Польському прем’єр-міністру Дональду Туску сподобався серіал «Лялька», що вийшов на Netflix. Про це він написав у соціальній мережі X, долучившись до бурхливої дискусії навколо суперечливої кінореінтерпретації класичного роману Болеслава Пруса. Нову «Ляльку» обговорює мало не вся країна, причому думки розійшлися майже діаметрально.

Дональд Туск

Кожен має право на власну оцінку. Тільки благаю: не повбиваймо одне одного через неї.

Про особливий статус «Ляльки» в польській культурі промовисто свідчить хоча б те, що восени 2026 року з різницею лише в два тижні виходять дві незалежні одна від одної високобюджетні екранізації роману — серіал і повнометражний фільм. 

Поляки не просто продовжують читати книжку, написану майже півтора століття тому, — вони й досі сперечаються про Польщу, звертаючись до Пруса. І ось чому.

150 років польського ідеалізму

«Лялька» Болеслава Пруса (псевдонім письменника та журналіста Александера Ґловацького) — монументальна панорама варшавського суспільства 1878–1881 років, розгорнута на майже тисячі сторінок. Тоді Польща була розділена між трьома імперіями, й Варшава перебувала під російським пануванням. А позаяк роман проходив сувору царську цензуру, Прус не міг відкрито писати про засилля російської влади.

Болеслав Прус. Джерело: Wikipedia

Аристократія стрімко бідніє й утрачає моральні орієнтири, але водночас зберігає гіпертрофоване відчуття зверхності. Буржуазія лише формується як клас, а нові великі статки вже розхитують, здавалося б, непорушне панування шляхти. Проте для нуворишів відсутність шляхетського походження залишалася майже нездоланним бар’єром. Жінки ще більше залежали від походження, а передусім — від вдалого шлюбу та репутації. Навіть аристократки майже не могли самі визначати свою долю.

А колишні ідеалісти жили спогадами про Весну народів 1848 року — хвилю революцій і політичних потрясінь, що охопила найбільші міста Європи від Палермо й Відня до Берліна та Будапешта. Над поляками все ще тяжіли поразки минулих повстань проти царату. Вони не знали, у що тепер вірити. Старі ідеали вже втратили силу, а нова позитивістська віра в працю, науку й підприємництво ще не стала для них достатньо переконливою опорою.

Власне, спочатку Прус планував назвати роман «Три покоління». З одного боку, це історія трьох поколінь поляків, які опинилися між минулим і майбутнім. З іншого — три ключові персонажі уособлюють різні епохи польського ідеалізму.

Головний герой — учасник антиросійського Січневого повстання 1863–1864 років, капіталіст Станіслав Вокульський, у якому тверезий підприємницький розрахунок і романтичний ідеалізм поєднуються з позитивістською вірою в науку. Управитель його крамниці й один із найближчих друзів, бонапартист Іґнацій Жецький, 1848 року воював проти Габсбургів, а тепер живе спогадами про революційну молодість. Майбутнє ж уособлює молодий учений-винахідник Юліан Охоцький — аристократ за походженням, який почувається чужим у власному середовищі.

Головна інтрига роману — одержиме кохання Вокульського до Ізабели Ленцької, холодної красуні, доньки розореного шляхтича й аристократа. Заробивши величезні статки на військових постачаннях, Вокульський намагається купити собі місце серед старої аристократії, де готові приймати його гроші, але не його самого. Та не лише особиста драма не дає йому спокою. Пана Станіслава, який багато в чому випередив свій час, мучить болісне відчуття історичної безвиході: майбутнє вже почалося, але суспільство до нього ще не готове.

«Ляльку» недарма називають енциклопедією варшавського життя кінця XIX століття. Багаторічна робота газетного репортера дала Прусу змогу добре пізнати щодення різних верств міського суспільства. Тому кожен персонаж у романі має індивідуальну манеру мовлення, а в сюжет вплетено реальні події та конкретні деталі повсякденного життя тодішньої Варшави — аж до цін на зерно й біржових котирувань. За романом Пруса польську столицю кінця 1870-х можна майже так само впевнено відтворити на мапі, як Дублін — за «Уліссом» Джеймса Джойса.

Кожній добі — свого Вокульського

Цей роман посідає особливе місце в польській культурі: поляки й досі впізнають у «Ляльці» риси та суперечності власного суспільства. Вокульський і Ленцька давно стали впізнаваними культурними типами, до яких і сьогодні звертаються, говорячи про кар’єру, класові бар’єри, перспективи та стосунки між чоловіками й жінками. Фраза «Досить бігати за нею, як Вокульський» зрозуміла чи не кожному поляку.

Схоже, кожна історична доба має свого Вокульського. Герой Пруса давно вийшов за межі літератури: його ім’я стало синонімом енергійного підприємця й модернізатора, здатного вести країну вперед. 2024 року газета Rzeczpospolita прямо запитувала: «Хто сьогодні — Вокульський нашого часу?».

На початку XXI століття з ним порівнювали Романа Клюску — легендарного підприємця-селфмейдмена, засновника компанії Optimus SA, яка в 1990-х стала найбільшим виробником комп’ютерів у Польщі й відіграла помітну роль у розвитку польського інтернету. «Новим Вокульським» його називали не лише через підприємницький талант, а й за переконання, що бізнес має бути формою суспільної відповідальності.

Показово, що «Ляльку» жодного разу не екранізували за межами Польщі — настільки глибоко роман укорінений у польському історичному й соціальному досвіді. Але саме тому кожна екранізація дає іноземному глядачеві рідкісну нагоду побачити, як поляки через Пруса розповідають свою історію та про самих себе.

Водночас Вокульський цілком зрозумілий і за межами Польщі: його найближчим літературним «братом» можна назвати Джея Гетсбі з роману Френсіса Скотта Фіцджеральда. Як Гетсбі допомагає зрозуміти специфічну американську мрію з її жорсткими класовими обмеженнями, так і Вокульський дає змогу краще побачити Польщу зсередини.

Кінець польської «відлиги»

За підрахунками видання Warszawa.pl, за романом Пруса було вже понад 45 сценічних постановок. 1968 року «Ляльку» вперше переніс на великий екран режисер Войцєх Гас. За ним уже закріпилася репутація майстра екранізацій творів, які дуже непросто перекласти мовою кіно: у його доробку — фільми за прозою Марека Гласка, Яна Потоцького, Бруно Шульца. До речі, Девід Лінч називав «Рукопис, знайдений у Сарагосі» однією зі своїх улюблених стрічок.

«Лялька» Гаса стала однією з наймасштабніших і найдорожчих польських кінопостановок свого часу — бюджет фільму становив близько 35 мільйонів злотих (приблизно 29 мільйонів у перерахунку на сучасні гроші). Варшаву 1870-х знімали у Вроцлаві, для фільму загалом створили близько 500 костюмів і понад 2 тисячі декорацій та предметів реквізиту. 

60 років тому фільм Гаса теж спричинив скандал — і причина була та сама. Замість того, щоб рядок за рядком відтворювати роман Пруса на екрані, режисер зняв власний фільм за мотивами «Ляльки». Із поліфонічного роману Гас виокремив близьку йому тему й зосередився на Вокульському у виконанні чудового Маріуша Дмоховського — на його самотності та одержимості Ізабелою (її зіграла польська кінодіва Беата Тишкевич). Гас по-іншому, ніж Прус, розставив акценти й свідомо відкинув значну частину соціально-історичної панорами роману, за що йому добряче дісталося від польських критиків.

Залишивши за дужками все, що вимагало від глядача доброго знання польської історії, і зосередившись на особистій драмі Вокульського, Гас зробив свого героя зрозумілішим міжнародній аудиторії. І якщо в Польщі картину зустріли прохолодно, то за кордоном її й досі високо цінують. Зокрема, у грудні 2022 року у Франції відреставровану «Ляльку» знову випустили в кінотеатрах, де вона здобула схвальні відгуки французької преси.

Ми вже говорили про те, що кожна доба створює свого Вокульського. В інтерпретації Гаса це людина 1968 року, а сам фільм у польському кінознавстві прямо тлумачать як коментар до Березня 68-го — політичної кризи, яка остаточно поховала надії польської «відлиги».

Нагадаємо, що внаслідок жорстких репресій країну покинули тисячі науковців, журналістів і представників творчої інтелігенції єврейського походження, а ті, хто залишився, добре зрозуміли межі дозволеного. На цьому тлі історія талановитої, діяльної людини, яка «задихається в убогому оточенні», набула гострої актуальності. Вокульський Гаса перетворився на самотнього інтелігента, який раптом усвідомлює, що майбутнє нібито взагалі скасували.

Найулюбленіша «Лялька»

Серіал Ришарда Бера, що вийшов на телеекрани восени 1978 року, став для кількох поколінь поляків «канонічною» екранізацією «Ляльки». Режисер говорив, що роман Пруса ніби створений для серіального формату.

І справді, це найповніша екранна версія: майже 12-годинний хронометраж дав змогу не жертвувати численними другорядними персонажами. Бер навіть відновив епізоди, викреслені царською цензурою під час першої журнальної публікації роману в 1887–1889 роках. А головне — Варшава Пруса знову постає в усьому розмаїтті суспільно-політичного життя.

Головні ролі виконали одні з найкращих акторів свого покоління, Малґожата Браунек і Єжи Камас — критики особливо відзначали інтелектуальність його Вокульського. Але одним із найяскравіших персонажів серіалу став Жецький у виконанні Броніслава Павліка. Його напрочуд чарівний герой фактично став еталонним, а сцена його смерті у фіналі — по-справжньому пронизливою. 

То якого Вокульського створила Польща 1977–1978 років? Цей період новітньої історії країни називають «епохою Ґєрека» — за ім’ям першого секретаря ЦК ПОРП. 

Перші роки його правління запам’яталися помітним зростанням рівня життя й вірою у прискорену модернізацію країни. Але вже в другій половині десятиліття економічне диво почало розсипатися: західні кредити, на яких значною мірою трималася модернізація, обернулися дедалі більшими боргами, зростав дефіцит товарів. Водночас танула й віра в те, що підвищення рівня життя достатньо, аби примирити суспільство з комуністичною системою. Улітку 1980 року економічна криза спричинила нову хвилю страйків, у результаті яких постала «Солідарність», а вже у вересні Ґєрек утратив владу.

Вокульський у серіалі Бера — людина, яка вірить, що праця, гроші, наука й підприємницький успіх відкривають будь-які двері. Але зрештою він переконується, що особистого успіху недостатньо, аби подолати саму систему або стати в ній своїм. Для Польщі кінця 1970-х, яка вже розчаровувалася в обіцянках епохи Ґєрека, таке прочитання гостро резонувало з настроями того часу.

Повернення Вокульського

Не дивно, що «Лялька» від Netflix спричинила справжній скандал: давно вже польську класику не переосмислювали так масштабно і демонстративно.

Відомий сценарист Павел Демірський радикально оновив сюжет і мотивацію героїв — за всіма правилами сучасного престижного серіалу. До класичної історії щедро додали пікантності, чорного гумору, абсурду, нецензурної лексики, а також кримінально-детективну лінію, про яку в Пруса не було й мови. Натомість історичний і політичний пласт роману майже повністю відкинули, а фінал переписали.

Найрадикальніше змінилася сама Ізабела: з об’єкта бажання вона перетворилася на повноцінну головну героїню нарівні з Вокульським. (Традиційно головні ролі дісталися двом помітним акторам сучасного польського кіно — Томашу Шухардту та Сандрі Джимальській.) У серіалі Ізабела хоче працювати журналісткою, цікавиться жіночою емансипацією, зустрічається з Елізою Ожешко, відомою письменницею та громадською діячкою свого часу — і явно не вважає шлюб єдиним шляхом до самореалізації.

Відповідно, геть інакше вибудувані стосунки Ізабели з Вокульським. У серіалі він значно більше керується розрахунком, а драму тепер переживають обоє. Якщо Вокульський намагається вирватися за межі свого класу, то Ізабела — з ролі, яку відвело їй суспільство. Кожен бачить в іншому квиток у краще життя.

І тут класика знову римується з реаліями сучасної Польщі: походження й досі впливає на те, які економічні можливості відкриваються перед людиною. 

Якби Вокульський опинився у Варшаві 2026 року, він знову переконався б: гроші вирішують далеко не все. Не менше важать родинне походження, освіта й професійний статус батьків — тобто переваги, які людина отримує ще до того, як сама починає будувати кар’єру.

Автори серіалу наголошують: вони створили не адаптацію, а реінтерпретацію «Ляльки» — і тому свідомо дозволяють собі далеко відходити від оригіналу. Найрадикальніша розбіжність кіноверсії Netflix із романом полягає ось у чому. Прус принципово не дозволяє своїм героям вирватися з ролей, нав’язаних їм суспільством: у його світі суспільний лад виявляється сильнішим за людину. Серіал Павела Маслони не просто дарує героям хепі-енд — він дозволяє їм переписати сценарії власного життя. Але цей хепі-енд стає можливим лише після того, як обоє відмовляються від мрій, якими були одержимі. Сучасні Вокульський і Ленцька вже не мусять приносити себе в жертву власним ілюзіям.

Та, думаю, навіть глядачі, яким таке радикальне прочитання не дуже припало до душі, багато що пробачать творцям серіалу заради нової сюжетної арки Жецького, який в оновленій «Ляльці» ще зовсім не старий. Нагадаю, що у фіналі роману Прус прирікає його на самотню смерть. Останній представник світу, приреченого зникнути, остаточно зламаний: ілюзії розбиті, Вокульський зник, крамницю продано. Особисто мене значно більше тішить, що Жецький знайшов своє кохання й відкрив власну справу.

Чарівне дзеркало Пруса

У прокат виходить ще одна нова екранізація. Майже тригодинну повнометражну версію Мацєя Кавальського медіа називають одним із найдорожчих польських фільмів останніх десятиліть. Бюджет становить близько 65 мільйонів злотих — удвічі більше, ніж у фільмі Гаса.

У повнометражній «Ляльці» зібралося ціле сузір’я польського кіно й театру: Анджей Северин («Список Шиндлера», «Вогнем і мечем»), Аґата Кулеша («Іда», «Холодна війна»), Кристина Янда («Мефісто», «Декалог»), а також Мая Коморовська, Кароліна Ґрушка, Мая Осташевська, Борис Шиц, Матеуш Дамєнський та інші. 

Головна сенсація кастингу — Марек Кондрат у ролі Жецького. Заради «Ляльки» зірка культового серіалу «Екстрадиція» повернувся у велике кіно після шістнадцятирічної перерви. А головну роль зіграв один із найзатребуваніших польських акторів Марцін Дорочинський, відомий глядачам за серіалом «Ферзевий гамбіт». Ізабеллу Ленцьку зіграла Каміла Ужендовська — акторка, яка здобула широку впізнаваність завдяки головній ролі Яґни в «Селянах», знятих за мотивами роману Владислава Реймонта. 

Судячи з перших відгуків, на нас чекає канонічна версія «Ляльки».

*

Одночасна поява двох незалежних екранізацій «Ляльки» — промовистий культурний симптом. Вони перегукуються із сьогоднішніми суперечками в польському суспільстві — між прагненням зберегти звичну ідентичність і потребою переосмислити її в нових обставинах. 

«Лялька» — роман про Польщу між минулим і майбутнім у той момент, коли старий порядок відходить, а новий іще не склався. Опинившись на порозі епохи, про яку поки ніхто не знає, чим вона завершиться, Польща знову вдивляється в чарівне дзеркало одного зі своїх головних національних романів.

Редакторка Наталя Ткачик