Західний вокзал у Варшаві. Українці повертаються на батьківщину, охоплену війною. 25 лютого 2022. Фото: Яцек Шидловський / Forum

Західний вокзал у Варшаві. Українці повертаються на батьківщину, охоплену війною. 25 лютого 2022. Фото: Яцек Шидловський / Forum

Відчай та віра. Як українці повертаються в пекло

28 лютого 2022
Лукаш Пйонтек
Люди

Репортаж про тих, хто вирішив їхати на охоплену війною батьківщину.

Вечір п’ятниці на Західному вокзалі Варшави. Сьогодні тут панує українська мова. На прибуття автобуса очікує кількадесят людей. Вони стискають у долонях білети , роздруковані на білих аркушах А4. Напрямок — Україна. Хтось хоче бути з родиною, хтось добровільно візьметься за зброю. Але кожен із них через десяток годин опиниться у самісінькому горнилі пекла.

Ігор приїхав до Польщі рік тому. Він працює на будівництві у Варшаві. Збирався залишитися тут назавжди , облаштуватися. Дізнавшись про повномасштабну російську агресію проти України, зібрав рюкзак і купив квиток на автобус. Він один із багатьох українських добровольців, які їдуть на схід воювати за свою країну.

Ігор. Фото: Лукаш Пйонтек / Interia.pl

Артем недовірливий. Коли я запитую його ім’я , він довго мовчить. Представляється Артемом, але по очах видно, що це неправда. З ним 29-річний Макс, теж українець. На відміну від Артема він охоче розповідає про причини свого повернення на батьківщину.

«Так потрібно. Мене виховували у патріотичній родині. Я не можу собі уявити , що буду дивитися на все це, сидячи у кріслі у Варшаві. Чи я боюсь? Я про це не думаю. Я боявся, коли воював на Донбасі , бо був молодий. З часом людина звикає до вигляду тіл та свисту куль».

Макс (ліворуч) і Артем. Фото: Лукаш Пйонтек / Interia.pl

Олег залишив дружину та двох доньок у Ґожуві. Це у його житті буде перша війна. Він їде , бо, як сам говорить, залишив серце в Україні. Він знає, що дуже ризикує, але страху не відчуває.

«Найголовніше , що родина залишилася в Польщі. Але я повертаюся. Я допоможу хлопцям прогнати тих покидьків і повернуся. Але чому ніхто не хоче нам допомогти? Напиши, що нам не вистачає зброї. Я знаю, бо мені сказав брат. Він охороняє місто, воює у Хмельницькому. Третє місто після Львова та Тернополя. Напиши, бо це важливо. Нехай поляки надішлють нам зброю, бо це катастрофа. Розумієш?»

Олег. Фото: Лукаш Пйонтек / Interia.pl

Олександр приїхав із Познані , де вже шість років працює водієм. «Боюся , ну, бо як не боятися війни?» — зізнається. Спочатку чоловік намагатиметься організувати транспорт до Польщі для своєї родини , але сам залишиться в Україні. «Я піду боротися. Ми всі підемо. Україна буде вільною».

Олександр. Фото: Лукаш Пйонтек / Interia.pl

У Польщі Андрій лише пів року. Живе і працює у Піші. Місто у Вармінсько-Мазурському воєводстві на північному сході Польщі. Його контракт із роботодавцем закінчується у травні , але вчора він покинув роботу. «Я вже воював на Донбасі , вмію воювати». Коли я запитую , чому він вирішив піти на війну, адже він не повинен, у Андрія здивовано піднімаються брови: «Я повинен! Мій обов’язок — стріляти в росіян. Я не боюся війни».

Андрій. Фото: Лукаш Пйонтек / Interia.pl

Ганна не приховує сліз. Із собою має велику торбу з лого популярного меблевого магазину , всередині — ретельно перев’язаний стрічкою пакунок.

Ганна. Фото: Лукаш Пйонтек / Interia.pl

«Я взяла тільки одяг та їжу. У Києві на мене чекає чоловік із молодшим сином. Старший уже воює. Тільки б Дмитрові не наказали йти. Він занадто чутливий. Якщо вони заберуть його , то хіба разом зі мною».

Стаття публікувалася на сайті Interia.pl

Читайте також