Зузанна Ґінчанка. Джерело: Музей літератури у Варшаві
18 серпня 2020

Зузанна Ґінчанка. Поетеса, що написала власну смерть

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Її називали зіркою Сіону, її талант зачаровував перших польських авторів. Зузанна Ґінчанка (1917–1944), блискуча поетеса, яка народилася в Києві, а загинула від рук нацистів під Краковом, тонко відчувала неминучу трагедію епохи – «голку, що плаває в жилах».

Коротке життя Зузанни ҐінчанкиСправжнє прізвище – Ґінзбурґ. (всього 27 років), можна умовно поділити на кілька періодів та об’єднати довкола конкретних локусів: Рівне, Варшава, Львів, Краків. Ці міста закарбувалися в долі поетеси то романтичними, то драматичними, а то й трагічними відбитками.

Символічно виглядають і граничні роки життя Зузанни Ґінчанки: народжена 1917-го в Києві, загинула 1944-го в Кракові. Між цими датами – ціла епоха, що почалася революційним зривом, а закінчилася найкривавішою трагедією людства.

Епоха, найменш сприятлива для поезії й поетів. Тим паче до Ґінчанки, творчий шлях якої ускладнений багатьма чинниками: і єврейським походженням, і відчуттям сирітства, і жорстокими переслідуваннями.

Дитинство Зузанна провела на тихій Волині, у повітовому місті Рівному. Її близькі були асимільованими євреями, а навчалася дівчина в польській гімназії імені Тадеуша КостюшкаПолітичний діяч Речі Посполитої, учасник Американської революції та керівник національно-визвольного повстання 1794 року.. Перші вірші десятирічної Зузанни з’явилися в гімназійній газетці Echa szkolne, і вже в цих дитячих рядках читач розпізнає дивовижну обізнаність – у царині всесвітньої історії, філософії, культури, релігії тощо.

Успіх прийшов несподівано, коли 1934 року вірш учениці Зузанни не тільки був відзначений на конкурсі варшавського журналу Wiadomości Lіterackie, а й отримав похвалу самого Юліана Тувіма, який мав славу першого з польських поетів. До речі, відтоді Тувім жваво цікавився долею юного таланту й всіляко йому сприяв. Зайвим буде сказати, що цей успіх окрилив Зузанну.

Зузанна Ґінчанка на канікулах у селищі Клевань. Джерело: Музей літератури у Варшаві

Ґінчанка багато пише, укладає два зошити віршів, приятелює з учасниками поетичної групи «Волинь» (Луцьк – Люблін), які бувають із виступами у Рівному. Окремі творчі контакти перетікали в особисті захоплення. Так приязнь із талановитим поетом Юзефом Лободовським, який у ті роки бував у СандберґівРодина Зузанни Ґінчанки по материній лінії., непомітно переросла в палку закоханість. На жаль, цим стосункам не судилося щасливе продовження, позаяк обидві родини сприйняли їх із застереженням. Лободовський проніс романтичне захоплення Ґінчанкою крізь усе життя. Уже наприкінці свого віку, в далекій Канаді він видав збірку віршів, присвячених її світлій пам’яті («Пам’яті Суламіти», 1987).

Маючи амбітні плани на життя і творчість, а також заручившись підтримкою бабусі та близьких друзів, які вірили в її талант, Зузанна вирішує продовжувати освіту. Її вабить столична Варшава. Дівчина подає документи у Варшавський університет та вступає на педагогіку.

Вона з головою поринає не так у навчання, як у багате культурне життя польської столиці: заводить знайомства в літературному середовищі, відвідує товариські вечірки в кав’ярнях, бере участь у дебатах інтелектуалів. Зузанну майже одразу помітили й оцінили. Щоправда, здебільшого завдяки її надзвичайній східній уроді, через що юна поетеса не раз ставала об’єктом уваги й фліртувань. Її називали єврейською газеллю та зіркою Сіону. За кав’ярняним столиком у «Малій Земянській» (улюблене місце варшавської богеми 30-х років минулого століття) Зузанна сиділа поруч з іронічно-насмішкуватим письменником Вітольдом Ґомбровичем, і вражала товариство не тільки блискучим виглядом, а й дотепністю та інтелігентністю.

Не забарився й творчий дебют юної авторки. Вона укладає першу збірку «Про кентаврів» (Варшава, 1936). Це єдине прижиттєве видання поетеси. Ранні вірші Зузанни, що лягли в основу цієї скромної книжечки, далеко не найдосконаліші з того, що вона написала. Дається взнаки вузькість тематики та певна надуманість, позаяк поетеса нерідко вдавалася до мотивів, навіяних міфологією та історією. Проте завірюха пізніших років уже не дала Ґінчанці зосередитися виключно на творчості.

Центральний образ кентаврів – своєрідна проєкція власного таланту поетеси на обставини епохи.

Їхню пристрасть, чіпку і мудру, й їхню мудрість, вогнисту, як розкіш, я знайшла у достойній гармонії і з’єднала в поясі й серці.

У цьому символі закодовано багато значень: злиття тілесного та духовного, розуму й почуття, радості й туги, що незмінно пов’язані з жіночим єством Ґінчанки, для якої знаки тілесності набувають особливої виражальної сили.

Кентавр – це самобутнє розуміння поезії, що тече поміж двома берегами, відточеної майстерності (досконалого ремесла) та нестримного натхнення, інтуїтивного осяяння й творчого пориву. Художня форма ранніх віршів Зузанни Ґінчанки суголосна творчості скамандритівУчасники знакової поетичної групи «Скамандр», заснованої 1918 року., які прагнули осягнути досконалість шляхом наближення поезії до реалій життя, гомону міської вулиці.

Зузанна Ґінчанка гостро відчула стигми, які означили її долю.

По-перше, це єврейське походження та характерна семітська врода, яку не можливо було не помітити. Вони сформували стереотип «вродливої єврейки», що вміло користується своїми чарами.

По-друге, незахищеній дівчині велося дуже непросто в чоловічому світі (зокрема літературно-артистичної богеми), який сприймав жінок легковажно, із невірою в їхні здібності. Психологічний дискомфорт походив, либонь, із дитинства, адже Зузанна росла без батьків.

По-третє, її занурення в польську мову та культуру також не було безпроблемним, особливо на тлі подій 1936-1939 років, позначених переслідуваннями євреїв, у тому числі у сфері культури. На цих поважних викликах долі Зузанни Ґінчанки наголошувала дослідниця її творчості – Аґата Арашкевич.

Аґата Арашкевич, доктор гуманістичних наук, літературознавець

Як творча жінка та єврейка Ґінчанка була подвійно чужою в польській літературній традиції. (…) Здається, тут уперше можна говорити про окрему літературну субкультуру жінок, яка власне твориться…

Непевність 30-х років стрімко переростала в тривогу, яка невдовзі стала тотальною. Наближався грозовий час Другої світової війни. Змішані почуття – тривоги й надії, відчаю й віри у свою щасливу зірку – блискуче передані в автобіографічному вірші «Травень 1939 року»:

Живу я то із надією, то із неспокоєм раннім. Багато довкола діється – щось прийде: війна чи кохання.

Є знаки війни в повітрі: мундири, накази, промови. Є знаки кохання нехитрі: серце щемить ізнову.

Зузанна Ґінчанка. Джерело: Музей літератури у Варшаві

Улітку 1939 року Ґінчанка виїхала з Варшави до Рівного і до столиці вже більше не поверталася. Восени доля закинула поетесу до Львова, де та провела кілька нелегких років, працюючи і водночас беручи активну участь у літературному житті – вже за cовєтської влади.

У цей період Зузанна Ґінчанка написала кілька віршів, переклала поезії Тараса Шевченка, Лесі Українки, Павла Тичини, видала перекладну збірку творів Володимира Маяковського, виступала на літературних вечорах.

30 червня 1941 року влада знову змінюється: Львів захоплюють війська вермахту.

Для Зузанни Ґінчанки починається найдраматичніший період, коли вона відчуває себе зацькованою здобиччю в мисливських перегонах.

Нацисти відразу ж розпочали кампанію з ізоляції та фізичного винищення євреїв. Друзі намагалися переховувати поетесу, та був постійний ризик викриття. Доводилося жити на підроблених документах і регулярно змінювати місця перебування. Під час цих поневірянь Зузанні Ґінчанці допомагав її чоловік, мистецтвознавець Міхал Вайнцігер та близький друг, художник Януш Возняковський.

Зузанна Ґінчанка з подругою Блюмкою Фрадіс, 1933 рік. Джерело: Музей літератури у Варшаві

Серед втаємничених була ще одна людина – шкільна подруга з часів рівненської гімназії, також єврейка, Блюмка Фрадіс. Зв’язок цих чотирьох тривав упродовж кількох років війни та конспірації й закінчився трагічно: їх вистежила та репресувала нацистська влада.

Страшно навіть уявити, як це – роками жити в стані постійного стресу. Щоб тримати себе в руках, Зузанна багато читала, писала й перекладала. Вона охоче декламувала свої нові поезії найближчим – це були хвилі натхненного спілкування серед мороку невідступного страху. Проте жоден із рукописів тієї пори не зберігся. Можемо тільки здогадуватися, якою була ця творчість – із найгострішим відчуттям смерті, що чигає за плечима. Випадок, коли поетесу мало не арештували за скаргою сусідки Зоф’ї Хомін, ліг в основу поезії-заповіту «Non omnis moriar».

Восени 1942 року подальше перебування Ґінчанки у Львові стало надто ризикованим і вона переїздить у Краків. Там також часто змінює місця проживання. Ось лише дві із численних адрес, які наводить сучасний дослідник біографії поетеси Ришард Котарба: вулиця Зиблікевича, 5/40 (квартира Мечислава Ґюнтера) та вулиця Міколайська, 26. На будинку за останньою адресою встановлена меморіальна дошка, що засвідчує: саме тут у січні 1944 року гестапівці арештували поетесу. Далі було брутальне слідство у стінах в’язниці. А під Краковом уже гриміли канонади – наближалися радянські війська. Німці поспішно «зачищали» сліди свого панування в Польщі. Весною 1944 року Зузанну Ґінчанку разом з іншими в’язнями розстріляли. Найімовірніше, це трапилося в Плашові під Краковом під час акції 5 травня, про яку збереглися спогади очевидців. Тепер на місці плашівського кар’єру, що став масовою могилою жертв війни, знаходиться меморіал.

Зузанна Гінчанка, наділена непересічним талантом, стала живим голосом своєї епохи й великої трагедії Голокосту.

Жива пристрасть її поезії заражає й сучасного читача, вона не потьмяніла з бігом часу. Якщо в ранніх віршах Зузанна більше схилялася до «книжних» тем та запозичень, то пізніше зосередилася на суб’єктивних настроях, пропущених крізь тонку жіночу натуру. Не випадково її твори характеризуються емоційною напругою та є взірцем жіночої поезії – з високою дозою тілесної чуттєвості, інтуїції, тонко нюансованої настроєвості. Окрім мотивів кохання, у Зузанниній ліриці 30-х присутній тривожний подих часу: вона звістує наближення катастрофи, пророкує неминучу трагедію, відчуває її «як голку, що плаває в жилах». Найвищою нотою цього пророцтва став вірш-заповіт «Non omnis moriar»«Ні, весь я не помру» (з лат.) – відома сентенція, рядок із вірша Горація «Exegi monumentum»., який дивом уцілів у воєнній завірюсі.

Non omnis moriar – моя горда вітчизна, луки моїх скатертей, фортеці шаф важенних, широкі простирадла, коштовна білизна і сукні, ясні сукенки залишаться після мене. Я тут не маю нікого й нічого у спадку...

При народженні її назвали квітковим іменем, адже Зузанна (єврейське Шонана) означає «троянда». Мабуть, так батьки хотіли намріяти квітуче життя дівчинки. Її блискуче цвітіння, справді, осяяло життя близьких, які на все життя зберегли світлий образ цієї життєлюбної жінки. Мученицька доля й рання смерть Зузанни перекреслили символіку, закодовану в імені. Проте нев’янучою ружею стала її поезія, яка продовжує живити кожного, хто занурюється в цю стихію поезії, хто долучається до творчого лету над життєвими буднями.

У статті використані вірші у перекладі Ярослава Поліщука

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Ярослав Поліщук

Доктор філологічних наук, професор, займається історією української літератури XIX-XX ст., сучасним літпроцесом, компаративістикою та…