Єжи Ґедройць. Фото: Іренеуш Собєщук / Forum
13 вересня 2020

Ґедройць. Мрія про пана Редактора

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

«Єжи Ґедройць дав своїм співробітникам і авторам можливість побачити небо», — пише публіцист Віталій Портников.

У 20-ті роковини смерті знаменитого польського видавця і редактора, засновника паризької «Культури» Єжи Ґедройця я здаю собі справу в тому, що моє знайомство з його спадком розпочалося приблизно в ті самі роки: 20 — 25 років тому. Час активної діяльності Ґедройця, час «Культури» я знаю швидше з мемуарів і розповідей останніх співробітників редакції часопису, з якими мав честь бути знайомим.

Обкладинки видання «Культура». Джерело: tezeusz.pl

Це може здаватися дивним для польського читача: для нього «Культура» була такою самою невід’ємною частиною «альтернативної» реальності, як для радянських людей «Архіпелаг ГУЛАГ» Солженіцина або вірші Василя Стуса. Але у тому й полягала особливість життя в радянському світі, що альтернативна, дисидентська реальність була виключно своєю. А з інших «бараків» соціалістичного табору доносився хіба що відгомін дозволеного. І, треба сказати, цей відгомін у випадку з Польщею вже дивував своєю розкутістю. Не так, звичайно, як у ситуації з Югославією Тіто, медіа якої дозволяли собі такі викрутаси свободи, які у Радянському Союзі можна було почути хіба що в ефірі «Радіо Свобода». Але все ж таки. Все ж таки у польській літературі, публіцистиці, медіа відчувалася традиція дискусії, яка тільки посилилася в епоху створення «Солідарності» — ну, тоді вже й не так багато офіційних польських видань потрапляло до Києва. І, звичайно, я тоді не дуже розумів, що до цієї традиції дискусії, намагання реалістично поставитися до життя доклав особистих зусиль Єжи Ґедройць. Що «Культура» залишалася важливою частиною польського емігрантського і внутрішнього життя навіть тоді, коли еміграція її не сприймала, а влада забороняла.

Зрозумів я це саме тоді, коли автори «Культури» почали входити у наше життя. Знайомство зі щоденниками Вітольда Ґомбровича назавжди змінило мене як публіциста — я зрозумів, що таке інтимність у спілкуванні із читачем. Усвідомив, що не потрібно боятися власної думки, навіть тоді, коли ця думка суперечить уявленням більшості.

Переконався, що виграти можна лише тоді, коли ти на кілька кроків попереду своїх співвітчизників — і тільки таку позицію можна займати у публіцистиці й журналістиці, ніяку іншу. Будь-яка інша позиція, будь-яке загравання з аудиторією, будь-яка спроба сподобатися, будь-яка спроба підживлювати її ілюзії, інфантилізм, небажання бачити реальність — це твоя поразка і поразка твоєї країни. Тільки коли ти відстоюєш власну точку зору, ти можеш допомогти розвитку — хай навіть твої співвітчизники доженуть тебе за 20 — 25 років. Але хай доганяють, хай стараються, хай пітніють, тільки б не зупинялися. І ти сам маєш не зупинятись, сам маєш бігти, тільки щоб вони тебе не наздогнали.

Творчість — це намагання завжди бути попереду своєї аудиторії, завжди бути з тими, хто народиться, а не з тими, хто живе сьогодні. Якщо ти пишеш для сучасників — ти мрець.

От що я зрозумів не тільки з щоденників Ґомбровича, а й з творів інших авторів «Культури», з якими почав знайомитися в ті роки. І швидко усвідомив, що у всього цього процесу, незважаючи на його різноманітність, незважаючи на все розмаїття стилів і політичних поглядів, мав бути деміург.

Так я «вирахував» масштаб особистості Єжи Ґедройця. І вперше позаздрив авторам «Культури»: у них був Редактор.

Мрія про Редактора — одна з головних мрій мого творчого життя. У перші роки моєї роботи ще були люди, які не просто працювали з текстами, а й сприяли розвитку своїх авторів, усвідомлювали, що тільки особистість може створити цікаву газету, телеканал, часопис, радіостанцію. Редактори, у яких була місія, а не просто бажання керувати підприємством. Але з часом я перестав зустрічати таких. З часом я зрозумів, що тепер буду редактором самому собі. Ну й, можливо, іншим — якщо випаде нагода. Але свого редактора я вже не зустріну.

Той, хто ніколи в житті не писав професійно текстів, не зрозуміє глибини мого розпачу. Це як пояснювати, чим відрізняється зростання дерева у доглянутому лісі й у дикій пущі. У пущі теж може вирости — якщо пощастить. Але якщо деревами опікуються, шансів піднятися до небес набагато більше. А так ти зростаєш тільки із мрією побачити небо і сподіванням на диво, таким банальним у нашому українському житті.

Оце те, що давав Ґедройць своїм співробітникам і авторам — можливість побачити небо. Оце те, що давав Ґедройць своїм читачам — можливість побачити обрій. І можливість побачити, що там за обрієм. Важко собі навіть уявити, якої щоденної титанічної роботи все це вартувало, якої наполегливої сили думки. Але це ще раз переконувало: людина, яка усвідомлює свій обов’язок і власні цінності, яка працює заради майбутнього свого народу, яка вміє дивитися вперед, ніякої роботи не боїться, ніякої відповідальності не боїться. І здатна ділитися цією сміливістю і відповідальністю зі своїми соратниками.

Ось чому я й досі мрію про пана Редактора.

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Віталій Портников

Письменник, журналіст, громадський діяч. Оглядач «Радіо Свобода», член Українського ПЕН-клубу. Засновник і ведучий телепрограми «Політклуб…