«А молоде кіно — вічне» 

Узбережжя Балтійського моря в Ястарні. Фото: Зоряна Вареня / Нова Польща

Містечко Ястарня розкинулося на вузькому пасмі Гельського півострова. Зліва його омивають бурхливі хвилі Балтійського моря, справа — спокійні води Пуцької затоки. У XVI столітті це було тихе рибальське селище, і його камерна затишність збереглася досі: тісні вулички між низькими будинками, рясні сади з маленькими вітрячками і маяк на пагорбі, що височіє над Ястарнею.

Щовечора на невеличкій білій будівлі в середмісті на вулиці Портовій, 8/10 спалахує неонова вивіска: Kino Żeglarz. Переступивши поріг, ніби потрапляєш в антикварну крамничку. На полицях — старі книжки про кіно, вінілові платівки й пожовклі квитки. На одних ціна — 30 злотих. На інших вона чорним маркером виправлена на 3 000 — кінотеатр пережив не одну епоху змін. Та найбільше кидається у вічі масивний старий кінопроєктор і бобіни з плівками. Стіни завішені кіноплакатами, фотографіями й численними автографами акторів і режисерів, які тут побували, зокрема Ґустава Голоубека, Пйотра Фрончевського, Збіґнєва Запасєвича, Єжи Гофмана.

У глибині холу — дерев’яні двері, що ведуть до кінозали. Біля екрана напис: «Години, роки плинуть, а молоде кіно вічне». Перед ним у напівтемряві — 195 старих, червоних, скрипучих крісел. Здається, в Ястарні (а там живе близько 4000 людей) не знайдеться жодного мешканця, який би не побував тут бодай раз. Кінотеатр трьох жінок, як його називають у народі, уже став частиною міської легенди. 

Кінотеатр Żeglarz. Джерело: Kino Żeglarz w Jastarni / Facebook

В їдальні «Яніна» 

У перші дні Другої світової війни Ястарню захопили німецькі війська й перетворили її на зону відпочинку й реабілітації солдатів Вермахту. Прагнучи розваг, окупанти облаштували в їдальні пансіонату «Яніна» кінотеатр. Він відразу полюбився військовим, адже на екрані крутили німецькі пропагандистські хроніки. 

Після закінчення війни постало питання: що ж робити з кінотеатром? Місцева польська влада не хотіла розвивати ідею окупантів. Однак гідної альтернативи не знайшли й кінотеатр залишився, але в ньому тепер показували тільки стрічки у дусі соціалістичної пропаганди.

Наприкінці 1950-х, після відмови від доктрини соцреалізму, в ПНР почала надходити світова кінокласика, що спричинило кінобум. 

Кінотеатр у Ястарні називався «Гель», як сусіднє містечко, і це часто завдавало логістичних клопотів. Пакунки з кіноплівками, які доставляли потягами, нерідко плутали, і ті, на яких був напис «Гель», часто потрапляли до Гелю, а не в однойменний театр у Ястарні. Через це кінопокази часто затримувалися.

Тому кінотеатр вирішили перейменувати. Кажуть, спершу комісія ніяк не могла придумати нову назву, і раптом хтось побачив на столі пачку цигарок Żeglarz (у перекладі «моряк» або ж «вітрильник»). Так і вирішили назвати кінотеатр. 

Кінотеатр Żeglarz. Джерело: Kino Żeglarz w Jastarni / Facebook

На хвилі кінобуму тут почало вирувати життя. Черги до кас стояли довжелезні, зали були переповнені, а глядачі, яким не вистачило місць, залюбки вмощувалися просто на підлозі. Деякі стрічки крутили десятки разів, бо люди приходили їх переглядати ще і ще. Більшість мешканців Ястарні і курортників ходили сюди на кіно по кілька разів на тиждень, особливо на мегапопулярні «Велику ілюзію» й «Віднесені вітром». Французька військова драма 1937 року режисера Жана Ренуара й американська історична драма 1939 року режисера Віктора Флемінга.

Окрім кінопоказів, в кінотеатрі відбувалися концерти й літературні вечори. Іноді приїздили циркові артисти з Чехословаччини. Żeglarz набув такої шаленої популярності, що часом глядачі буквально виламували двері до зали.

У 70-х приміщення відремонтували, залишивши лише дві оригінальні деталі — кахельну піч і ту саму табличку з написом біля екрана.

Та доленосним для кінотеатру став 1986 рік: в Ястарню завітало подружжя Боґдана та Уршулі Бліндових з донькою Даґмарою і просто закохалося в Żeglarz. Відтоді історія цього місця нерозривно пов’язана з цією родиною. 

Боґдан, Уршула та Даґмара. Джерело: Kino Żeglarz w Jastarni / Facebook

Боґдана Бліндова добре знали у кінематографічних колах: він 30 років займався кінотеатрами у повіті Вейгерово неподалік Ястарні. А потім з сім’єю подорожував Польщею і зупинявся у кінотеатрах, що мали гостьові кімнати для працівників кіногалузі. 

Боґдан був харизматичний і об’єднував довкола себе акторів, режисерів і загалом людей культури. Його важко було не помітити: чорний оксамитовий костюм, довгий плащ, білий шарф і чорний капелюх. Хоча нерідко Бліндов з’являвся і в яскравому барвистому одязі.

Боґдан та Уршула. Джерело: Kino Żeglarz w Jastarni / Facebook

Перше покоління. Боґдан і Уршула 

Одного червневого дня 1991 року Боґдан забіг додому у Вейгерові й вигукнув дружині: «Поїхали!». Жодного слова куди й навіщо. Вони сіли в машину й рушили в напрямку Гельського півострова. Дорогою Боґдан не витримав і зізнався: «Кінотеатр у Ястарні твій». Уршула перепитала, чи він його їй дарує, на що отримала ствердне «так». Вона підстрибувала на сидінні, розмахувала руками й обіймала Боґдана. І так — до самої Ястарні. 

То були часи приватизації, і родині вдалося перетворити омріяний кінотеатр на сімейну справу. Бліндові самі укладали репертуар, домовлялись про фільми, привозили бобіни, лагодили крісла й апаратуру, сплачували рахунки, розклеювали афіші, зустрічали глядачів і продавали квитки.

Боґдан, Уршула та Даґмара. Джерело: Kino Żeglarz w Jastarni / Facebook

Боґдан займався кінотеатром до останніх днів — він помер 1997 року від хвороби серця. Відтак Żeglarz перейшов у руки трьох жінок трьох поколінь: дружини Уршулі, доньки Даґмари та внучки Патриції. 

Уршула, яку називають Бабінексом (прізвисько вигадала онука), є душею кінотеатру. Її фах, щоправда, ніяк не пов’язаний з кіномистецтвом — юристка за освітою, вона все життя пропрацювала у відділі геодезії міськради Вейгерова. 

Зараз Уршула — зірка соцмереж Żeglarz: вона перевтілюється в героїв фільмів із репертуару свого кінотеатру. В її арсеналі десятки яскравих образів: Барбі, Брюс Лі, Малефісента, Дон Корлеоне, Фредді Мерк’юрі та багато інших.

Уршула в образі Брюса Лі. Джерело: Kino Żeglarz w Jastarni / Facebook

Друге покоління. Даґмара

Після смерті Боґдана найбільшу відповідальність за Żeglarz взяла на себе донька Даґмара. Вона, по суті, виросла у вейгеровських кінотеатрах: в дитинстві продавала й перевіряла квитки, допомагала батькові формувати репертуар, прибирала зали після сеансів. А в початковій школі впевнено заявляла: «Коли я виросту, буду керувати кінотеатром». І так воно й сталося.

У 90-х Даґмара спробувала себе в різних амплуа: працювала фотомоделлю, здобула титул «Міс липень» за версією читачів газети Wieczór Wybrzeża, отримала диплом з ресоціалізації, сертифікат дизайнерки інтер’єрів, права керування навантажувачем і навіть жовтий пояс з карате. 

Саме під керівництвом Даґмари минала золота доба кінотеатру в бурхливі 90-ті, коли батько через хворобу поступово відходив від справ. 

Уршула, Даґмара та Патриція. Джерело: Kino Żeglarz w Jastarni / Facebook

То були останні роки, коли той самий екземпляр фільму міг одночасно йти в кількох кінотеатрах. Позаяк стрічки були записані на кількох бобінах — трьох, чотирьох, а іноді й десятьох — бувало, покази в різних кінотеатрах починали з інтервалом у часі: щоби встигнути передати бобіни не перериваючи сеансу. Їх перевозили автівками, передавали потягами, щоб встигнути. Жодних затримок чи пауз — глядач не повинен був знати, що в кінопроєкторі змінюють плівки. У родині Бліндових ці часи згадують зі сміхом і ностальгією. 

Усе змінилося на початку 2000-х. У Ґдині відкрили перші мультиплекси — сучасні кінотеатри з кількома залами. У багатьох домівках уже були DVD-плеєри й почав з’являтися інтернет, тож люди дедалі рідше ходили в старі кінотеатри, й ті один за одним закривалися. 

Щоб утримати Żeglarz на плаву, Уршула й Даґмара вдавались до нестандартних ходів, наприклад, ні тлі великого кіноекрана ставили звичайний кольоровий телевізор і запускали на касетах «Рембо», «Командо», «Гарячу жувальну ґумку». Це виглядало кумедно й абсурдно, але глядачам подобалося.

Проте такі імпровізовані покази не давали належного прибутку, а кошти були потрібні і на оплату рахунків кінотеатру, і на виховання Патриції. Тому Даґмара поїхала на заробітки до Нідерландів. Вона працювала на виробництві салатів, складі квітів, м’ясокомбінаті, пакувала приставки PlayStation. Усі зароблені гроші передавала в Польщу на утримання кінотеатру й освіту доньки.

Уршула, Даґмара та Патриція . Джерело: Kino Żeglarz w Jastarni / Facebook

Найбільше Даґмара боялася, що Żeglarz доведеться віддати і глядацьку залу переоблаштують у якийсь мережевий продуктовий магазин. Та кінотеатр пережив і фінансову скруту 2000-х, і кризу пандемії коронавірусу. 

Зараз Даґмара, яка є майстринею на всі руки, сама і дірку в даху кінотеатру заклеїть, і шибку вставить, і гвинтик вкрутить, і пофарбує де потрібно. Жінка розповідає, що щороку в родині постає те саме питання: чи не час закрити кінотеатр, як це зробили інші у їхньому регіоні. Адже Żeglarz неприбутковий, а всі зароблені деінде кошти йдуть на його утримання. Та жодного разу жодна з трьох жінок не погодилася зачинити двері свого дітища, яке всі вважають останнім самобутнім кінотеатром на Гельському півострові.

Третє покоління. Патриція

У холі кінотеатру серед численних афтографів на стіні — записка у рамці, яку колись написав Боґдан: «Люблю свою Нотку». Ці слова адресовані Патриції. Дідусь часто повторював, що вона — мелодія його життя.

Патриція виросла кінотеатрі Żeglarz. У дитинстві могла вісім годин поспіль просиджувати в першому ряду на шостому місці. Тоді їй дозволяли дивитися майже всі фільми, крім «Ганнібала».

Патриція бере автограф у режисера Єжи Гофмана для колекції кінотеатру Żeglarz. Джерело: Kino Żeglarz w Jastarni / Facebook

Дівчина згадує, як колись, переглядаючи «Поросятко Бейб», посеред мультика випадково провалилася між сидінням і спинкою крісла. Хоч було дуже незручно, Патриція навіть не поворухнулась: вона добре засвоїла, що походить із родини кіношників, а отже, не має права нікому заважати під час сеансу.

Перший фільм, який Патриція запам’ятала з великого екрана, — «Титанік» у варшавському кінотеатрі Skarpa. Їй тоді ще не було й чотирьох. Білетерки не вірили, що така маленька дитина зможе висидіти до кінця фільму, який триває понад три години. Але Патриція чемно сиділа на колінах Даґмари, слухаючи, як по черзі мама і бабуся читали їх польські субтитри в обидва вуха, адже фільм ішов англійською.

Нині Патриція організовує події в кінотеатрі Żeglarz, веде соцмережі, формує репертуар. Вона заснувала Фонд Kino Żeglarz, який може приймати допомогу від приятелів кінотеатру і небайдужих любителів кіно (це й допомогло вижити у часи пандемії).

Черга до кінотеатру Żeglarz. Джерело: Kino Żeglarz w Jastarni / Facebook

Дивовижний Генрик

Неможливо не згадати ще одного героя цієї історії — Генрика — можливо, єдиного у світі глухого кінооператора. Колись його мама працювала прибиральницею у одному з кінотеатрів під керівництвом Боґдана. Малий Генрик, чекаючи на неї, постійно крутився біля кабіни проєктора.

На початку 80-х Боґдан запропонував Генрику без жодних курсів чи навчання скласти державні іспити на кінооператора — і той легко це зробив. Один із екзаменаторів навмисне приглушив звук стрічки — за мить Генрик уже стояв біля обладнання й налаштував гучність. Коли звук відновився він, усміхаючись, погрозив комісії пальцем. Кажуть, Генрик, який не чув, дивним чином відчував звук і апаратуру. 

Кінооператор Генрик. Джерело: Kino Żeglarz w Jastarni / Facebook

Під час сеансів він іноді коментував фільми жестами: якщо кіно подобалося — показував великий палець догори, якщо вражало — прикладав долоню до грудей і здіймав лікоть.

Генрик працював у кінотеатрі Żeglarz від самого початку, коли той перейшов у руки Бліндових, і до своїх останніх днів. Він помер 2004 року — доба плівкового кіно саме відходила в минуле, поступаючись цифровим проєкторам. Для Уршули, Даґмари та Патриції Генрик був членом родини. 

Більше ніж кінотеатр

Żeglarz — не просто місце перегляду фільмів. Сюди приходять поколіннями. Дехто вже понад сорок років не зраджує цьому екрана. Інколи люди тут проживають важливі життєві події: хтось зізнається у коханні, хтось робить пропозицію руки і серця, хтось святкує 18-й день народження. Глядачі повертаються в Żeglarz знову і знову, навіть якщо давно переїхали в інше місто чи країну. 

Постійні відвідувачі згадують показ «Міцного горішка» і жартують, що акторів в залі було більше, ніж на екрані: Пйотр Фрончевський з дружиною та доньками, Збіґнєв Запасєвич із дружиною, Маґдалєна Завадська з друзями. 

Прибирання кінотеатру Żeglarz. Джерело: Kino Żeglarz w Jastarni / Facebook

Кінотеатр Żeglarz має чимало традицій, наприклад, щовесни, зазвичай у квітні, в одні з вихідних тут організовують велике прибирання перед відкриттям сезону. На нього з’їжджаються друзі кінотеатру — ті, хто вважає себе частиною цієї особливої історії. Разом із Уршулою, Даґмарою та Патрицією вони прибирають кожен закуток, повертаючи в ці стіни затишок і чистоту.

На обід Патриція замовляє місцеву піцу, і всі розсідаються з коробками на сходах, у залі, на подвір’ї. Це час теплих спогадів, переповідання старих історій, дружнього гомону й сміху. А наступного ранку, після завершення робіт, всіх чекає прощальний сніданок, який готує Даґмара з Патрицією, — яєчня зі страусиних яєць.

Патриція зі страусиними яйцями. Джерело: Kino Żeglarz w Jastarni / Facebook

*

Ось так для трьох жінок трьох поколінь розпочинається новий сезон у кінотеатрі Żeglarz. І хоча їм доводиться постійно боротися з технічними несправностями й фінансовими викликами, вони тримаються. Як сказав колись Збіґнєв Запасєвич: «Żeglarz — маленький старий кінотеатр, що має одну особливу рису — він викликає залежність».

Даґмара, Патриція та Уршула біля кінотеатру Żeglarz. Джерело: Kino Żeglarz w Jastarni / Facebook

Тут усе не так, як у сучасних кіноцентрах. Тут панує тиша, близькість, інтимність зустрічі з кіно, що не губиться в шумі попкорну. Майже 90 років поспіль двері цієї кінозали відчиняються перед глядачами, для яких це вже не просто кінотеатр, а частина їхнього життя.

Редакторка Наталя Ткачик