Маґдалєна Ріґамонті: Якою мовою ви думаєте?

Сергій Боков: Більше російською. Проте зазвичай розмовляю суржиком і думаю суржиком. Я живу в Шостці — неподалік кордону з Росією , за кілька десятків кілометрів. Ви мене питаєте про мову... Тут винна не російська мова, а люди, для яких вона рідна. Мова не вбиває людей, не вбиває мирних жителів, не стріляє в них, не переїжджає їх танками. Повторюся: мова не винна, винні росіяни, які прийшли на нашу землю і вбивають, грабують і ґвалтують. Те, що відбувається — злочин.

Мені є з чим порівняти , адже в моїй родині жива пам’ять про Другу світову війну. Мій дід воював. Дід моєї дружини воював. Вони часто про це розповідали. І з їхніх розповідей виходить, що навіть німці, нацисти не поводилися так , як поводяться в Україні сучасні росіяни.

МР: Вони отримали наказ і воюють.

СБ: Ні , вони отримали наказ і вбивають. Вбивають мирних жителів, жінок, дітей, вбивають нас. Я говорю не про солдатів, а про простих людей, звичайних селян і містян. Я можу розповісти на власному прикладі, з власного досвіду, судячи з бою, який ми вели.

Російська військова техніка в Україні , 2022. Джерело: Міністерство оборони України

МР: В якому ви втратили ногу.

СБ: Я поки що не хочу говорити про себе. Вони своїх поранених давили танками. Розумієте? Лежить російський солдат , піднімає руку, показує, що він живий, що йому потрібна допомога. Вони з танків це бачать і... І один танк їде прямо на того хлопця і переїжджає його. Туди-сюди, туди-сюди. Так, щоб від хлопця нічого не залишилося. Свого брата переїхали. Тільки б не підбирати поранених.

МР: Ви це самі бачили чи хтось розповідав?

СБ: Я бачив це зблизька , з відстані кількох десятків метрів, може, з тридцяти.

МР: Ви впевнені , що він був при свідомості?

СБ: На сто відсотків. Хлопець підняв руку , хотів, щоб його врятували, просив про це, а вони його танком переїхали. На війні буває, що люди стріляють один в одного. Солдати в солдатів. Одні гинуть, інші поранені. Росіянам байдуже. Якщо ти поранений — тобі кінець. Краще, щоб ти не вижив. У них немає ні до кого жалю, співчуття. Від пораненого жодної користі.

МР: Коли ви заплющуєте очі , ви бачите ці сцени?

СБ: Це не кіно.

Російська військова техніка в Україні , 2022. Джерело: Міністерство оборони України

МР: Я знаю.

СБ: Мені не потрібно заплющувати очі , щоб це бачити. Над нами літали наші дрони, які це знімали, знімали бій. Я переглянув це вже кілька десятків разів. Я постійно вмикаю і дивлюся.

МР: Навіщо?

СБ: Не знаю , але відчуваю таку потребу повертатися до того, що сталося.

МР: Ви дивитеся і…

СБ: І нічого.

МР: Ненависть , злість?

СБ: Безпорадність. Я за характером людина спокійна. Я навіть спокійно переглядаю той фрагмент , коли в мене стріляють. Коли танк вистрілив, то нижче коліна майже нічого не залишилось. Звисав тільки клапоть штанів, шматок моєї шкіри, мого м’яса. Стопа валялася десь неподалік.

МР: Як можна спокійно на таке дивитися?

СБ: Можна. Коли я йшов на війну , я зважував ризик і ціну, яку можу заплатити. Коли снаряд влучив у ногу, я зрозумів, що з мене так швидко ллється кров, так хльостає, що мені залишилося жити, може, дві-три хвилини, що я просто зараз стечу кров’ю. Я подзвонив дружині. І… попросив у неї пробачення. Я сказав, що втратив ногу, що ось-ось втрачу свідомість і прошу мене простити.

МР: І вона плакала?

СБ: Ні , вона почала молитися Божій Матері. Схоже, вона вимолила моє життя. У мене не було джгута, але в цю мить неподалік опинився товариш і віддав мені свій, просто кинув мені. Пластмасова пластина на джгуті тріснула. Я кричу до іншого товариша, щоб дав мені джгут. А він нічого не чує: через вибух втратив слух. На щастя, ненадовго. Він почув. Я перетягнув ногу і знову почав стріляти.

МР: А ви бачили снаряд , який летів у вас?

СБ: Він прилетів зліва , а я стріляв праворуч. Я нічого не помітив. Росіяни попали в акацію. Вона впала, я підповз до неї, лежав за цим деревом хвилин двадцять. Акація мене захищала. Я тільки чув, як вони говорять: «Поранених добивати. Усіх поранених добивати».

МР: А де зараз ваша дружина?

СБ: За 300 кілометрів від мене , з нашим синочком, якому два роки і сім місяців. Вони в нашому домі.

МР: Чому вона не втекла до Польщі?

СБ: Немає як , міст підірваний. Сьогодні на наше місто впало дві російські ракети. Там пороховий завод, а росіяни хочуть його знищити. Ми телефонуємо одне одному, вона каже, щоб я повертався, що вона лікуватиме мене, доглядатиме за мною, піклуватиметься. Я лежу в госпіталі в Києві. Знаю , що на першому поверсі, в хірургії.

МР: Я чую , ви курите.

СБ: Так , мені дозволяють. Так би я вийшов з палати. Але не маю ноги, не можу.

Російська військова техніка в Україні , 2022. Джерело: Міністерство оборони України

МР: Ви воювали під Києвом.

СБ: Ми довго їхали , щоб захищати підступи до Києва. 27 годин. Була лише одна зупинка. Ми не знали, куди їдемо і якою дорогою. Кружляли, щоб не наткнутися на російські танки. Вийшли у місті Козелець, за 70 кілометрів від Києва. 700–800 солдатів. Там нас почали дислокувати.

Але спочатку 24 лютого під ранок , близько 5-ї, я був удома. Сигнал, що Росія вторглася в Україну, що вона скидає бомби на наші аеродроми, руйнує стратегічні об’єкти, військові казарми. Неподалік від нас вдарила ракета, вбила 70 солдатів. Одразу, одним махом. Я живу біля своєї частини. О 5:20 задзвонили, о 5:40 я вже був у частині, в казармі, уже отримував зброю. І в одному місці водночас зібралася тисяча солдатів. Я боявся, що в нас влучить ракета, бомба, що всіх нас уб’є, в одну мить.

МР: Ви професійний військовий.

СБ: Уже п’ятнадцять років.

МР: Військові до війни готуються…

СБ: Так , але ніхто не знав, яка повномасштабна війна насправді. Я до самого кінця не вірив, що Путін вторгнеться в Україну. Я був шокований. Я ніколи не хотів війни. Але ми повинні захищати батьківщину. І якби в мене зараз були обидві ноги , я б одразу встав і пішов воювати за свою країну. Настрій такий, що українці хочуть воювати і ніхто не збирається здаватися.

МР: Що б ви сказали росіянам?

СБ: Мої друзі весь час їм щось говорять. Російським військовополоненим , солдатам. Навіщо ви прийшли? Це незалежна держава , це наша земля, ми вас не запрошували, що ви тут робите? Ідіть додому. Ідіть звідси. Ви тут не потрібні.

Проте я бачу , що ці слова не діють. Ці люди нас слухають, але не чують. Я знаю, що багато з них бояться повертатися додому. Їм погрожують, що якщо вони не завоюють Україну, якщо не переможуть, то потраплять за ґрати на 10–15 років. Але їхній страх потрапити у в’язницю все одно не виправдовує того, що вони роблять з нашою землею.

Я на власні очі бачив , що вони витворяють. І в Заліссі, в селі, де ми воювали, за 30 кілометрів від Києва. Тоді, 8 і 9 березня... Спочатку дзвінок з тероборони, що росіяни захопили двох людей. Чуємо, що росіяни в’їхали в село, стріляють по всіх, по людях стріляють. Потім я почув голос росіянина: «Ти кому , б***ь, дзвониш?» Потім постріли , потім тиша, довга тиша.

МР: Вони вбили того хлопця.

СБ: Вбили. Потім з його мобільного почали надходити смс-ки: приходьте за нами , врятуйте нас, ми в селі, допоможіть. Це була пастка. Вони не дзвонили, а писали смс-ки. Ми зразу все зрозуміли. У село заїхала величезна колона, 85 танків та іншої техніки, всього понад сотню.

Російська військова техніка в Україні , 2022. Джерело: Міністерство оборони України

МР: А вас скільки?

СБ: П’ятнадцять.

МР: П’ятнадцять хлопців на 85 танків?

СБ: Стільки нас було у селі. Решта десь далі. Ми вирішили згрупуватися. Там неподалік проходить траса Чернігів — Київ. І всі мої пішли , а я залишився біля блокпоста, на в’їзді в село.

МР: Чому ви залишилися?

СБ: Ми не йшли групою. Кожен намагався дістатися самостійно. Я вирішив , що залишуся тут. Чекав, що буде далі. І коли вони під’їхали, то відразу почали стріляти з танків. Я бачив, як вони стріляли по будинках. Просто так, з танків. Стріляли по звичайних людях, по домівках, де ці люди жили, спали, їли. Вони добре знали, що тут уже немає наших солдатів. Вони знаходили цивільних, які там ще залишилися, і просто їх вбивали. На щастя, багатьом жителям цього села вдалося вчасно втекти. Росіяни діяли так, наче не хотіли нікого залишати тут живим. Шукали живих і розстрілювали. Людину за людиною. Крім того, грабували, виносили з будинків цінні речі. Наче забирали воєнну здобич.

МР: З якої відстані ви це бачили?

СБ: З приблизно 150 метрів. Дивишся на це і нічого не можеш зробити. Жахлива , паралізуюча безпорадність. Розумієш, що нічого не можеш. Нічого. Що можна намагатися кричати, рятувати, але наперед відомо, що тебе вб’ють, розстріляють. Я сидів там десь чотири години, з 10-ї ранку. Сидів і, чесно кажучи, не знав, що маю робити. Я не знав, чи не спіймали моїх хлопців, чи не потрапили вони в якусь пастку. Я дивився на свій телефон, дивився на те, що роблять росіяни, на те, як вони весь час гатять із танків та автоматів. Вони стріляли безперервно.

МР: Був сильний шум?

СБ: Я сидів біля сосен , здається. Один снаряд упав за 50 метрів від мене, але той тріск, той гуркіт був такий сильний, що сипалися голки, і я був весь у них. Повністю вкритий голками. Хвоя, пилюка, земля — усе це летіло на мене.

МР: Ви вірите в Бога?

СБ: Вірю.

МР: Чому Бог послав вам такі сцени?

СБ: Думаю , те, що відбувається — розплата за гріхи. Я не можу це пояснити іншим чином. Це важко. Через чотири години задзвонив мій телефон. Товариш з підрозділу. Звісно, я боявся, що це росіянин, що наших уже схопили. Я відповів і це таки був товариш. Він дав координати, сказав, де вони, в якому напрямку мені потрібно йти лісом. І я пішов.

МР: Ви бігли , повзли?

СБ: Йшов. Я прослизнув у ліс і відчув себе в безпеці. Я знав , що росіяни не зайшли в ліс, залишилися на території села. Я ж бачив, що вони розбрелися всіма вулицями, вривалися в будинки, стріляли. Згодом, коли я вже зустрів своїх, там був один хлопець із тероборони, який родом з цього села — він дуже добре знав, що росіяни витворяли в його рідних місцях.

Він знав , що вони заїхали на автозаправку. Там було двоє працівників — дівчина і хлопець. Молоді, тільки почали доросле життя. Росіянин застрелив обох. Двох абсолютно беззахисних людей. Він також розповів про людей, які, побачивши танки, побігли до своїх автівок і намагалися втекти. І... не встигли. Їх убили, простих людей.

Я дістався до своїх у лісі. Там був останній блокпост на цій території. Ми лягли подрімати. Потім почали готуватися до бою , ставити пастки. Загалом разом із теробороною нас було 40 людей.

МР: 40 людей проти 85 танків?

СБ: Так.

МР: З якою зброєю ви йшли на ті танки?

СБ: З «Джавелінами». Наводиш на ціль , потім тримаєш так три секунди, і воно стріляє.

МР: І скільки було цих «Джавелінів»?

СБ: Два.

МР: На 85 танків?

СБ: Я знаю , що замало, але ми й не думали, що знищимо всю колону, ми просто хотіли їх затримати, щоб вони не пішли далі, на Київ. Крім того, вони не знали, скільки нас. Тактика полягала в тому, щоб знищити перші два танки. Росіяни починають панікувати, розвертаються, хочуть відступити, починає діяти наша артилерія.

МР: Який танк вистрелив у вас?

СБ: Четвертий. Я був на першій лінії вогню. Росіяни почали вистрибувати з БМП. Ми стріляли в них , вони падали на землю. Я був за 25–30 метрів від першого танку.

МР: Раніше ви тільки тренувалися у стрільбі.

СБ: Так , тепер усе було по-справжньому.

МР: Як це , стріляти в людей, у ворога?

СБ: Дуже неприємно. Ми вбили там тридцять росіян.

Російська військова техніка в Україні , 2022. Джерело: Міністерство оборони України

МР: Ви будете давати свідчення в Кримінальному суді в Гаазі , розповісте про ці злочини?

СБ: Мені було б страшно.

МР: Страшно?

СБ: Страшно , але я б свідчив. Я дам свідчення, якщо мене захочуть вислухати. Хоча таких свідків убивають. Навіть після війни, у, здавалося б, мирному світі росіяни можуть тебе знайти і вбити. Цього я побоююся. Я знаю, на що росіяни здатні. Знаю з дитинства. Знаю про Голодомор, знаю про чистки, вбивства, злочини. Мій дідусь у дитинстві пережив війну і розповідав, що він пережив, але до мене це знання не доходило. Тепер я розумію значення цих слів і ціну, яку десятиліттями платив український народ.

МР: Ви вірите в перемогу?

СБ: Вірю.

МР: Чому ви думаєте , що Україна переможе?

СБ: Якщо поглянути на історію , то жоден лідер, який хотів поставити весь світ на коліна, не закінчив добре. Тому я вірю в нашу перемогу, бо й https://novapolshcha.pl/article/putin-i-memi-abo-komichna-diversiyaПутін не стане винятком. Багато росіян не усвідомлюють , що відбувається, що роблять російські війська в моїй країні.

У Росії живе рідний брат мами. Вона йому зателефонувала , каже, що росіяни напали на Україну, що вони вбивають людей, обстрілюють ракетами житлові будинки, а він відповідає, що щодня дивиться російські новини і там ні про що таке не говорять, там не відбувається нічого такого, про що вона йому розповідала. Рідний брат не вірить рідній сестрі, а вірить путінській пропаганді.

МР: Мама знає , що ви втратили ногу?

СБ: Так. Вона постійно повторює: слава Богу , що ти живий, слава Богу, що живий.

Переклала Ірена Шевченко