Кажуть, незамінних людей не буває. Однак Ришард Капусцінський належить до тих, кого ніким не заміниш.
Він починав свою кар’єру як журналіст та репортер. Його творчість часто залічують до літературного репортажу, літератури факту, але її неможливо втиснути в рамки конкретного жанру, бо письменник гармонійно поєднував різні форми словесності — поезію, репортаж, есеїстику, фактографію та роздуми.
Нагадаю маловідомий факт: на початку 1960-х Капусцінський написав репортаж про перевезення тіла шахтаря із Сілезії на північ Польщі, звідки той був родом. Один польський письменник (не називатиму його прізвища), мабуть, вирішивши, що репортаж написав якийсь невідомий газетяр, розклав текст Ришарда на голоси й видав його як свою п’єсу. І її ставили. Капусцінський був людиною дуже скромною, проте до того, що і як пише, ставився серйозно. Тож він із редакцією газети Polityka, в якій тоді працював, подав на цього письменника до суду. Тим самим Капусцінський завоював нові симпатії читачів видання, на шпальтах якого поруч із його репортажем передрукували плагіат. Тоді я ще не знав Ришарда особисто, але подумав, що, даючи можливість розсудити самим читачам, він чинить дуже порядно і мудро.
Ще наприкінці 50-х Ришард Капусцінський став кореспондентом Польського агентства преси Polska Agencja Prasowa. (PAP) в Індії, потім його відправили до Африки — до Танганьїки. Материкова частина Танзанії, яка з 1961 по 1964 рік була окремою державою. Тоді ми й познайомилися. Наближався 1962 рік. Варто зазначити, що тоді більшість репортажів Капусцінського (якщо не всі) не була придатна до друку.
Редакція PAP вимагала від Капусцінського сухих, стислих, написаних офіційною мовою звітів, а Ришард писав літературні твори.
На щастя, на людей, які працювали в PAP, тексти Капусцінського справляли величезне враження. Їх вважали незвичайними. Тоді цензура «оберігала» суспільство від небажаної інформації, — я говорю це іронічно. Що призначене для простих людей, а що — для тих, хто ними править, вирішували цензори.
Тексти Капусцінського друкувалися у «Спеціальних бюлетенях». Сьогодні важко пояснити, що це було. Своєрідна форма друку, читати яку дозволялося лише керівній верхівці та головним редакторам газет. Туди потрапляли передруки з іноземної преси й ті матеріали кореспондентів PAP, які неможливо було опублікувати в нормальних виданнях, позаяк у них містилися дані, заборонені для пересічного читача: він мав бачити світ чорно-білим. І ось у цих спеціальних бюлетенях друкували Ришарда Капусцінського. Це тексти невідомі або маловідомі — він їх ніколи не перевидавав. А шкода...
Ришард Капусцінський створив унікальний вид літератури. Я вже говорив, що його неможливо покласти на якусь визначену поличку. Очевидно одне: це словесність на найвищому рівні. Капусцінський величезного значення надавав формі, стилю, слову. Він був мислителем і ерудитом, але писав із позиції звичайної простої людини, яка має вроджену мудрість, життєвий досвід, але зовсім необов’язково — освіту. Капусцінський зрозумілий усім. Його твори читають університетські професори й видатні мислителі, адже знаходять у них те, про що нездатні написати самі: вони не знають ні методу, ні способу писати про основні сьогодні явища — духовне життя інших.
Складність світу можна розкривати так, як її подають визначні соціологи й філософи. У середині 90-х Семюел Гантінґтон написав відому книжку «Зіткнення цивілізацій». У ній він змалював образ великих цивілізацій, що зазвичай ототожнюються з релігією й нездатні зрозуміти одна одну. Гантінґтона визнали мало не пророком. Крізь призму його книжки сьогодні намагаються пояснювати все, що відбувається у світі. Але це непорозуміння. Зіткнення цивілізацій не є неминучим, та й загалом це неправда. На мій погляд, текст Гантінґтона взагалі шкідливий, бо може відіграти роль самоздійснюваного прогнозу. Цивілізація — це комплекс позитивних цінностей (хіба що хтось вважатиме цивілізацією систему злочинів і смерті), норм, традицій та моделей поведінки, що охоплює не лише релігію, а й культуру та склад розуму.
Величезною заслугою Капусцінського, те, чого раніше ніхто не робив, було його прагнення бачити чужі цінності. Він не приймав позиції, властивої людям Заходу — Європи, Північної Америки. Не говорив про дистанцію, яка відділяє країни Африки, Азії, Латинської Америки від високорозвиненого світу. Він вважав, що вони рівноправні. Він долав страх перед чужорідністю, перед тим, що витворює у сучасному світі почуття крайньої невпевненості, — страх перед іншими цивілізаціями, культурами, іншими людьми. Завдяки йому невідоме ставало дедалі відомішим і зрозумілішим.
Досвід, який Капусцінський виніс із довоєнного Пінська — однієї з найбідніших провінцій на східних окраїнах тогочасної Польщі, — допомагав йому описувати світ бідноти, людей, які зазнавали дискримінації й переслідування.
Польські злидні, які у сто крат збільшилися під час війни, стали для нього точкою відліку. Завдяки цьому Капусцінський міг констатувати, що в порівнянні з тим, як живуть люди на інших континентах, страшна польська убогість — це багатство. Він не написав жодної книги про багату країну.
Чимало письменників із так званої периферії їде до Лондона, Парижа, Нью-Йорка. Зачаровані багатством Заходу, вони вважають, що потрапили у центр усесвіту. Капусцінський обирав зовсім інші шляхи, які вели із центру на периферію. Вона була для нього незрівнянно цікавішою. Виявилося, що люди, які населяють центр, захоплені тим, що він пише, набагато більшою мірою, ніж якби він писав про польську глушину або про ту глушину, яку являють собою багато західно- і східноєвропейських країн.
Капусцінського обожнювали в усьому світі, його перекладали найкращі перекладачі, причім перекладали багато. Слідом за Станіславом Лемом він став одним із найвідоміших польських письменників і понад 30 років зберігав за собою це місце. Деякі поетичні збірки Капусцінського вийшли італійською, позаяк в Італії було неймовірне зацікавлення його творчістю. Те саме в Іспанії й Латинській Америці, де він разом із Маркесом очолював школу журналістів.
Капусцінський приїхав до Швеції, коли я був там директором Міжнародного інституту дослідження проблем миру (SIPRI). Я подався з письменником на лекцію, яку він мав читати у величезній залі профспілок, розрахованій на кілька сотень людей. Був морозний лютневий день. Перед будинком юрбилися люди. Я подумав, що відбувається якийсь молодіжний захід, але виявилося, що це читачі, які прийшли на лекцію Капусцінського і яким не вистачило місць. Він погодився залишитися ще на день. Я ніколи не бачив, щоб якийсь письменник викликав такий інтерес.
Ришард Капусцінський умів заторкнути чутливі струни кожної людини. Він випромінював тепло та співчуття, входив у становище свого співрозмовника. Люди, які бодай раз його зустріли, були переконані, що він став їхнім близьким другом. Що він тільки їх і слухав. Чимало видатних особистостей із відомими іменами переконані, що тільки їх варто слухати. Вони підносяться над оточенням, відчувають себе носіями місії — і повчають «маленьких людей». З Капусцінським усе було навпаки. Він вважав, що кожен може сказати щось важливе, надзвичайне, глибоко особисте, і тому його варто слухати.
Його твори можна порівняти з творчістю Мікеланджело, який говорив, що професія скульптора напрочуд проста: потрібно тільки відсікти від каменя все зайве.
Капусцінський відсіював та відкидав непотрібне. Частинки цього відсіченого матеріалу — уривки з його роздумів, нотатки про прочитане, іноді якийсь афоризм, часто випадкові цитати — зібрані в книзі «Лапідарії». Таким чином читачі познайомилися з його творчим процесом, з його багатим духовним життям та інтелектуальними ресурсами. Писав він докладаючи великих зусиль, це була важка, ґрунтовна, каторжна праця.
Багато хто сприймав Ришарда як сильну людину, насправді ж його мучили різного роду недуги. Він вів надзвичайно жваве життя, брав участь у незліченних зустрічах, хоча погоджувався на це знехотя. Капусцінський вважав, що його відривають від головного — письмового столу. Але зустрічаючись із людьми, він дуже радів. Йому приносили задоволення незліченні премії, проте, з іншого боку, він не був їх колекціонером.
Улітку 2006 року Товариство імені Яна Блоха прийняло мене в ряди своїх почесних членів. Організатори хотіли, щоби промову з цієї нагоди виголосила якась поважна людина. Я запропонував їм звернутися до Ришарда Капусцінського. Його теплий і сердечний виступ був для мене набагато важливішим, ніж офіційні нагороди та премії. Слова Ришарда я слухав зі збентеженням, оскільки вони були сповнені, як належить у таких випадках, усіляких похвал. У відповідь я попросив, щоб він повторив свою промову на моєму похороні. Мені й на думку не спадало, що через кілька місяців я сам згадуватиму в промовах життя і творчість Ришарда Капусцінського.
Сьогодні, після його смерті, мені здається, що ніхто ніколи не замінить Капусцінського, а його книжки залишаться в скарбниці світової літератури.
Некролог публікувався у «Новій Польщі», № 2/2007.
Переклала Марія Шагурі
