Польські магнати — найвищий прошарок шляхти, малюнок Яна Матейка. Джерело: Польська цифрова бібліотека

Польські магнати — найвищий прошарок шляхти, малюнок Яна Матейка. Джерело: Польська цифрова бібліотека

Польська шляхта. Історія найвпливовішого стану Речі Посполитої

Ідеї

Ця суспільна верства, наділена величезними землями й особливими привілеями, своїм корінням сягає рицарства, а за легендами, — сарматів і навіть біблійних персонажів. Відомий історик Норман Девіс вважає, що шляхта становила 6,6 % мешканців давньої Речі Посполитої, інші науковці наводять вищі цифри. Та беззаперечним фактом є те, що цей суспільний стан відіграв ключову роль у польській історії.

1584 року в краківській друкарні Мацєя Ґарвольчика побачила світ книжка знаного письменника Бартоша Папроцького «Герби польського рицарства , поділені на п’ять книг». «Herby rycerstwa polskiego na pięcioro ksiąg rozdzielone». У цьому першому друкованому гербівнику польської шляхти представлено не тільки шляхетські герби , а й історії походження багатьох шляхетських родин.

Відтоді гербівники набули великої популярності. Їхні автори Зокрема, Бартош Папроцький, Шимон Окольський, Кацпер Нєсецький, Северин Уруський, Адам Бонецький. увічнили чимало легенд про походження шляхти як стану. Скажімо , її генезу виводили від старозавітних персонажів, а ще — від сарматів, вправних воїнів-вершників, які в давнину проживали на північному Причорномор’ї.

Спробуємо відшукати логічне пояснення , чому у давніх спільнотах виділяли окремі групи людей, які згодом переродилися в привілейовані верстви.

Перші герби , привілеї й маєтки

Найкращі воїни зазвичай ставали лідерами й згодом посідали місця вождів , оточуючи себе соратниками, які вправно володіли мечем. Вони мали особливий статус, який із плином часу закріпився за їхніми нащадками. Військова справа була для них одним із життєвих пріоритетів, а приналежність до окремої привілейованої верстви чи роду сформувало уявлення про вищість та окремішність. Власне від німецького geschlecht (рід) бере початок назва цієї привілейованої верстви не тільки в польській, але й чеській, словацькій, українській, білоруській, латиській мовах.

Однією з особливостей шляхти Польського королівства , а згодом і Великого князівства Литовського було те, що окремий герб міг бути ідентифікатором сотні родів — на відміну від решти привілейованих верств Європи, де кожен рід мав окремий герб, наприклад, «Абданк», «Шренява», «Прус», «Остоя», «Леліва».

Герби «Абданк» , «Шренява», «Прус», «Остоя», «Леліва». Колаж: Нова Польща

Першим королям Польського королівства важко було управляти розлогою територією між середньою течією Одри на заході та басейнами Сяну й Бугу. Тож вони поступово наділяли своїх підданих землею , що стало початком тривалого процесу осадження шляхти.

Отримавши за королівським наказом земельні маєтки (а водночас — звільнення від великих податків) , шляхтич, крім усього, ставав посередником між королем та підданими. З часом колись відносно однорідний у майновому плані стан шляхти став доволі строкатим.

Найбільш заможні й ті , хто скористався наближенням до влади, стали магнатами, а інші, наділені землею і політичним впливом у локальних спільнотах, — заможною і середньозаможною шляхтою.
Малюнок Яна Матейка «Вбрання шляхти у 1333–1434 роках». Джерело: myvimu.com

Проте не всі шляхтичі виявилися вправними господарями. Чимало з тих , кого король наділив землею, силою різних причин не зуміли її втримати у своїх руках і розорилися. Однак шляхетський титул за ними зберігався. Незаможна або ж безземельна шляхта становила чималий відсоток привілейованого стану в Польському королівстві.

Стереотипне уявлення про шляхтича як землевласника — одне з найстійкіших. Мовляв , шляхтичі — пани, що володіли землею і мали власні резиденції (найзаможніші — замки , палаци, а менш заможні — просто садиби). Попри такі уявлення , життя багатьох шляхтичів, особливо з рідної Бартоша Папроцького Мазовії, мало чим відрізнялося від життя простих селян. Відмінність полягала у тому, що вони мали приналежність до шляхетського стану, були підсудні князівському, а згодом — королівському судочинству й на заклик володаря брали участь у військових кампаніях.

Однак шляхтич-землевласник , по суті, був самостійним володарем у своїх автономних володіннях. Від його ласки залежало життя селян, які обробляли землю, адже він встановлював обсяг повинностей, виступав суддею у місцевих конфліктах, мав вплив на те, хто буде парафіяльним священником.

Поступово сформувалися місцеві шляхетські спільноти , які перебрали у свої руки чимало важливих функцій держави на місцях, таких як судочинство та землевпорядкування. Це своєю чергою сформувало стійкі уявлення про те, що шляхта — вищий прошарок суспільства і саме вона повинна міцно тримати стерно влади у важкі для держави часи. Укріпленню таких переконань сприяла політична ситуація другої половини XIV століття.

Династична криза і вплив на короля

В європейській історії є чимало прикладів , коли криза владної династії ставала поворотним моментом в історії країни. Наприклад, утворення англійського парламенту (зокрема, підписання Великої хартії вольностей 1215 року) після того, як місцеві барони висловили незгоду з волею короля.

У Польському королівстві династична криза , яка особливо проявилася за правління Казимира III, призвела до укладання 1350 року угоди з угорським королем Людовиком I. Проте, сівши на польський престол, він також зіткнувся з проблемою спадковості, адже не мав синів.

У 40-х роках польська шляхта вже виступала на вічах , на яких унормовувалося коронне право. Згодом король гарантував їй нові свободи та привілеї. Після смерті Людовика 1382 року шляхта брала безпосередню участь у вирішенні питання спадковості трону на коронних з’їздах, і в результаті наступним королем стала донька Людовика Ядвіґа.

Те , що польська шляхта мала вплив на успадкування престолу — унікальне явище у тогочасній Європі. Завдяки такому праву, шляхта отримала можливість чинити тиск на короля також в інших важливих державних питаннях. Навіть поява 1493 року й діяльність у пізньосередньовічній державі двопалатного Сейму як вищого законодавчого органу не були б можливими без розвитку місцевих станових органів самоврядування — шляхетських судів та сеймиків.

Станові інституції

Від середини XIV століття Польське королівство поділялося на воєводства , землі та повіти. Такий адміністративно-територіальний поділ вимагав управлінського апарату, представленого і централізованою королівською владою, і владою шляхти на місцях. Представники короля — старости, — окрім представницьких функцій, вершили ще й кримінальне правосуддя у ґродських судах. Натомість решта справ вирішувалася у земських судах, що стали становими судовими органами.

Шляхта була уповноважена обирати зі свого ґрона земського суддю , підсудка та писаря. Вони й становили суд, юрисдикція якого поширювалася на повіт, а в окремих випадках — на землю і все воєводство. Це надало шляхті міцну владу на місцях.

Від 30-х років XV століття шляхтича не можна було ув’язнити без рішення станового суду. В результаті ця верства стала фактично недоторканою.

Станові інститути справедливості , започатковані у середині XIV століття, діяли до остаточного поділу Речі Посполитої 1795 року.

Окрім судових урядників , у кожному повіті, землі та воєводстві діяли й шляхетські мечники, ловчі, стольники, чашники. Окремо варто виділити статуси войського та хорунжого. Войський допомагав каштеляну У Королівстві Польському, а згодом — Речі Посполитій службова особа, яку призначав король або князь для управління «гродом» (замком) та навколишньою місцевістю. мобілізувати шляхту з території їхньої юрисдикції. Натомість роль хорунжого проявлялася під час зібрання посполитого рушення , коли під хоругвою свого воєводства шляхта на заклик короля виступала у військовій кампанії.

Уряди каштеляна та воєводи наділяли шляхтичів пожиттєвим правом брати участь у засіданнях Сенату. Сенатори також організовували місцеві станові зібрання — сеймики.

Від XV століття сеймики були дієвими органами самоврядування. Вони виконували чимало важливих функцій , таких як збір податків, обрання послів на Сейм, вибори депутатів до коронного трибуналу (вищої судової апеляційної інституції у Польському королівстві) тощо. Таким чином регіональні шляхетські спільноти були залучені у життя країни (говорячи сучасною мовою, — наближені до поняття громадянського суспільства). Адже кожен шляхтич міг стати урядником. Але навіть якщо він і не був урядником, то все одно брав участь у житті регіону та країни в межах діяльності сеймиків та Сейму.

Програшна перемога шляхти

Величезний вплив шляхти на державне управління проявився на початку Тринадцятилітньої війни Польського королівства з Тевтонським Орденом. Тринадцятилітня, або Перша Прусська війна 1454−1466 років — війна Корони Польської та Великого князівства Литовського з Тевтонським орденом за Східне Помор’я, що закінчилась підписанням другого Торунського миру. Зазнавши 1454 року поразки під Хойницями , король Казімєж IV шукав підтримки в шляхти, щоб могти продовжувати війну, і мусив погодитися на чималі поступки шляхті. Зокрема, вона домоглася того, що король тепер не міг без згоди шляхти ввести нові податки.

У реаліях XV століття це можна вважати перемогою привілейованого стану , однак те, що в його руках зосереджувалася міцна влада, з часом призвело до занепаду країни.

Шляхта могла чинити надзвичайно потужний вплив на державні справи. Так один із коронних з’їздів 1468 року не відбувся через те , що представники воєводств і земель, почувши порядок денний, відмовилися розпочинати роботу під приводом, що в них не було повноважень від місцевих зібрань обговорювати ці питання. Важко знайти подібні приклади у тогочасній європейській історії. Як і те, що саме з ґрона середньозаможної шляхти у першій чверті XVI століття виводилися ідеї реформування країни, які частково вдалося реалізувати у 60-х роках XVI століття. Тоді шляхта вимусила короля Сиґізмунда II Авґуста підписати згоду на те, що четвертина прибутків із коронних земель ітиме на потреби армії.

Період безкоролів’я й остаточний розкол шляхти

Солідарність у принципових питаннях державного значення давала змогу шляхті (хоч і з тривалими дискусіями , що інколи розтягувалися на десятиліття) фактично керувати Річчю Посполитою.

Малюнок Юліуша Коссака «Польська шляхта у XVI столітті». Джерело: myvimu.com

Найбільш конструктивною шляхта була у 70-ті роки XVI століття , коли після смерті Сиґізминда II Авґуста, останнього Яґеллона, потрібно було втримати країну. Тоді почався п’ятнадцятирічний період безкоролів’я.

Формально , усі суди в Речі Посполитій діяли від імені короля. Проте в ситуації, коли короля не було, шляхта самоорганізувалася у спеціальні інституції справедливості та поліційного нагляду — так звані каптурові суди.

У період безкоролів’я , щоб могти проголосувати за Генріха Валуа, шляхта 1573 року на Сеймі проголосила так звані принципи толерантності. Вони на певний час стали візитівкою країни, яка за всіляку ціну намагалася уникнути кровопролиття через релігійне розмаїття, адже половину Сенату становили протестанти, другу половину — католики, при тому що половина населення Речі Посполитої були православні русини.

Те , що десятки тисяч шляхтичів впливали на прихід до влади Генріха Валуа, а потім — Стефана Баторія, дало змогу шляхті випрацювати нові правила мішаної монархії та відчути смак справжніх виборів володаря.

Здавалося , тепер можна сподіватися сталого розвитку Королівства Польського. Проте вибори нового короля 1587 року призвели до громадянської війни: частина шляхти підтримувала шведського королевича Сиґізмунда Вазу, племінника останнього Яґеллона, а інша — всіма силами намагалася посадити на трон Максиміліана Габсбурга. Ця ситуація показує, наскільки глибоким був розкол у політичних уподобаннях шляхти, що на початку ХVII століття призів до дворічного конфлікту в шляхетському середовищі.

Релігійні міжусобиці

Шляхта гостро не сприймала релігійну розмаїтість Речі Посполитої. Реакція Католицької церкви на виклики Реформації та релігійні війни у Європі загострила конфлікти між католиками та представниками інших віросповідань. Наприклад , 1658 року Сейм заборонив аріанам проживати у Речі Посполитій. Однак нагальним і не вирішеним залишалося питання вірян східного християнського обряду, яке аж ніяк не сприяло гармонійному життю у країні.

Негнучкість шляхти як стану та несприйняття інших релігійних практик спричинили кривавий конфлікт 1648 року між козаки , яких підтримали селяни під проводом Богдана Хмельницького, та Річчю Посполитою. А небажання шляхти включити до складу Сенату київського митрополита та православних й унійних єпископів штовхало православних до руйнівного союзу з Москвою.

Як це часто буває , кризу на свою користь використала третя сторона, точніше, три сторони: Московська держава, Шведське королівство та Османська імперія.

Річ Посполита вийшла з довгого періоду кровопролитних воєн , і хоча була дуже виснажена, вона залишалася однією з найбільших держав Європи. Нове, XVIII століття, здавалося б, відкриває нові горизонти для розвитку Польщі. Проте 1697 року шляхта обрала королем саксонського курфюрста Авґуста, чиє правління поклало початок тривалому періоду занепаду країни.

Присмерк Речі Посполитої

Шляхта брала все меншу участь у житті Речі Посполитої , позаяк країна була поділена на великі магнатські політичні угруповання і кожне керувалося своїми інтересами, які ставило вище за інтереси країни. Крім того, шляхта часто ставала заручницею обставин, або й гірше — виконавицею волі можновладців.

Яскравим прикладом такого стану справ є чи не постійне зривання Сеймів у XVIII столітті. Для цього шляхта активно використовувала принцип liberum veto , що передбачав одноголосе ухвалення рішення Сеймом. Відповідно навіть один шляхтич міг зірвати парламентське засідання. Чимало магнатів, які отримували кошти від Росії, Пруссії та Австрії, через своїх клієнтів-шляхтичів зривало засідання Сейму. Це призвело до того, що в останній третині століття сусідні держави почали ділити між собою Річ Посполиту, яка, на їхню думку, була недієздатною.

Патріотичне піднесення 1764 року , коли королем обрали Станіслава Авґуста Понятовського, наразилося на шалений спротив та репресії з боку Російської імперії. У відповідь на це шляхта вдалася до випробуваного методу протесту — конфедерації.

Зав’язана 1768 року барська конфедерація була чи не останнім виявом найкращих якостей шляхетського стану — боротьби за свободу.

Поразка конфедератів призвела до першого поділу Речі Посполитої , легітимізованого Сеймом.

Реформи , що були запровадженні після першого поділу 1772 року вселяли надію на те, що ідеї Просвітництва врятують країну, а Чотирилітній сейм 1788–1792 років і ухвалення 3 травня 1791 року першої в Європі Конституції став останнім проявом громадянського суспільства , яке шляхта плекала з Середньовіччя.

Після третього поділу Річ Посполита зникла з політичної мапи , проте це не означало зникнення шляхти. На тлі процесів націотворення у Європі, які розпочалися Французькою революцією, шляхта була просто носієм пам’яті про минуле.

* * *

Активна участь шляхти у політичній діяльності Речі Посполитої , а після її поділів — у повстаннях, сформували стійкий образ шляхтича, наділеного такими чеснотами, як відданість країні, відповідальність, самопожертва. Шляхта допомогла пронести через усе XIX століття образ давньої Речі Посполитої, якої не було на політичній мапі, як пам’ять про власне польську державу зі славним минулим.

Завдяки тому , що кілька поколінь шляхти клали свої життя у повстаннях і докладали чималих зусиль до утвердження ідеї відродження польської держави, наприкінці 1918 року відродилася модерна Друга Річ Посполита.

Казімєж Юзеф Туровський , перевидаючи 1858 року працю «Герби польського рицарства» Бартоша Папроцького, пригадував нащадкам давньої шляхти історію славних предків, яка надихала на боротьбу.

Віталій Михайловський profile picture

Віталій Михайловський

Всі тексти автора

Читайте також