Російська агресія проти України увиразнила фундаментальну зміну в польсько-українських відносинах , зокрема — що має ключове значення — між суспільствами цих країн. Однак ця зміна не взялася нізвідки — вона є результатом тривалого процесу, започаткованого в еміграційних колах після Другої світової війни. Свіжовидане листування Єжи Ґєдройця та Юзефа Лободовського за період 1947–1988 років дає можливість зазирнути за лаштунки формування української програми «Культури».
Єжи Ґєдройця , засновника й редактора головного часопису та інтелектуального осередку польської еміграції , представляти не потрібно. Менш знаним є Юзеф Лободовський, хоч він був одним із найцікавіших та найпопулярніших еміграційних публіцистів. А до того — інтригуючим поетом і захопливим романістом, видатним перекладачем і чудовим знавцем літератури, запальним полемістом і бунтівником із твердими принципами, який наголошував: «Я ніколи не граюся в дипломатію». Варто також додати , що мало хто знав так добре, як він, Росію та Східну Європу з їхньою неочевидністю, шаленством та всіма особливостями.
Лободовський прославився ще в 30-х роках , але в списку заборонених авторів у часи ПНР він теж займав високе місце. Передовсім через його антисовєтську діяльність, зокрема в прометеївському русі, тобто середовищі, переконаному, що совєтську імперію можна перемогти лише шляхом підтримки свобод народів, які до неї входять. Майже пів сторіччя Лободовський прожив у Мадриді, далеко від ключових осередків еміграції, але співпрацював — рідкісний випадок — і з паризькою «Культурою», і з лондонською газетою Wiadomości.
Однією з причин недостатнього ознайомлення з літературною та публіцистичною спадщиною Лободовського є її розпорошеність. Як слушно зауважує Боґуміла Бердиховська , авторка блискучого редакторського опрацювання 839 листів, які впродовж понад чотирьох десятиріч курсували між Мезон-Лафіт і Мадридом, «подорож Лободовського до належного йому місця в польській літературі досі триває».
Розпочати діалог
Зазвичай ключовим голосом «Культури» у формуванні концепції нової східної політики вважається Юліюш Мєрошевський , хоча свої найважливіші тексти на цю тему він написав лише в 70-х роках. Тим часом роль Лободовського в обговоренні українського питання була вагомішою, адже він став у цьому першопрохідцем. Уже 1949 року він опублікував у газеті Wiadomości статтю «Відсутність східної програми», в якій постулював необхідність опрацювати новий підхід до народів, які колись входили до складу Речі Посполитої. Лободовський швидко знайшов спільну мову з Єжи Ґєдройцем, для якого однією з найважливіших ідей-фікс був початок польсько-українських перемовин у колах обох еміграцій, що з часом мало б призвести до порозуміння між двома народами. Однак старт цих починань був доволі складний.
Польські еміграційні середовища зазвичай не мали нічого спільного з прометейськими ідеями , згідно з якими без порозуміння з українцями совєтську імперію розмонтувати не вдасться.
Значення українського питання для Польщі в еміграційному середовищі применшувалося , а водночас панувало переконання, нібито повернення Львова — тільки справа часу.
Це останнє скерування думки добре передає стаття Владислава Студніцького , опублікована на шпальтах газети Wiadomości 1950 року. Цей публіцист, якого іноді вважали «майстром реалістичного мислення», писав:
Мале значення совєтської України не провіщає створення окремої , не пов’язаної з Росією української держави. Україна завжди буде аванпостом Росії.
У відповідь Лободовський метав громи й блискавки в листі до Ґєдройця:
[Стаття Студніцького] — це просто злочин. Виходить , що одні зі шкіри пнуться, щоб погасити польсько-український конфлікт, а потім виходить такий собі Студніцький і однією безглуздою статтею все перекреслює.
Проти занадто активної підтримки українських ідей виступали й настільки різні публіцисти , як Вацлав Збишевський, пов’язаний із газетою Wiadomości, а потім із «Радіо Вільна Європа», та Єнджей Ґєртих, один із лідерів партії «Народове сторонництво», пол. Stronnictwo Narodowe. який пропагував поширене до війни переконання , що незалежна Україна була б ворожим Польщі союзником Німеччини. Тож Лободовський і Ґєдройць у своєму підході до майбутнього українського питання та в прагненні порозумітися з українцями були в абсолютній меншості.
Проти упирів минулого
1951 року Лободовський опублікував у «Культурі» статтю «Проти упирів минулого» , яка стала основним викладом програми часопису з польсько-українського питання та декларацією готовности до перемовин з українцями. Він постулював у ній, зокрема, безумовну підтримку поляками українського прагнення незалежности та переосмислення історії, в тому числі фатальної політики Другої Речі Посполитої щодо національних меншин. Текст помітило багато українських еміграційних видань, а сам Лободовський писав Редактору:
Усе може мати своє маленьке значення у подальшому розвитку відносин і перемовин з українцями.
Лише роком пізніше «Культура» опублікувала знаменитий лист отця Юзефа Маєвського , в якому він закликав визнати після ялтинський східний кордон, що започаткувало одну з найважливіших дискусій у середовищі польської еміграції.
У цей період Ґєдройць планував організувати польсько-український з’їзд у Мезон-Лафіт , та ця ідея виявилася занадто сміливою й передчасною. Ситуація повинна була визріти. Натомість 1954 року Літературний інститут Видавництво Ґєдройця, в якому виходила «Культура». видав «Золоту Грамоту» , поему Лободовського про Україну, яка мала пожвавити польсько-українські контакти. Вона суттєво посилила повагу, яку автор мав з боку українців, зокрема як видатний знавець української літератури. Нарешті 1955 року з’явилися «Очерети» — перша частина української трилогії Лободовського. Цей захопливий роман, у якому змальовуються соціальні наслідки більшовицької революції, на жаль, сьогодні залишається маловідомим.
Хоча Лободовський формально ніколи не був членом редакції «Культури» , Ґєдройць консультувався з ним у найважливіших питаннях, пов’язаних з діалогом як з українцями, так із росіянами. До нього теж регулярно зверталися як до перекладача української, білоруської та російської літератур, зокрема поезії. Однак його функція в часописі виходила поза рамки східної проблематики. 1956 року він писав Ґєдройцю:
Роль спеціаліста з українських питань дуже спокуслива , але мені, однак, цього мало.
І справді , він неодноразово коментував у «Культурі» інші питання — згадати хоча б текст «На зайняття Праги», написаний на хвилі вторгнення країн Варшавського договору в Чехословаччину 1968 року.
Лободовський відіграв також важливу роль в ініційованій Ґєдройцем спробі співпраці з російською еміграцією , що радше ускладнювало, ніж полегшувало діалог з українцями. 1960 року, коли «Культура» працювала над виданням російськомовного номера, він застерігав Ґєдройця:
Якщо діалог [із росіянами] має бути щирий і вичерпний , то не можна оминути найбільш чутливих питань, зокрема прагнень до незалежності України, Кавказу тощо.
У своїй відповіді Ґєдройць ішов іще далі:
Потрібно працювати , щоб добитися якогось союзу між цими народами, але ми говоримо тепер лише про нормалізацію наших стосунків. Якщо ми думаємо про розпад російської імперії, то я не бачу іншого реального шляху.
Декларація щодо українського питання
Для повної картини ситуації слід сказати , що українські еміграційні кола не розуміли таких кроків, а часто й не бажали розмовляти з поляками. Чимало українців вважало, що, по суті, в підході до «українського питання» між Польщею та Росією невелика різниця. Довготривала й послідовна робота «Культури» з часом сформувала в українських колах повагу до неї, проте спершу ситуація здавалася безнадійною.
А складний діалог з українцями (і нічим не легший — із росіянами) залишався на другому плані на тлі ключового завдання «Культури» , яким була «реформа монашого ордена польськости» (Юліюш Мєрошевський) , що нагадувала «проповідь у пустелі» (Юзеф Лободовський). На це , своєю чергою, накладалася відсутність зацікавлення з боку Заходу, що прекрасно передають слова Ґєдройця з листа, адресованого Лободовському 1971 року, в якому він стверджує, що західні держави не хочуть «морочити собі голову Україною. Вони не хочуть чути про жодних українців , бо це псує відносини з Москвою і далекосяжні щодо неї плани». Навіть через пів століття ці слова можуть звучати актуально.
Однак варто зауважити , що хоча Лободовський досконало знав українців, ані він, ані Ґєдройць українофілами не були. У їхній кореспонденції знайдемо багато чітких формулювань про українців, яким вони закидали манію величі та націоналізм. 1971 року Ґєдройць писав Лободовському:
Ідею обскакати українців я підтримую з ентузіазмом. Вряди-годи їм потрібно давати по руках.
Однак обидва вони усвідомлювали , наскільки важливе значення для Польщі має владнання українських справ. І хоча «Культура» визнавала незмінність після ялтинського кордону, її співробітники теж формулювали очікування стосовно української сторони. 1972 року Ґєдройць писав у Мадрид:
Ми зі свого боку (я маю на увазі «Культуру») зайшли занадто далеко , визнаючи приналежність Львова до України. Але треба шанувати власну історію. Пару сотень років Польщі на Червенських землях неможливо викреслити боротьбою з пам’ятками , нищенням цвинтаря Орлят тощо.
1977 року з ініціативи Ґєдройця з’явилася декларація в українській справі , в якій проголошувалося, що «не буде по-справжньому вільних поляків , чехів чи угорців без вільних українців, білорусів чи литовців». Переклад Сергія Яковенка Текст , підписаний з польського боку, зокрема, Юзефом Лободовським, Юзефом Чапським , Ґуставом Герлінґом-Ґрудзінським і Алєксандром Смоляром, визнавав за українцями особливе місце як «народу , що найнаполегливіше — поряд із литовцями — прагне вибороти собі незалежне державне буття». До декларації приєдналося й четверо росіян: Андрєй Амальрік , Владімір Буковський, Наталья Ґорбанєвська , Владімір Максімов, що зустрілося з критикою з боку їхніх співвітчизників у еміграційному середовищі. Це добре передають слова одного з російських часописів: «Незалежна Україна потрібна жменьці галицьких емігрантів-сепаратистів і польським русофобам». Ось такі були відносини у польсько-українсько-російському трикутнику.
У пошуках осикового кілка
Листування Ґєдройця та Лободовського регулярно переживало складні періоди , зазвичай тому, що останній не виконував обіцянок, і це доводило редактора «Культури» до шалу. 1967 року він скаржився Казімєжу Вєжинському, що Лободовський не відписує на листи, але «позаяк це божевільний , цілком імовірно, що він раптово появиться». Інколи знайомство (вони ніколи не перейшли на «ти») було на межі зриву. Однак перемагала інтелектуальна близькість та усвідомлення того , що обидві сторони потрібні одна одній.
Ґєдройць розумів , що йому важко буде знайти такого блискучого перекладача («Ваш переклад , як завжди, довершений») та експерта з українських питань. А Лободовському — окрім необхідності публічно висловитися щодо питань , які він вважав важливими, — постійно були потрібні гроші. Він неодноразово мусив віддавати у заставу в ломбард свою друкарську машинку. І щоб покращити фінансове становище Лободовського, Ґєдройць регулярно організовував йому різноманітні стипендії.
Листування Ґєдройця та Лободовського відкриває нові пласти не лише історії того дивовижного явища , яким була «Культура», але й польської культури та життя еміграції загалом. Але передовсім воно, можливо, показує, як багато можна зробити завдяки послідовності та вірі в силу ідеї й правильність обраного шляху. Зрештою, маємо чергове підтвердження того, наскільки цікавим джерелом є кореспонденція, особливо при професійному опрацюванні. Боґуміла Бердиховська, відома дослідниця польсько-української проблематики та учасниця діалогу, що постійно триває, виконала титанічну роботу, щоб розкрити численні таємниці, які містяться в листах, та прояснити читачам їх безкінечні контексти.
1951 року Лободовський написав на шпальтах газети Wiadomości:
Я досі шукаю осиковий кіл , таку точну думку й такі влучні слова, які б раз і назавжди прицвяхували до землі кривавого упиря ненависти й братовбивчої боротьби. Переклад Андрія Павлишина.
Через понад 70 років після цих слів важко уникнути враження , що не просто вдалося знайти осиковий кіл, але й стосунки між поляками та українцями навіть кращі, ніж Ґєдройць із Лободовським могли сподіватися. Звісно, польсько-українська історія не закінчується, але багато вказує на те, що ці народи збудували надійний фундамент під свої відносини, у що ці дві людини зробили великий внесок.
Переклав Андрій Савенець
Книжка «Jerzy Giedroyc , Józef Łobodowski. Listy 1947–1988» («Єжи Ґєдройць, Юзеф Лободовський. Листи 1947–1988», опрацювання, вступ і коментарі Боґуміли Бердиховської) вийшла у видавництві Więź Університету кардинала Стефана Вишинського у Варшаві 2022 року.
