1976 року перевалило за половину десятиліття, що ввійшло в історію як доба «пропаганди успіху». Польщею керував Едвард Ґєрек. Його команда, за влучним висловом видатного польського історика Анджея Фрішке, лікувала суспільство сном. Політика 70-х років спиралася на простий принцип: нехай суспільство спить, нехай люди переймаються щоденними клопотами і не замислюються над складними речами. У крамницях з’явилася кока-кола, по радіо лунала гарна музика. Поляки їздили відпочивати до Болгарії та Східної Німеччини, а декому навіть вдавалося вирватися на Захід. У Польській Народній Республіці запанував затишок і спокій.
Суспільство прокинулося в червні 1976 року. Влада несподівано підняла ціни на м’ясо і цукор. На багатьох підприємствах спалахнули страйки. В Урсусі, який тоді ще був селом під Варшавою, робітники лягли на рейки й заблокували рух приміських, а згодом, що для влади було гіршим злом, міжнародних потягів. У Радомі, за 100 кілометрів на південь від столиці, протестувальники вийшли на вулиці й навіть підпалили будинок воєводського комітету Польської об’єднаної робітничої партії.
Для влади це стало шоком, адже й вона лікувалася сном. Едвард Ґєрек їздив Польщею з так званими господарськими візитами. Нібито несподіваними, хоч місцева влада готувалася до них місяцями. «Господар» країни жив у переконанні, що його люблять мало не всі поляки. І його логіку можна зрозуміти. Порівняно з попередньою епохою Владислава Ґомулки зарплати поляків суттєво зросли. В Польщі почали за ліцензією виробляти автівки «Малюхи». Уже можна було купити магнітофон. У Варшаві збудували сучасний Центральний залізничний вокзал і закінчували прокладати першу після війни дорогу з двома смугами руху, яку в народі назвали « ґєркувкою».
Проте, як з’ясували економісти, зростання добробуту поляків оберталося для країни проблемою. З’явився так званий інфляційний надлишок: гроші в людей були, та купити щось за них ставало дедалі важче. Бракувало м’яса, бракувало цукру. Щоб урівноважити ринок, команда Ґєрека вирішила підняти ціни на продукти.
На протести робітників влада відреагувала люттю. Сумнозвісними стали так звані коридори здоров’я: страйкарів проганяли через стрій міліціонерів, які гамселили їх кийками.
Тоді заарештували понад 700 людей. Більшість справ віддали під юрисдикцію спеціальних колегій, які засуджували страйкарів до трьох місяців ув’язнення. Однак кілька десятків робітників постали перед судом — їх звинуватили в хуліганстві та підпалі будівлі воєводського комітету партії. Вони отримали багаторічні вироки.
Фотографії, зроблені під час оперативних заходів після подій 25 червня 1976 року, Радом. Джерело: Центральний архів історичних документів Та була одна істотна відмінність, якщо порівнювати з подіями грудня 1970 року, коли демонстрації також спалахнули через підвищення цін. Тоді влада наказала стріляти в демонстрантів. Цього разу міліція придушувала заворушення за допомогою лише кийків — без пістолетів та автоматів. На відміну від подій шестирічної давності за Владислава Ґомулки, нікого не вбили. Зате в хід пішла агресивна пропаганда. На провладних мітингах, які на вимогу Едварда Ґєрека організовували у багатьох містах, радомських робітників називали «заколотниками».
На допомогу переслідуваним робітникам вирушила варшавська інтелігенція. До дружин і дітей ув’язнених робітників почали навідуватися молоді люди з гарцерського руху. Гарцерство — польський скаутський рух. Вони познайомилися у Першій варшавській дружині імені Ромуальда Трауґутта — «Чорній одиниці», яка постала ще за часів, коли Польща була поділена, 1911 року. Згодом дружина переросла в осередок. До «Чорної одиниці» належали учні ліцею імені Тадеуша Рейтана — одного з найкращих у Варшаві.
Задум їздити до робітників Урсуса та Радома належав Антонію Мацєревичу, який 1968 року вже відбув ув’язнення. Згодом він обіймав посаду міністра національної оборони, очолював комісію з розслідування причин Смоленської катастрофи, а сьогодні його діяльність викликає гострі дискусії й полярні оцінки.
Спершу до Мацєревича приєдналися гарцери: Войцєх Онишкевич, Пйотр Наїмський та Людвік Дорн. Згодом з’явилася ще одна група під проводом Яцека Куреня — так звані командоси, дещо старші активісти, які кількома роками раніше, 1968-го, ініціювали студентські протести. До них долучилися й члени Клубу католицької інтелігенції.
Допомога репресованим робітникам передовсім була матеріальною. Гроші надходили з нелегальних зборів, які проводили в університетах, Польській академії наук, серед інтелігенції та студентів. Збирали їх також у еміграції, водночас привертаючи увагу західного світу до того, що відбувалося в Польщі. Часом допомога була геть простою: наприклад, дружинам ув’язнених привозили вугілля для опалення.
Значну роль відіграло й п’ятеро відомих варшавських адвокатів. Вони приїжджали захищати працівників до провінційного Радома й справляли величезне враження на місцевих суддів. Важливим було й так зване чергування: люди просто сиділи в судових коридорах, щоб робітники на лаві підсудних не почувалися самотніми.
Так постав Комітет захисту робітників — нелегальна організація, яка ламала пасивність суспільства Польської Народної Республіки. Офіційною датою його створення вважається 23 вересня 1976 року, коли було оприлюднено «Звернення до народу і керівництва ПНР». Члени комітету не ховалися: вони відкрито діяли під своїми іменами.
Активісти комітету, які приїжджали на підтримку ув’язнених, швидко помітили величезну різницю між Урсусом та Радомом. Умови життя радомських робітників разюче суперечили ідилічній картині, яку малювала влада. Радом наочно показував прірву між тодішньою пропагандою і дійсністю. Тут панували злидні. В будинках, зведених ще до війни — і не тільки Другої, а навіть Першої світової — туалети часто розташовувалися у дворі. Низький рівень освіти, алкоголізм, хуліганство. Влада просто не цікавилася Радомом. Нові мікрорайони не будували. Це було місто робітників і військових заводів — із варшавської перспективи периферійний, неважливий осередок. Хоча після адміністративної реформи, проведеної в Польщі 1975 року, внаслідок якої кількість воєводств зросла з 17 до 49, Радом став одним із воєводських міст.
Комітет захисту робітників зосереджувався на гуманітарній допомозі переслідуваним. Він закликав звільнити ув’язнених, повернути їх на роботу й покарати міліціонерів, винних у жорстокому поводженні. Саме звільнення в’язнів, причому досить швидке, попри багаторічні вироки, стало невдовзі одним із найважливіших успіхів комітету.
Та не всі робітники й не відразу довірилися діячам Комітету захисту робітників. У соціалістичній Польщі між інтелігенцією та робітниками пролягала величезна прірва. Ці два суспільні прошарки жили зовсім по-різному.
Часом недовіру викликала й сміливість активістів Комітету захисту робітників. У Польській Народній Республіці діяло неписане правило: не висовуйся. Тим часом члени комітету відкрито виступали під своїми іменами, немовби репресій узагалі не боялися. Тож люди часом підозрювали: мабуть, за ними хтось стоїть, якщо вони дозволяють собі більше, ніж інші.
Комітет захисту робітників вів із владою гру на межі законности й нелегальності. Адже конституція гарантувала свободу слова. Польща щойно підписала Гельсінські угоди, в яких містилися положення про права людини. «Коридори здоров’я», брутальна пропаганда про «заколотників» — усе це не узгоджувалося з образом влади, яка з усіх сил намагалася вдавати ліберальну. Адже Польська Народна Республіка за часів Едварда Ґєрека вже не була тоталітарною державою, як у сталінську добу, під час правління Болєслава Бєрута. Вона не була навіть настільки суворою, як за часів Владислава Ґомулки.
Спершу самі члени комітету не вважали себе опозицією. Вони взагалі не говорили про політику — наголошували лише на гуманітарному характері своєї діяльності.
Люди боялися Радянського Союзу. Ніхто не міг навіть уявити, що СРСР колись розпадеться.
Комуністична диктатура здавалася чимось очевидним і вічним. Тому діячі Комітету захисту робітників неохоче вживали такі гучні слова, як незалежність, хоча старші активісти мали за плечима досвід участі у русі за незалежність під час Другої світової війни та в перші повоєнні роки. Це була важлива група комітету, яку називали «старшими». Свою діяльність вони розпочали задовго до появи комітету. До них належали Едвард Ліпінський, Анєля Стайнсберґ, Людвік Кон, отець Ян Зєя.
У колі Комітету захисту робітників зародилося й підпільне Незалежне видавництво NOWA. «Другий обіг» — так у Польщі називали позацензурні видання — відрізнявся від совєтського самвидаву передовсім масштабами. Самвидав починався з того, що нелегальні матеріали передруковували на машинці через копірку, тож примірників було небагато. А в Польщі підпільні видавництва від самого початку використовували копіювальну техніку, тож наклади сягали десятків тисяч. Друкарі працювали підпільно. Таємно надрукувані книжки продавали — безкоштовно розповсюджували лише листівки комітету, — а частину виручених коштів спрямовували на оплату праці друкарів. Їхня робота була не лише копіткою й небезпечною, а й забирала багато часу.
У 1977–1989 роках NOWA видала понад пів тисячі книжок і понад десяток періодичних видань, зокрема Krytyka та Robotnik. Видавництво публікувало Чеслава Мілоша, Вітольда Ґомбровича, Ґюнтера Ґрасса, Джорджа Орвелла. Вийшли також «Джерела тоталітаризму» Ганни Арендт, «Відкрите суспільство» Карла Поппера та посібник адвоката Яна Ольшевського «Громадянин і Служба безпеки» з порадами, як поводитися після арешту.
NOWA записувала також відеокасети. Наприклад, із фільмом Ришарда Буґайського «Допит» про сталінські репресії чи сатиричний «Телевізійний щоденник» Яцека Федоровича, який висміював офіційну пропаганду. Вступи до деяких касет записав режисер Анджей Вайда. Відеомагнітофони мали далеко не всі, тож для охочих влаштовували спільні перегляди заборонених матеріалів із подальшим обговоренням. Так формувалася спільнота.
Спочатку до комітету входило лише 14 осіб, згодом їхня кількість зросла до 38, однак навколо них гуртувалося ще кількасот однодумців. Польська підпільна опозиція у другій половині 1970-х років була не надто численною. Професор Анджей Фрішке вважає, що до опозиціонерів можна зараховувати лише тих поляків, які подолали бар’єр страху. Наприклад, тих, хто підписував власним іменем листи протесту, хоча вже це могло коштувати їм роботи, закордонного паспорта чи можливості вступити до аспірантури. Таких сміливців тоді було близько двох тисяч.
Комітет захисту робітників узяв під свою опіку 600 родин, для яких зібрали 3 мільйони злотих (для порівняння: середня зарплата тоді становила 3–4 тисячі злотих). Головним досягненням комітету стало звільнення всіх ув’язнених. Після амністії, внаслідок якої звільнили ув’язнених робітників, Комітет захисту робітників перетворився на Комітет суспільної самооборони.
За своїми ідейними орієнтирами Комітет захисту робітників був переважно лівим. Його неформальним послом на Заході став Адам Міхнік. Він розповідав мені, що намагався тоді змінити наратив тих, хто втік із Польщі, адже вони послуговувалися класичною антикомунітичною риторикою. Міхнік натомість стверджував, що ідеї Комітету захисту робітників близькі лівому руху, бо йдеться про права робітників, роль робітничого класу, можливість страйкувати. Це гасла лівиці, а не антикомуністичних правих. Так Міхнік представляв Комітет захисту робітників у іноземних медіа. І в результаті навіть контрольована комуністами Спілка італійських металістів фінансово підтримала Комітет захисту робітників у його боротьбі за права робітничого класу.
Пропагандистські матеріали проти Комітету захисту робітників, які поширювала офіційна влада. Фото: Лєшек Каспшак / Forum Але ліва орієнтація комітету позначилася на його майбутній діяльності. Під час страйків 1980 року, коли народжувалася «Солідарність», деякі робітники, що мали консервативніші, релігійніші та більш праві погляди, ставилися до діячів комітету із недовірою. Тому, наприклад, у Ґданську члени Комітету захисту робітників відіграли важливу роль, хоча в Щецині їх уже не допустили до керівних органів.
Цей поділ відчутний і сьогодні: польська правиця не виявляє до Комітету захисту робітників особливого пієтету, хоча однією з найважливіших постатей у ньому був Антоній Мацєревич, важливий політик правого табору. Сьогодні дві людини з ініціалами АМ — тобто правий Антоній Мацєревич та лівий Адам Міхнік — перебувають по різні сторони політичної барикади.
Безсумнівним залишається той факт, що всі до одного члени Комітету захисту робітників відіграли важливу роль у діяльності антикомуністичної опозиції в епоху Польської Народної Республіки, а після 1989 року — у створенні сучасної Польщі.
Перекладач Андрій Савенець, редакторка Наталя Ткачик
