Зоряна Вареня: Висвітлюючи військові конфлікти з першої лінії фронту, важко повертатися до буденного життя вдома?
Павел Решка: На фронті все зрозуміліше, все чорно-біле. Доведене до екстремуму, але просте. Перед поїздкою треба запастися їжею, водою, пальним тощо. Коли ж доїжджаєш на передову й бачиш страждання і руйнування, бачиш убитих — розумієш, що ти в дуже важливому місці й робиш надважливі речі.
Коли повертаюсь додому, здається, що тут, у Варшаві, все безглузде. Якісь наради, звіти, бухгалтерія вимагає квитанцій із відрядження. Це шалено дратує, ти не розумієш, навіщо займатись такими дрібницями — дуже діє на нерви. Втім згодом приходить усвідомлення: це і є життя — нормальне, яким воно і має бути. Це не вони божевільні — це ти з’їжджаєш з глузду.
Павел Решка і Зоряна Вареня. Фото: Мацєй Станік / Нова ПольщаЗВ: Кожна поїздка на фронт — величезний ризик.
ПР: Війни змінюються, зокрема з технічної точки зору. Особливо російсько-українська. Це вже війна дронів, коли небезпека може з’явитися будь-якої миті, і ти ніколи не знаєш, коли удар націлять саме на тебе.
Нещодавно я був на евакуації цивільних з одного прифронтового села. Якась жінка влаштувала сцену — то хотіла їхати, то не хотіла. Панував хаос, усі метушилися. І раптом над нами з’явився російський дрон — кружляв, шукав ціль. Я дивився на нього й думав: за мить він ударить просто по нас. Але оператор, мабуть, не хотів витрачати заряд на таку мішень: одна звичайна евакуаційна автівка і багато місцевих. Дрон полетів далі. Проте такі ситуації трапляються постійно.
Буває, їдеш машиною, а спеціальний телефонний додаток сповіщає: «Загроза за 80 метрів праворуч, 60 % ризику влучання». І зазвичай саме я сиджу з того боку, звідки може прилетіти! Тоді я питаю своїх супутників: «А чому це я справа? Пропоную помінятися місцями». — Я так кепкую, звісно. Проте є історія, вже не така весела, бо, коли усвідомлюєш, що могло статися, робиться по-справжньому лячно. Якось я їхав у військовій автівці, а наступного дня побачив її в гаражі — саме на місці, де я сидів, була добряча пробоїна від снаряда. І це при тому, що машина броньована.
Такі історії трапляються раз у раз. Постійні артилерійські обстріли, вибухи, дрони над головою — ти нічого з цим не вдієш. До того ж на фронті часто з’являється відчуття, що ти не можеш нічого контролювати. Час сповільнюється. Уже потім, коли все закінчується, ти усвідомлюєш, що з тобою відбулось, і деякі речі страшенно дивують.
ЗВ: Що ти маєш на увазі?
ПР: Якось я поїхав до Сєвєродонецька, у шпиталь, який росіяни часто обстрілювали — хотів записати інтерв’ю з директором. Тільки-но я припаркувався і вийшов з машини, почався артилерійський обстріл. Тут вибух, там вибух. Я побіг до будівлі. Потім усе стихло. Я взяв інтерв’ю, вийшов з лікарні й пішов до машини. Я думав, вона знищена вибухами, проте єдине, що сталося, — всередині з даху випала лампочка. І от я витягаю з куртки свої два мобільні телефони. А вони сильно пошкоджені й тріснуті. Я ні в зуб ногою, як так сталося — мабуть, коли падав на землю, їх розчавив. Але я взагалі не пригадую цього. Хоч, здавалося, я все пам’ятав секунда за секундою.
Після такого усвідомлюєш, що ти — лише пасивний спостерігач. Ти нічого не контролюєш, можеш тільки описати, що бачиш. І саме для цього я їжджу на фронт.
ЗВ: У такі моменти думаєш: навіщо мені це все, навіщо я це роблю?
ПР: Нещодавно був випадок на Запорізькому напрямі. Ми з кількома українськими солдатами їхали на бронетранспортері М113 і підірвалися на міні. Усі вижили, все закінчилося добре. Проте досвідчені люди казали, що якби ми наїхали на міну трохи інакше, то могли б залишитися без ніг. Нам тоді довелося вистрибнути з машини й уночі йти по багнюці замінованим полем, так званою зоною смерті, щоб дістатися дороги й врятуватися.
Після такого неминуче виникає питання: навіщо це все? Напевно не для того, щоб описувати власний досвід. Репортаж так чи інакше буде про військовий підрозділ, з яким я був, а не про мене. Проте, переживши все на власній шкурі в епіцентрі подій, починаєш по-справжньому розуміти, що означає бути на місці тих солдатів — відчуваєш їхні переживання. Я, як і вони, підірвався на міні. Як і вони — вистрибував з транспорту, потім щосили біг, бо росіяни могли почати добивати машину. Ми разом опинились просто посеред нічого — в темряві серед поля, не знаючи, куди прямувати. Пліч-о-пліч ішли, тримали дистанцію, обходили пастки, чули дрони.
Ми побачили чотири-п’ять дерев дерев — якимось дивом вони вціліли. Більше нічого навколо. Був наказ ховатись під ними. Вночі росіяни бачать усе за допомогою тепловізорів, тож я тоді думав: «Якось безглуздо ховатися за деревом, якщо дрон і так бачить наше тепло?». І я вирішив обійняти дерево, притулитись до нього. Якщо воно холодне, то, може, і мене охолодить? Може, дрон не помітить мене?
Павел Решка. Фото: Мацєй Станік / Нова ПольщаЗВ: Ти був свідком багатьох військових конфліктів останніх років.
ПР: Зазвичай немає черг із охочих поїхати на фронт, а війни йдуть постійно. Якщо я можу їх описати, розповісти чиюсь історію — я це роблю.
ЗВ: Які саме події ти висвітлював?
ПР: З 2014 року я пишу про війну Росії проти України — ця тема мені найближча. Проте на моєму рахунку чимало поїздок: я був на Балканах, писав про Косово, висвітлював геноцид у Руанді — тоді я був зовсім молодим журналістом. Був на Кавказі, у Грузії 2008 року. Працював і в Газі, і на Західному березі. Траплялося бувати й в Афганістані. Але я не є спеціалістом із всіх цих регіонів. Просто так складалося: потрібен був репортер, а я завжди намагався тримати паспорт напоготові. Чесно кажучи, деякі місця, куди я їздив, вже й не пам’ятаю.
ЗВ: Тобто це виглядало так: звичайний будній день, ти працюєш у редакції, паспорт у кишені — і за кілька годин вже кудись летиш?
ПР: Якось уранці головний редактор видання Rzeczpospolita Пйотр Алєксандрович (нині покійний) зайшов до редакції, подивився просто на мене й запитав: «У вас є паспорт?». — Кажу: «Є». — «Тоді ви летите в Бухарест». — Питаю: «А навіщо?». — «Шахтарі йдуть на Бухарест, збираються його брати. Революція розгортається. Ви що, газет не читаєте?». — Я кажу: «Читаю. А коли виліт?». — «О п’ятнадцятій». Приблизно так це й виглядало. То були шалені часи.
ЗВ: Ти сказав, що був у Руанді зовсім молодим журналістом. Як почався твій шлях у професії?
ПР: Я завжди хотів розповідати історії, а журналістика — добрий для цього простір. У професії я з 1991 року, а в Руанду поїхав 94-го — то було моє перше відрядження. До того я лише бачив кілька фотографій з Руанди. Там тоді гинуло багато людей. Чимало біженців помирало в сусідньому Заїрі. На фото були околиці міста Гомі, просто на полях тисячі людей помирали від холери. Це була жахлива картина. На тлі височіли вулкани парку Вірунґа — одного з небагатьох місць на планеті, де в дикій природі живуть горили. Місце було дуже красиве й водночас страшенно гнітюче. На тих фото була смерть і водночас велич природи… Я дивився на на них й думав: «Чорт забирай, невже таке справді можливо?». Я повинен туди поїхати і побачити все на власні очі.
Я пішов до тодішнього головного редактора видання Rzeczpospolita Даріуша Фікуса й сказав, що хочу поїхати в Руанду. І він відпустив мене. Досі не знаю, як я пережив той виїзд. Там стояв нестерпний сморід. Вулканічний ґрунт був майже без рослинності, бо люди спалювали все, що горіло, аби хоч якось зігрітися. До того ж вони справляли потреби де доведеться. Вода була забруднена, а холера, як відомо, — хвороба брудних рук.
ЗВ: Скільки тобі було років?
ПР: 24. Тоді я вперше побачив людей, які померли ненатуральною смертю. Трупів було багато — справжній геноцид. Просто на вулицях Кіґалі. Крім того, тілами були встелені табори біженців. Це справило на мене дуже сильне враження. Невимовний жах.
Павел Решка. Фото: Мацєй Станік / Нова ПольщаЗВ: Після страшного досвіду в Руанді й загалом усього побаченого на численних війнах, що для тебе в них найстрашніше?
ПР: Усі війни схожі одна на одну, й водночас кожна — різна. Війна — сукупність окремих нещасть, трагічних історій. Мене цікавлять людські, індивідуальні розповіді — лише через них можна правдиво описати війну.
ЗВ: Чи є історії, які тебе не відпускають?
ПР: Багато історій російсько-української війни я не можу забути. Кожен виїзд — окрема трагедія.
Пам’ятаю жінку з Костянтинівки, яка стояла на колінах над ще теплим тілом свого чоловіка, який пішов на базар за картоплею. Вона плакала і голосно докоряла йому: «Ти ж казав, що скоро повернешся! Я дзвонила тобі, а тебе немає». У місті діяла комендантська година з 15:00 до 11:00 наступного дня. Люди могли виходити на вулицю лише впродовж кількох годин, щоб закупитися, і саме тоді російські покидьки обстріляли той базар. Загинуло четверо-п’ятеро людей, багатьох поранено. В мене досі перед очима тіло того чоловіка і розсипана поруч картопля.
Коли, наприклад, бачиш, як людина лежить мертва, а її телефон дзвонить — на екрані висвітлюється фото когось із близьких — і всі тікають від нього, наче це бомба. Бо хтось же мусить відповісти й повідомити, що сталося.
Такі історії я привожу з усіх виїздів. Вони дуже трагічні, інколи навіть важко повірити, що все це насправді.
У листопаді я був у Одесі, бачив холодильник, у якому зберігають тіла полеглих українських солдатів. Приїжджає вантажівка, і висипає сто нових тіл. Судмедексперти підносять руки цих хлопців, аби зробити відбитки пальців, від чого деякі руки відпадають — тіла бувають у дуже поганому стані.
Фахівці повинні взяти генетичний матеріал, але деякі трупи муміфіковані або вкриті льодом. Тоді їх розбивають молотками, пиляють пилками, ламають. Це потрібно, щоб ідентифікувати загиблих, інакше їх поховають як невідомих. Тіл дуже багато, немає часу працювати делікатно. Так минає кілька годин смороду, бруду й загалом жаху. А коли робота зроблена, працівники повертаються до життя, бо потрібно жити далі. Працівниця, яка щойно складала протокол, одягає рожевий светр. Судмедекспертка, яка брала відбитки пальців, фарбує губи. Патологоанатом одягає спортивну кофту й каже: «Біжу, бо мушу дзвонити сину». Той служить у Покровську… А ти збоку дивишся і думаєш: «Яке ж це божевілля».
ЗВ: Втім, у твоїх текстах емоції непомітні.
ПР: Емоції заважають розповідати історії. Я навчився: що холодніше їх передаєш, то сильніше вони вражають. Твої переживання лише послаблюють ефект. Факти й óбрази говорять самі за себе.
Павел Решка. Фото: Мацєй Станік / Нова ПольщаЗВ: Навіть коли історія вже написана? Вдається її відкласти і не думати про неї?
ПР: Чесно кажучи, історії повертаються до мене. Кожна поїздка відбирає частину душі. Кожна історія забирає щось із мене самого. Можливо, я й сам цього не помічаю, але близькі все відчувають.
Я вже не такий емпатичний і чутливий, як колись, холодніший, дистанційованіший. Намагаюся не жити життям своїх героїв, інакше це шлях у божевілля. Однак тягар побаченого все одно залишається з тобою. Буває мені кажуть, що я кричу, кидаюся вві сні.
ЗВ: Це прояв ПТСР?
ПР: Думаю, у мене його немає. Хоча якби якийсь психолог чи психіатр подивився мені глибоко в очі, він би напевне побачив його ознаки. З іншого боку, досвід, який переживається на фронті, залишається з тобою. У мене є друг — солдат мого віку, вже демобілізований. Він служив на Ізюмському напрямку, під Барвінковим. Я за кожної можливості його навідував. Ми любили посидіти, поговорити. Якогось він звернув мою увагу на одну цікаву річ: «Ти помітив, — каже, — що над нами постійно пролітають снаряди?». — Я кажу: «Так, але я вже звик до цього». — Він відповідає: «Оце й страшно. Я тут сиджу вже кілька місяців, і теж звик, але водночас відчуваю, що все це накопичується. Ми просто сидимо й не звертаємо уваги, а все, що тут відбувається лишається десь усередині, у тілі». І тоді я подумав: «Чорт забирай, він має рацію».
Іноді в Польщі я почуваюся дивно. Коли щось пролітає в повітрі, ловлю себе на думці: «Мабуть, дрон» або «Звідки тут гелікоптер?» — відразу хочеться кудись втекти. У такі моменти люди дивляться на мене як на божевільного.
ЗВ: А як щодо алкоголю? Після таких потрясінь чимало людей, зокрема військові кореспонденти, знімають напругу саме так.
ПР: Мені пощастило: я не можу писати під впливом алкоголю — будь-яка доза псує моє письмо. Це допомагає мені триматися. Деякі колеги вважають, що трохи коньяку полегшує процес створення тексту. Як на мене, це небезпечно.
Зазвичай алкоголь з’являється ввечері, після роботи, коли ми з колегами повертаємося «з нуля». Адреналін у всіх зашкалює, тож перша пляшка коньяку зникає миттєво. Проте ніхто навіть не відчуває сп’яніння.
ЗВ: В тебе з’явилася залежність від цього адреналіну? Прагнення знову і знову його проживати?
ПР: Не знаю. Сподіваюся, що ні. Радше прагнення розповідати історії. Важливі історії.
Іноді дивлюся телерепортажі колег із різних куточків Польщі. Якось один із них, стоячи на естакаді над трасою, розповідав: «Ну-у-у, День усіх святих, затори тільки починаються…». І я думаю: «Бляха, старий, співчуваю». Я розумію, що така робота теж потрібна — люди хочуть знати, де і що відбувається. Але коли ще кілька днів тому ти робив репортаж із Бучі, а тепер знімаєш затори, мимоволі думаєш: «Чорт забирай… там відбуваються речі значно важливіші».
Інколи читаю якийсь текст і ловлю себе на думці: «Я теж хотів би написати щось подібне. Хотів би бути там». Проте, з іншого боку — я ж просто людина. Та й вік уже дається взнаки. Скільки ще можна їздити на ті війни? На фронті все частіше помічаю, що журналістів мого віку там небагато. Та й загалом дедалі менше тих, хто, як і я, їздить туди постійно.
Я не уявляю, як це — писати про війну здалеку. Вся ця аналітика, популярні розбори, звісно, потрібні, але це не для мене. «Бачимо транспортери на супутникових знімках…» — не моя історія. Я волію бачити все на власні очі, зблизька. Саме за цим я й прийшов у журналістику багато років тому.
Коли дивишся солдатові в очі під обстрілом, бачиш у них страх, безпорадність, страждання — тоді починаєш по-справжньому все розуміти. Це не абстрактний шум і не матеріал для сухого аналізу.
Для експертів і штабістів усе це просто точки на мапах. Був колись населений пункт — тепер знищений, безлюдний. На стратегічних мапах його вже не існує. Та коли ти туди приїжджаєш, бачиш, що в деяких домах хтось живе. Є навіть пасіка. Один чоловік там на місці розповів, що його квартиру зруйнували, а сусід поїхав у магазин і не повернувся — у машину влучив дрон. Тобто те, що стало просто точкою на мапі, раптом отримує імена, прізвища, людські обличчя.
Ще одна дуже важлива річ, чому я їжджу в Україну, — це культурна близькість. Тут я можу порозумітися з людьми, хоч і трохи калічу прекрасну українську мову, коли нею говорю. Думаю, в якійсь арабській країні я теж зміг би порозумітися, але вже не так легко, не так природно. Загалом із українцями мені дуже комфортно — між нами немає дистанції.
Павел Решка. Фото: Мацєй Станік / Нова ПольщаЗВ: Ти їздиш мотоциклом — це допомагає розвантажити голову?
ПР: У мене два мотоцикли — чопер Indian Scout і туристичний BMW GS. До речі, любов до мотоциклів пов’язана з Україною та війною. Якось ми поверталися до Польщі з Войцєхом Ґжендзінським, і він сказав мені: «Ти не можеш просто так поїхати назад додому, — адреналін тебе вб’є». Я відповів: «Ну як? Я повертаюся, все як завжди». — Він наполягав: «Адреналін тебе вб’є». — Я питаю: «То що ж мені робити тоді?» — «Купи собі мотоцикл». — Я: «Не можу, не маю прав». — «Тоді купи скутер. Якщо сподобається, — згодом купиш мотоцикл».
Вдома я навіть речі розпакувати не встиг, а ми вже знайшли оголошення про продаж скутера. Лютий, сніг, мороз, ми з Войцєхом їдемо через усю Варшаву на нього подивитись. То була Yamaha 125 — виглядала чудово, майже як мотоцикл. Войцєх каже: «Класний, бери!». Я відразу на місці переказав гроші через мобільний додаток, продавець підтвердив: «Гроші прийшли, можете забирати». На це я: «Як, так відразу? Я ж не вмію їздити». — «Добре, я поїду», — відповів Войцєх.
Але ми щойно повернулися з війни, і в багажнику в нас були лише бронежилет і воєнне спорядження. Спеціального шолома ми не мали, тож Войцєх одягнув кевларовий. Тільки уяви, як він виглядав! Їхав так через усю Варшаву. Люди сміялися, сигналили, фоткали його.
Я проїздив на скутері приблизно три місяці, а потім здав на водіння мотоцикла й купив собі чопер. Коли їдеш, думки зосереджені лише на дорозі, — мусиш бути уважним, бо це небезпечно. У такі моменти не думаєш про дурниці — нарешті маєш змогу ні на що не відволікатися.
ЗВ: Досвід воєнного журналіста часто позначається на його близьких.
ПР: Мама страшенно ненавиділа мою роботу. Тато — теж. Вони боялися за мене: я був їхньою єдиною дитиною. В юності я не розумів, наскільки для них важливий, а тепер це усвідомлюю — і те, скільки тривоги й болю завдавав їм своїми поїздками на фронт.
Після початку російсько-грузинської війни я їхав писати про події на місці і саме перетинав кордон, як подзвонила мама. Я відповів: «Мамо, я їду на війну, не можу говорити, зателефоную пізніше». Передзвонив лише через два тижні. Упродовж усього цього часу мама залишала повідомлення на автовідповідачі (вона не знала, як він працює): «Передайте сину, що мама хвилюється». Чорт забирай, яким же я був негідником. Я думав тільки про завдання і лише з плином часу зрозумів, скільки болю завдав близьким, які чекали на мене.
Тепер я пишу рідним есемески: «Їду на роботу». А коли повертаюся: «Я в безпеці». У подробиці не вдаюся, а якщо починають розпитувати, відповідаю: «Не перебільшуйте і не фантазуйте, нічого особливого там не відбувалося». Зазвичай це правда, хоча буває по-різному.
ЗВ: Якось ти сказав, що на повномасштабну війну Росії проти України тебе відпустила мама.
ПР: Це дуже особиста історія. По-перше, бомби падали на моїх друзів. По-друге, по інший бік барикад опинилися люди, яких я колись вважав друзями. Тоді моя мама тяжко хворіла — складна форма Альцгеймера. Вона жила у мене. На тому етапі я повністю за нею доглядав: переодягав, годував, а вона майже ні на що не реагувала, ледве мене впізнавала. Була в дуже важкому стані.
Але коли доглядаєш за мамою, все одно щось їй розповідаєш. Я казав: «Дивись, росіяни напали на Україну, відбуваються страшні речі, але не хвилюйся, я ніде не поїду, я тебе не покину». І саме тоді вона померла. Я зрозумів, що це був свого роду дозвіл: «Добре, якщо так хочеш, їдь, я не буду заважати».
Павел Решка. Фото: Мацєй Станік / Нова ПольщаЗВ: Були якісь особливі моменти, коли ти згадував про маму в Україні?
ПР: У Бучі, в приватному будинку для людей похилого віку — у віллі в англійському стилі. Коли вона потрапила під російську окупацію, закінчилися ліки, не було опалення, персонал поступово зникав. Старенькі просто вмирали. Росіяни не дозволяли евакуювати їх. Відразу після деокупації я випадково зайшов туди й побачив біля басейну кількох літніх жінок. Мертвих. Лежали голі, лише в підгузках. Мене аж струмом прошило.
Порівняно з ними моїй мамі пощастило — вона померла в теплі, серед рідних. А ці жінки, які нікому нічого поганого не зробили, чиї рідні платили чималі гроші за комфортні умови, опинилися в справжньому Армагеддоні й просто помирали. Не знаю — від холоду, голоду, відсутності ліків, старості чи страху. Тоді довкола вирувала війна, умови на віллі були вкрай важкі, і за старенькими ніхто не доглядав, бо були інші пріоритети.
ЗВ: Ти сказав, що на початку російського вторгнення деякі твої друзі опинилися по інший бік барикад. Складно в дорослому віці втрачати приятелів через ідеологічні розбіжності?
ПР: Зовсім ні. Якщо вважаєш когось приятелем і телефонуєш йому 24 лютого в Росію сказати: «Друже, хочу, щоб ти знав — від вас зараз відвернуться, але ти мій друг, я знаю, що ти не Путін, що ти не хотів війни, що є росіяни, які проти», — а у відповідь чуєш: «Всьо нє так адназначна», — то залишається лише відповісти: «Пішов нахуй, ідіоте».
Бо все дуже однозначно. Якщо для нього не все однозначно, значить, все однозначно для тебе. Це як стояти посеред Аушвіца, бачити, як людей морять голодом, убивають у газових камерах, — і говорити, що тут є нюанси. Ні, нюансів немає. У Бучі немає нюансів. У Маріуполі немає нюансів. Це зруйновані міста, і жодних тонкощів чи відтінків тут не існує. Тому втрачати таких «друзів» зовсім не складно.
У книжці «Столик з видом на Кремль» я писав про декого з цих людей. Коли бачиш, як якийсь Франкенштейн шматує невинну дівчину, зрозуміло: це абсолютне зло. Але коли звичайна людина, яку ти добре знав, до якої мав почуття, з якою пережив багато світлих моментів, говорив про книги, пив горілку, прогулювався, — і раптом вона поводиться як Франкенштейн, виникає шок. Постає питання: що могло статися з людиною, щоб вона так змінилася? І це не поодинокий випадок — подібне вже траплялося в історії. Наприклад, у ХХ столітті культурна нація, що слухала Вагнера і читала романтичну поезію, раптом обернулася на звірів.
Я познайомився із сином нациста Ганса Франка, Нікласом. Його батько облаштував собі офіс у Вавелі, тому хлопчиком він бавився поміж гробницями королів і свято вірив, що його батько — теж король Польщі. Він розповів мені про свою матір. Вона їздила до Краківського ґетто лімузином у супроводі есесівців, бо її чоловік був губернатором — найвпливовішою людиною у Малопольщі. У ґетто вона купувала хутра в єврейок, які стояли на узбіччі. Пані Франк запитувала: «Скільки коштує? Чи це не задорого?». Вона торгувалась, проте ніколи нічого не брала безплатно, щоб зберігати ілюзію нормальності.
Ніклас у дорослому віці був проти того, що робив його батько — один із небагатьох у сім’ї. Інші діти Франка, крім, мабуть, ще одного брата Нікласа, вважали, що історія просто скривдила їхнього тата й сім’ю. До мами ж Ніклас ставився з певним розумінням.
Але уяви цю єврейку, до якої пані Франк під’їжджає чорним мерседесом. Дверцята перед нею відчиняє есесівець, який міг зґвалтувати цю єврейку, відібрати у неї дитину чи розчавити її машиною. І пані Франк каже: «Гарне хутро, може продасте?». Тобто ти їдеш у ґетто просто щось купити? А ти не бачиш людей, які помирають, яких убивають? Навіщо тоді платити гроші? Напевне, щоб якось виправдати себе, раціоналізувати те, що відбувається.
Тоді, що ж виходить, так можна вчиняти з усім? Якщо можна намагатися пояснити масові вбивства у концтаборах, то можна й раціоналізувати те, що сталося в Бучі? Росіяни про це й ще томи книг пишуть і наукові праці. Огидно.
Павел Решка. Фото: Мацєй Станік / Нова ПольщаЗВ: У нульові ти кілька років пропрацював кореспондентом у Москві. Як так сталось?
ПР: Випадково. Я їхав до Афганістану після теракту в США 9 вересня. Пересадка була в Москві. Славек Поповський, тодішній кореспондент Rzeczpospolita в Росії, допомагав мені з візами. Потрапити до Афганістану загалом було непросто, до того ж я летів терміново, бо попередній репортер, який висвітлював конфлікт, серйозно захворів і мусив повернутися додому. Потрібна була заміна, а у мене, як завжди, був із собою паспорт — тож я сів у літак.
Чекаючи на документи, ми зі Славеком гуляли Москвою, пили віскі. Увесь вечір я торочив йому, яке це фантастичне місце, скільки тут усього цікавого з журналістського пункту бачення і як йому пощастило. Вранці він посадив мене на літак до Афганістану. А коли я повертався звідти — знову через Москву — ми зі Славеком зустрілися на Кутузовському проспекті, й він сказав: «Ось, маєш роботу. Ось тут буде твій кабінет». Я нічого не розумів. Виявилося, за кілька днів до цього наш головний редактор проїздом зупинився у Славека. І той розповів йому, що страшенно втомлений, хоче повернутись до Польщі й уже пригледів собі заміну — тобто мене.
ЗВ: А коли Україна з’явилася у твоєму житті?
ПР: Теж випадково. Почалася Помаранчева революція. Я тоді жив і працював у Москві. Як завжди, один кореспондент не міг поїхати, другий теж, а для видання Rzeczpospolita події в українській столиці були пріоритетом. Мені зателефонували й сказали, що потрібно їхати до Києва, де я раніше ніколи не був. Я приземлився у Борисполі, вийшов і подумав: «Що тут відбувається? Вау!». Москва була страшенно закостеніла, а в Києві вирувало щось неймовірне.
Я їхав таксі до готелю, і раптом у середмісті побачив демонстрацію. Крикнув водієві: «Пане, зупиніться, зупиніться!». Але я мав рюкзак, а йти з ним на мітинг — безглуздо. Тоді я зайшов до якогось магазину: «Добрий день, я польський журналіст. У вас революція, я хочу про це написати, але маю рюкзак. Чи можу його залишити тут?». Мені дозволили.
Я тоді зробив репортаж про жінку, вона йшла з лабрадором, на якому був помаранчевий шалик. Таким було моє перше знайомство з Україною. Я ніби потрапив у інший світ. Потім повернувся до Москви, але вряди-годи приїздив до Києва. І щоразу думав: «Бляха, що ж тут відбувається! Оце клас!». Бо тоді ми звикли стежити за подіями десь у Венесуелі чи деінде, а тут раптом усе поряд — люди з посмішками, квітами, всі люблять один одного, всі хочуть змін. Відчувався шалений ентузіазм, люди не боялися боротися за своє.
У Москві це було важко пояснити. Мені казали: «Та ні, це переворот, усе за американські гроші». Росіяни не могли повірити, що українці здатні самі вирішувати, як їм жити; що вони не хочуть, аби їх обкрадали, обманювали чи крали їхні голоси. Українці говорили: «Я тут вирішую, це моя країна». Росіяни цього не можуть зрозуміти.
Павел Решка. Фото: Мацєй Станік / Нова ПольщаЗВ: Ти хотів би записати інтерв’ю з Путіним?
ПР: За певних умов — так.
ЗВ: Яких?
ПР: За умов, коли я міг би запитати, чи камера, в якій він сидить, достатньо простора.
Редакторка Наталя Ткачик
