Андрій Любка. Джерело: Фейсбук
Андрій Любка. Джерело: Фейсбук
13 травня 2022

Записки з глибокого тилу

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Есе одного з найвідоміших українських авторів, Андрія Любки, про його письменницький досвід, волонтерство й загалом життя на Закарпатті в умовах війни.

Уже майже два місяці я ношу в наплічнику новий блокнот. Після початку повномасштабної агресії Росії я взяв його з полиці, щоб вести щоденник воєнного часу. Спочатку була ідея робити це в онлайн-нотатках і зберігати в хмарному сховищі або й узагалі публікувати наживо в фейсбуці, але потім прийшло відчуття, що такі записи мають вестися тільки рукою і на папері. Не знаю, в чому причина, але в найкритичніший час я раптом усвідомив, що клавіатура й електронні файли відгонять бездушністю, а справді щирі звіряння самому собі потрібно писати від руки. Почерк — це такий же ідентифікатор особистості, як малюнок рогівки ока чи відбиток пальця.

За ці два місяці я не зробив у блокноті жодного запису, він досі залишається білосніжно незайманим. Хоча за цей час уже кілька людей, зокрема двоє іменитих письменників із колишньої Юґославії, написали мені листи з порадою обов’язково вести щоденник і записувати найменші деталі. Бо все забудеться, в голові залишаться тільки новини й історичні моменти, а деталі повсякденного життя й побуту зникнуть із пам’яті. Водночас саме такі деталі роблять спогади про війну інтимними, унікальними й цінними, такі щоденники потім цікаві нащадкам, історикам; зрештою, їх згодом можна буде використати для написання художніх творів.

Але, повторюся, за ці два місяці я так і не зробив жодного запису в щоденнику. Причина проста: мені здається абсурдною сама ідея вести щоденник війни з місця, де ця війна не відчувається повною мірою. Адже я живу в Ужгороді, найзахіднішому обласному центрі, а це означає найглибший український тил на самому кордоні з Євросоюзом. Коли іноземці чують про війну в Україні, вони одразу думають, що катастрофа панує у всій державі, але це далеко не так. В Ужгороді триває відносно нормальне життя, працюють кав’ярні та ресторани, їздять таксі, а на вулицях мами (багатьох батьків немає) гуляють із дітьми. Про щось подібне я читав у щоденниках угорського письменника Шандора Мараї з часів війни — він описував повсякденне життя Будапешта, а я з подивом бачив дати під записами: 1942, 1943…

Щоправда, сам початок війни застав мене в Києві, звідки 24 лютого я мав вилітати на презентацію своєї книжки в Литві, але той ранок почався з вибухів — і вже наступної ночі я виїхав зі столиці в напрямку Чернівців, де тоді перебувала моя сім’я. Про ту добу, протягом якої тривала моя евакуація з Києва, можна буде колись написати цікаву п’єсу для театру, адже в тісному салоні авта, що повзло через країну під ворожими нальотами, опинилися п’ятеро незнайомих людей. Сподіваюся, всі вони живі й здорові — і колись після війни ми ще зустрінемося, щоб обмінятися власними історіями. Але того ранку в лютому 2022 року ми розійшлися в Чернівцях, щоб вирушити кожен у власному напрямку. Я з родиною повернувся додому, в Ужгород.

З Ужгорода до Венеції ближче, ніж до лінії фронту на Донбасі. Цей факт ще раз показує, наскільки великою державою є Україна. У нас є вихід до двох морів, півострів, портові міста, безкраї степи й високі гори, ліси й поля, мегаполіси й малолюдні села. Україна величезна і дуже різноманітна, саме це, до речі, є однією з причин української демократичності — ми звикли до різноманіття, поважаємо його і вважаємо власним багатством. Тож нічого дивного, що й під час війни в такій великій державі існують і спокійні, безпечні регіони.

На щастя, Україна має відносно великий і безпечний тил, завдяки якому усе ще функціонує українська економіка, працює логістика забезпечення армії, а мільйони українських внутрішніх переселенців (які наполегливо уникають слова «біженці», бо вірять у повернення додому) мають гостинний прихисток над головою, харчування і базове забезпечення.

Тільки в маленькому Закарпатті понад 300 тисяч переселенців. У наших і містах і селах ще ніколи не було так людно, а на наших вулицях вперше з’явилися довгі автомобільні корки.

На момент, коли я пишу ці слова, на Закарпаття загалом і Ужгород зокрема ще не впала жодна російська бомба. Текст написаний у квітні. На початку травня на Закарпаття впали перші російські бомби, — прим. ред. У нас часто бувають повітряні тривоги — і вдень, і вночі — але ще жодного разу таке попередження не закінчилося бомбардуванням. У перші дні широкомасштабної війни у підвалі мого багатоквартирного будинку облаштували бомбосховище, і люди спершу туди спускалися. Але після кільканадцяти повітряних тривог місцеві мешканці, так би мовити, розслабилися, і тепер не реагують на сирени.

Містом кружляє думка, що росіяни просто не можуть бомбити Закарпаття, адже ми знаходимося за високими Карпатськими горами, а їхні ракети літають низько. Така думка, безумовно, наївна й простодушна, та певна логіка у ній усе ж є. Крім того, Закарпаття, цей малесенький регіон, межує відразу з чотирма країнами-членами НАТО, тому місцеві вважають, що Росія не наважиться бомбардувати таке прикордоння. Мовляв, росіяни знають про власну рукожопість і бездарність, тож можуть промахнутися і поцілити на територію НАТО, а це вже буде велика проблема. Про це навіть смішно говорити, адже після всіх жахливих злочинів закарпатці все ще вважають, що у діях Росії слід шукати якусь логіку, застереження чи раціональне зерно. До слова, якраз таке «безпечне» мислення є наслідком того, що на Закарпаття не впала жодна бомба: місцеві війну все ще сприймають передусім як телевізійну картинку. Це не означає, що люди тут у якийсь спосіб ігнорують бойові дії — навпаки, весь регіон на 100 % живе війною, але це тилова, мирна, даруйте за оксюморон, версія війни.

Сьогодні Закарпаття, як і решта західних регіонів, перетворилося на великий плацдарм із тилового забезпечення країни. Оскільки тут пролягають кордони з Румунією, Угорщиною, Словаччиною (та Польщею в горах, де немає пунктів пропуску), Закарпаття сьогодні — це міжнародний хаб із отримання та сортування гуманітарної допомоги для України. Це велетенський людський мурашник, де безперервно — вдень і вночі — приймаються вантажі, які майже миттєво перевантажуються у каміони, волонтерські автобуси і потяги, щоб вирушити на схід країни.

Серед моїх знайомих немає жодної людини, яка в той чи інший спосіб не працювала б на українську перемогу. Чимало людей пішли добровольцями в Збройні сили України і загони територіальної оборони (які також вирушили на східний фронт); ще більше людей стали волонтерами — вони розмитнюють вантажі, сортують допомогу, вантажать каміони й вагони, перевозять і організовують процес; крім цього, вони зустрічають і поселяють переселенців із охоплених війною регіонів, чергують на вокзалах, облаштовують школи й садочки під притулки, чистять картоплю й готують, проводять навчальні уроки й заняття з арттерапії для дітей переселенців, влаштовують благодійні ярмарки й аукціони.

Навіть ті закарпатці, що багато років тому виїхали закордон, надсилають гуманітарну допомогу й гроші, у своїх нових країнах закуповують бронежилети й кровоспинні турнікети, всіляко підтримують біженців.

Ну от справді — я не знаю людини, яка б залишилася осторонь цього процесу. І в цьому сенсі це безумовно народна війна, бо кожен із нас робить щось своє заради спільної перемоги.

У перші дні війни я почав займатися розселенням людей, які втікали з-під обстрілів на захід країни. Це трапилося в природний спосіб: у силу своєї професійної діяльності, презентаційних турів і участі у фестивалях, я знаю дуже багатьох людей із різних куточків країни. Після перших вибухів вони звернулися до мене з питанням, чи можна знайти безпечний прихисток на заході країни, в тому числі на Закарпатті. Моя роль була простою: слугувати комутатором своїх друзів зі сходу України й друзів із заходу України; у перші тижні війни ця справа набула неабиякого розмаху, ми навіть створили онлайн-платформу з можливістю заповнення анкети — для тих, хто шукає, і тих, хто пропонує житло (переважно з обох боків це були люди, дотичні до сфери культури й громадського середовища). Я не рахував, але всього за той бурхливий час вдалося розселити кількасот сімей. Пізніше, коли потік переселенців став уже безперервним, пропозиції житла вичерпалися — і я знайшов собі іншу справу.

Так, це правильне формулювання — «знайти собі заняття», бо кожен волонтер діє з власної ініціативи, сам ставить собі завдання й виконує їх. Якщо ви сьогодні подзвоните в якийсь штаб в Ужгороді й спитаєте, чи потрібна десь допомога, то вам скажуть, що наразі ні. Тож якщо хочете щось робити — робите самі. Я таким чином почав займатися постачанням гуманітарної допомоги в обложені міста на сході й півдні країни. Знову ж таки, мої знайомі з тих міст зверталися з проханням про допомогу, а я, знаючи місцеві благодійні організації, сам брався все це зводити докупи й організовувати. Скільки вагонів і бусів завантажив за ці два місяці — знає тільки моя спина. Але все одно мені весь час здається, що роблю замало. Хочеться більше.

Чесно кажучи, з коробками працювати легше, ніж із людьми, бо коли зустрічаєш людей із зони воєнних дій, коли слухаєш їхні історії про втечу, бачиш їхніх збентежених дітей — очі опиняються на мокрому місці. А це не та емоція, що допомагає перемогти у війні. Натомість кожна відправлена на схід коробка пришвидшує нашу перемогу. Принаймні хочеться у це вірити.

Ясна річ, за два місяці повномасштабної війни повністю занепала моя основна — письменницька — робота. Я не можу собі уявити, як за таких обставин можна писати художній текст чи вигадувати сюжет. Зрештою, саме життя сьогодні цікавіше за будь-яку літературу. Тому наразі я нічого не пишу і не перекладаю, сфокусувавшись на такій простій, але необхідній фізичній праці.

У мене є відчуття, що всі ми сьогодні герої якоїсь іще ненаписаної книжки про війну, товстої саги про мільйони життів, роману, в якому читач заглиблюється в саму суть життя. Ми його ще не прочитали до кінця, але я вірю, що закінчується цей роман гепіендом.

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram
Андрій Любка image

Андрій Любка

Український поет, прозаїк і перекладач. Автор низки книжок, які друкувалися як в Україні, так і Австрії, Польщі, Великобританії, Словенії й…

Читайте також