Наталію та Руслана я щоденно зустрічаю в місцевому продуктовому магазині на Мокотуві. Вони чудово знають польську, живуть тут понад шість років. Розкладають товар на полицях, працюють на касі. Завжди ввічливі та усміхнені — ніби поставили собі за мету розвіяти міф про своїх співвітчизників, який панує у Польщі. Ігор закінчує зміну на одній із заправок неподалік торговельного центру. Його брат саме збирається на війну.
«Коли я бачив кров на Майдані, а пізніше — на Донбасі, я був переконаний, що нічого гіршого мене вже не спіткає. До сьогодні», — говорить пригнічений Руслан. У Польщі він мешкає вже шість років, одружений, дітей не має. Коли я запитую про його родину з України, він гірко зітхає. За мить у його очах бринять сльози.
Руслан говорив із батьками кілька годин після початку повномасштабного російського вторгнення в Україну. Хотів організувати для них переїзд до Польщі — якомога скоріше. Але батьки ніколи сюди не приїдуть. Вони відмовилися. Їм по 80 років. Мати сказала, що не втікатиме з рідної країни, навіть якщо мусить заплатити за це найдорожчу ціну. «Не знаю, коли їх побачу», — голос Руслана тремтить.
Руслан допомагає друзям переїхати в Польщу. Йому відомо тільки те, що вони десь у дорозі, ще в Україні, але з ними немає зв’язку вже багато годин. Якщо вони дістануться до Варшави, мешкатимуть у Руслана. Він уже переговорив із шефом, щоб їх одразу ж працевлаштувати. «Вони ніколи не повернуться в Україну. Їхні серця назавжди розбиті», — додає він.
«Я маю повертатися до роботи. Ми закриваємося аж о 23-й годині. Але у мене велике прохання. Я хочу подякувати польським сестрам та братам за підтримку, яку вони надають. Будь ласка, напишіть про це. Для мене це дуже важливо».
Наталія вже кілька годин чекає на яку-небудь інформацію від рідних. Уранці вони намагалися виїхати з Києва, але телефоном сказали, що всі дороги на виїзд закорковані. Відтоді телефон мовчить. «Я намагаюся зберігати спокій, але мені нелегко. Думки про близьких мушу якось поєднувати з робочими обов’язками», — говорить вона.
Наталія вірить, що за кілька годин її родина безпечно перетне кордон, але вона не знає, що з ними далі буде. «У них не має необхідних документів. Вони не знали, що доведеться тікати. Я чула, що їх пустять навіть без документів. Дай боже. Я так хочу їх обійняти і вже ніколи не відпускати».
Ігор приїхав до Варшави рік тому, хоча у Польщі він живе вже три роки. До столиці він перебрався із Ґданська, бо, за його словами, тут простіше знайти роботу. Він працює на одній із заправок неподалік магазину Наталії та Руслана, влаштувався на складі. Ігор саме закінчив свою зміну. Він нервово гасить цигарку, щоб за мить закурити ще одну. У кожному реченні чоловіка — «російські окупанти».
Чоловік виріс неподалік Львова. Його батько — водій вантажівки, мати безробітна. В Україні у нього залишилися сестра і старший брат. «Я б хотів, щоб вони сюди приїхали, але все не так просто. Батьки бояться такої зміни більше, ніж самої війни. Я їх розумію, але нехай хоча б сестрі дозволили приїхати». Брат Ігора сьогодні пішов добровольцем на фронт.
«Мені 21 рік, а почуваюся так, немов мені 70. Звісно, я хвилююся. Хоча, може, не буде аж так погано... Російська сволота... Слава Україні!»
У день повномасштабного вторгнення Росії в Україну, кілька хвилин після 22.00 українська Прикордонна служба заявила, що через воєнний стан чоловіки віком від 18 до 60 років не можуть покинути територію України. У повідомленні Сухопутних військ Збройних сил України читаємо: «Оголошено мобілізацію резервістів — як офіцерів, так рядових і сержантів. Мобілізація починається сьогодні. Максимальний термін служби — рік».
Переклала Ірена Шевченко
Стаття була опублікована на сайті видання styl.interia.pl
