Вечір п’ятниці на Західному вокзалі Варшави. Сьогодні тут панує українська мова. На прибуття автобуса очікує кількадесят людей. Вони стискають у долонях білети, роздруковані на білих аркушах А4. Напрямок — Україна. Хтось хоче бути з родиною, хтось добровільно візьметься за зброю. Але кожен із них через десяток годин опиниться у самісінькому горнилі пекла.
Ігор приїхав до Польщі рік тому. Він працює на будівництві у Варшаві. Збирався залишитися тут назавжди, облаштуватися. Дізнавшись про повномасштабну російську агресію проти України, зібрав рюкзак і купив квиток на автобус. Він один із багатьох українських добровольців, які їдуть на схід воювати за свою країну.
Ігор. Фото: Лукаш Пйонтек / Interia.plАртем недовірливий. Коли я запитую його ім’я, він довго мовчить. Представляється Артемом, але по очах видно, що це неправда. З ним 29-річний Макс, теж українець. На відміну від Артема він охоче розповідає про причини свого повернення на батьківщину.
«Так потрібно. Мене виховували у патріотичній родині. Я не можу собі уявити, що буду дивитися на все це, сидячи у кріслі у Варшаві. Чи я боюсь? Я про це не думаю. Я боявся, коли воював на Донбасі, бо був молодий. З часом людина звикає до вигляду тіл та свисту куль».
Макс (ліворуч) і Артем. Фото: Лукаш Пйонтек / Interia.plОлег залишив дружину та двох доньок у Ґожуві. Це у його житті буде перша війна. Він їде, бо, як сам говорить, залишив серце в Україні. Він знає, що дуже ризикує, але страху не відчуває.
«Найголовніше, що родина залишилася в Польщі. Але я повертаюся. Я допоможу хлопцям прогнати тих покидьків і повернуся. Але чому ніхто не хоче нам допомогти? Напиши, що нам не вистачає зброї. Я знаю, бо мені сказав брат. Він охороняє місто, воює у Хмельницькому. Третє місто після Львова та Тернополя. Напиши, бо це важливо. Нехай поляки надішлють нам зброю, бо це катастрофа. Розумієш?»
Олег. Фото: Лукаш Пйонтек / Interia.plОлександр приїхав із Познані, де вже шість років працює водієм. «Боюся, ну, бо як не боятися війни?» — зізнається. Спочатку чоловік намагатиметься організувати транспорт до Польщі для своєї родини, але сам залишиться в Україні. «Я піду боротися. Ми всі підемо. Україна буде вільною».
Олександр. Фото: Лукаш Пйонтек / Interia.plУ Польщі Андрій лише пів року. Живе і працює у Піші. Місто у Вармінсько-Мазурському воєводстві на північному сході Польщі. Його контракт із роботодавцем закінчується у травні, але вчора він покинув роботу. «Я вже воював на Донбасі, вмію воювати». Коли я запитую, чому він вирішив піти на війну, адже він не повинен, у Андрія здивовано піднімаються брови: «Я повинен! Мій обов’язок — стріляти в росіян. Я не боюся війни».
Андрій. Фото: Лукаш Пйонтек / Interia.plГанна не приховує сліз. Із собою має велику торбу з лого популярного меблевого магазину, всередині — ретельно перев’язаний стрічкою пакунок.
Ганна. Фото: Лукаш Пйонтек / Interia.pl«Я взяла тільки одяг та їжу. У Києві на мене чекає чоловік із молодшим сином. Старший уже воює. Тільки б Дмитрові не наказали йти. Він занадто чутливий. Якщо вони заберуть його, то хіба разом зі мною».
Стаття публікувалася на сайті Interia.pl
