Я займаюся українською справою й її роллю для Польщі, Росії та Європи. І роблю це не з огляду на свій родовід чи літературну працю. Просто мене як літню людину не може не тривожити наша епоха. А крім того, моя молодість минула в колишньому Радянському Союзі, спочатку в Україні, от тільки 600 метрів під землею, у донбаській шахті Під час Другої світової війни Єжи Помяновський працював на донбаській шахті «Краснопільська».. Тому я добре розумію, чим для світу є незалежність і суверенний розвиток України. Прошу не звинувачувати мене в кон’юнктурності чи винятково польському погляді на цю справу.

Історичний контекст

Недавно у Мезон-Лаффіт у Єжи Ґєдройця ознайомився з рефератом чудового молодого науковця з Києва, росіянина Ігоря Торбакова — «Свой или чужой. Формирование образа украинца в России в ХѴІІ-ХѴІІІ в.»

Він пише, що противники української незалежності не тільки на Заході, а й у Росії, глибоко переконані: Україна — лише периферія великої Росії, малоросійська провінція слов’янського простору.

Існує російська історична школа, яка має своїх продовжувачів і на Заході, і в Росії. Усю спадщину Московської Русі, її державності та ідеї вони виводять із Київської Русі. У своїй праці Торбаков відстоює діаметрально протилежну тезу.

Чи мешканці Москви, тобто москалі з оточення справжнього творця московської держави Івана III, його сина Васілія III та внука Івана Ґрозного, люди, які провінційне князівство перетворили на величезну потужну державну махіну, мали бодай якесь поняття про славу Києва чи, може, вважали себе нащадками Ярослава Мудрого чи навіть Рюриковичів?

Сирійський архідиякон Павло Алеппський приїхав спочатку в Москву, а згодом 1654 року в Київ, тобто досить пізно. Він прибув зі своїм батьком, патріархом Антіохійським Макарієм, одним із найвищих достойників Православної церкви.

Павло Алеппський

Ми приїхали на берег Дніпра, зупинилися навпроти Печерського монастиря і передали у Київ звістку з побажанням відвідати місто. Побачивши Печерську Лавру, ми відчули, немовби повернулися у вітчизну. Ми дякували Богові, що знову ніби серед своїх. Упродовж двох минулих років, проведених у московській державі, на наших серцях висів замок, а думки були наче в залізних лещатах, позаяк у тому краю [йдеться про московське князівство] ніхто не може чутися бодай трохи вільним чи задоволеним, окрім кількох знаменитостей. Там ніхто не почувається по-справжньому православною людиною. На противагу тому, як ми себе почували у Москві, у краю козаків ми немов опинились у рідній вітчизні, а тутешні люди стали для нас найкращими друзями і дуже схожі на нас!

Подібні речі можна віднайти у хроніці Стрийковського. Ці спостереження в Польщі настільки вузьковідомі й малопоширені, що відгонять давньою польською тугою за домінуванням, тому розумні люди сьогодні їх не згадують, а свідчення Антіохійського патріарха та його сина видається мені дуже переконливим і для поляків, і для українців. Ба більше, самі росіяни довго взагалі не говорили нічого іншого. Відмінність між Україною і так званою серцевинною Росією була очевидна, приміром, для великороса Пєрєвєрзєва, який 1788 року написав: «Сие роковое отделения южные от северные, или великия России преобразило навсегда оныя жителей, так что из того явилась будто бы иноплеменная какая нация».

Отак пише російський, зовсім не безсторонній історик уже після загарбання українських земель Катериною і прилучення їх до московського царства. Слід додати, що російські історики й ті, хто називає себе русофілами, а, по суті, є недругами справжньої вільної Росії, забувають про один приголомшливий факт: на території давньої російської держави, на теренах царської імперії було лише два центри, де процвітала думка й витав дух демократії. Перший — «Господин Великий Новгород»; його знищив вогонь і меч не польських, фінських чи якихось інших набігів, а Івана Ґрозного, який упродовж шести тижнів різав і топив у криницях мешканців міста. Другим таким центром стихійної, проте автентичної демократії була Запорозька Січ.

Тільки ці два осередки можна називати свідченням і доказом того, що на тутешніх землях існували зародки народовладдя, яке в Італії спричинило розквіт громад і появу таких вільних міст, як Флоренція, Падуя, Піза чи Сієна, а ще призвело до розквіту німецьких провінцій, поки Німеччина знову не стала імперією.

Наведу ще одне свідчення.

На землях, які спочатку були приєднані до підлеглої московському патріархові території, а потім до московського царства, православних українців вважали нехрещеними людьми.

16 грудня 1620 року патріарх Філарет видав розпорядження про повторне хрещення. Їх називали «обливанцями», оскільки в Україні обряд хрещення відбувався не шляхом занурення у воду, як це робили в Росії, а через кроплення свяченою водою, як це було заведено на Заході. Зрештою, у російській історіографії та офіційних документах тих часів таких людей називали «черкасами» («черкашенами») або «литвинами», позаяк українські землі Речі Посполитої входили до складу Великого Князівства Литовського.

І врешті знаменитий Соловйов, згадуючи Мазепу і XVIII століття в історії Росії й України, писав: «Слово “черкашень” стало в Москве синонимом изменника». І справді, гетьман Іван Скоропадський, спадкоємець Мазепи, скаржився Петру Великому, що «після російської перемоги під Полтавою українці життя не мають, бо їх вважають зрадниками, попри те, що існує дуже багато таких людей, як я — вірних своєму цареві».

Я дуже люблю та ціную Сумарокова — одного зі справжніх творців російської драматургії, напрочуд розвиненої наприкінці XVIII століття, тому й закінчу його словами: «У цих навдивовижу чистих і веселих хатах [він розповідає про свою подорож захопленими українськими землями] я бачу зовсім інші обличчя, звичаї, одяг і чую геть іншу мову. Невже я опинився закордоном?»

А висновок напрошується сам: тільки з Карамзіна починається дуже розумна, з точки зору імперії, й дуже нездорова для українців пропаганда, що вважалася історіографією й була покликана переконати і росіян, і українців у тому, що вони за своєю суттю — двійники. Зацитую тут також слова доктора Мокрого.

Володимир Мокрий,
науковець, політичний і громадський діяч

Це був не шлюб, як вважають так звані русофіли, а зґвалтування. І воно не змінило ні характеру, ні ідентичності обох народів.

Спокутувати гріхи минулого

Але на минуле ми вже не маємо жодного впливу, в найліпшому разі можна змінити його образ у пам’яті суспільства і можна спокутувати гріхи. Зізнаюсь, я не вірю у передсмертні сповіді й не вважаю, що розгрішення від священника вистачить, щоб відпустити всі гріхи і спокійно перейти на той світ. Гадаю, єдиний спосіб спокутувати гріхи — це відробити їх, поки ми ще живі. Тому мене так сильно втішило те, що я почув від Володимира Мокрого. Професор згадував про урочистість, яка відбудеться в Явожні: президенти незалежних України та Польщі, Леонід Кучма й Алєксандер Кваснєвський, відкриють пам’ятник у формі трираменного хреста «Пам’яті поляків, українців, німців, усіх невинно постраждалих від комуністичного терору, ув’язнених, замучених, загиблих 1945-1956 років у Центральному трудовому таборі Міністерства громадської безпеки в Явожні. — Нащадки».

Пам’ятник в Явожні. Джерело: Міська бібліотека в Явожні

Це приклад гідного перегортання однієї з найдраматичніших сторінок у повоєнних польсько-українських стосунках.

Там, біля Катовиць, у таборі в Явожні, через який пройшло приблизно чотири тисячі українців, під час фатальної операції виселення «Вісла» було закатовано близько 200 осіб. Я вважаю, що це добрий і єдиний спосіб відпрацювати старі гріхи і злочини. Краще не заперечувати факти, а протиставити їм добрі вчинки.

Справа незалежності України — першочергова

Хочу повернутися до теми, яку вважаю набагато важливішою за минуле. Варто пояснити, чому справа незалежності України для мене першочергова серед усіх проблем Європи, яка болісно прагне якщо не об’єднання, то принаймні примирення. Жодне об’єднання не видається мені можливим сьогодні.

Вибори, які нещодавно відбулися в Україні, не змінили ані моєї позиції, ані позиції «Культури». Польський еміграційний літературно-політичний часопис, який виходив із 1947 до 2000 року спочатку в Римі, а потім у Парижі. Я наважуюсь про це говорити без письмових повноважень, а просто через багаторічну співпрацю з цим журналом, яка триває вже майже 40 років.

Отже, у поглядах на долю України співробітників «Культури» і моїх нічого не змінилося, попри те, що табір просовєтських лівих зайняв перше місце серед партій, які брали участь у виборах. Раджу спостерігачам колишнього СРСР і України виділяти серед них дві партії: просовєтську і незалежну, самостійницьку. Інші розрізнення сьогодні не мають сенсу.

Знавці теми, можливо, будуть заперечувати і перераховуватимуть різні відмінності: між Морозом і Марчуком або між Кравчуком і Пустовойтенком тощо. Ці речі для мене як поляка, а також європейця не мають принципового значення. Я провів понад чверть століття в Італії в еміграції, тож бодай уже тільки тому маю право вважатися європейцем. Отже, додаткові поділи й справи, які з них випливають, не відіграють тут і тепер вирішальної ролі. У Росії я також бачу лише дві партії: російську та совєтську. І такі критерії поділу для Польщі головні.

Так само і в Україні є самостійники, а, з іншого боку, є ті, хто хоче повернутися до парку юрського періоду, яким був Радянський Союз, до клітки, де перебувала Україна, щоправда, старої, але клітки, яку нам ніхто завбачливо не відчиняв.

Незалежність потрібна передусім Україні, і це добре зрозуміли українські виборці, оскільки комуністична партія не лише не отримала більшості, а здобула набагато менше місць, ніж прогнозували російські, польські, американські та німецькі опитування.

Перед виборами говорили про те, що просовєтська партія у Верховній Раді може здобути близько 240 мандатів із 450. З’ясувалося, що вони здобули на 100 менше, а це немало. Навіть докладаючи найбільші зусилля, ці люди не отримають можливості внести зміни до конституції щодо статусу незалежної держави, якою Україна сім років тому все-таки стала. Тепер вони не мають ні більшості, ні надії. Окрім того, ніхто вже не може розраховувати на відокремлення Східної України і Криму, а може, навіть і Одеси, й приєднання їх до Радянського Союзу, про що мріє пан Зюґанов у своїх найпесимістичніших прогнозах, бо в оптимістичних він прагне набагато більшого. Тому втілення цих надій не можливе через колосальний економічний тягар такого об’єднання, яке сама Росія сьогодні не витримала б.

Чому для українців незалежність така важлива? Ви точно в цьому не сумніваєтеся. Однак деякі мої друзі-поляки і чимало українців такі сумніви мають.

Нагадаю невідомий, хоч і очевидний факт: жоден народ Європи не зазнав стільки втрат через відсутність незалежності, як українці.

Навіть Польща зі своїми колосальними демографічними, економічними, географічними втратами не зазнала подібного, позаяк мала тривалу епоху самостійності перед поділами і в багатьох планах прекрасний період незалежності між двома війнами.

Я народився і навчався в Лодзі, у добрій польській гімназії. Закінчив її у вільній країні, й нам навіть на думку не спадало, що хтось може відібрати цю свободу рухів і надії. Якби не два десятиліття міжвоєння, польське суспільство не пережило би шести років гітлерівської окупації. Ці 20 років надзвичайно загартували людей. Українці такого привілею не мали, у них були тільки короткі моменти незалежності. Втрати, яких зазнали українці через свій підлеглий статус, не мають рівних.

Наведу тільки один приклад: на обнесену дротом пустелю завезли саме українських безневинних селян, які нікому не чинили зла. Їх називали кулаками і в роки колективізації вивозили вагонами для худоби за полярне коло.

Голодні селяни залишають села в пошуках їжі, 1933 рік. Фото: Александр Вінербергер

Голод описали Ісаак Бабель у чудовому оповіданні «Коливушка», Василь Гроссман у романі «Все тече», Алєксандр Солженіцин у романах «Архіпелаг ГУЛАГ» та «У першому колі», де герой розповідає, як їхав через українське село і зупинявся кінним возом перед кожною хатою, запитуючи, чи є тут хто живий. Коли відповіді не було, він сам виносив застиглі трупи і віз на переповнений цвинтар.

Саме тоді Україна зазнала найбільших втрат і саме по ній вдарила ця свідомо проведена операція знищення — не лише інтелігенції, а й самої субстанції народу.

Україна — найважливіший союзник Польщі

Незалежна Україна потрібна Польщі. Поляки мають розраховувати на неї як свого найважливішого союзника і найближчого сусіда. Це теза Єжи Ґєдройця і переконання Мєрошевського, що для Польщі найважливішими союзниками будуть вільні народи Литви, Білорусі й України, розташовані між Польщею та Росією. Лише для деяких польських русистів чи політиків (і дивна річ: радше правих, ніж лівих) за Бугом починається Росія, тобто Азія, і більше нічого немає. Вони не хочуть бачити, що там живуть окремі народи, які на свою ідентичність і незалежність мають таке самісіньке право, як і ми.

Звісна річ, це спадщина національно-демократичної думки, сформульованої Романом Дмовським — великим державним діячем, але, з іншого боку, людиною, яка переоцінювала німецьку загрозу і вважала, що єдиним виходом є порозумітися з росіянами за рахунок народів, які живуть між Польщею та Росією. Свого часу замість того, щоб заручитися підтримкою Юзефа Пілсудського та Симона Петлюри, ендеки Загальна назва представників польських організацій національно-демократичного спрямування. вважали за краще поділитися з Росією сусідами — Білоруссю, Україною і Литвою.

Ця політика, започаткована ще до Першої світової війни, стала для Польщі зародком найбільшої катастрофи.

У головній війні за свою історію 1920 року Польща перемогла великою мірою завдяки союзу з Україною й українській підтримці.

Це дуже недооцінюється, про це мало говорять, але варто прочитати «1920 рік» Юзефа Пілсудського, звернутися до історичних джерел, аби переконатися, що 6-та українська дивізія Марка Безручка захопила Київ і разом із третьою Польською армією Ридза-Сміґлого вигнала дванадцяту Робітничо-селянську Червону армію, що саме Безручко із десятим польським полком із Красноставу захистили обложене Будьонним місто Замосць.

Об’єднані польсько-українські сили врятували не тільки цей населений пункт. Саме Безручко разом із польським кавалеристом, генералом Руммелем, завдав поразки Кінній армії Будьонного, а відтак переслідував її й змусив і Будьонного, і Ворошилова пішки втікати з оточення, яке після поразки під Замосцем і битви під Чесниками стало долею всієї потужної і боєздатної Кінної армії.

Незалежна Україна — важливий сусід Польщі не тільки у військовому аспекті, а й у плані економічного майбутнього регіону й економічної незалежності Європи.

Без України немає совєтської імперії

Європі незалежна Україна необхідна, оскільки без України немає совєтської імперії. Ексгумація цього монстра юрського періоду не можлива без анексії України. Нехай Росія живе і процвітає як Росія, але не як імперія. Сенсом існування цього геополітичного творіння була територіальна експансія, зумовлена екстенсивною економікою, опертою не на сучасні методи інтенсивного розвитку, а на невільничу експлуатацію робочої сили і варварську обробку землі. Ця модель уже сама собою, незалежно від планів окупаційного комунізму, завершилася поразкою, оскільки після першого періоду грабіжницької економіки треба було «підгодовувати» ці території.

Так сталося, наприклад, із Монголією й усім плодючим владивостоцьким Далеким Сходом, а також країнами Центральної Європи. Росіян переконували, що в них усе погано тому, що вони підгодовують нещасні народи, «виснажені капіталізмом», тобто чехів, поляків, словаків, не кажучи вже про литовців. Отже, почасти це була правда. Совєтський режим і екстенсивна економіка винищили ці країни настільки, що тепер, щоб підтримати їхню економіку, треба було все виймати просто з рота росіян.

Якщо без України немає імперії, то для Європи мир і спокій можливі лише за умови, що Україна є і залишатиметься незалежною.

Незалежність України потрібна також Росії — не лише Польщі, Європі чи самій Україні. Адже відновлення імперії і приєднання України — велика спокуса, яка відбиває в росіян бажання відроджувати власну економіку і політику. Навіщо формувати клас нових фермерів, якщо в Україні всього достатньо: і жита-пшениці, і вареників зі сметаною. Навіщо розбудовувати промисловість, якщо можна експлуатувати ресурси, які вже є в Україні, включно з її потужною військовою промисловістю.

У Радянському Союзі 80 % промислової потуги становив військово-промисловий комплекс. Ця спокуса приєднати Україну, яку відверто проголошує Зюґанов і його партія, постійно гальмує реформи. Незважаючи на президентські декрети, російські селяни не беруть землю. Те саме відбувається і в Україні, передусім у Східній — через спільну ментальність, успадковану від совєтів, а не якісь національні риси. Якщо хтось говорить про національний характер як панівний чинник сучасної історії різних країн, то він не бере до уваги, що національний характер росіян — це характер їхньої влади, а не суспільства. 70 років існування совєтського режиму настільки спотворили та зіпсували цей характер, що далі не може бути й мови про нього як комплекс рис, відомих із різноманітних праць, книжок і путівників.

Незалежність України для Росії вже нині є (і в майбутньому буде) великим стимулом для реформ і унезалежнення багатьох галузей економіки, починаючи від інтенсивного фермерського сільського господарства.

Для Росії цей стимул може виявитися вирішальним.

Сьогодні незалежність рівнозначна суверенності у сфері палива та енергетики. Країна без енергетичної суверенності не може вважатися незалежною. Країна, яка залежить лише від одного монополіста в постачанні палива та енергетики, приречена бути його сателітом. Незалежність, якщо її розуміти лише як ідею, має опиратися також на цю базу, на паливну й енергетичну суверенність. Польща й Україна її не мають, але можуть спільно здобути. Існують проєкти трубопроводу й газопроводу, які з Каспійського моря та Середньої Азії йтимуть до порту Південний в Одесі, звідти — до Бродів і Адамова, а потім — до Польщі. Таким чином можна звільнитися від монополії російського газу та нафти. Монополія — ворог справжнього розвитку. Реальний економічний прогрес можливий тільки в умовах вільної конкуренції та диверсифікації, розрізнення постачання сировини та всілякої продукції. Варто йти до цього разом.

Переклав Андрій Бондар

Запис із магнітофонної плівки Еви Осташ. Стаття з книжки «Між сусідами / Między sąsiadami» (Краків, 1998) була опублікована в «Новій Польщі» 2014 року