Варшава, Польща
24 лютого, 22:40
Західним автовокзалом ходять розгублені люди з сумками. Приїжджає один місцевий автобус, від’їжджає. Решта їде в Україну.
Женя проводжає подругу і намагається не заплакати. Його брат поїхав в Україну кілька днів тому, до батьків. Почалася війна. Оголошено загальну мобілізацію, чоловіки від 18 до 60 не можуть покинути Україну. Женя говорить хрипко:
— Я на акції голос зірвав, верещав, як недоумкуватий. Я ніколи не пробачу. Мою маму! Ніколи не прощу, якщо з нею!.. Батько, серце у нього, і зараз. Не хочуть їхати, навідріз відмовляються. Тато каже: нехай видадуть автомат шматок городу захищати. Собаці 13 років. Собаку, яку ти з дитинства знав, треба присипляти, інакше батьки не поїдуть. Це як? «Нехай нас росіяни тут убивають, якщо їм хочеться». Брат дзвонить: ми їдемо. В Польщу? Ні, просто тікаємо від вибухів.
Люди чекають автобус до Львова, який ніяк не приїжджає.
Іванові — 19, він навчається в Брюсселі. Спеціальність — публічна історія та контрпропаганда. Дізнавшись про війну, він сів за комп’ютер і розробив маршрут додому. Перетнув чотири країни, потягами й автобусами. «Мама відмовляла, але як не їхати?» Чи розуміє він, що повернутися в Європу до кінця війни не зможе? «Мені все одно». Дзвонить мамі.
— Ну що, мамо, їду додому.
— Твої ключі в мене, я поклала в сумку, — каже мама.
В автобусі до Львова — майже самі чоловіки. Один сміється в слухавку: «Тікаю, чи шо? Навпаки — їду».
Всі безперестанку гортають інстаграм, лайкають. Акція протесту в Москві — лайк. Фото підбитої техніки — лайк. Відео з реанімації немовлят, перенесеної в підвал.
— У Каховці вже російський прапор висить, — каже один. 28 лютого воєнно-морські сили України повідомили, що українські військові, які служили на острові Зміїний, живі й перебувають у російському полоні.
Польсько-український кордон. Фото: Єлєна Костюченко / «Новая газета»Перемишль, Польща
25 лютого, 20:00
Біженців збирають на залізничній станції. Це один із дев’яти прикордонних пунктів прийому біженців. Склепіння, під ним — люди, яскраво-помаранчеві розкладачки. Гори води і булок із повидлом, українськомовні волонтери. Безкоштовні трансфери в польські міста.
Відколи почалася повномасштабна війна, Польща відкрила кордон з Україною. Зараз його можна перетнути без візи і закордонного паспорта — потрібен тільки український паспорт, для дітей — свідоцтво про народження.
Марія — 65 років — стояла на кордоні 20 годин, з 9-ї вечора до 3-ї дня, «не пила, не їла, в туалет не ходила».
— Це мені ще пощастило, що так мало стояла. А перейшла — напоїли чаєм, дали 300 злотих. Я поверну потім, я не бідна людина. Польща нас так прийняла! Я люблю Україну, але Польщу я теж люблю. Не можу натішитися, як нам допомагають поляки, як вони нас люблять, вітають.
Боляче говорити, але треба було давно готуватися до війни. Путін давно казав, що Україна — не країна, а ми — не народ. Просто ніхто не міг повірити, я не вірила.
І коли перша сирена лунала — я не вірила. Не можна давати злу відродитися, але що робити, якщо воно ось уже, якщо воно вже розправило крила?
Польський волонтер Шимон приїхав із сусіднього села, бо є автівка — він хоче возити людей у сусідні міста. Каже:
— У нас молоді дуже обурюються, що Польща не вводить війська на допомогу Україні. Україна зараз в тому ж становищі, в якому була Польща під час окупації 39-го. Ми бачимо дуже багато паралелей, бездіяльність просто нестерпна.
Польсько-український кордон. Фото: Єлєна Костюченко / «Новая газета» Прикордонний пункт Медика – Шегині, Польща – Україна
25 Лютого 23:00
На польській стороні є вода та їжа, на українській — нічого.
Я бачу їх через решітку. Черга не схожа на чергу — в накопичувачі перед українським кордоном щільний натовп, понад тисячу осіб, одні жінки та діти. Натовп є і за накопичувачем. Люди стоять на землі, на розтоптаній до пилу торішній траві, багато хто загорнутий у ковдри. Діти, навіть найменші, стоять поруч із дорослими. Немовлят тримають на руках. Я бачу жінку, яка кладе пакет із дитиною на сумку. Інша сидить скраю черги, скорчившись і сховавши дитину між колінами та животом.
Біля них — валізи, клітки з домашніми тваринами. Ознаки мирного життя.
Це люди, які перетинають кордон пішки. Є ще автомобільна черга — машини стоять двома рядами, які розтягнулися на 30 кілометрів углиб країни. Окремо — здається, швидше — пропускають автобуси. В автобуси потрапити неможливо.
Український прикордонник підсаджує в автобус, який вже перетнув кордон, громадянку Росії — її не пустили в Україну. Людей із російськими і білоруськими паспортами в країну не пропускають.
— Немає місця, — каже водій.
— Зараз я ретельно автобус перевірю, — каже прикордонник. — Будь людиною, ти. По-людськи кажу — посади жінку до Варшави.
— Ти мені наказуєш?
— Наказую. Ти — людина, і вона — людина.
Я переходжу кордон пішки з жінкою, яка несе ящик із апельсинами — їх дали поляки «для українських дітей». Молода прикордонниця з автоматом показує нам прохід в лабіринті автобусів.
Виявляється, ця тисяча жінок і дітей — ще не весь натовп. Основне скупчення людей — за блокпостом українських прикордонників, розташованим за 1,5 кілометра від кордону. Щоб не створювати хаосу. Там же чоловіки залишають жінок, щоб повернутися назад в Україну.
Ми з Мішею й Славіком пішки йдемо від польського кордону в бік Львова. Міша — з Закарпаття, Слава — з Тернополя. Міші — 38, Славі — 39. Вони тільки познайомилися тут, обидва щойно відправили дружин із синами через кордон і тепер «зовсім спокійні». Від Мостиська — найближчого містечка — до кордону вони, їхні дружини і діти, йшли пішки. Це 18 кілометрів. Тепер 18 кілометрів треба пройти назад, до Мостиська. Звідти можна спробувати доїхати до Львова, а вже зі Львова — дістатися дому і чекати повісток на війну.
Хлопці по черзі тягнуть мою сумку з бронежилетом.
Про війну розмовляти не хочуть. Міша розповідає про курорт Теплі Води, на якому працює. Гарячі термальні джерела б’ють з-під землі, можна відпочити, і шашлична є. Славік оповідає, як він возить атракціони північною Європою і катає дітей — робота мрії.
— Ми дуже добре жили, — каже Слава. — Правда. Настільки добре, що так і не буває.
— Зате про коронавірус усі тепер забули, — каже Міша. — Всім все одно на коронавірус.
Ми йдемо кілометр за кілометром уздовж черги намертво застряглих автівок.
З темряви нам назустріч ідуть люди, люди, люди. Валізки на колесах торохкотять асфальтом. На повідках ведуть собак — ніжні кокер-спанієлі з довгими вухами, маленькі лисичкоподібні японські песики, декоративні породи з минулого, мирного життя. Собаки граються одна з одною і, схоже, задоволені прогулянкою.
Дорогою нам трапляється три автозаправки. У кожній, як і раніше, працює по дві дівчини. Дівчата побоюються, що не впораються з натовпом, тому черга чекає зовні. На вулиці -6. Всередину пускають погрітися тільки дітей. Щоб купити воду або горнятко кави, треба відстояти щонайменше дві години.
Люди стоять в тиші, сил розмовляти ні в кого немає. Жінка записує голосове повідомлення на телефон:
— Вони нас не вб’ють, а будуть мучити і ґвалтувати. Брати в полон.
Поруч скляний намет страхування Insurance universalna. Виходить працівниця, збирає дітей і заводить їх усередину, щоб напоїти чаєм.
Ми йдемо всю ніч. Машини не закінчуються, люди, що прямують нам назустріч, не закінчуються.
Назустріч ідуть темношкірі дівчата з Бангладеш — студентки Київського медичного університету — тягнуть валізу, обв’язану хусткою, ручка зламана. За ними йде Бату з Конго — інженер, теж тут навчався, але вже закінчив університет, привіз друга, щоб показати Україну. «Посольство каже, треба чекати літака з Києва. Але ми вирішили, що пішки надійніше».
Чорний джип намагається прорватися зустрічною вздовж черги. Напереріз із ряду автівок вистрибує чоловік, світить ліхтариком. На передніх сидіннях — чоловік і юна дівчина, мружаться від світла. До джипу підбігає жінка: «Що ви робите? Як вам не соромно! Тут жінки, діти, ми добу стоїмо». — «Розвертай, тварюко!» — кричить чоловік. Але поліції тут немає, і джип проривається вперед, їде далі.
Мостиська. Фото: Єлєна Костюченко / «Новая газета»Мостиська, Україна
26 лютого 7:00
У Мостиська ми заходимо під сирену цивільної оборони. Мостиська пахне свіжим хлібом.
— Оле, оле, оле, оле! Україна — вперед! — п’яний хлопець танцює на розділовій смузі. Поруч волонтери в жовтих жилетах регулюють рух, п’яного ігнорують.
Автостанція зачинена. Перед нею — натовп жінок із дітьми і немовлятами — чекають можливого автобуса в бік кордону.
Жінка-двірник, яка поруч замітає тротуар, раптом починає кричати:
— Та нехай нас москалі вже захоплять! Що це за влада, яка не може автобуси організувати! 15 кілометрів провезти жінок і дітей не можуть!
Повітряна тривога не припиняється. Ніхто не звертає уваги.
Львів, Україна
26 лютого 12:00
Підлітки дивляться в телефоні відео: Україна закликає Червоний Хрест вивезти тіла росіян. Дівча років п’ятнадцяти каже: «Ну, вже ні, не треба. Нехай нашу землю удобрять, удобрять добре».
У Львові закриті кав’ярні, манікюрні салони, магазини з одягом. Відчинені продуктові. На передмістях почали організовувати блокпости. У місті оголошено комендантську годину з 22-ї до 6-ї ранку. Паніки немає.
У Будинку малятка організували перевалочний пункт для біженців, інший — у школі № 50. Гуманітарну допомогу збирають по школах. Львів’яни пускають біженців на квартири, в декого живе до 30 людей, готелі здають ліжко-місця замість кімнат. Сьогодні очікують прибуття трьох потягів із Києва. Кажуть, на ці поїзди пускають без квитків, «мета — вивезти всіх, кого тільки можна».
Мер Львова Андрій Садовий повідомив у твіттері: «У районі Бродів о 9-й ранку на трьох гвинтокрилах висадився російський десант. Близько 60 осіб. Наші війська дали відсіч. Зараз вони відступають у бік лісу в район Лев’ятина». СБУ спростувало цю заяву, але львів’яни вірять меру.
Броди — це за 90 кілометрів від Львова.
Львів’яни кажуть:
— Висадка в Бродах — це кінець. Не розумію росіян. Вони кидають солдатів у незавойовану країну, вони всі гинуть. На що вони розраховують? Жертвують солдатами, щоб нас налякати? Та це командири-злочинці.
— Я у Львові народилася, тут виросла. Говорила і говорю російською. Слова до себе поганого не почула. Син навчався в російській школі, їх тут шість. Я дуже хотіла, щоб він прочитав Достоєвського, Чехова. Але я його забрала звідти — з тих пір, як там почали відзначати День російської весни. Достоєвського сам прочитає, якщо захоче.
— Коли наших львівських 2014-го відправляли на Донбас, я все думала — молоді тіла. Який жах. І зараз я думаю і про наших, і про росіян — молоді тіла, і їх зараз порубають. Я тільки про це і думаю.
Відсьогодні, згідно з розпорядженням, відкриті всі підвали. Старший по будинку Анатолій обладнав лавочки, поставив воду і склянки.
— Лавочки погані, з ящиків. У мене на балконі були хороші, а я їх викинув, ідіот. Ремонт робив у квартирі, пів року, день у день. Окопи чи що мені треба було рити? А які окопи, коли вони б’ють із повітря? ПВО нам треба було піднімати.
На ринку приймають долари по 30 гривень, продають по 37.
Учора повітряна тривога у Львові звучала п’ять разів. Люди біжать до підвалів. Вибухів не чути.
Переклала Наталя Ткачик
