Старий букініст із вулиці Свєнтокшиської Рубін Кляйнзінґер якось розповідав мені , що знав двох колекціонерів, які впродовж 30 років не пропускали жодного дня, щоб не навідатися в його букіністичну крамницю. За три десятиліття відбулися важливі історичні події: революція 1905–1907 років, вторгнення німецьких військ, війна 1920 року , травневий переворот 1926-го тощо. Проте ніщо не могло відірвати цих двох від їхнього пристрасного захоплення.
Це були Ян Міхальський , відомий колекціонер, який заповів свою цінну книгозбірню Інституту літературознавчих досліджень, і старий варшавський бібліофіл Роман Зіффер. Вони не могли собі уявити ані дня без книжки.
Незважаючи на шалену бібліофільська пристрасть Тувіма , я ніколи не зустрічав його в букіністичних крамницях на Свєнтокшиській, а там я бував частенько (можливо, не так часто, як Ян Міхальський чи Роман Зіффер, але майже щодня). Тувім приходив туди вкрай рідко. Я знаю , що букіністи Фіслер і Йонаш відкладали для Тувіма книжки, які могли його зацікавити, й відсилали їх йому домому. Можливо, все через хворобу Тувіма. Не знаю. Фактом, однак, залишається те, що на Свєнтокшиській він з’являвся зрідка, хоча й був тісно пов’язаний з її середовищем.
Я познайомився з Тувім досить пізно — мабуть , десь 1927-1928-го року. Ще студентами, у перші роки незалежности, ми приходили в «Пікадор» Варшавська кав’ярня «Під пікадором» (пол. Pod Picadorem) була своєрідною резиденцією скамандритів та загалом мистецької богеми. Знаходилася за адресою: вул. Новий Світ, 57. , на авторські вечори Тувіма й інших поетів-скамандритів Учасники авангардистського літугрупування «Скамандр», яке діяло в 1916-1939 роках. До нього належали Юліан Тувім, Антоній Слонімський, Ярослав Івашкевич, Казімєж Вєжинський та Ян Лєхонь..
Вряди-годи на вечорах Тувіма (Тувім прекрасно читав свої вірші) публіка кричала: «Ганьба і сором! Геть футуристичну маячню! Хочемо здорової поезії!» Інколи навіть зчинялися бійки між противниками й прихильниками сучасної поезії.
Пригадую випадок , коли противники кинулися з кулаками на Тувіма; ми стали на його захист. Полетіли ослони, стільці, нашій групі ледве вдалося захистити поета. Він подякував і в нашому супроводі залишив приміщення. Ми провели його додому.
Як я вже зазначив , ми з Тувімом особисто познайомилися тільки через шість-сім років після цього випадку. Мене відрекомендував йому варшавський бібліофіл Генрик Шеринський, який тоді працював у системі соціального страхування, у Фонді безробіття. Це було в кав’ярні «Зємянська». Тувім підсів за наш столик. Ми розмовляли про рідкісні книжки, книгозбирацтво, й поет запросив нас до себе.
Тувім прийняв нас вельми люб’язно й гостинно провів у кімнату. Я оглянув його бібліотеку; в ній було чимало раритетів , але загалом вона не була особливо показна. Я уявляв бібліотеку Тувіма як велике зібрання ретельно підібраних рідкісних книг. Красиві оправи, унікальні видання в досконалому стані. Насправді його бібліотека була набагато скромніша й мала свої недоліки.
Це були перші роки книгозбирацтва поета , коли більшу увагу він звертав на зміст, а не на зовнішні переваги книжки. Бібліотека, яку Тувім зібрав після війни, була куди багатша й ретельніше підібрана. Але й та, яку я бачив 1927 року, мала на собі печать збирача. Окремі примірники могли справити враження на найвибагливішого бібліофіла, а стан і походження деяких книжок викликали в мене заздрість.
Відтоді я час від часу зустрічався з Тувімом. Інколи він підсідав за наш столик у «Зємянській» , інколи ми проводжали його до таксі й дорогою розмовляли.
Навесні 1929 року я поїхав у Париж. Блукаючи букіністичними крамницями на вулиці Бонапарта , я шукав щось для Тувіма, але не міг знайти нічого відповідного. Щоправда, траплялися книжки, які могли б зацікавити поета, але мені вони були не по кишені. Врешті незадовго до повернення в Польщу я випадково натрапив на мандрівного букініста, російського емігранта. Розпитував його про деякі книжки, присвячені Польщі, й про російські видання, які мені були потрібні, а на прощання запитав: «А у вас є книжки про щурів і мишей?»
Він здивовано зиркнув на мене , але невдовзі показав примірник Histoire des rats pour servir а 1’histoire universelle. A Ratopolis 1738 («Історія пацюків як частина загальної історії. У Щурограді , 1738»). На обкладинці була жінка в чудовому криноліні й два щури в картузах. Книжка мала екслібрис якогось португальського графа. Я купив екземпляр і ще кілька емігрантських друкованих видань і зі здобутими скарбами наприкінці червня повернувся у Варшаву.
На зворотному шляху я затримався в Кельні. Уважно оглянув собор , потинявся вулицями, але до відходу потяга залишалося ще багато часу. Жодних справ я не мав. Накрапав дощ. Я знову опинився на вокзалі. Проглянув перелік станцій та ціни квитків і обрав поблизький Бонн. Купив квиток, заскочив у потяг і вже незабаром був у цьому приємному університетському містечку.
Пройшовши головні магістралі , я опинився в тихому завулку середмістя з приватними кам’яницями. Дрібний дощ переріс у немилосердну зливу. Здавалося, вона литиме три дні, а сховатися було ніде. Тільки приватні будинки з огородженими ділянками. Так розмірковуючи про свою нещасну долю, я стовбичив під якимось будинком і раптом помітив на ньому невеличку вивіску з прізвищем й написом: Antiquar. Spezialität: Rara et Curiosa.
Задзвонив у двері. Відчинив чудернацький чоловік й запросив увійти. Високий , худий, чорнявий, із глибоко посадженими, чорними полум’яними очима: сухотник із гарячкою, — подумав я. Розкуйовджене волосся, а la sauvage, як називали таку зачіску в 20-30-х XIX сторіччя. Він дуже нагадував героя новели Гофмана, я навіть помітив певну схожість із самим Ернстом Теодором Амадеєм.
Ми ввійшли в простору кімнату , заповнену книжками. Посередині стояв великий стіл. Кілька дбайливо обрамлених мап, старий глобус. Красивий інтер’єр букіністичної крамниці. «У вас є якісь книжки про мишей або щурів?» — запитав я букініста , скинувши мокрий плащ, який він повісив на вішак. — «Ви з Польщі?» — запитав антиквар. — «Як ви здогадалися? Через акцент?» — перепитав я здивовано. — «Ні. В мене в Польщі є два клієнти. Один збирає книжки про мишей і щурів , а другий не оплачує мої рахунки» , — і він назвав прізвища Тувіма і пана фон Е. — «Пан Тувім — наш відомий поет. Він має вченого кота і збирає для нього спеціалізовану бібліотеку. Хочу зробити йому приємність і привезти якусь цікаву й гарну книжку для його кота».
На мій подив букініст навіть не всміхнувся. Сам химерник , він звик до людських дивацтв і сприйняв збирання спеціалізованої бібліотеки для кота як щось звичайне. Я трохи попорпався в цьому огромі дивовижних книжок і натрапив на брошурку, яку вирішив купити, щоб хоч якось виправдати своє занадто тривале перебування в букініста. Брошура називалася De pulcibus oder Bibliographie der Flohliteratur. Видана наприкінці XIX сторіччя, вона містила повну бібліографію літератури про бліх. Я заплатив за неї п’ять марок і не знав, що робити далі. Надворі періщив дощ.
Минуло ще трохи часу. Я встиг переглянути нещодавно видані каталоги , прочитав два номери «Філобібліону» — віденського часопису, присвяченого історії книжок і бібліофільству, як раптом букініст сказав, що має до мене якусь справу. «Може , ходімо в іншу кімнату» , — запропонував він.
Друга кімната — наполовину житло , наполовину букіністична крамниця. Тут стояв письмовий стіл, шафа й полиця з особистою бібліотекою букініста (бібліографії, каталоги тощо), маленький буфет і кілька витончених предметів умеблювання. Ми сіли за стіл. Букініст дістав із буфету пляшечку кминівки й дві красиві чарки з золотою облямівкою. Наповнив чарки. Ми випили. Горілка була пречудова. Він налив по другій і зізнався: «Маю до вас прохання. Я укладаю бібліографію книжок про самогубців , — і вказав на дві скриньки, заповнені картками. — Ви б зробили мені велику послугу, якби надіслали з Варшави список польських книжок такого роду». Я поглянув на свого співрозмовника. Вираз його обличчя був зосереджений і страшний. «Гаразд , — промовив я. — Коли повернуся додому , постараюся пошукати й розпитати спеціалістів і надішлю вам, що зможу зібрати».
Ми ще трохи потеревенили. Букініст розслабився. Зварив каву , дістав якийсь лікер. Показував мені дещо зі своєї дивовижної колекції, і так минуло кілька годин.
Коли я повернувся у Варшаву , то задзвонив до Тувіма. Ми домовилися зустрітися наступного дня. Заходжу. Він вітає мене своїм екзальтованим, дещо театральним, але щирим, сердечним, особливим Тувімівським чином. Нас обох явно з’їдає нетерплячка. «Ну , що роздобули? — питає Тувім. — Покажіть!»
Я дістаю книжку про щурів. Тувім видає гучний вигук здивування. «Ви знайшли надзвичайно рідкісну працю. Я шукав її , певно, років десять. Я розіслав листи до багатьох європейських букіністів і вважав пошуки цієї книжки безнадійними. І лише минулого тижня отримав примірник від лейпцизького букініста Гірсемана». Він оглянув мій примірник , обмацав його, зітхнув і промовив: «Habent sua fata libelli. Стільки років шукав , а тут раптом два екземпляри!»
І таким дивовижним чином книжка про щурів і мишей потрапила до моєї бібліотеки. За дивним збігом обставин вона досі зберігається в мене , і це одна з чотирьох довоєнних книжок, які я врятував із пожежі війни. Мені повернув її один друг, якому я дав її почитати до війни. Тоді я розповів йому історію, пов’язану з цією книжкою про щурів.
Наприкінці 1945-го або на початку 1946 року я з Кельце приїхав у якійсь справі до Лодзі. На вулиці Пйотрковській помітив книгарню. На вітрині були раритетні книжки. Книгарнею керував молодий Іґель із львівської родини букіністів. Ми дуже зраділи зустрічі. Я запитав про його батька , чудового букініста, в якого багато років купував книжки, про брата. На жаль, їх уже не було серед живих. Схвильований Іґель приніс мені дивовижну книжку. «Це може вас зацікавити» , — сказав він. Розкішне німецьке видання, видане обмеженим накладом пронумерованих примірників, на веленевому папері, в пергаментній оправі. Книжка вийшла в Німеччині у 20-х роках, в часи інфляції — Anthologie der Flohliteratur («Антологія літератури про бліх»).
Кількасотсторінкове видання містило вірші , новели, приказки про бліх. Я його купив. Згадав Тувіма. Він тоді був у Америці. Вирішив вручити подарунок поету, коли той приїде в Польщу. І коли Тувім був уже в Варшаві, я навідався в його помешкання на Вєйській вулиці й вручив книжку.
Тувім любив своєрідні речі й дивовижні випадковості й дуже втішився такому подарунку , пригадав дивну бібліографію книжок про бліх, яку втратив під час війни. Ми згадували різні довоєнні випадки й приємно провели час.
Моя післявоєнна антологія про бліх зберігається у бібліотеці Тувіма.
Тувім володів надзвичайною здатністю навіювання й умів нав’язувати оточенню свою волю. Пригадується один випадок. Це було 1930 року. В січні чи лютому відбувався аукціон , на який виставили зібрання Едуарда Непроса, багатого колекціонера, власника миловарні «Фрідріх Пульс і К°». Зібрання містило старовинну велику бібліотеку, що нараховувала понад сім тисяч томів. Перед аукціоном я виписав собі кілька книжок, які мав намір придбати.
Був там і невеличкий збірник пісень із Білої Русі «Пісні пінського народу» , надрукований у 40-х або 50-х роках [XIX сторіччя] у Пінську. Мене зацікавило це провінційне видання. Його оцінили в три злоті. У букіністичній крамниці за нього правили би п’ять-шість злотих.
На аукціоні з’явився Юліан Тувім. Коли розпочався торг за книжку , я помітив, що хтось підвищує мою ціну. Озираюся, бачу — Тувім. Книжка давно вже перевищила ціну, за яку її можна було придбати у букіністичних крамницях. Я мав відмовитися від участи в аукціоні, але переконливий голос Тувіма розпалював мій азарт. Врешті я придбав пісенник за 24 злотих, що, певно, десь утричі перевищувало його ринкову вартість. Я повернувся додому розлючений. Було соромно, що не зміг себе опанувати. Такого не траплялося зі мною ніколи, на жодному аукціоні, ані в Польщі, ані за кордоном. Я сховав книжку на полиці за іншими виданнями, щоб її не бачити. Там вона пролежала багато років, доки не згоріла разом з усією моєю бібліотекою під час війни.
Коли після війни я розповів про цей випадок Тувіму , він усміхнувся й поділився однією історією.
А знаєте , на тому самому аукціоні схожий випадок трапився з одним із моїх знайомих. Мене дуже цікавила одна книжка. Я почав за неї торгуватися. Хтось із задніх рядів називає вищу ціну. Я не можу побачити, хто мій суперник. Нарешті після довгої боротьби поступаюся йому. Під кінець аукціону до мене підходить знайомий і вручає книжку, яку він купив: «Пане Юліане, навіщо ви піднімали її ціну? Я ж цю книжку для вас купував. Хотів зробити вам приємність».
Мені треба було тоді на аукціоні зробити те саме з книжкою , яку я купив. Це був би красивий вихід із ситуації. Але, на жаль, це не спало мені на думку.
Розповім тут про ще один випадок , хоча він безпосередньо не пов’язаний із темою моїх спогадів про Тувіма-бібліофіла. Коли я востаннє був у Польській бібліотеці в Парижі, її хранителька, чиє прізвище вилетіло з голови, водила мене залами. Ми зупинилися перед скромним пошарпаним письмовим столом. «Німці вивезли звідси багато меблів , — сказала вона. — А цим , на щастя, знехтували. Стіл залишився у нас». І хранителька розповіла одну пригоду.
До війни в Париж , у наш музей і бібліотеку, приїхав Юліан Тувім. Я водила його залами. Ми підійшли ось до цього письмового столу. Колись за ним працював Міцкевич. Тувім зупинився , потупив погляд. І дивлюся: у нього на очах виступили сльози, і дві великі, мов горошини, сльозини крапнули на стіл Міцкевича...
Переклав Андрій Савенець
