі литовські». Історики також часто пишуть суто про «Польщу» або «Литву», забуваючи, що це були частини одного цілого.

Досі точаться суперечки про «національну приналежність» видатних постатей. Чи творець геліоцентричної системи Миколай Коперник (1473–1543), німецькомовний вармінський канонік, який в інтересах польського короля захищав дієцезіальне майно від хрестоносців, був поляком чи німцем? Чи руський князь Костянтин Василь Острозький (1526–1608), захисник кордонів Речі Посполитої й православної віри, був поляком чи українцем? А Адам Кисіль (1600–1653), православний сенатор, який прагнув порозуміння між козаками Богдана Хмельницького й владою Речі Посполитої? Чи гетьман і канцлер Великого князівства Литовського Лев Сапіга (1557–1633), який перейшов із православ’я на кальвінізм, а згодом на католицизм, був поляком, литовцем чи білорусом? А Адам Міцкевич (1798–1855), який у поемі «Пан Тадеуш» писав польською мовою про околиці білоруського Новогрудка «О краю мій, Литво»?

Картина Яна Матейка «Коперник. Бесіда з Богом», 1873 рік. Джерело: Яґеллонський університет

1904 року в Львові засновано спортивний клуб «Поґонь». Його назва нагадувала про історичний герб Великого князівства Литовського. Хоча Львів ніколи не входив до Великого князівства, був це впізнаваний символ колишньої Речі Посполитої, герб якої поєднував литовську/білоруську Погоню й польського Орла. Клуб припинив існування під час Другої світової війни. Після війни його традиції згадали на західному кінці Польщі в її нових кордонах й постала «Поґонь Щецин». Це цікаво ще й тим, що Щецин не має історичних зв’язків не тільки з Литвою, а й загалом із польсько-литовською Річчю Посполитою. Це портове місто впродовж кількох сторіч було столицею удільного Поморського князівства, а згодом входило до складу Швеції та Пруссії. Однак для його польських мешканців, переселених зі сходу, логічним було посилання на львівські й литовські традиції. А в самому Львові 2009 року перезаснували тамтешню «Поґонь», яка сьогодні пишається статусом найстаршого спортивного клубу водночас Польщі й України, хоча на момент заснування клубу 1904 року жодна з цих держав не існувала.

Процеси формування націй і держав дуже складні й тривалі. У кожну епоху люди звертаються до минулого, використовуючи ті його аспекти, які відповідають злободенним політичним чи суспільним потребам. Націоналістичний погляд на історію завжди означає її спрощення і пристосування до наперед прийнятих тез. Надзвичайно красномовним прикладом тут слугує доля колишньої Речі Посполитої. Успіхи й поразки об’єднаних Королівства Польського і Великого князівства Литовського не є «власністю» ані поляків, ані литовців, ані білорусів чи українців. Це спільна спадщина всіх народів, які проживали на території Речі Посполитої, у тому числі тих, яких на цих теренах майже не зосталося — євреїв і німців. Залишається тільки сподіватися, що колись відійдуть у минуле часи зведення рахунків і взаємних звинувачень у справі «загрози для спадщини [польської, німецької, української тощо]», натомість частіше й охочіше ми вбачатимемо в усіх пам’ятках Речі Посполитої нашу спільну спадщину.

Переклав Андрій Савенець

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Мельхіор Якубовський

Історик, мистецтвознавець, аспірант Варшавського університету. Займається історичною географією й історією ландшафту, рококо, а також…