«А що вдома сидіти? Навчання і так немає , тож допомагаємо». Біля Львівського залізничного вокзалу шістнадцятирічний Лука зі своїми однокласниками роздає їжу людям , які втікають від війни. Навколо шалена метушня. З перших днів широкомасштабного вторгнення Львів став ключовим пунктом на дорозі біженців до Польщі. Потяги сюди сповзаються з розбомбленого Харкова , незломного Києва , відносно спокійніших Запоріжжя, Дніпра, Вінниці й Одеси. «Ми стояли в черзі на потяг 13 годин. Ще 18 були в дорозі. Наше місто в руїнах» , — розповідає харків’янка Людмила.
Околиці Львівського залізничного вокзалу. Фото: Євген Приходько / Нова ПольщаУ Мальтійську службу допомоги Луку покликав однокласник. Він другий день нарізає ковбасу та робить бутерброди. «Ми просто хочемо допомагати людям».
— До речі , до нас тут приїхав пан із Німеччини , — раптом згадує Лука. Ми йдемо до німця, обходячи натовп, який чекає на нові порції їжі. Під ногами чавкотить багнюка. Та в ці дні вже нікого не хвилює бруд на кросівках. Із 24 лютого, коли росіяни напали на Україну, все буденне стало неважливим.
Німець старанно нарізає хліб. На вигляд йому до 40 років.
— Entschuldigen Sie bitte , З нім. «Вибачте, будь ласка». — відриває його від заняття Лука. Дізнавшись , що я журналіст, берлінець категорично відмовляється спілкуватися. — Моя мама не знає , що я поїхав в Україну, — пояснює.
Намагаюсь його вмовити розповісти свою історію анонімно , проте жодні аргументи не спрацьовують.
— Я не хочу , щоб мама про це дізналася, — уперто повторює німець , ні на мить не відриваючись від хліба.
Марічка , Святослав та Лука. Фото: Євген Приходько / Нова ПольщаУ повітрі літає попіл від дров , що горять у старих іржавих бочках. Їх тут чимало. Навколо бочок, витягнувши руки, купчаться люди. Гріються. Адже вокзальне приміщення не розраховане на таку величезну кількість. Туди не пропхатися.
Неподалік чоловік у яскраво-зеленому світловідбивному жилеті неквапно смалить цигарку. Це львів’янин Андрій. Але перш ніж представитись , він детально вивчає моє журналістське посвідчення. Зараз треба бути пильним.
— Я вже п’ятий день тут допомагаю приїжджим , — киває на темно-зелений намет просто біля самісінького входу до вокзалу. Там біженці можуть набрати води , випити чаю та щось перекусити. — Якщо не вмієш воювати , то роби, що вмієш, — пояснює Андрій.
У цьому ж наметі уже шість днів поспіль активно волонтерить львів’янка Юля. Її я теж виловлюю на перекурі. Як і Андрій , Юля навіть не знає, чий це намет і хто його поставив.
— Я просто сюди прийшла і почала допомагати. Хотілось хоч щось робити , а не сидіти вдома. Приходжу з самого ранку і стою аж до вечора. Їжу нам приносять місцеві жителі, а ми вже далі роздаємо переселенцям.
Намет , де волонтерять Андрій та Юлія. Фото: Євген Приходько / Нова ПольщаКуртку припорошує попіл. Звідкись раптом гучно лунає класична музика , яка на мить заглушує стукіт коліщаток тисяч валіз. З’являється враження, наче площа перед львівським вокзалом — гігантський знімальний майданчик. Мабуть, кожному з присутніх хотілося б, щоб режисер у гучномовець крикнув: «Стоп , знято!» І всі б роз’їхалися по домівках.
За кількадесят метрів від центрального входу до вокзалу — піаніно. Просто неба. Грає юнак у бордовій шапці. Навколо зібралося до десятка людей , слухають. Тисячі інших поспішають у своїх справах. Війна.
Олексій. Фото: Євген Приходько / Нова Польща— Кожен має бути на своєму місці. Я — піаніст , я можу підтримувати людей музикою, — розповідає Олексій , поки за інструмент сів інший хлопець, що проходив повз. Батько з гордістю знімає сина на телефон. Олексій розповідає, що це далеко не вперше: перехожі часто самі підходять і сідають за інструмент. Так люди бодай якось відволікаються у цей складний час.
— Музика зараз вкрай необхідна , вона заспокоює. Це дуже важливо, коли навкруги так багато паніки. За три дні, коли я тут граю, був лише один негативний коментар. Якась жінка сказала, що це недоречно, адже війна.
— І що ти на це?
— Я вважаю, якщо ми всі зараз сядемо і будемо плакати, то нічого доброго з цього не вийде. Треба піднімати бойовий дух та настрій, а музика власне надихає, об’єднує та заспокоює.
Неподалік навколо довгого стола , заставленого їжею, бігає Мар’яна та щось жваво пояснює своїй команді. Їй на око 40. Просто списувалася з львів’янами в чатах, які готові помагати, і ось вони тут, на центральному вокзалі Львова — з перших днів широкомасштабного вторгнення.
— Я побачила , як поляки на кордоні зустрічають наших людей, і зрозуміла, що ми теж мусимо тут допомагати, адже спочатку люди приїжджають на львівський вокзал.
Мар’яна додає , що 10 кілограмів їхніх котлет розлітаються за секунду, а домашні вареники з сиром ще швидше. Їжу вони роздають тільки жінкам та дітям.
Костя і Віка тим часом запрошують на каву і чай. Невеликий столик , стара кавомашина, пластмасові стаканчики та цукор. Вони не місцеві. На початку березня пара приїхала до Львова з Києва. Виїжджали так швидко, що дівчина навіть не встигла заскочити додому. — Ми хочемо повернутись до своєї домівки , але поки ми тут, у Львові, вирішили хоч щось робити.
Віка та Костя. Фото: Євген Приходько / Нова ПольщаСхожа історія в Яни та її сина Івана. Теж бомбардування у Києві та ховання по підвалах , теж дорога до Львова, теж волонтерство на новому місці. Яна викладала фінанси в національному університеті, а зараз на лівому рукаві її чорної курточки видніється червоний хрест, наклеєний з двох відрізків ізострічки. — Ми приїхали до Львова й вирішили , що будемо чимось допомагати на вокзалі. Виїжджати з України не бажаємо. Одне життя — одна країна.
Відходжу до центральної дороги. Тут менше метушні , можна спокійно перекурити. Але помічаю колону автівок на польських номерах. Навколо великого чорного позашляховика ходить чоловік. Уривчасто чутно, як польською щось говорить по рації.
— Ми займаємось перевезенням людей , які найбільше того потребують — жінки з маленькими дітьми, люди похилого віку, особи, яким важко самостійно дістатися до кордону, — розповідає Матеуш Хитрий. Волонтерити до Львова він приїхав аж із Познані.
— Мої друзі , з якими я ще кілька тижнів тому гостився за одним столом, сьогодні воюють у Києві. Україна для мене як рідна. Я буваю тут доволі часто, тому вирішив допомогти.
Матеуш. Фото: Євген Приходько / Нова ПольщаІз рації польською пролунало: «Добре , хлопці, поїхали!» Матеуш швидко вскочив у автівку й колона рушила.
Таких ходок його колона робить 3-4 щодня. З початку широкомасштабної війни до Польщі вже прибуло понад мільйон українських біженців. Більшість пройшла через Львівський залізничний вокзал. Львів для цих людей — останній образ із України , яку вони покидають. Настане час, коли президент зможе сказати: повертайтеся. І Львів знову для багатьох стане першим образом країни, яка вистояла та перемогла.
