Євген Приходько: Ви працювали експертом у польському МЗС, коли Польща першою визнала незалежність України. Це сталося випадково чи Варшава цілеспрямовано хотіла випередити інші країни в цьому?
Пйотр Жоховський. Джерело: osw.waw.pl Пйотр Жоховський: Це не була випадковість — це були перегони з часом. Ми вичікували момент, коли зможемо підтримати українську незалежність. Україна була єдиною республікою СРСР, куди 1991 року польський уряд відправив свого спеціального представника — Єжи Козакевича, адже польського посольства в Києві тоді ще не було, тільки консульство. Згодом, уже напередодні референдуму, польське МЗС відправило мене та ще кількох співробітників у відрядження в Київ, щоб оцінити ситуацію на місці й остаточно переконатися в успішному фіналі голосування. Ми інформували Варшаву про настрої в українській столиці й перебіг референдуму. Уже тоді Польща була на низькому старті, готова негайно визнати незалежність України. І зробила це, тільки-но оприлюднили результати референдуму.
ЄП: Як це відбувалося?
ПЖ: Рада міністрів Польщі на чолі з тодішнім прем’єром Яном Білецьким зібралася у Варшаві на засідання і визнала незалежність України. Відтак ми повинні були надіслати в Міністерство закордонних справ України відповідну дипломатичну ноту. Це були доцифрові часи. Ми з міністром Козакевичем та іншими співробітниками побігли в польське консульство, там на друкарській машинці почали набирати текст ноти. Закралося кілька орфографічних помилок, але часу щось виправляти не було — ми знали, що нам у спину дихає Канада.
З консульства ми поїхали до українського міністра закордонних справ Анатолія Зленка. Його секретар зустрів нас із величезним подивом, мовляв, що ви тут робите, що вам потрібно? А коли він помітив у мене в руках пакет із шампанським, у нього очі полізли на лоба. Почав щось говорити, буцім так не можна, проте Козакевич його переконав, наполігши, що ще й як можна — адже це винятковий день! Коли ми зайшли в кабінет міністра Зленка, він був дуже здивований такою блискавичною реакцією. Тоді ми видихнули: ми встигли, ми перші! Пригадую, як на конференції журналісти запитували Зленка, хто першим визнав українську незалежність. Із залу хтось запитав: «Канада?» А міністр відповів: «Ні, Польща!»
ЄП: Яка настрої панували в Києві?
ПЖ: Ми відвідували кілька дільниць референдуму, спілкувалися з людьми, більшість підтримувала незалежність. Через кілька годин після початку голосування у нас уже не було сумнівів, що воно закінчиться успіхом. Не було відчуття якогось внутрішньонаціонального конфлікту і напруженості. Такі мирні історичні події — завжди неповторні миті.
Київ, напередодні референдуму. Джерело: архів Укрінформ / Голос УкраїниЄП: Коли польські політичні еліти усвідомили, що СРСР розпадеться й Україна стане незалежною?
ПЖ: Польща проводила двоколійну політику. З одного боку, ми підтримували дипломатичні відносини з СРСР, а з іншого — реагували на незалежницькі тенденції, які вже проявлялися: меншою мірою в Білорусі, більшою — в Україні. Варшава почала налагоджувати дипломатичні відносини з окремими совєтськими республіками. Ситуація була дуже напружена. Ми не думали, що все відбудеться так швидко, але криза центральної влади в Москві, політика Ґорбачова й амбіції Єльцина пришвидшили процес здобуття суверенітету республік. Польща визнала незалежність України ще до формального розпаду Радянського Союзу — Біловезька угода була підписана 8 грудня, а Варшава ухвалила рішення 2 грудня.
ЄП: Яка тоді була атмосфера в польському уряді?
ПЖ: У Польщі не було розбіжностей поглядів щодо питання української незалежності. Навіть не пригадаю, щоб якісь політичні партії перешкоджали в процесі визнання. Однак про те, що польсько-українські відносини не будуть дружніми (зважаючи на історичні події), з самого початку говорили в Росії. Москва й сьогодні підігріває цю тему, але великий успіх Польщі та України полягає в тому, що ми побороли російську пропаганду в цьому напрямку. Росіяни зробили помилку, недооцінивши ментальні зміни, що відбулися в суспільствах наших країн. Кремль скільки завгодно може твердити, буцім поляки погано ставляться до українців, а українці — до поляків, але дійсність інша: українці масово приїжджають до Польщі. Ми наочно довели, що польсько-українські відносини — не проблемні й зазвичай не пов’язані з негативними емоціями.
ЄП: Хто серед польських політиків найбільше відстоював визнання української незалежності?
ПЖ: З моєї точки зору, історик Здзіслав Найдер, тодішній радник президента Лєха Валенси, а згодом прем’єр-міністра Яна Ольшевського. У своїх спогадах професор дуже точно описує події, пов’язані з українською незалежністю.
ЄП: А Лєх Валенса?
ПЖ: Звичайно, він теж підтримував. 1992 року я був в Україні у складі делегації на чолі з Валенсою. Тоді на його зустрічі з Кравчуком також панувала феноменальна атмосфера. Це була символічна подія, хоча без дипломатичних ігор не обійшлося. Перед візитом Валенси до Львова туди приїхала спеціальна група з Польщі, яка формувала графік президента й узгоджувала всі деталі з місцевою владою. Як і зазвичай, такі приготування певною мірою нагадували переговори. Львівська влада неохоче поставилася до ідеї, щоб польський президент відвідав Личаківський цвинтар Однією з частин Личаківського цвинтаря є так званий Меморіал львівських орлят — комплексне поховання юних поляків, які загинули в боях за Львів у польсько-українській війні 1918–1919 років.. У хід пішли відмовки про ремонт і подібні речі. В результаті польська група висунула пропозицію: президент спершу покладе квіти на могили січових стрільців. Українська сторона відреагувала на це схвально.
Коли Валенса приїхав на Личаків, його зустріла невелика група демонстрантів, які скандували: «Валенсо, віддай церкви» Йдеться про храми на території сучасної Польщі, які до Другої світової війни були греко-католицькі, а після війни стали римсько-католицькими.. А Валенса — дуже безпосередня людина: він сам звернувся до протестувальників, почав із ними розмовляти й моментально їх заспокоїв.
Телеграма президента Польщі Лєха Валенси президенту України Леоніду Кравчуку про визнання української незалежності. Джерело: Historia Dyplomacji / ТвіттерЄП: На відміну від Польщі, західні країни не поспішали визнавати незалежність України. Чому?
ПЖ: Вони спостерігали за ситуацією в Радянському Союзі. Багато хто керувався такою логікою: оскільки вони визнають Радянський Союз, то не можуть при цьому визнавати республіки, які від нього відколюються. Захід, особливо США, спостерігав за цими процесами з великим занепокоєнням, що було обумовлене питанням ядерної зброї: в пріоритетах Вашингтона тоді було зберегти баланс сил, американці боялися дестабілізації. І зараз у дискусіях про розпад сучасної Росії існує погляд, що він потенційно небезпечний, адже може спричинити глобальну дестабілізацію.
ЄП: Польща не боялася реакції Кремля?
ПЖ: Комуністична пропаганда говорила про те, що поляки — кровопивці, що вони хочуть анексувати Львів і Гродно, але це була неправда. Польща завжди підтримувала незалежність України й Білорусі. Ми не хотіли нічого анексувати. Ми на весь світ заявляли, що в нас немає проблем із Україною, що ми не переслідуємо ніякі таємні цілі: ми підтримуємо Україну, і не з якихось конспірологічних міркувань, а просто тому в нас немає упереджень щодо цієї країни. Україна — наш партнер, наш сусід, наш друг. Ми демонстрували це всьому світові. Звучить пафосно, але в такі хвилини, як тоді, пафос був доречним.
ЄП: 1992 року міністр закордонних справ Польщі Кшиштоф Скубішевський заявив, що польсько-українські відносини вільні від тягаря історії. Про складні сторінки нашого спільного минулого воліли не говорити чи, може, просто не всі знали про трагічні події на Волині й у Східній Галичині під час Другої світової війни?
ПЖ: Задля важливішої мети й формування політичних і економічних взаємин історію відсунули на другий план. У двосторонніх переговорах завжди фігурують історичні питання. Польська сторона прагнула створити ситуацію, в якій трагічні події спільної історії будуть оцінені об’єктивно (зокрема, завдяки діалогу польських і українських істориків). Дипломатія ґрунтується на стриманості. Державні органи, які займаються зовнішньою політикою, не зацікавлені в конфронтації. Це болюче історичне питання, що викликає суперечності й має своїх інтерпретаторів, за 30 років фундаментально не вплинуло на стан політичних й економічних відносин між Польщею та Україною. На мою думку, це великий успіх.
Референдум за незалежність України, 1 грудня 1991. Джерело: Джерело: Центральний державний кінофотофоноархів України імені Г. С. ПшеничногоЄП: Чи допомагала Польща Україні в перші роки незалежності?
ПЖ: Якихось кредитів Україні Польща не могла дати, тому що в 90-х сама була в жахливій ситуації. Вона допомагала їй із реформами в місцевому самоврядуванні й зі структурними змінами, щоб Україна якомога швидше відійшла від совєтської форми управління і наблизилася до європейської. Але тут потрібно відзначити, що тоді Польща сама тільки вчилася і пристосовувалася до євростандартів — цей процес тривав до 2004 року, коли наша країна стала членом ЄС. Також Варшава підтримувала Україну на міжнародній арені.
ЄП: Які можливості польсько-українських відносин 1990-х років упущено?
ПЖ: Передусім — енергетична політика. На жаль, досі не вдалося досягти домовленостей із добудови магістрального нафтопроводу «Одеса–Броди» до Польщі. І, звичайно ж, прикордонні пункти. Величезні черги точно не сприяють створенню доброї атмосфери в польсько-українських відносинах.
Але не забуваймо про хороше. Для безпеки Польщі й України кардинальне значення має продовження починань, пов’язаних із питаннями військового співробітництва, прикладом яких є Литовсько-польсько-український підрозділ імені Великого князя Костянтина Острозького. Його завдання й мета — відповідність українських військових структур стандартам НАТО. Це зміцнить безпеку як самої України, так і дружніх їй сусідів.
Переклала Ірена Шевченко
