Вечір п’ятниці на Західному вокзалі Варшави. Сьогодні тут панує українська мова. На прибуття автобуса очікує кількадесят людей. Вони стискають у долонях білети , роздруковані на білих аркушах А4. Напрямок — Україна. Хтось хоче бути з родиною, хтось добровільно візьметься за зброю. Але кожен із них через десяток годин опиниться у самісінькому горнилі пекла.
Ігор приїхав до Польщі рік тому. Він працює на будівництві у Варшаві. Збирався залишитися тут назавжди , облаштуватися. Дізнавшись про повномасштабну російську агресію проти України, зібрав рюкзак і купив квиток на автобус. Він один із багатьох українських добровольців, які їдуть на схід воювати за свою країну.
![](https://images.ctfassets.net/75018eualgmp/3NcUGKfyv5wI5AGWOQhH0w/e061c0bfbe860e017a367c5012e3329d/000EMY8U6YDYR0M5-C122-F4.jpg)
Артем недовірливий. Коли я запитую його ім’я , він довго мовчить. Представляється Артемом, але по очах видно, що це неправда. З ним 29-річний Макс, теж українець. На відміну від Артема він охоче розповідає про причини свого повернення на батьківщину.
«Так потрібно. Мене виховували у патріотичній родині. Я не можу собі уявити , що буду дивитися на все це, сидячи у кріслі у Варшаві. Чи я боюсь? Я про це не думаю. Я боявся, коли воював на Донбасі , бо був молодий. З часом людина звикає до вигляду тіл та свисту куль».
![](https://images.ctfassets.net/75018eualgmp/2PVftazduuMVKRH9o0HA2E/562ff6dbb90a06b51d93452ee1e0b304/000EMY9LO7X5X8C3-C122-F4.jpg)
Олег залишив дружину та двох доньок у Ґожуві. Це у його житті буде перша війна. Він їде , бо, як сам говорить, залишив серце в Україні. Він знає, що дуже ризикує, але страху не відчуває.
«Найголовніше , що родина залишилася в Польщі. Але я повертаюся. Я допоможу хлопцям прогнати тих покидьків і повернуся. Але чому ніхто не хоче нам допомогти? Напиши, що нам не вистачає зброї. Я знаю, бо мені сказав брат. Він охороняє місто, воює у Хмельницькому. Третє місто після Львова та Тернополя. Напиши, бо це важливо. Нехай поляки надішлють нам зброю, бо це катастрофа. Розумієш?»
![](https://images.ctfassets.net/75018eualgmp/6MydQtWFx4mYB9LkjVALHx/1f9ba9160f785fe36df60017076c7b28/000EMYABE3A8BS6E-C122-F4.jpg)
Олександр приїхав із Познані , де вже шість років працює водієм. «Боюся , ну, бо як не боятися війни?» — зізнається. Спочатку чоловік намагатиметься організувати транспорт до Польщі для своєї родини , але сам залишиться в Україні. «Я піду боротися. Ми всі підемо. Україна буде вільною».
![](https://images.ctfassets.net/75018eualgmp/5lmChPf03AJPSW61CCUDSG/e283e9e6e41090e5c4a412bc0372f31c/000EMYANNNDU9QWE-C122-F4.jpg)
У Польщі Андрій лише пів року. Живе і працює у Піші. Місто у Вармінсько-Мазурському воєводстві на північному сході Польщі. Його контракт із роботодавцем закінчується у травні , але вчора він покинув роботу. «Я вже воював на Донбасі , вмію воювати». Коли я запитую , чому він вирішив піти на війну, адже він не повинен, у Андрія здивовано піднімаються брови: «Я повинен! Мій обов’язок — стріляти в росіян. Я не боюся війни».
![](https://images.ctfassets.net/75018eualgmp/5XM9hxbfFlXKtTJt30FUuJ/a5ea6631175124667523a4e38190fb75/000EMYB4NWOOBL2J-C122-F4.jpg)
Ганна не приховує сліз. Із собою має велику торбу з лого популярного меблевого магазину , всередині — ретельно перев’язаний стрічкою пакунок.
![](https://images.ctfassets.net/75018eualgmp/5BwynWlqU5inxGPibSy7UV/d80274e58e12a1ccd94edc9a5133496f/000EMYBXM4N2A9HM-C122-F4.jpg)
«Я взяла тільки одяг та їжу. У Києві на мене чекає чоловік із молодшим сином. Старший уже воює. Тільки б Дмитрові не наказали йти. Він занадто чутливий. Якщо вони заберуть його , то хіба разом зі мною».
Стаття публікувалася на сайті Interia.pl