До теми любові світова література зверталася з давніх-давен. Та , мабуть, саме в епоху Романтизму почуття ставилися на найвищий п’єдестал. І польське письменство — не виняток. Національний пророк Адам Міцкевич у віці 27 років написав рядки , які навіки збагатили скарбницю світової лірики:
Як руки твоєї дотик відчуваю ,
наче в любий спокій весь я поринаю.
Я б заснув навіки в тую мить, здається,
коли б не будило серце, в котрім б’ється,
невідступно б’ється грізне запитання:
чи це тільки дружба, а чи це кохання? Переклад Леоніда Первомайського.
Особливо пасує до піднесеної любовної теми довершена класична форма сонетів , якими славився Міцкевич:
Нещасний , хто дарма взаємності благає,
нещасний, хто любить спитується дарма,
та нещаснішого серед людей нема,
ніж той, хто раз любив — і вічно пам’ятає. Переклад Максима Рильського.
Та не тільки про піднесене кохання писали польські романтики. Любовні епізоди національного епосу «Пан Тадеуш» Адама Міцкевича стали предметом еротичних пародій у так званій 13-й книзі. Її авторство приписують , зокрема, класику драматургії Алєксандру Фредру. В одному зі своїх творів він так висловився про кохання:
Чи кохання повинно бути сліпим? Необов’язково! Достатньо того , що закоханий вміє дивитися крізь пальці.
Письменники-романтики часто підкреслювали близькість Еросу й Танатосу , як-от у вірші «Сон» нащадка старовинного баронського роду Юзефа Вейсенгофа, автора поетичної збірки «Еротика» 1911 року, проте відомого в першу чергу як белетрист. Все, що відбувається у вірші, йому нібито наснилось:
У ніг твоїх лежачи , плачу блаженно,
а ти моє пестиш волосся —
без гніву, без ляку в обіймах у мене,
бо літо палке розлилося.
Ти кажеш:
— Забудь мої зради й гризоту ,
кохай і дай серцю свободу;
обіймів, цілунків моїх насолоду
отримаєш ти в нагороду.
— Пробачу , забуду, хоча б за ті миті
я мав би життям заплатити —
а верес так пахне, а в темній блакиті
жар дихає й плавиться літо. Тут і далі всі цитати без зазначення перекладачів — у перекладі Наталії Бельченко.
У пізнішу епоху один із найвідоміших польських письменників Генрик Сенкевич зазначав:
Кохання облагороджує воістину все , але тільки тоді, коли воно є великим, коли воно єдине на все життя.
Набагато фривольніше описували кохання модерністи. Так основоположник польської науково-фантастичної літератури , поет й альпініст Єжи Жулавський, оспівуючи любовні стосунки, залишався далеким від сентиментальності:
Нехай усе обманом буде — що мені до цього ,
коли єдина правда — розкіш губ твоїх, дівчино!
Обманюй і цілуй! Палкіше! дикими вустами!
1908 року роман відомого письменника Стефана Жеромського «Історія гріха» викликав скандал через відверті (як на той час) сцени. І це було не вперше у творчості прозаїка: окремі сміливі епізоди твору «Попіл» уже викликали незадоволення в пуритан і навіть напоролися на критику відомого мовознавця Бодуена де Куртене. Мабуть , ученого обурила відвертість деяких сцен.
Губи його знову знайшли її щоки , вуста, очі. Він розстібнув гаплики її кожушка, припав до голих перс дівчини… Він втрачав розум, відслоняючи вустами пречудові невинні перса, повні радості й насолоди… Тоді зазнав на хвилину щастя — ніби чужого якогось, втіхи ще не визрілої, зовсім чистої, неземної, безмежної, як небо. Переклад Валентина Струтинського.
Подібне екстатичне сприйняття любові зустріла я й у невеличкому виданні листів нобелівського лауреата Владислава Реймонта до коханої Ванди Точиловської. Одружений Реймонт закохувався у заміжніх жінок , розраховуючи на «братнє порозуміння» з ними, на співчуття тієї, що була для нього ідеалом. Любовні захоплення надихали письменника на нові твори. Так почуття до Стефанії Клюге породили «Адептку» та «Комедіантку», до Антоніни Щиґельської — «Ідилію» та «Лілі», з Аурелією Шацшнайдер пов’язаний роман «Ферменти», з Вандою Щуковою — «В туманах», з Вандою Точиловською — «Вампір».
Епоха «Молодої Польщі» , зокрема, плекала культ любовного страждання. Закоханий Реймонт у листі до заміжньої Точиловської, матері двох синів зізнавався:
Кохаю Вас і сміюсь із того , чим мені треба буде платити за це. Якщо смертю, то заплачу із задоволенням, адже моє життя настільки для мене чогось варте, наскільки можу сподіватися на взаємність. Найважливіший обов’язок людини — бути в згоді з власним серцем.
Ніде правди діти: усі листи любовного змісту — доволі одноманітні. Чого не скажеш про вірші модерністів.
Поетка Зузанна Ґінчанка , яка народилася в Києві , прожила всього 28 років, загинувши в жахітті Голокосту. Однак своєю магічною особистістю та пристрасною лірикою вона встигла розбурхати міжвоєнну літературну Варшаву. А в травні 1939-го Ґінчанка пророчо писала:
Комета на небі чорнім ,
газета в руках щоденна.
О весно любовна! Чом ні?
Ні, не любовна. Воєнна!
Читайте також
Зузанна Ґінчанка. Поетеса, що написала власну смерть
Блиск і трагедія Зузанни Ґінчанки.
Закоханий у Зузанну Ґінчанку ще зі школи підхорунжих у Рівному поет Юзеф Лободовський ніжно запитував у присвячених її пам’яті рядках:
І які ж незнищенні зібралися сили
в Київ-граді навколо колиски твоєї?
Що за феї та зодчий натхненний схилили
над тобою обличчя у змові таємній?
Болєслав Лєсьмян , чиї київські дитинство і юність, безумовно, вплинули на його подальшу творчість, особливо славиться своєю інтимною лірикою. Зародившись у «молодопольському» гроні, поезія Лєсьмяна вийшла далеко за межі цього літературно-естетичного руху. У вірші «Бажання», можливо, іронічному, він пише:
Я хотів би у лісі , в незайманих нетрях,
мати хижку — плетінку з гілля й очерету,
щоб висіла в самісіньких кронах високо
над яругами змій і хижацького ока.
І у ній на моху, під поривами вітру
цілувати дівчину, чужу й непривітну,
груди пестити, де від зубів моїх ранка,
а обличчя для вуст наче здобич і бранка —
і почути, як грішних утіх одесную,
мліє грім золотий, вихор зваби танцює,
звір гарчить, бо відчув наших тіл аромати,
тіл, що прагнуть в розкошах землі уникати.
Як ми вже бачили в Юзефа Вейсенгофа , мотив сну поширений у любовній ліриці. Якщо Лєсьмян у поезії «Уві сні» концентрується на містичності та пошуку милої в неземних обріях, то Константи Ільдефонс Ґалчинський у вірші із такою ж назвою зосереджується на майже дитинному відчуванні кохання:
Уві сні ти моя і перша
уві сні я перший для тебе
в нас розмова про квіти й вірші
псів земних і птахів на небі.
Подеколи любляча спостерігає за сном коханого , як у вірші сучасної поетки Анни Авґустиняк «Ти буваєш милосердним»:
спершись на лікоть я вдивлялась у твої сни
іноді ти кричав але завжди з таким завзяттям
ніби втримував людей
від побиття камінням невинного
спи казала тихо і цілувала пальці
які снували по грудях стількох жінок
Парадоксально , що взаємна насолода закоханих у віршах поетки Анни Свєрщинської робить їх непорочними:
Ти подарував мені насолоду ,
я подарувала тобі насолоду.
Непорочні,
дивимося одне на одного
очима.
В твоєму тілі й у моєму тілі
світиться мов бурштин
чиста стать.
Галина Посвятовська , яка прожила лише 32 роки, але надзвичайно збагатила скарбницю польської інтимної лірики, сміливо говорила про принади тіла. Вона розуміла кохання як феномен самореалізації і навіть привласнення:
і будеш моїм
так сильно
наче ніколи
не мав власного тіла
Про символічне розчинення в коханій людині , але й про прагнення самопожертви говорить ліричний герой Юліана Тувіма у вірші «Віддаючи серце»:
Дарую я тобі моє бездомне серце.
Що хочеш з ним зроби.
Чи заміни своїм це безпритульне серце ,
а чи зведи, згуби.
Подякує тобі це безпритульне серце
за смерть швидку хоч би.
Ідея спільної жертви коханців приваблює Яцека Бєрезіна — одного з «проклятих поетів» і представника так званої «Нової хвилі» 70-80-х років:
Я полюбив твої несамовиті руки
які залишили на моїй спині криваві смуги
Відсьогодні ти — Земля Обітована
чиї очі та вуста розмовляють зі мною
Увійди в мене — кажеш ти — пронижи мене
я покохала біль і твою ненависть
А я — я ввійду в тебе
віддалити тебе та втримати
І можливо наші гарячі тіла
народять смерть якої я так прагну з тобою
А от Рафал Воячек , ще один «проклятий поет», воліє бути ніжним до прозорості і стати островом:
Я холодний острів для твого тіла
яке падає в ніч гарячою краплею
Звертаюсь до тебе так тихо мов крізь сон
палає твій піт на моїй шкірі
Звертаюсь до тебе так тихо як птах
на світанку ронить сонце в твої очі
Звертаюсь так тихо
як сльоза різьбить зморшку
Звертаюсь до тебе так тихо
як ти до мене
Своєю чергою відомий письменник і діяч Ярослав Івашкевич звертається до коханої людини за посередництвом рослинного світу:
Хочу гладити хвоїнки ,
на твоє волосся схожі,
шорсткуваті, ароматні,
такі рідні й непригожі...
Не збагну ні їхню сутність ,
ні єство твоє уроче.
і не те що я не можу,
але навіть і не хочу.
Нащо нашвидку вивчати
запаху й шорсткої вроди
знаки , чи не краще – знади
й любощів миттєвий подих?
Та кохання може бути не тільки щастям , а й випробуванням. 60-річний Ярослав Івашкевич закохався в молодого чоловіка Юрека Блешинського , і ці стосунки тривали до смерті останнього — від туберкульозу. Вірші, пов’язані з цим почуттям, склали цикл «Дорога». У них відбився, зокрема, й розпач поета, який знав, що коханець його обманює. Ярослав Івашкевич писав до Блешинського листи навіть після його смерті. 2017 року опубліковано епістолярну книгу «Все як ти хочеш». Ось фрагменти одного з листів, написаного майже через рік після смерті Юрека (Сурабаєю поет називає місце, куди юнак потрапив після смерті):
Синочку мій коханий — я припинив написання своїх листів до Сурабаї тільки через відсутність контакту з тобою , через відсутність відповіді. Ти просто забув про мене в цій сонячній країні — і це зрозуміло. Це, звісно, не означає, що я менше сумую за тобою чи менше думаю. Кожна мить, кожен епізод сповнені тебе.
Коханий, я би віддав усе за те, аби ти й зараз обманював мене з ранку до вечора, аби тільки ти був біля мене, аби тільки я чув твій голос, торкався твого волосся, бачив твої очі. Але ти в Сурабаї. Тепер я знаю, що ти дуже мучився, що страшенно не хотів помирати, хотів витягнути з життя все. І я знаю також, що дав тобі все, що міг.
«Я з тобою», — ти часто це говорив, а я навіть не усвідомлював, як дуже ти був зі мною. А тепер велика чорна діра. Скоро буду з тобою. І я поїду до Сурабаї — твій Ярослав».
Якщо ми звернулися до гомоеротичних стосунків , хотілося б згадати сучасного поета Едварда Пасевича, у якого в «Червоному автобусі» їде
Гарний хлопець.
Гарний , сильний.
Гарний і фатальний.
Чи Кшиштофа Бочковського , що у своєму інтимному вірші «Тіло й вино» вдається до євангельських алюзій:
Саме так стається перетворення вина в кров ,
а хліба — в тіло,
як під час нашої першої
вечері —
коли ти поклав голову мені на плече,
ні про що
не питаючи
Про біблійну праматір усіх людей і одночасно будь-яку жінку в очах чоловіка — еротичний вірш одного із найзнаковіших польських поетів Тадеуша Ружевича («Єва»):
шерехаті
мушлі колін
з рожевою серцевиною
відкриваються
вночі
біле крило
пах янгола
закривається поволі
і солона роса кохання
вкриває шкіру
Нобеліат Чеслав Мілош не писав віршів безпосередньо про кохання , хоча визнавав:
Я так часто був у щось чи в когось закоханий. Тільки закохуватися не означає бути здатним на кохання. Це щось інше.
Дещо відсторонено Мілош говорить про яскравий ерос , який у нього асоціюється з оманливістю, на противагу безбарвній відсутності бажання:
Зворушення в очах і зелень замість розкладання ,
синизна тирличу та кіновар тигрових лілій,
в пів мороці кори хутровість і вгорі куниця,
лиш захват, Ерос. Ввіримося алхімічній крові,
з’єднаймося назавжди із оман дитинним світом?
Чи зносити безмовне і різке безбарвне світло,
яке нікуди не зове й позбавлене бажання?
Читайте також
Чеслав Мілош: Я — улюбленець долі
Інтерв’ю з видатним польським поетом, прозаїком, лауреатом Нобелівської премії.
В польської нобеліатки Віслави Шимборської ми можемо знайти вірш , який так і називається — «Щасливе кохання», а в ньому іронічні рядки:
Подивіться на цих щасливих:
якби хоч трохи маскувалися ,
вдавали сум’яття, підтримуючи цим друзів!
Чуєте, як сміються — образливо.
Якою мовою говорять — зрозумілою на слух.
А ті їх ритуали, манери,
вигадливі обов’язки стосовно себе —
це нагадує змову за плечима людства! Переклад Олександра Гордона.
Схожим почуттям щастя сповнені любовні рядки сучасного поета Павела Куб’яка «Такою люблю тебе» , присвячені коханій Мєчиславі:
Понад усе люблю , коли ти розплющуєш очі
і дивишся тишею зрілого вина;
і ось наче кристал, розмішаний в глибині,
несеш відповідь з самої серцевини.
А ще люблю , коли ти заплющуєш очі,
ніби хочеш сховати під повіками
шматочок щастя, тіло без подоби,
листя, яке має розгорнутися, і плід.
Саме про таке кохання , коли тілесне єднання воскрешає душі, відверто пише і Барбара Ґрушка-Зих:
цієї ночі почалася весна перший крокус
у твоїх розчахнутих брюках піднявся
над ременем на животі над краєм блискавки
якою ти закривав тисячі разів те що так делікатно
тепер сам мені показав як він квітне радіючи що ми є
ти лежав близько навзнак мабуть в окулярах хоч вони не були
потрібні аби будь-що побачити в реальному світі вияснювалося
в наших головах що коли нереальне так швидко
прийняло контури наших тіл то є ще шанс
аби саме вони дозволили воскреснути нашим мертвим душам
Насамкінець хочеться згадати Томаша Ружицького , в чиїх рядках знаходимо певне побажання — не зупинятися в пошуку справжнього почуття:
Тож вгадуй цей код. Допоки кохання
ще в кухні , допоки кохання готує нам,
всі ці ножі та виделки якийсь мають сенс.
Джерела: Стефан Жеромський. Попіл; пер. з пол. В. Струтинський , Київ 1982; Władysław St. Reymont. Listy do Wandy Toczyłowskiej, Warszawa 1981; Наталія Бельченко. «Київська чарівнице, Суламіто…», Culture.pl 2018; Poezja polska okresu międzywojennego. Antologia, Wrocław 1987; Болєслав Лєсьмян. Весняні сновидіння. Zmory wiosenne, Київ 2019; Bartosz Suwiński. Anegdota o istnieniu. O twórczości Haliny Poświatowskiej, Kraków 2020; Jarosław Iwaszkiewicz. Sprawy osobiste i inne wiersze rozproszone, Warszawa 2010; Wszystko jak chcesz. O miłości Jarosława Iwaszkiewicza i Jerzego Błeszyńskiego, Warszawa 2017.
