Поховання та вшанування померлих — вічна потреба людини. Однак розмах похорону , а також багатство і довговічність надгробків можуть вельми різнитись. Нині поховання значно скромніші, ніж у минулі століття, особливо якщо порівнювати з похоронами соціальної еліти в епоху бароко. Давня Річ Посполита не стала винятком у цьому плані, ба більше: на її теренах постала специфічна пишна форма погребальної культури — pompa funebris (в перекладі з латини — похоронна пишнота).
Бароко захоплювалося смертю. В епоху , переповнену релігійністю, театральністю та любов’ю до різких контрастів, переходу людини з тимчасового у вічний світ приділялася надзвичайна увага. Після Тридентського соборуВідбувся в 1545-1563 рр. в італійському місті Тренто. Католицька церква наголошувала на благочестивій підготовці до смерті та «мистецтві доброго вмирання» (лат. ars bene moriendi). Смерть треба було прийняти й осмислити , адже тоді, в епоху численних лих голоду, епідемій та війн , вона була повсюдною. Тому в XVII-XVIII століттях європейців постійно супроводжувала зображена в образі скелета смерть. Саме тоді відродилися відомі з пізнього Середньовіччя іконографічні мотиви танцю смерті (danse macabre) та тріумфу смерті, вони доповнили вельми широку групу ванітативнихВід лат. vanitas — марнота. образів крихкості людського життя.
Танець смерті , Йоганн Рудольф Феєрабенд. Джерело: WikimediaВодночас священнослужителі та віряни розривались між християнською смиренністю та світським блиском , які тісно перепліталися в похоронних обрядах.
На відміну від інших країн , розкішні поховання в Речі Посполитій влаштовувались не тільки для монархів та аристократів, а й для загалу шляхетського прошарку, який був винятково численний. Найбільш розкішними були, звісно ж, королівські та магнатські похорони, що слугували взірцем для скромніших церемоній біднішої шляхти. Заклики моралістів до поміркованості та смирення перед смертю не знаходили відгуку, а зазначену в заповіті волю померлого про скромне поховання або ігнорували, або ж влаштовували два похорони: першого дня — згідно з бажанням покійного, а другого — відповідно до очікувань соціуму. «Бідний» похорон міг накликати на родину звинувачення у скупості.
Похорони магнатів часто обходились у цілі маєтки: сотні , якщо не тисячі, богослужінь за душу покійного, тріумфальні арки на шляху похоронної процесії, труна, оздоба храму, сотні свічок, особливе вбрання для учасників церемонії і, зрештою, належного рівня трапеза для гостей та найманих фахівців, виступи музикантів та навіть феєрверки на поминках.
З давньоримської традиції перейняли архіміма — вершника , що уособлював покійного. Він в’їжджав у церкву і театрально падав із коня, символізуючи смерть.
Окрім основних церемоній на місці поховання , влаштовували ще заупокійні богослужіння в столиці або родинних маєтках. Черговим приводом урочистостей були роковини смерті.
Над труною виголошували довгі проповіді й промови , перелічуючи чесноти та досягнення покійного і його родини. Рясно пересипані словами Святого Письма та цитатами праць античних авторів, вони були взірцями барокової ерудиції. Деякі з них пізніше видавалися — завдяки цьому до нас дійшов їхній зміст, що часто містив і описи поховального одягу. Один із таких творів присвячений похорону каштеляна У Речі Посполитій — друга за значенням посада в воєводстві, каштеляни також входили до складу польсько-литовського Сенату. Валентія Анквіча 1766 року. Одна тільки назва тексту складається з понад 80 слів , і загалом вона прекрасно передає барокову стилістику. Автор твору , проповідник Францішек Антоній Бетковський, почав із міркувань про неминучість і повсюдність смерті взагалі, а потім звернувся до особистості покійного.
Ось мертве тіло Валентія Анквіча з Пославіц , якого смерть, мов траву, в одну мить скосила і перед очі наші явила. О, немилосердна смерте, повна кості, але й злості, навіщо ти таку підлість, яку віками не спокутувати, вчинила ясновельможній цій сім’ї? Навіщо забрала коханого чоловіка, турботливого батька, позбавила вітчизну нашу достойного сенатора, а монахів — незрівнянного благочинця, доброго господаря? В образі одного ясновельможного каштеляна ми всі втратили все.
Відтак ішов розлогий , багатослівний, рясно наповнений латинськими цитатами перелік чеснот покійного та його роду, а також заслуг предків (аж до Х століття!) Промова закінчувалася прощанням від імені померлого каштеляна з монархом, високопоставленими світськими і духовними діячами, дружиною, дітьми і поіменно переліченими гістьми.
Труна на катафалку в костелі бернардинів у Лєжайську.Джерело: niedziela.pl
У костелі труну з тілом розміщували на спеціальному підвищенні — катафалку. Чудово збережений приклад можна побачити в костелі бернардинів у Лєжайську в Підкарпатському воєводстві: домовину тут розміщували на опорах у формі золотих черепів , які стояли на чорному постаменті з намальованими черепами — в князівській шапці, королівській короні, папській тіарі та єпископській митрі. Катафалки мали найрізноманітніші форми, в залежності від моди. Вони не обов’язково були чорними, про що свідчить відомий із акварельного малюнка рококовий рожевий катафалк Бриґіди Чапської з роду Дзялинських (1746-1762), виставлений на похороні в церкві реформатів у Пакосці на Куявах.
Катафалк міг бути оточений багатою декорацією , що часто-густо набувала архітектурних форм. Це називалося castrum doloris (лат. «замок скорботи»). Єдиний відомий збережений до наших днів зразок такої тимчасової споруди — castrum doloris із похорону Яна Кожбока-Лонцького, який пізніше встановили як балдахін над вівтарем у костелі в Лютомі (Великопольща) й ідентифікували тільки 2009 року під час реставрації. Інші приклади відомі лише з живопису й графіки того періоду.
Величезний вплив мали похоронні проєкти Джованні Баттисти Джизлені (1600-1672) , придворного архітектора правителів династії Ваза. Він поширював у Речі Посполитій популярні в часи римського бароко декорації в формі театральних куліс із численними імітаціями людських кісток.
Castrum doloris , який пізніше встановили як балдахін над вівтарем у костелі в Лютомі.Джерело: polskaniezwykla.pl
Castrum doloris Владислава IV (1648) у Вавельському соборі увінчує піраміда з черепів , яка до алегоричної та пропагандистської символіки декорації додає ще й ванітативне значення. Джизлені також проєктував оплакувальні хори зі скелетами замість колон та скелетами зі свічками в руках.
Найвідомішим творцем поховальних декорацій у Речі Посполитій XVIII століття був єзуїт Павел Ґіжицький (1692-1762) , також знаменитий численними архітектурними проєктами. Чудовим прикладом його діяльності слугує castrum doloris Анни Катажини Радзивіл із роду Санґушко (1747) у колегіаті в Несвіжі (на території сучасної Білорусі). Це була округла споруда, увінчана фігурою орла, що сидів під самим склепінням святині.
Castrum doloris Анни Катажини Радзивіл. Джерело: WikipediaҐіжицький також відповідав за декорації поховання Міхала Сервація Вишневецького (1680-1744) , які вважалися найкращими у всій Речі Посполитій. Міхал Сервацій був останнім представником великого роду, з якого зокрема походили Єремія, відомий противник повстання Хмельницького, та король Міхал Корибут. 1745 року вдова Текля Ружа з роду Радзивілів у своєму рідному місті Вишнівець на Волині влаштувала Міхалу Сервацію триденні похорони. Тоді місцевий костел кармелітів оздобили адамашком і шовком, вивісили портрети предків, встановили обеліск слави покійного з його зображенням та цитатами з античних творів, спорудили 27 тимчасових вівтарів, на яких відбувались сотні заупокійних мес. На знак того, що рід Вишневецьких перервався, розбили щит із їхнім гербом. Вдова так перейнялася величністю церемонії, що дорогі тканини купила в кредит.
Збереглася дуже детальна інструкція того , як мав виглядати похорон Павла Кароля Санґушка (1680-1750) в костелі капуцинів у Любліні, в тому числі й транспортування тіла з місця смерті в Загайцях на Волині. Описано зокрема свічі й смолоскопи, тканини для жалобного оббиття костельних стін, транспорту, одягу дворових, а також — катафалк, капелу й гарматні залпи, ескорт труни духівниками, солдатами, релігійними братствами та ремісничими цехами. У населених пунктах, що траплялися дорогою, слід було замовляти богослужіння і давати милостиню бідним, а в Любліні «по всіх костелах і церквах дзвонили в дзвони впродовж всієї процесії». Передбачено також і технічні питання: «До труни , в якій спочиває Тіло, як і до багатої труни, мають бути по два шкіряні ремені для того, щоб легше виймати разом обидві труни з каравану». Організатори похорону усвідомлювали , яке складне завдання стояло перед ними: затримати розкладання тіла під час транспортування та урочистостей. Щодо цього було передбачено два розв’язання: «Якщо Тіло не буде псуватися і віддавати запахом , можна його розмістити, прикривши, в пустій каплиці при трьох градусах, попередньо підготувавши цю каплицю. Якщо ж воно буде вельми псуватися, то краще його після вечірньої Служби, зачинивши костел, спустити в гріб, вийнявши з внутрішньої труни, а багату труну сховати на майбутній похорон».
Погляньмо , як справа виглядала з перспективи спадкоємця — організатора похорону. Міхал Казімєж Радзивіл «Рибонька» (1702-1762) в своєму щоденнику описав похоронні урочистості батька, Кароля Станіслава (1669–1719), які проходили в Мірі й Несвіжі 1720 року.
8 VII [ЕґзекваБогослужіння перед жалобною літургією. в Мірі]. Уранці правив превелебний ксьондз Пшебендовський біскуп Луцький , казання мав превелебний Чернєвський, архідиякон Білоруський. Після літургії проводжали Тіло з великою аппаренцією [урочистістю], а ми зі Всією родиною йшли за Тілом пішки аж за місто. Відтак Тіло поставили на спеціальний віз, біля якого полк тричі дав залп.
Провели Батька ввечері, о годині дев’ятій, так: ішли до самої Радавки, аж до парафіяльного Несвізького костела громади парами, у кожного в руці по свічі, відтак цехи і місто, після них полк піхоти , за ними ступали братства в каптурах, потім отці бернардини, домінікани, єзуїти в комжах, за ними клер дієцезії луцької і віленської, потім йшло три інфулати, чотири єпископи. За ними — шестикінний віз із Тілом; коні і люди в кармазинових каптурах, оксамитах, обшитих золотом, як і цалун, Покриття, яким накривають тіло, труну, катафалк. двадцять чотири дворових зі смолоскипами , також у каптурах. За цалун ми трималися ідучи за возом: спочатку родина, потім князь Радзивіл воєвода Новогродський із сином. Марціном, i так із цією скорботною пишнотою ми пройшли через місто. Отці єзуїти зняли з воза труни i, самі занісши до костелу, поставили на катафалк, який зі всім храмом був розкішно і дуже красиво освічений, тоді піший полк і драгуни тричі дали залп, а з замку гучно били гармати.
Незвичним і характерним елементом похоронної культури польсько-литовської знаті був натрунний портрет. Покійного зазвичай зображали на блясі , яку підганяли під форму однієї зі сторін труни і там же прикріплювали.
Натрунний портрет , покликаний нагадувати про померлу людину, зазвичай був реалістичний і неретушований. Тому збережені натрунні портрети — дуже цінна галерея облич людей минулих віків.
Натрунні портрети , Національний музей у Варшаві. Джерело: WikipediaНайбільше таких портретів збереглося у Великопольщі , а найбагатші колекції знаходяться в Музеї Мєндзижецької землі (Мєндзижеч) та Національному музеї в Познані. Варто наголосити, що натрунний портрет був явищем надконфесійним — загальним і для католицької, і для протестантської шляхти.
Після похорону натрунний портрет міг стати елементом надгробку або пам’ятника померлого , як, наприклад, у костелі бернардинів у Всхові. Так само вчиняли з вивішеними над похованням хоругвами. Виготовлені з крихкішого матеріалу, вони дійшли до наших днів у невеликій кількості. Одна з найцікавіших — надгробна хоругва Павла Дзялинського (близько 1594-1643 рр.), вивішена під склепінням парафіяльного костелу в Новому-Місті-Любавському.
Повторне використання натрунних портретів та хоругов підводить нас до теми подальшого вшанування пам’яті померлих. Свідченням піклування про душу була оплата численних мес або ж поручення духовенству (особливо в монастирях , які зводив небіжчик) довічно молитися за упокій.
Мирським свідченням пам’яті слугували надгробки , виготовлені ще за життя або після смерті — родичами. На відміну від Середньовіччя та Відродження, коли найрозкішніші надгробки встановлювались польським королям, в епоху бароко не менш цікавими були пам’ятники членам магнатських родів.
Багато сімей зводили собі усипальниці в вибраних костелах: у криптах ховали померлих членів роду й споруджували все розкішніші надгробки. Частина магнатських некрополів збереглася досі. Варто згадати могили Радзивілів у згаданому колегіальному костелі у Несвіжі або ж велетенські ренесансні й барокові надгробки , що сягають склепіння, в колегіаті (нині кафедральний собор) у Тарнуві, зведені на честь родів Тарновських та Острозьких.
Надгробок , зведений на честь родів Острозьких у Тарнові.Джерело: Wikipedia
На особливу увагу заслуговує постать Яна Доброґоста Красінського (1639-1717) , який не відзначився у політичній діяльності, але прославився як один із головних покровителів мистецтва бароко. Похований Красінський у заснованому ним костелі реформатів у Венґруві на Підляшші. Його виготовлений ще за життя надгробок знаходився над входом до ризниці, слугуючи тим самим символічною брамою смерті. Над погруддям покійного — великий медальйон, який на різьбленій стрічці тримає група путті. Фігури маленьких хлопчиків у мистецтві Ренесансу, бароко і рококо. На медальйоні — барельєфна композиція з повним репертуаром похоронних іконографічних мотивів.
Тут і прославлення покійного (таблиці з написами та елементи озброєння , так звана паноплія), і ванітативні мотиви, і символіка проминання (скелет, пісочний годинник, погаслі факели, розбита колона), і навіть апокаліптичні образи (розбитий глобус, з якого підіймається дим, і ангел із сурмою). Водночас композиція містить і промовисту барокову концепцію: скелет-смерть стріляє з лука у крука (цей птах зображався на гербі «Сліповорон» родини Красінських). Образ доповнюють фігури обабіч медальйона: Хронос (грецький бог часу) та уособлення Фортуни і Мужності.
Тим , що Красінський заповів поховати себе у Венґруві, він наголосив на винятковій важливості міста, яке придбав у протестантського роду Радзивілів, аби «повернути» його католицизму. Цим самим він порушив традицію родинних поховань у костелі в Красному на півночі Мазовії. Проте в Красному покояться дві дружини Красінського: він спорудив їм унікальний спільний надгробок (частково збережений) зі скульптурами жінок, що лежать у нічних сорочках.
Елементом композиції деяких із низки згаданих надгробків є смерть в образі скелета. Смерть також могла слугувати головним іконографічним мотивом. Вельми цікаво тему обіграли автори плит вармінських каноніків — Яна Шольца та Станіслава Буженського (обоє померли 1692 року) в соборі Фромборка.
На плитах зображений так званий скорботний скелет — замислений , він рукою спирається на пісочний годинник, символ плинності часу.
Надгробна плита Станіслава Буженського. Фото: Мельхіор ЯкубовськийІнколи форма надгробка мала наштовхувати на думки про смирення. Міхал Казімєж Пац (1624-1682) похований у заснованому ним костелі святих Петра і Павла у вільнюському районі Антакальніс. Велич роду виражалася у неоднозначному латинському написі на фасаді: Regina Pacis funda nos in pace («Царице миру , укріпи нас у мирі») , де присутня гра слів між прізвищем Пац та «мир» (лат. pax, у родовому відмінку — pacis). Із багатим скульптурним оздобленням храмового інтер’єру контрастував надгробок засновника: проста плита, навмисне розміщена на порозі, щоб нею топталися, з написом: Hic iacet peccator («Тут лежить грішник»). Однак усі знали , хто цей грішник, тому таке приниження покійного насправді можна вважати формою піднесення.
Кінець XVIII століття поклав край помпезності шляхетських поховань , Річ Посполита Обох Народів перестала існувати, а разом із нею поступово відійшли у минуле привілейоване становище та особлива культура польсько-литовської знаті.
Однак ще важливішими видаються великі цивілізаційні зміни. Епоха Просвітництва принесла мистецтво класицизму. Барокова пишність , пафос та рафіновані концепції поступились елегантній простоті та строгості. Культура європейських еліт зазнала незнаної досі уніфікації. Польська аристократія тепер жила за французькими канонами, які панували від Росії до Португалії. Яскраві звичаї давніх похоронів вийшли з моди. Однак це не означає, що похорони та надгробки втратили своє значення. У ХІХ столітті все ще виготовляли дивовижні катафалки, які використовувались на великих похоронних церемоніях. Навіть у XX столітті поховання могли бути надзвичайно розкішними, як, наприклад, урочистості після смерті маршала Юзефа Пілсудського 1935 року. На цвинтарях XIX-XX століть можна побачити безліч багатих і цікавих гробниць. Форми вшанування пам’яті померлих змінились , але не змінилася потреба пам’ятати.
Переклала Жанна Слоньовська
Стаття значною мірою ґрунтується на книзі: J.Chrościcki , Pompa funebris. Z dziejów kultury staropolskiej, Warszawa 1974.
