«А що вдома сидіти? Навчання і так немає, тож допомагаємо». Біля Львівського залізничного вокзалу шістнадцятирічний Лука зі своїми однокласниками роздає їжу людям, які втікають від війни. Навколо шалена метушня. З перших днів широкомасштабного вторгнення Львів став ключовим пунктом на дорозі біженців до Польщі. Потяги сюди сповзаються з розбомбленого Харкова, незломного Києва, відносно спокійніших Запоріжжя, Дніпра, Вінниці й Одеси. «Ми стояли в черзі на потяг 13 годин. Ще 18 були в дорозі. Наше місто в руїнах», — розповідає харків’янка Людмила.
Околиці Львівського залізничного вокзалу. Фото: Євген Приходько / Нова ПольщаУ Мальтійську службу допомоги Луку покликав однокласник. Він другий день нарізає ковбасу та робить бутерброди. «Ми просто хочемо допомагати людям».
— До речі, до нас тут приїхав пан із Німеччини, — раптом згадує Лука. Ми йдемо до німця, обходячи натовп, який чекає на нові порції їжі. Під ногами чавкотить багнюка. Та в ці дні вже нікого не хвилює бруд на кросівках. Із 24 лютого, коли росіяни напали на Україну, все буденне стало неважливим.
Німець старанно нарізає хліб. На вигляд йому до 40 років.
— Entschuldigen Sie bitte, З нім. «Вибачте, будь ласка». — відриває його від заняття Лука. Дізнавшись, що я журналіст, берлінець категорично відмовляється спілкуватися. — Моя мама не знає, що я поїхав в Україну, — пояснює.
Намагаюсь його вмовити розповісти свою історію анонімно, проте жодні аргументи не спрацьовують.
— Я не хочу, щоб мама про це дізналася, — уперто повторює німець, ні на мить не відриваючись від хліба.
Марічка, Святослав та Лука. Фото: Євген Приходько / Нова ПольщаУ повітрі літає попіл від дров, що горять у старих іржавих бочках. Їх тут чимало. Навколо бочок, витягнувши руки, купчаться люди. Гріються. Адже вокзальне приміщення не розраховане на таку величезну кількість. Туди не пропхатися.
Неподалік чоловік у яскраво-зеленому світловідбивному жилеті неквапно смалить цигарку. Це львів’янин Андрій. Але перш ніж представитись, він детально вивчає моє журналістське посвідчення. Зараз треба бути пильним.
— Я вже п’ятий день тут допомагаю приїжджим, — киває на темно-зелений намет просто біля самісінького входу до вокзалу. Там біженці можуть набрати води, випити чаю та щось перекусити. — Якщо не вмієш воювати, то роби, що вмієш, — пояснює Андрій.
У цьому ж наметі уже шість днів поспіль активно волонтерить львів’янка Юля. Її я теж виловлюю на перекурі. Як і Андрій, Юля навіть не знає, чий це намет і хто його поставив.
— Я просто сюди прийшла і почала допомагати. Хотілось хоч щось робити, а не сидіти вдома. Приходжу з самого ранку і стою аж до вечора. Їжу нам приносять місцеві жителі, а ми вже далі роздаємо переселенцям.
Намет, де волонтерять Андрій та Юлія. Фото: Євген Приходько / Нова ПольщаКуртку припорошує попіл. Звідкись раптом гучно лунає класична музика, яка на мить заглушує стукіт коліщаток тисяч валіз. З’являється враження, наче площа перед львівським вокзалом — гігантський знімальний майданчик. Мабуть, кожному з присутніх хотілося б, щоб режисер у гучномовець крикнув: «Стоп, знято!» І всі б роз’їхалися по домівках.
За кількадесят метрів від центрального входу до вокзалу — піаніно. Просто неба. Грає юнак у бордовій шапці. Навколо зібралося до десятка людей, слухають. Тисячі інших поспішають у своїх справах. Війна.
Олексій. Фото: Євген Приходько / Нова Польща— Кожен має бути на своєму місці. Я — піаніст, я можу підтримувати людей музикою, — розповідає Олексій, поки за інструмент сів інший хлопець, що проходив повз. Батько з гордістю знімає сина на телефон. Олексій розповідає, що це далеко не вперше: перехожі часто самі підходять і сідають за інструмент. Так люди бодай якось відволікаються у цей складний час.
— Музика зараз вкрай необхідна, вона заспокоює. Це дуже важливо, коли навкруги так багато паніки. За три дні, коли я тут граю, був лише один негативний коментар. Якась жінка сказала, що це недоречно, адже війна.
— І що ти на це?
— Я вважаю, якщо ми всі зараз сядемо і будемо плакати, то нічого доброго з цього не вийде. Треба піднімати бойовий дух та настрій, а музика власне надихає, об’єднує та заспокоює.
Неподалік навколо довгого стола, заставленого їжею, бігає Мар’яна та щось жваво пояснює своїй команді. Їй на око 40. Просто списувалася з львів’янами в чатах, які готові помагати, і ось вони тут, на центральному вокзалі Львова — з перших днів широкомасштабного вторгнення.
— Я побачила, як поляки на кордоні зустрічають наших людей, і зрозуміла, що ми теж мусимо тут допомагати, адже спочатку люди приїжджають на львівський вокзал.
Мар’яна додає, що 10 кілограмів їхніх котлет розлітаються за секунду, а домашні вареники з сиром ще швидше. Їжу вони роздають тільки жінкам та дітям.
Костя і Віка тим часом запрошують на каву і чай. Невеликий столик, стара кавомашина, пластмасові стаканчики та цукор. Вони не місцеві. На початку березня пара приїхала до Львова з Києва. Виїжджали так швидко, що дівчина навіть не встигла заскочити додому. — Ми хочемо повернутись до своєї домівки, але поки ми тут, у Львові, вирішили хоч щось робити.
Віка та Костя. Фото: Євген Приходько / Нова ПольщаСхожа історія в Яни та її сина Івана. Теж бомбардування у Києві та ховання по підвалах, теж дорога до Львова, теж волонтерство на новому місці. Яна викладала фінанси в національному університеті, а зараз на лівому рукаві її чорної курточки видніється червоний хрест, наклеєний з двох відрізків ізострічки. — Ми приїхали до Львова й вирішили, що будемо чимось допомагати на вокзалі. Виїжджати з України не бажаємо. Одне життя — одна країна.
Відходжу до центральної дороги. Тут менше метушні, можна спокійно перекурити. Але помічаю колону автівок на польських номерах. Навколо великого чорного позашляховика ходить чоловік. Уривчасто чутно, як польською щось говорить по рації.
— Ми займаємось перевезенням людей, які найбільше того потребують — жінки з маленькими дітьми, люди похилого віку, особи, яким важко самостійно дістатися до кордону, — розповідає Матеуш Хитрий. Волонтерити до Львова він приїхав аж із Познані.
— Мої друзі, з якими я ще кілька тижнів тому гостився за одним столом, сьогодні воюють у Києві. Україна для мене як рідна. Я буваю тут доволі часто, тому вирішив допомогти.
Матеуш. Фото: Євген Приходько / Нова ПольщаІз рації польською пролунало: «Добре, хлопці, поїхали!» Матеуш швидко вскочив у автівку й колона рушила.
Таких ходок його колона робить 3-4 щодня. З початку широкомасштабної війни до Польщі вже прибуло понад мільйон українських біженців. Більшість пройшла через Львівський залізничний вокзал. Львів для цих людей — останній образ із України, яку вони покидають. Настане час, коли президент зможе сказати: повертайтеся. І Львів знову для багатьох стане першим образом країни, яка вистояла та перемогла.
