Вітольд Шабловський: Путін знищив чоловіка, який відмовився стати його особистим кухарем

Наталка Волосацька: Вітольде, коли ми бачилися востаннє, ти розповідав, що працюєш над продовженням книжки «Як нагодувати диктатора». В українському перекладі Андрія Бондара книжка «Як нагодувати диктатора: таємниці кухарів найжорстокіших тиранів ХХ століття» вийшла 2020 року у Видавництві Старого Лева.

Вітольд Шабловський: Так, це буде нове видання, доповнене новими історіями. Наприклад, про чоловіка, який пік піцу для Кім Чен Ина, чи про кухаря Каддафі, який готував для нього понад 20 років.

Після виходу книжки «Як нагодувати диктатора» в мене ще залишалося кілька контактів до людей, з якими я не встиг поговорити. На те, щоб роздобути такі контакти, пішло багато часу і зусиль, тож було шкода не скористатися ними. Я поволі записував і опрацьовував нові розмови, і тепер вони ввійдуть у доповнене видання. Загалом ця книжка — підсумок моєї десятирічної роботи над темою кухарів диктаторів і спроб достукатися до них. А 2026-го відбудеться прем’єра документального фільму, знятого для Голлівуду на основі книжки. 

НВ: Ти говорив, що це твоя остання книжка, присвячена кухні диктаторів. Тобто не чекати репортажу «Що їсть Путін»?

ВШ: У новому виданні буде історія кремлівського кухаря, який отримав пропозицію готувати для Путіна, але відмовився і заплатив за це дуже високу ціну. Не хочу спойлерити, але загалом це шокуюча історія про те, як Путін ставиться до свого оточення. А отже, він становить небезпеку не тільки для сусідніх із Росією країн, не тільки для всього світу, але й для тих найближчих людей, які поруч. 

НВ: Чому ти взявся за тему їжі диктаторів?

ВШ: Кухарі дуже багато знають, часто навіть більше, ніж історики й аналітики. Кухарі — дуже мудрі й чутливі люди, і їхні свідчення правдиві. Щоб добре готувати, ти мусиш володіти досить нетиповим набором умінь. З одного боку, маєш були математиком, щоб пам’ятати пропорції. З іншого, — митцем, аби все це подати витончено. Загалом формується цікавий тип особистості. Ті, хто готує для диктаторів, — справді кухарі найвищого класу й цікаві співрозмовники. Їхні історії завжди дуже несподівані.

НВ: Вони їх охоче розповідають чи тобі доводиться шукати підхід?

ВШ: Авжеж, треба шукати підхід. Це не так, що ти приходиш і кажеш: «Добрий день». А людина тобі відповідає: «Сідай, я розповім про своє життя і роботу в диктатора». Проте мені вдається їх розговорити.

НВ: Що тебе найбільше здивувало у харчових звичках диктаторів?

ВШ: Що їхня їжа дуже проста. Я думав, кухня диктатора — це якісь чудовиська з морських глибин. Колись я чув історію про Пол Пота, Пол Пот (справжнє ім’я Салот Сар (1925–1998)) — камбоджійський революціонер та політичний діяч, диктатор, лідер Червоних кхмерів. який наказував кухарці виривати серце кобри, яке ще б’ється, кидати на розпечену пательню і тоді він його з’їдав. А потім з’ясувалося, що це легенда.

Бути диктатором — дуже стресово, це важкий тягар, тому всі вони хворіють тими чи іншими недугами і відповідно надають перевагу «кухні матусі», тобто comfort food, яка заспокоює нерви. Вони шукають у їжі не екстравагантності, а втихомирення. Диктатор згадує, як у дитинстві мама йому щось готувала і йому було добре, тож у дорослому віці він шукає чогось подібного.

Вітольд Шабловський. Джерело: Witold Szablowski / Facebook

НВ: Чи можна через їжу зрозуміти характер, страхи, спосіб мислення людини?

ВШ: Так, з того, хто і як харчується, можна зробити багато висновків. Їжа характеризує людину. Згадаймо ставлення Путіна до кухаря, який йому відмовив. У владній структурі РФ є кухарі Кремля, а є так званий особистий кухар, який має бути бодай у рангу офіцера спецслужб. Тобто зазвичай це кухарі з ФСБ, які щось там вміють готувати, але не надто майстерно. Кремлівському кухарю, який став героєм моєї книжки, щоразу, коли змінювалася влада, пропонували стати особистим кухарем, бо він був дуже майстерним. Так було і за Брєжнєва, і за Ґорбачова, і за Єльцина. Він щоразу відмовляв і щоразу це сприймали нормально. Але Путін, прийшовши до влади, вирішив, що йому не можна відмовляти, і це дуже багато говорить про нього як людину. Він намагався вмовити кухаря різними шляхами, а коли не вдалося, просто його знищив. Це історія, з одного боку, про приготування їжі, а з іншого — про характер людини. 

НВ: Путін знищив цього кухаря фізично?

ВШ: Цей кухар мертвий. Чи йому допомогли, чи ні — з Росією тут ніколи до кінця не відомо. Та спершу Путін вщент знищив його кар’єру. 

НВ: Ти стежив за перемовинами Трампа і Путіна? Там до спільного обіду не дійшло…

ВШ: Я бачив лише фрагменти. Сумно і прикро дивитися, як перед воєнним злочинцем розстеляють червоний килим. Зрештою, ця зустріч, як раніше із Кім Чен Ином, нічого не змінила. Пофоткалися і все. Путін вкотре тягне час і вкотре показав, що розіграв Трампа, а не Трамп його. Сумне видовище.

НВ: Тобто Трамп не отримає Нобелівської премії миру за припинення війни в Україні?

ВШ: Не знаю. Я досі не можу зрозуміти, як Обама отримав цю нагороду, тобто на яких умовах працює Нобелівський комітет і чим керується. А що, як Трамп пригрозить Швеції війною? То, може, йому і дадуть Нобеля, під тиском. Цього я не виключаю, натомість він точно не закінчить війну в Україні, бо не має цього на меті.

НВ: Тобто це така політична гра з Путіним?

ВШ: Трамп дуже добре знається на соціальних мережах і просто хотів мати спільне фото з Путіним. Думаю, це була єдина мета їхньої зустрічі.

НВ: Що їсть Трамп?

ВШ: Нездорову їжу, junk food — бургери, те, що пропонує «МакДональдз», KFC. Я намагався колись сконтактуватися з кухарем Білого дому, бо обдумував план із книжкою про американську кухню, і з’ясувалося, що це не перебільшення: Трамп справді не їсть нічого, крім фастфуду.

НВ: Він просто ще не куштував українського борщу. 

ВШ: Треба йому відвезти. 

НВ: Що тебе поєднує з Україною, крім того, що твої книжки перекладені українською й тебе там читають і знають?

ВШ: Україна — перша закордонна країна, в якій я побував. Це було ще в дитинстві. І ще Україна — перша країна, в якій переклали і видали (поза Польщею) мої книжки. У мене там багато приятелів, а тепер ще й мої улюблені бабусі на Волині. Йдеться, зокрема, про бабу Шуру, героїню книжки «Кулемети і вишні. Історії про добрих людей з Волині» (2017, переклад Андрія Бондара).

НВ: Що б ти побажав українцям?

ВШ: Перемоги. І пам’ятати, що все буде Україна. Я постійно повторюю, що Росія дуже слабка й зараз не є суб’єктом закордонної політики, а лише є об’єктом політичних ігор довкола того, хто більше урве, США чи Китай. З України почався занепад Росії, і бажаю українцям (і загалом усім нам), щоб він настав якнайшвидше.

НВ: Коли їдеш в Україну наступного разу?

ВШ: Невдовзі. Але куди саме, не скажу — з міркувань безпеки.

Редакторка Наталя Ткачик