До теми любові світова література зверталася з давніх-давен. Та, мабуть, саме в епоху Романтизму почуття ставилися на найвищий п’єдестал. І польське письменство — не виняток. Національний пророк Адам Міцкевич у віці 27 років написав рядки, які навіки збагатили скарбницю світової лірики:
Як руки твоєї дотик відчуваю,
наче в любий спокій весь я поринаю.
Я б заснув навіки в тую мить, здається,
коли б не будило серце, в котрім б’ється,
невідступно б’ється грізне запитання:
чи це тільки дружба, а чи це кохання? Переклад Леоніда Первомайського.
Особливо пасує до піднесеної любовної теми довершена класична форма сонетів, якими славився Міцкевич:
Нещасний, хто дарма взаємності благає,
нещасний, хто любить спитується дарма,
та нещаснішого серед людей нема,
ніж той, хто раз любив — і вічно пам’ятає. Переклад Максима Рильського.
Та не тільки про піднесене кохання писали польські романтики. Любовні епізоди національного епосу «Пан Тадеуш» Адама Міцкевича стали предметом еротичних пародій у так званій 13-й книзі. Її авторство приписують, зокрема, класику драматургії Алєксандру Фредру. В одному зі своїх творів він так висловився про кохання:
Чи кохання повинно бути сліпим? Необов’язково! Достатньо того, що закоханий вміє дивитися крізь пальці.
Письменники-романтики часто підкреслювали близькість Еросу й Танатосу, як-от у вірші «Сон» нащадка старовинного баронського роду Юзефа Вейсенгофа, автора поетичної збірки «Еротика» 1911 року, проте відомого в першу чергу як белетрист. Все, що відбувається у вірші, йому нібито наснилось:
У ніг твоїх лежачи, плачу блаженно,
а ти моє пестиш волосся —
без гніву, без ляку в обіймах у мене,
бо літо палке розлилося.
Ти кажеш:
— Забудь мої зради й гризоту,
кохай і дай серцю свободу;
обіймів, цілунків моїх насолоду
отримаєш ти в нагороду.
— Пробачу, забуду, хоча б за ті миті
я мав би життям заплатити —
а верес так пахне, а в темній блакиті
жар дихає й плавиться літо. Тут і далі всі цитати без зазначення перекладачів — у перекладі Наталії Бельченко.
У пізнішу епоху один із найвідоміших польських письменників Генрик Сенкевич зазначав:
Кохання облагороджує воістину все, але тільки тоді, коли воно є великим, коли воно єдине на все життя.
Набагато фривольніше описували кохання модерністи. Так основоположник польської науково-фантастичної літератури, поет й альпініст Єжи Жулавський, оспівуючи любовні стосунки, залишався далеким від сентиментальності:
Нехай усе обманом буде — що мені до цього,
коли єдина правда — розкіш губ твоїх, дівчино!
Обманюй і цілуй! Палкіше! дикими вустами!
1908 року роман відомого письменника Стефана Жеромського «Історія гріха» викликав скандал через відверті (як на той час) сцени. І це було не вперше у творчості прозаїка: окремі сміливі епізоди твору «Попіл» уже викликали незадоволення в пуритан і навіть напоролися на критику відомого мовознавця Бодуена де Куртене. Мабуть, ученого обурила відвертість деяких сцен.
Губи його знову знайшли її щоки, вуста, очі. Він розстібнув гаплики її кожушка, припав до голих перс дівчини… Він втрачав розум, відслоняючи вустами пречудові невинні перса, повні радості й насолоди… Тоді зазнав на хвилину щастя — ніби чужого якогось, втіхи ще не визрілої, зовсім чистої, неземної, безмежної, як небо. Переклад Валентина Струтинського.
Подібне екстатичне сприйняття любові зустріла я й у невеличкому виданні листів нобелівського лауреата Владислава Реймонта до коханої Ванди Точиловської. Одружений Реймонт закохувався у заміжніх жінок, розраховуючи на «братнє порозуміння» з ними, на співчуття тієї, що була для нього ідеалом. Любовні захоплення надихали письменника на нові твори. Так почуття до Стефанії Клюге породили «Адептку» та «Комедіантку», до Антоніни Щиґельської — «Ідилію» та «Лілі», з Аурелією Шацшнайдер пов’язаний роман «Ферменти», з Вандою Щуковою — «В туманах», з Вандою Точиловською — «Вампір».
Епоха «Молодої Польщі», зокрема, плекала культ любовного страждання. Закоханий Реймонт у листі до заміжньої Точиловської, матері двох синів зізнавався:
Кохаю Вас і сміюсь із того, чим мені треба буде платити за це. Якщо смертю, то заплачу із задоволенням, адже моє життя настільки для мене чогось варте, наскільки можу сподіватися на взаємність. Найважливіший обов’язок людини — бути в згоді з власним серцем.
Ніде правди діти: усі листи любовного змісту — доволі одноманітні. Чого не скажеш про вірші модерністів.
Поетка Зузанна Ґінчанка, яка народилася в Києві, прожила всього 28 років, загинувши в жахітті Голокосту. Однак своєю магічною особистістю та пристрасною лірикою вона встигла розбурхати міжвоєнну літературну Варшаву. А в травні 1939-го Ґінчанка пророчо писала:
Комета на небі чорнім,
газета в руках щоденна.
О весно любовна! Чом ні?
Ні, не любовна. Воєнна!
Закоханий у Зузанну Ґінчанку ще зі школи підхорунжих у Рівному поет Юзеф Лободовський ніжно запитував у присвячених її пам’яті рядках:
І які ж незнищенні зібралися сили
в Київ-граді навколо колиски твоєї?
Що за феї та зодчий натхненний схилили
над тобою обличчя у змові таємній?
Болєслав Лєсьмян, чиї київські дитинство і юність, безумовно, вплинули на його подальшу творчість, особливо славиться своєю інтимною лірикою. Зародившись у «молодопольському» гроні, поезія Лєсьмяна вийшла далеко за межі цього літературно-естетичного руху. У вірші «Бажання», можливо, іронічному, він пише:
Я хотів би у лісі, в незайманих нетрях,
мати хижку — плетінку з гілля й очерету,
щоб висіла в самісіньких кронах високо
над яругами змій і хижацького ока.
І у ній на моху, під поривами вітру
цілувати дівчину, чужу й непривітну,
груди пестити, де від зубів моїх ранка,
а обличчя для вуст наче здобич і бранка —
і почути, як грішних утіх одесную,
мліє грім золотий, вихор зваби танцює,
звір гарчить, бо відчув наших тіл аромати,
тіл, що прагнуть в розкошах землі уникати.
Як ми вже бачили в Юзефа Вейсенгофа, мотив сну поширений у любовній ліриці. Якщо Лєсьмян у поезії «Уві сні» концентрується на містичності та пошуку милої в неземних обріях, то Константи Ільдефонс Ґалчинський у вірші із такою ж назвою зосереджується на майже дитинному відчуванні кохання:
Уві сні ти моя і перша
уві сні я перший для тебе
в нас розмова про квіти й вірші
псів земних і птахів на небі.
Подеколи любляча спостерігає за сном коханого, як у вірші сучасної поетки Анни Авґустиняк «Ти буваєш милосердним»:
спершись на лікоть я вдивлялась у твої сни
іноді ти кричав але завжди з таким завзяттям
ніби втримував людей
від побиття камінням невинного
спи казала тихо і цілувала пальці
які снували по грудях стількох жінок
Парадоксально, що взаємна насолода закоханих у віршах поетки Анни Свєрщинської робить їх непорочними:
Ти подарував мені насолоду,
я подарувала тобі насолоду.
Непорочні,
дивимося одне на одного
очима.
В твоєму тілі й у моєму тілі
світиться мов бурштин
чиста стать.
Галина Посвятовська, яка прожила лише 32 роки, але надзвичайно збагатила скарбницю польської інтимної лірики, сміливо говорила про принади тіла. Вона розуміла кохання як феномен самореалізації і навіть привласнення:
і будеш моїм
так сильно
наче ніколи
не мав власного тіла
Про символічне розчинення в коханій людині, але й про прагнення самопожертви говорить ліричний герой Юліана Тувіма у вірші «Віддаючи серце»:
Дарую я тобі моє бездомне серце.
Що хочеш з ним зроби.
Чи заміни своїм це безпритульне серце,
а чи зведи, згуби.
Подякує тобі це безпритульне серце
за смерть швидку хоч би.
Ідея спільної жертви коханців приваблює Яцека Бєрезіна — одного з «проклятих поетів» і представника так званої «Нової хвилі» 70-80-х років:
Я полюбив твої несамовиті руки
які залишили на моїй спині криваві смуги
Відсьогодні ти — Земля Обітована
чиї очі та вуста розмовляють зі мною
Увійди в мене — кажеш ти — пронижи мене
я покохала біль і твою ненависть
А я — я ввійду в тебе
віддалити тебе та втримати
І можливо наші гарячі тіла
народять смерть якої я так прагну з тобою
А от Рафал Воячек, ще один «проклятий поет», воліє бути ніжним до прозорості і стати островом:
Я холодний острів для твого тіла
яке падає в ніч гарячою краплею
Звертаюсь до тебе так тихо мов крізь сон
палає твій піт на моїй шкірі
Звертаюсь до тебе так тихо як птах
на світанку ронить сонце в твої очі
Звертаюсь так тихо
як сльоза різьбить зморшку
Звертаюсь до тебе так тихо
як ти до мене
Своєю чергою відомий письменник і діяч Ярослав Івашкевич звертається до коханої людини за посередництвом рослинного світу:
Хочу гладити хвоїнки,
на твоє волосся схожі,
шорсткуваті, ароматні,
такі рідні й непригожі...
Не збагну ні їхню сутність,
ні єство твоє уроче.
і не те що я не можу,
але навіть і не хочу.
Нащо нашвидку вивчати
запаху й шорсткої вроди
знаки, чи не краще – знади
й любощів миттєвий подих?
Та кохання може бути не тільки щастям, а й випробуванням. 60-річний Ярослав Івашкевич закохався в молодого чоловіка Юрека Блешинського, і ці стосунки тривали до смерті останнього — від туберкульозу. Вірші, пов’язані з цим почуттям, склали цикл «Дорога». У них відбився, зокрема, й розпач поета, який знав, що коханець його обманює. Ярослав Івашкевич писав до Блешинського листи навіть після його смерті. 2017 року опубліковано епістолярну книгу «Все як ти хочеш». Ось фрагменти одного з листів, написаного майже через рік після смерті Юрека (Сурабаєю поет називає місце, куди юнак потрапив після смерті):
Синочку мій коханий — я припинив написання своїх листів до Сурабаї тільки через відсутність контакту з тобою, через відсутність відповіді. Ти просто забув про мене в цій сонячній країні — і це зрозуміло. Це, звісно, не означає, що я менше сумую за тобою чи менше думаю. Кожна мить, кожен епізод сповнені тебе.
Коханий, я би віддав усе за те, аби ти й зараз обманював мене з ранку до вечора, аби тільки ти був біля мене, аби тільки я чув твій голос, торкався твого волосся, бачив твої очі. Але ти в Сурабаї. Тепер я знаю, що ти дуже мучився, що страшенно не хотів помирати, хотів витягнути з життя все. І я знаю також, що дав тобі все, що міг.
«Я з тобою», — ти часто це говорив, а я навіть не усвідомлював, як дуже ти був зі мною. А тепер велика чорна діра. Скоро буду з тобою. І я поїду до Сурабаї — твій Ярослав».
Якщо ми звернулися до гомоеротичних стосунків, хотілося б згадати сучасного поета Едварда Пасевича, у якого в «Червоному автобусі» їде
Гарний хлопець.
Гарний, сильний.
Гарний і фатальний.
Чи Кшиштофа Бочковського, що у своєму інтимному вірші «Тіло й вино» вдається до євангельських алюзій:
Саме так стається перетворення вина в кров,
а хліба — в тіло,
як під час нашої першої
вечері —
коли ти поклав голову мені на плече,
ні про що
не питаючи
Про біблійну праматір усіх людей і одночасно будь-яку жінку в очах чоловіка — еротичний вірш одного із найзнаковіших польських поетів Тадеуша Ружевича («Єва»):
шерехаті
мушлі колін
з рожевою серцевиною
відкриваються
вночі
біле крило
пах янгола
закривається поволі
і солона роса кохання
вкриває шкіру
Нобеліат Чеслав Мілош не писав віршів безпосередньо про кохання, хоча визнавав:
Я так часто був у щось чи в когось закоханий. Тільки закохуватися не означає бути здатним на кохання. Це щось інше.
Дещо відсторонено Мілош говорить про яскравий ерос, який у нього асоціюється з оманливістю, на противагу безбарвній відсутності бажання:
Зворушення в очах і зелень замість розкладання,
синизна тирличу та кіновар тигрових лілій,
в пів мороці кори хутровість і вгорі куниця,
лиш захват, Ерос. Ввіримося алхімічній крові,
з’єднаймося назавжди із оман дитинним світом?
Чи зносити безмовне і різке безбарвне світло,
яке нікуди не зове й позбавлене бажання?
В польської нобеліатки Віслави Шимборської ми можемо знайти вірш, який так і називається — «Щасливе кохання», а в ньому іронічні рядки:
Подивіться на цих щасливих:
якби хоч трохи маскувалися,
вдавали сум’яття, підтримуючи цим друзів!
Чуєте, як сміються — образливо.
Якою мовою говорять — зрозумілою на слух.
А ті їх ритуали, манери,
вигадливі обов’язки стосовно себе —
це нагадує змову за плечима людства! Переклад Олександра Гордона.
Схожим почуттям щастя сповнені любовні рядки сучасного поета Павела Куб’яка «Такою люблю тебе», присвячені коханій Мєчиславі:
Понад усе люблю, коли ти розплющуєш очі
і дивишся тишею зрілого вина;
і ось наче кристал, розмішаний в глибині,
несеш відповідь з самої серцевини.
А ще люблю, коли ти заплющуєш очі,
ніби хочеш сховати під повіками
шматочок щастя, тіло без подоби,
листя, яке має розгорнутися, і плід.
Саме про таке кохання, коли тілесне єднання воскрешає душі, відверто пише і Барбара Ґрушка-Зих:
цієї ночі почалася весна перший крокус
у твоїх розчахнутих брюках піднявся
над ременем на животі над краєм блискавки
якою ти закривав тисячі разів те що так делікатно
тепер сам мені показав як він квітне радіючи що ми є
ти лежав близько навзнак мабуть в окулярах хоч вони не були
потрібні аби будь-що побачити в реальному світі вияснювалося
в наших головах що коли нереальне так швидко
прийняло контури наших тіл то є ще шанс
аби саме вони дозволили воскреснути нашим мертвим душам
Насамкінець хочеться згадати Томаша Ружицького, в чиїх рядках знаходимо певне побажання — не зупинятися в пошуку справжнього почуття:
Тож вгадуй цей код. Допоки кохання
ще в кухні, допоки кохання готує нам,
всі ці ножі та виделки якийсь мають сенс.
Джерела: Стефан Жеромський. Попіл; пер. з пол. В. Струтинський, Київ 1982; Władysław St. Reymont. Listy do Wandy Toczyłowskiej, Warszawa 1981; Наталія Бельченко. «Київська чарівнице, Суламіто…», Culture.pl 2018; Poezja polska okresu międzywojennego. Antologia, Wrocław 1987; Болєслав Лєсьмян. Весняні сновидіння. Zmory wiosenne, Київ 2019; Bartosz Suwiński. Anegdota o istnieniu. O twórczości Haliny Poświatowskiej, Kraków 2020; Jarosław Iwaszkiewicz. Sprawy osobiste i inne wiersze rozproszone, Warszawa 2010; Wszystko jak chcesz. O miłości Jarosława Iwaszkiewicza i Jerzego Błeszyńskiego, Warszawa 2017.
