Іза Хруслінська: Для мене Україна не є абстрактом

Оксана Усатенко: Пані Ізо, в 90-х ви навчалися в паризькому Національному інституті східних мов і цивілізацій, співпрацювали з престижними медіа, перебували у вирі культурного життя французької столиці. Що змусило вас повернутися з Франції до Польщі періоду суспільно-економічної трансформації?

Іза Хруслінська: Я виїхала з Польщі 1983 року й отримала у Франції політичний притулок. Повернулася до Польщі в березні 1996 року, вже маючи пропозицію роботи в щойно створеній Національній раді з питань телебачення й радіомовлення. Проте вже тоді я хотіла професійно займатися країнами, розташованими на схід від Польщі. Це випливало з мого зацікавлення концепцією УЛБ (Україна-Литва-Білорусь) Єжи Ґєдройця. У Парижі я писала дослідницьку працю на цю тему й розмірковувала над тим, чи не почати глибше вивчати регіон. Але на початку 90-х років у Парижі (та й загалом Франції), таких можливостей не було.

ОУ: Чому?

ІХ: Бо всі тоді цікавилися тільки Росією. Через різні обставини в Франції склалася довготривала традиція проросійськості, до якої лише останніми роками виробився більш критичний підхід. Шкода, що аби відбулася така метаморфоза у свідомості французів, мала початися велика війна в Європі. А в 90-х практично не було розуміння контекстів народів Центрально-Східної Європи. На початку 90-х я працювала в газеті Le Figaro. Коли у Вільнюсі почалися драматичні виступи литовців за незалежність, французькі колеги запитували в мене, у якій країні розташоване це місто, хто й чому там протестує.

ОУ: Із середини 80-х років ви були знайомі з Єжи Ґєдройцем та Зоф’єю Герц — уже тоді легендарними постатями паризької «Культури». Чи пам’ятаєте ваші перші враження від них і загалом атмосферу в будинку редакції в Мезон-Ляфіт? 

ІХ: Звісно! Я працювала в польській редакції німецького радіо Deutschlandfunk й хотіла зробити інтервʼю з Єжи Ґєдройцем, але він порадив спершу записати Зофʼю Герц. Вона мене прийняла в зимовому саду в Мезон-Ляфіт. Пані Зофʼя, пригадую, багато курила й весь час шаруділа цигарками й попільничкою, тоді як запис для радіо мав бути ідеально чистим. Однак, попри це, вийшло цікаве інтерв’ю. А 1994 року на основі наших розмов постала моя перша книжка «Była raz Kultura. Rozmowy z Zofią Hertz» («Була якось “Культура”. Розмови з Зоф’єю Герц»).

Іза Хруслінська з Єжи Ґєдройцем у Мезон-Ляфіт. Джерело: особистий архів Ізи Хруслінської

Декілька місяців по тому я все ж наважилася попросити про розмову Єжи Ґєдройця. Паризька «Культура» займалася не тільки УЛБ, а й польсько-німецькими відносинами, дуже важливими, але я про них майже нічого не знала. Ця тема була серед професійних зацікавлень Ґєдройця. Потрібно було приїхати з Парижа приміською електричкою. Я прибула завчасу і зайшла в кав’ярню поруч із будинком «Культури». Пригадую, викурила там одна за одною з десяток цигарок. (У ті часи скрізь у кав’ярнях ще можна було курити.)

ОУ: Так хвилювалися?

ІХ: Передусім переживала, як усе пройде. Ґєдройць був знаковою постаттю, а я до нашого знайомства мало що знала про польсько-німецькі відносини.

Я подзвонила у двері, відчинив Редактор. Він ласкаво запросив до будинку, але тримав у руках мішечок із зерном. Каже: «Заходьте, будь ласка, тільки я ще мушу нагодувати свого півня — саме надійшла пора йому їсти». У нього насправді був півень, якого він годував і доглядав! Після цих слів моя напруга частково спала. Ми розмовляли в дуже доброзичливій атмосфері. Я мала дати в радіоефір семихвилинний фрагмент, а записала півторагодинну розмову. Спробуй змонтуй із цього коротеньке інтервʼю. 

Потім, коли я почала працювати над книжкою із Зоф’єю, то приходила в редакцію щовихідних. Під час обідів і вечер, коли вже не було працівників видання, Єжи Ґєдройць і Зоф’я Герц розповідали ще багато цікавого, зокрема про часи міжвоєння та війни.

Іза Хруслінська, Яцек Кравчик, Єжи Ґєдройць, Зоф'я Герц (зліва на право) у зимовому саду садиби паризької «Культури» у Мезон-Ляфіт. Джерело: особистий архів Ізи Хруслінської

Моя ідея повернутися до Польщі й професійно займатися Україною взяла свій початок саме з цих приязних контактів із Ґєдройцем і «Культурою», а ще з концепції УЛБ, де я зосередилася на «У», тобто Україні.

ОУ: Цікаво що зі всього регіону ви вибрали саме Україну.

ІХ: Так, і цьому немає пояснення — ірраціональний вибір. У Польщі я не вивчала українську, не мала змалечку друзів-українців. Наприкінці 80-х у Парижі ми якось розмовляли з друзями і зайшла мова про те, хто яку іноземну мову хотів би вчити — з тих мов, які не затребувані в професійному сенсі.

ОУ: До яких лежить душа?

ІХ: Так. І я тоді сказала: я б вивчала українську. А тепер поясніть, як можна хотіти вивчати мову, яку ти практично не чув? Навіть фільми, зняті на українських кіностудіях, у ПНР дублювалися польською або російською. Скажімо, «Тіні забутих предків» Параджанова я дивилася в кінотеатрі російською. Тобто тоді я ще взагалі не чула української мови, просто знала, що вона є. 

ОУ: А який образ самої України та українців у вас був до глибшого знайомства з ними?

ІХ: Не пригадую якогось сформованого образу. І, може, тому я не мала жодних упереджень та стереотипів, позитивних чи негативних очікувань. Я була tabula rasa в контексті всього, пов’язаного з Україною.

ОУ: Які перші книги стали для вас містком до її розуміння?

ІХ: Я вас здивую: спогади Марічки Савчин (Галаси) «Тисяча доріг». Повна назва: «Книга Тисяча доріг. Спогади жінки учасниці підпільно-визвольної боротьби під час і після Другої світової війни». Марія Савчин (2015–2013) — діячка ОУН, лицарка Бронзового Хреста Заслуги УПА. Це була перша книжка, яку я прочитала українською. Другу мені порадив Петро Тима — «Холодний Яр» Юрія Горліса-Горського. Юрій Горліс-Горський (справжнє ім’я — Юрій Городянин-Лісовський; (1898—1946) — український військовий і громадський діяч, старшина Армії УНР, розвідник, письменник. Вона стала для мене дуже важливою, адже я завжди цікавилась історією. 2005 року я таки поїхала в Холодний Яр і Суботів і віднайшла цю містику з книжки.

ОУ: Сильний початок.

ІХ: Саме так. У мене з’явилися друзі – українці, які завжди жили в Польщі як національна меншина й для яких історія була дуже важливою. Гадаю, це тому, що вони заплатили за неї величезну ціну. Серед них — нині покійний Мирон Кертичак, тоді голова Обʼєднання українців у Польщі, та Петро Тима, який багато зробив для громади українців у Польщі, історик за фахом. Він не боявся демонструвати інше бачення історії української меншини, адже, як знаємо, довкола тлумачення дражливих сторінок спільної минувшини завжди виникають проблеми. У ПНР був підхід до українського підпілля лише як до бандитів чи націоналістичних фанатиків, а після 1989 року він переріс у спосіб мислення про українців частини польського суспільства, не без «допомоги» деяких політиків і так званих кресових середовищ. 

Іза Хруслінська з Петром Тимою (ліворуч) та Міхалом Войцєшуком (праворуч). Джерело: Izabella Chruślińska / Facebook

ОУ: Чи спогади Марії Савчин зрезонували вам тим, що в них розкрито людський вимір трагедії борців за незалежність?

ІХ: Саме так. Для мене були цікавими їхні життєві стежки, причини таких, а не інших виборів у житті, а також той складний час, в якому їм довелося боротися. І досі для мене Українська повстанська армія — це ті дівчата й хлопці, які пройшли дуже-дуже важкий шлях… Чому в мене такий підхід? Тому що я ніколи не мала жодних стереотипів, зокрема історичних, коли йдеться про Україну та українців. А історія відносин поляків й українців — я це розуміла — була дуже складною й трагічною. 

Щодо мого еміграційного досвіду, то він непростий. Тоді Польща була частиною совєтського табору й польські біженці чи емігранти не мали таких можливостей, які в них з’явилися уже після 2004 року, тобто після вступу до ЄС. Виїхавши з Польщі 1983-го, я потрапляла в різні ситуації, зустрічала різних людей. Тому не можу погодитися з підходом деяких поляків, які закидають українцям відсутність належної вдячності за прийом і допомогу під час повномасштабної війни. Бо, по-перше, поляки впродовж двох останніх століть зазнавали поневірянь і самі були змушені покидати батьківщину через економічний стан та політичний тиск. То ж хто як не вони добре знають гірку долю чужинця? 

По-друге, після запровадження воєнного стану й убивства священника Єжи Попєлушка почалася велика хвиля допомоги французів польським політемігрантам. Мої співвітчизники по-різному поводилися в Парижі. Бувало, зловживали допомогою, про що сьогодні воліють не згадувати. Проте я ніколи (наголошую: ніколи!) не почула у Франції звинувачень у тому, що поляки замало вдячні за допомогу французів. І при цьому в нас, у Польщі, була не війна, а воєнний стан.

ОУ: В одному зі своїх інтерв’ю ви стверджували, що для примирення не потрібно падати на коліна, досить лише спробувати зрозуміти історію іншого. Що саме досі не вдається розчути в контексті відносин польського та українського народів?

ІХ: Це не мої слова. Я повторила думку Яцека Куроня, який мав на мене великий вплив у підході до українських питань. Я вважаю його своїм духовним учителем навіть більшою мірою, ніж Ґєдройця. Куронь закликав дивитися на речі об’єктивно: дві сторони можуть по-різному оцінювати спільну історію, але повинні намагатися зрозуміти бачення іншого. Тобто ми, поляки, маємо прийняти право українців на іншу історичну пам’ять, відмінний від нашого погляд на ті чи інші події. Українці теж мають послуговуватися цим самим підходом. Проте на практиці цього не простежується. Через різні причини — як із польського, так і меншою мірою з українського боку.

Яцек Куронь на фестивалі «Лемківська Ватра» в Ждині. Джерело: особистий архів Ізи Хруслінської

В історії є чимало прикладів, коли польська ментальність диктувала принцип: не визнавати українців рівноправними партнерами. За часів Другої Речі Посполитої їх не сприймали як рівноправних громадян. Це не був слушний історичний вибір. Мене саму дуже болить те, що відбулося між двома народами під час Другої світової війни. Утім я розумію, які саме чинники призвели до сплеску насилля. Значною мірою за цим стояла фатальна національна політика Другої Речі Посполитої. Натомість історична пам’ять громадян моєї країни воліє оминати або применшувати її значення. У Польщі, якщо ти скажеш що-небудь усупереч панівній у суспільстві схемі історичної пам’яті (наприклад, про передумови трагедій знищення цивільного населення), дуже часто тобі дорікатимуть, заперечуючи ці злочини. Натомість важливо не відкидати факту злочину і не нехтувати сукупністю обставин нашої історії. Мені б дуже хотілося, щоб і в польському, і в українському суспільствах було глибше розуміння того, що між нами сталося. 

ОУ: Поговорімо про ваші розлогі книги-інтерв’ю з українськими інтелектуалами. У них представлено складний і багатовимірний процес становлення української ідентичності. Яку мету ви ставили, беручись за ці книги? Про що були б ці бесіди нині?

ІХ: Значна частина розмов, зокрема з Ярославом Грицаком та Оксаною Забужко, були задумані саме як книги для польських читачів. Хоча й були перекладені українською. Винятком стала книга-інтерв’ю-ріка з Йосифом Зісельсом, яку я писала з думкою передусім про українського читача.

Однак книжка розмов з Оксаною Забужко «Український палімпсест» привернула куди більшу увагу в Україні, ніж у Польщі. Її я б не змінила ні на йоту. 

Іза Хруслінська та Оксана Забужко перед Українським народним домом у Перемишлі, 2019. Джерело: особистий архів Ізи Хруслінської

Натомість до змін я вдалася, редагуючи збірку розмов з істориком Ярославом Грицаком. Перше польськомовне видання побачило світ 2009 року. Українською ж вийшло лише 2017-го, доповнене і з примітками. Коли 2022 року на тлі повномасштабної війни видавництво часопису «Krytyka Polityczna» вирішило перевидати книжку, перше, про що я подумала, — що її варто доповнити. 

Мені дуже прикро, що до польського читача не дійшла книга-інтерв’ю з Йосифом Зісельсом. Книжка «Господи, Ти відкриєш мої вуста... Йосиф Зісельс у розмовах з Ізою Хруслінською» вийшла 2017 року у видавництві «Дух і літера». Попри всі мої намагання та допомогу з боку Адама Міхніка зробити це тоді не вдалося. Шкода, тому що найбільш вартісними фрагментами були документальні записи, присвячені дисидентському руху. Це важливе історичне джерело новітньої історії країни.

Іза Хруслінська та Йосиф Зісельс із книжкою «Господи, Ти відкриєш уcта мої...», 2017. Джерело: особистий архів Ізи Хруслінської

І остання з 2023 року книжка розмов із Петром Тимою. Ми з ним товаришуємо вже 30 років, разом зробили десятки, якщо не понад сотню спільних проєктів, заходів, протестів… Нас поєднують світогляд і підхід до України, а також бачення польсько-українських відносин у дусі Яцека Куроня. Це така наша польсько-українська дружба. Віддавна й часто розмовляємо. 

ОУ: Книжка розмов із Петром Тимою «Плетиво» Книжка вийшла 2023 року у видавництві «Дух і літера» в перекладі Андрія Павлишина. дуже важлива, адже розкриває історію української громади у Польщі, з її проблемами та травмами.

ІХ: Так, адже історія місцевих українців Польщі — це історія частини народу, відірваної від коріння, рідних земель унаслідок депортацій операції «Вісла» 1947 року.

ОУ: А з ким, якби була змога, ви записали нові розмови? 

ІХ: Не впевнена, чи ще повернуся до такого формату. І річ не в тім, що бракує людей, які були б мені цікаві, — просто так складаються обставини. Колись ми говорили з Мирославом Мариновичем про те, щоб записати серію інтерв’ю. Крім його дисидентського минулого, правозахисної діяльності та подвижництва у відродженні Церкви й створенні УКУ, варто було б поговорити про нього як про одну з головних постатей україно-польського діалогу. 

Якби я мала змогу, то записала б розмови із Сергієм Плохієм, публічним інтелектуалом та істориком, чиї оцінки й погляди багато на що проливають світло. Я дуже ціную його тексти, які відкривають Україну світові, вписують її в глобальний контекст. Плохій — плідний автор і приносить дуже багато користі своїми книжками. А час на розлогі розмови приходить тоді, коли історія перестає відбуватися в тебе на очах і з’являється хоча б трохи простору на рефлексії.

ОУ: Юрій Шевельов у своєму есеї «Україна — Европа — Культура — Посмішка» згадує, що однією з великих проблем України є її непомітність на культурній мапі світу. З великою війною уваги стало більше, проте поза цим контекстом надалі складається враження, що українська культура за кордоном здебільшого керується гаслом «свій до свого по своє». Як долати таку ізольованість? 

ІХ: У звʼязку з повномасштабною війною Україна вже значно вийшла з «тіні», зокрема культурної, а також з ізольованості, про яку ви говорите. Як на мене, немає сенсу тут щось підказувати. Українці, зокрема письменники, інтелектуали та історики, вже це активно роблять. Приміром, Оксана Забужко звертає увагу, що на факультетах східноєвропейських студій починають розуміти, що в центрі переважної більшості цих досліджень була русистика. Зараз україністика відокремлюється від русистики в західній академії, і це добре. 

З одного боку, Україна має барвисту модерну культуру, яка до того ж бурхливо розвивається. Маю на увазі сучасну літературу, художнє мистецтво, театр, музику. Деякі українські митці вміло поєднують фольклор та новітні тренди.

На мою думку, куди важливіше представити Україну не тільки в етнографічному чи воєнному контекстах, а показати, що в українській культурі, попри війну, діється стільки всього цікавого! Як полька я не хочу висловлюватися про те, що ще українці могли б робити в міжнародному просторі, але, думаю, в Польщі є потреба працювати на цій ниві трішки по-іншому. Хоча б з огляду на те, яким сильним є антиукраїнський підтекст польського способу пам’ятання Волинського злочину. На нього опираються сучасна історична політика та маніпуляції політиків. Втім, це тема для іншої розмови.

Іза Хруслінська та Зоф’я Герц. Джерело: особистий архів Ізи Хруслінської

ОУ: Як нагадувала Оксана Забужко в розмовах із вами в «Українському палімпсесті», совєтські спецслужби цілеспрямовано ламали свідомих українців, щоб не було «базы роста». Бачимо, їм це не вдалося, проте цвіт нації зараз зі зброєю в руках захищає батьківщину. Який, на вашу думку, буде культурний візерунок України, коли ці творці повернуться з війни? Адже поставатиме питання, хто має право писати про цю війну, а хто — ні.

ІХ: Важко давати якісь прогнози, можу лише спробувати поміркувати над цією проблемою. У демократичній країні неможливо запровадити заборону на писання або накласти вето на порушення тих чи інших тем. Ну, бо що? Заборонити комусь писати? Навіть, якщо він чи вона не були на війні й не розуміються на чомусь?

Як почуватимуться творці? Припускаю, що ті, хто служить у ЗСУ, хто був на передовій, матимуть дуже багато травматичного досвіду, адже вони стали свідками смерті своїх товаришів, були в епіцентрі жаху. І цей досвід не пропрацюєш відразу, а, може, й ніколи. Це підтверджує приклад людей повоєння — як після Першої, так і після Другої світових воєн.

Думаю, найважливіше, що процес навернення до українства людей із різних верств почався та продовжується нині. Деякі громадяни усвідомили свою ідентичність. В них відкрилися очі на те, що українська культура має велику цінність, вони дізналися про українські культурні шедеври. Вони дуже довго були невідомі загалу, та це не означає, що їх нема… Дехто лиш тепер усвідомив, яку велику ціну довелося заплатити за українську культуру попереднім поколінням. І українці продовжують її платити.

У кожного в Україні на цій війні загинув або родич, або друг. У кожного є хтось, хто з цієї війни не повернеться. Це змушує більше цінувати культурні, інтелектуальні й суспільні досягнення свого народу.

Для культурного осмислення війни митцям потрібно більше часу. Скільки саме — не знаю. 

Людина повинна якось переосмислити увесь той багаж переживань. Скільки таких людей в Україні, які мають що сказати? Їх меншість. Хтось із них у війську, хтось волонтерить. А хтось, як Сергій Жадан, поєднує одне й друге. Війна, на жаль, продовжується, і на сьогодні не видно кінця-краю, тому дуже важко говорити про те, якою буде Україна, її культура, а також яким після перемоги України буде світ.

ОУ: Чи ви простежуєте паралель між молодими поколіннями Польщі часів Другої світової та України під час повномасштабної війни?

ІХ: У Варшавському повстанні у серпні-вересні 1944 року загинуло майже 20 000 бійців Армії Крайової (це без урахування жертв серед цивільного населення). Молода польська еліта. Багато хто пройшов пекло сталінських катівень, а хтось із цієї еліти їх не пережив. Інша її частина загинула від рук енкаведистів у Катині, Старобільську та інших місцях. 

Про тих, хто взяв до рук зброю під час Варшавського повстання, говорять рядками вірша Юліуша Словацького «Мій заповіт» — вони пішли на смерть «мов каміння, що з божих рук летить на шанець, кров’ю вмитий». Цитата в перекладі Григорія Кочура. В оригіналі: «Jak kamienie przez Boga rzucane na szaniec». Це метафора готовності юних героїв йти на жертви заради батьківщини. Їхні мужність та посвята не були марними, проте для багатьох боротьба закінчилася загибеллю. Це ті люди, які могли допомагати будувати Польщу, якби їхній творчий та життєвий потенціал не пропав. В Україні зараз укотре (бо вже не вперше) молодь іде боротись і вмирати за батьківщину, розгортається така ж трагічна ситуація. До цього українці боролися у часи національно-визвольних змагань 1917–1921, у 1939–1954 роках, були дисидентами.

Україна не має бути покинута напризволяще. Пригадуєте французьке антивоєнне гасло «Навіщо помирати за Ґданськ?»? Фр. Pourquoi mourir pour Dantzig? — гасло, спрямоване проти втручання Франції у Другу світову війну та надання військової допомоги Польщі. Походить від назви статті політика Марселя Деа 4 травня 1939 року. Ми знаємо, що було потім, тому я не розумію політику європейських країн і не можу змиритися з торгами, які відбуваються довкола України на міжнародній арені.

ОУ: Ви приїжджали в Україну після початку повномасштабного вторгнення? Які ваші спостереження?

ІХ: Декілька разів я була у Львові. Щоб робити якісь висновки, достатньо бути активним оглядачем українських новинних порталів і часописів. Ще п’ять-шість років тому не було такого сегменту просвітницьких ютуб-каналів, як нині. Така велика кількість різного контенту свідчить про те, що суспільство намагається проаналізувати, переосмислити, чим є Україна, зокрема в історичному та культурному планах. Я не спостерігала раніше такого масштабного явища.

Варто звернути увагу на ще одну особливість українців — самоорганізацію. Що б там не відбувалося, українці робитимуть усе, аби функціонували комунальні служби, працювали ресторани й люди мали все необхідне. Чому мене це зовсім не дивує?! Бо я вчуваю в цьому відлуння тих простих явищ із минулого, які маловідомі або недооцінені в Польщі. У Другій Речі Посполитій, скажімо, був сильний кооперативний український рух. І два Майдани, до речі, — також прояв самоорганізації. А сьогодні це, зокрема, широка підтримка волонтерами війська. Самоорганізація — дуже важлива річ для суспільства, яке бореться. Вважаю, що в Польщі мала свідомість цього.

Тут я хочу висловити докір частині польських журналістів, які висвітлюють події в Україні, бо в цій тематиці вони іноді наголошують виключно на негативних наративах. Нерідко відсутній баланс між негативними й позитивними новинами, інформацією про згубне й життєствердне. А розповіді про допомогу українському суспільству та його самоорганізацію — це саме те, що показує інше, світле обличчя України. Окрема тема, яка для мене майже не присутня в місцевих медіа, — доля українських полонених. Я чекаю на репортажі та дивлюся зворушливі кадри звільнення українських військових з неволі в рамках обмінів. Скільки там людей, скільки історій, про які я хотіла б прочитати тут, у Польщі!

ОУ: Якими будуть головні виклики українського суспільства після війни?

ІХ: На це питання не дають відповіді навіть такі авторитетні експерти, як Сергій Плохій, Ярослав Грицак чи Віталій Портников. А я тим більше не знаю однозначних відповідей. Те лихо, яке спіткало Україну — смерті в лавах ЗСУ та серед цивільних, матеріальні знищення, хвиля міграцій людей за кордон — вже саме по собі є безпрецедентним викликом. Думаю, перед великим викликом також постануть біженці, коли вони повертатимуться додому. Ці громадяни виїхали з абсолютно іншої держави, аніж та, яку вони застануть. 

Іза Хруслінська. Джерело: Izabella Chruślińska / Facebook

ОУ: Озвучені вами думки — поза польським мейнстрімом.

ІХ: Я прагну бути чесною, коли говорю про Україну. 2026-го буде 30 років, відколи я повернулася до Польщі із Франції й увійшла в українські контексти. І тут уже можна говорити про мою певну відповідальність. Для мене Україна — це не тільки «сусідня країна», не тільки Київ чи Львів. Займаючись різними проєктами, я об’їздила майже її всю, у мене чимало українських друзів.

Наприклад, у 2016–2019 роках я була з журналістами в Маріуполі та його околицях тричі. Про частину людей, з якими тоді познайомилася, досі нічого не відомо. Також 2019 року ми відвідували бойків із Бескидів (Бещад), з теренів сучасної Польщі, яких 1951-го переселили під Маріуполь. Бувала я і в Запоріжжі, і на Сумщині (ще під час Помаранчевої революції), у Краматорську та Слов’янську. Навіть під Донецьком. Ми їздили з Петром Тимою до політвʼязня Данила Шумука Данило Шумук (1914–2004) — громадський діяч, в’язень польських тюрем і совєтських таборів, дисидент, учасник українського руху опору. в останній рік його життя. 

Кажу це не для того, щоб похвалитися, а щоб пояснити: для мене Україна — не абстракція. Її регіони, міста, люди, культура, позитивні явища та біди давно стали частиною мого життя. Тоді, коли Україна стікає кров’ю, про це не можна мовчати. Про це треба кричати. І всупереч тому, що антиукраїнська риторика у Польщі є і, на жаль, в останній час посилилася, багатьом полякам по-справжньому болить за Україну.

Перекладачка Оксана Усатенко, редакторка Наталя Ткачик