«Учора я була у двох бомбосховищах, потім ховалася на станції “Вокзальна”, звідти знову мусила втікати, бо почула постріли. Дві години я зі своїм котом просиділа на станції “Університетська”». Юля прямує у бік прикордонного пункту Шегині–Медика. Наступного дня після повномасштабного вторгнення Росії вона в Києві впихнулася у потяг на Львів. «Усі вагони були вщент забиті, — розповідає дівчина. — Тамбури завалені валізами. Людей беруть без квитків».
Поперед себе Юля несе величезну плетену корзину з котом Філею: він із нею уже 17 років. До прикордонного пункту пропуску залишається ще близько тридцяти кілометрів.
Кіт Філя. Фото: Євген Приходько / Нова Польща«Київ постійно бомблять. 24 лютого я прокинулась о 5-й ранку від вибухів. Коли перед цим у новинах весь час повторювали, що планується вторгнення, я думала що все обмежиться бойовими діями на Донбасі. Ніхто не припускав, що під вогнем опиниться вся Україна».
У цю мить на телефоні приходить повідомлення в телеграмі про втрати російських загарбників. Тисячі вбитих, десятки підбитих танків, знищені літаки та інша військова техніка. Кремль не очікував, що українці так яро захищатимуть свою землю. Один із прикладів — оборона Харкова. Росіяни пруть на українське місто, а звідти повертаються в пакетах, вже у напрямку Російської Федерації.
Поляк Себастьян щойно звідти: він ось-ось мав запустити у Харкові свій бізнес. А тепер прямує до кордону з двома жінками, з якими познайомився в таксі дорогою зі Львова. «У Харкові з неба летять бомби, — розповідає. — Там зруйновані приватні будинки. Ніколи в житті я не міг уявити, що таке станеться в XXI столітті, що ми переживатимемо таке жахіття». У цю мить він пригадує знайомих, які залишились у Харкові та Києві.
«Можна сказати, вони живуть у погребі. Якщо чують сигнал, відразу туди біжать. Знайомі в Києві теж сидять в бункері. Там тепер і діти народжуються в метро».
Попри все життя триває.
Люди йдуть у бік українсько-польського кордону. Фото: Євген Приходько / Нова ПольщаЯк і багато хто, Себастьян вважав скупчення російських військ під українським кордоном частиною політично-економічного тиску, але аж ніяк не думав, що буде «ось так».
«Думаю, після повернення до Польщі я все одно якось допомагатиму Україні». Так і хочеться додати до цих слів: «Як і мільйони інших поляків, як і тисячі польських фірм, як і вся польська держава». По всій країні зараз активно йде збір гуманітарної допомоги, поляки жертвують сотні тисяч злотих на підтримку української армії, Польща постачає в Україну зброю, польський залізничний перевізник PKP Intercity зробив безплатним проїзд для українців, а польські оператори — знизили для них вартість дзвінків у охоплену війною батьківщину. Та це ще не все — у ці трагічні часи українці можуть потрапити до Польщі навіть не маючи прикордонного паспорта. Перед обличчям кремлівського божевілля відбуваються безпрецедентні у польсько-українських відносинах речі.
По іншу сторону дороги на узбіччі на великій валізі сидить жінка. Поруч — троє дітей, подруга та у спеціальному контейнері кіт. Цими днями важко не помітити, що чимало біженців із домашніми тваринами. Наталя відриває шматок за шматком булки й машинально кладе до рота. Понад добу вона добиралася сюди з Одеси. До Львова — на таксі.
Наталя з дітьми та подругою. Фото: Євген Приходько / Нова Польща«У нас у місті стріляли, бомбили, були вибухи», — каже жінка. На відміну від подруги, Наталя охоче розповідає свою історію цих днів, і не тільки свою. — «Її чоловік [подруги] у Чехії, в місті Брно, а мій сьогодні зранку пішов до військкомату, — продовжує жінка. — Я йому так і сказала: береш паспорт і, якщо ти чоловік, то йдеш на війну, а якщо ти гівно, то сиди вдома». Того ж дня, коли росіяни повномасштабно вторглися, під військкоматами по всій Україні почали вишиковуватись черги. Зараз у деяких містах охочих так багато, що набір до лав територіальної оборони призупинено. У соцмережах поширюють жарт військкома: якщо служити, то ніхто не хотів, а як воювати — то всі нараз.
«Ситуація щоденно загострюється. Виють сирени, потрібно швиденько одягнутися й бігти в бомбосховище. Там я сиділа вчора і позавчора. Через годину — додому. Побула годину — і знов біжу». До рідної Винниці Олена повернулася тільки три тижні тому з Польщі, де в неї навчається син. «У нас в місті страшна ситуація. Розбомбили олійно-жировий комбінат». Подруга Валентина, яка стоїть поруч, додає: «Я живу за десять кілометрів від того місця. Бачила з балкона на дев’ятому поверсі, як летіли іскри».
В прикордонних селах, як-от Берегове чи Гостинцеве, люди повиносили на вулицю столи. Безплатно роздають теплий чай та їжу. Хтось навіть розливає борщ у пластмасові стаканчики для пива.
Місцеві жителі пригощають людей їжею та чаєм. Фото: Євген Приходько / Нова ПольщаАвтомобільна черга ледь-ледь рухається. Судячи з реєстраційних номерів, сюди з’їхались люди з усієї країни — тут їх кілька тисяч. «Ми з Івано-Франківська приїхали. Я стою в черзі, щоб довезти до прикордонного пункту жінок та дітей, а сам повернуся. Наше місто обстрілювали, але зараз ситуація нормальна», — розповідає Андрій із червоної «Мазди».
«Памперси і вода. У кого немовлята? Памперси і вода», — лунає з гучномовця, встановленого на старій «Ніві». Волонтери допомагають тим, хто в дорозі вже не перший день.
Люди йдуть у бік українсько-польського кордону. Фото: Євген Приходько / Нова ПольщаУзбіччям усе прямують люди. Їх т10исячі. Здебільшого жінки з дітьми. Ми не знаємо точної статистики, але не важко здогадатися: щонайменше третина їхніх чоловіків пішла воювати. Є й іноземці, які працюють або навчаються в Україні. Деякі з них зупиняються в придорожньому кафе «Барон», щоб випити теплого чаю, купити води чи перекурити. Працівники вимушені час від часу замикати двері, щоб прибрати та помити посуд. Здається, такої кількості клієнтів у цьому місці ще ніколи не було. «Хлопці, почекайте десять хвилин», — кричить офіціантка чорношкірим гостям, але ті нікуди не йдуть, англійською продовжують просити чаю та води.
Кафе «Барон». Фото: Євген Приходько / Нова ПольщаЗа цією картиною в кутку кафе спостерігає Люк. До України він приїхав чотири роки тому з Нігерії.
«Тут я вчуся в університеті “Крок” у Києві й працюю в логістичній сфері», — розповідає нігерієць. — Зараз іду до Польщі, але не планую там отримувати статус біженця. Як тільки ситуація стабілізується, я повернусь в Україну». Його родина з Нігерії уважно стежить за подіями в Україні й постійно дзвонить з питаннями, чи все гаразд. Напевно, якщо зібрати всі повідомлення з месенджерів за ці дні, — це виявиться найпоширенішим питанням серед мешканців України.
«Все ок, стоїмо!»
