Мжичив дрібний настирливий дощ. Сіре небо відбирало в міста кольори — мовби кільканадцять годин тому на Саській Кемпі Варшавська дільниця. не було сонця й веселих недільних юрмищ. Ба більше: мовби їх не було ніколи. Над однією з поволі утворюваних калюж застиг голуб. Його нерухома на мить голова відбилася в мутній воді, і я відразу уявив державу, що мала б такий герб — двоголового сірого голуба. Вона мала би бути невеличка — як Ліхтенштейн або Люксембург, але, звісно, не така заможна. Хамовита слов’янська державка з зимами, податками й кухнею, багатою на тельбухи. В моїй уяві вона нагадувала Тарґувек Фабричний тридцятирічної давнини. Окремий терен варшавської дільниці Тарґувек. На якому, зрештою, я хтозна-коли був востаннє, тож його існування залишалося для мене не набагато певнішим, ніж існування цієї гіпотетичної країни. Панівною ідеологією в ній був би глибокий голубізм, у державні свята якийсь мешканець на ім’я Богдан або Мєчислав проганяв би птахів, вимахуючи прапором, прикріпленим до палиці, щоб рухома тінь зграї могла падати на вулиці Дзєванни, на Сярчану й Цємну. І лише тоді, коли навіть найменше перехрестя відчуло б на собі сіру пляму тіні, почалася б бахкання коркових пістолетів, пістонів та бертолетової солі, хтось викочував би діжки з пивом, а хтось розпочав би промову, але його слухали б п’яте через десяте, бо гримотіння й так заглушувало б половину промови. Ця країна — Тарґувек Фабричний — як і сьогодні, сусідила б з Утратою, Окремий терен варшавської дільниці Тарґувек. але остання була б нею не лише за назвою. Там простягалися б цвинтарі людей і птахів. Наперемінні алейки малих і великих надгробків.
Я примостився в кав’ярні й думав про писання. Про давнє писання від руки. Про сигнали в тілі, які йдуть від мозку до зв’язок і м’язів, щоб слова поставали на аркуші. Про те, як ці сигнали мчать серединним і ліктевим нервом із нечуваною швидкістю. В цю мить майже так само швидко перед вікнами кав’ярні промаршируув чоловік. Саме «промарширував». Швидко, але з якоюсь жорсткою грацією, мовби то був військовик або дипломат. Він ішов у подертій джинсовій куртці, a пір’яста чуприна підстрибувала при кожному пружному кроці. Це не міг бути хто інший, як посол голубиної країни з на позір важливою, а по суті гротескною місією. Я не бачив його черевиків, але дав би голову на відсіч, що вони були поцятковані пташиним послідом, а в його кишенях пересипалося зерно, половинки жовтих горошин та плоди крокосу, чиї квіти вдають шафран. І коли він так ішов, усе це діяло як тріщалки, і був це його генеральський марш. За звичаєм вищих урядників його вітчизни, в нього в паху, певне, був витатуюваний рядок з Ісаї: «Пищу я, мов те ластів’ятко, воркочу, неначе голубка». Я був ладен навіть піти за ним, спробувати вистежити, що його до нас привело, але він зник швидше, ніж я встиг усе це вигадати. А за хвильку повернувся й спинився лицем до вітрини кав’ярні. Це мене застала зненацька, й на мить думки сплуталися в безладний вузол. Але він дивився не на мене, а на жінку, що сиділа в глибині кав’ярні, заглибившись у телефон. Дивився так, мовби знав її вже багато років, а тепер випадково помітив її профіль, крокуючи в своєму урочистому марші, і раптом якийсь спогад звелів йому спинитися й повернутися. Наші варшавські голуби, звісно, відразу почали крутитися в нього під ногами, відчуваючи, хто він насправді такий. Тепер я бачив його краще. Він був набагато старший, ніж мені спершу здавалося. І все-таки дуже занедбаний. Недоголені щоки з сивою щетиною надавали йому дещо пророчого вигляду, який часом осідає на обличчях безхатьків, сорочка під джинсовою курткою була вся в дірках, мовби хтось місяцями її дзьобав, а очі — ніби застиглі. Він вдивлявся в жінку, можливо, намагаючись її цим поглядом прикликати, і грубі шибки заважали мені добре роздивитися, але в кутиках його очей були чи то сльози, чи то краплі дощу. Тепер я поглянув на жінку: темноруде фарбоване волосся обрамлювало прикрашене старанним макіяжем обличчя. Елегантний кремовий жакет лежав на ній навіть тепер, коли вона сиділа в кріслі, ідеально. Що могло їх об’єднувати? Може, нічого — може, вона була лише схожа на когось із його світу, з його країни, з його спогадів? Я навіть подумав, що якби він був дипломатом Тарґувека Фабричного, то вже давно декласованим. А може, він лише уявляв собі, що ним є. Може, це звичайний мешканець якогось сусіднього району, який вигадав собі малу голубино-людську державу, як я, і йому здається, що він — її громадянин і службовець, бо йому мало що лишилося? Коли жінка підвела очі, він сполошився. Відвернувся й знову помарширував так швидко, що міг виглядати для неї лише як темніша пляма на тлі вулиці. Я встав, вийшов і дивився, як він зникає в перспективі Французької в такому нечуваному темпі, мовби його підганяли надзвичайно важливі справи, мовби він начитався Платона й прямував по малу, але невідворотну істину.
*
Четвер. Спекотні літні дні часом лускають під натиском наступників — осінніх вітрів, що пробиваються в сьогодення з прийдешнього світу, з усього тягаря зими, який, мов айсберг, спирається на краєчок осінніх місяців, виштовхуючи їх на зворотний бік календаря. Не інакше було того серпня: вже чулося, як гримить, гроза кружляла з протилежного боку Вісли й сухе кашляння грому долунювало на Французьку. Залишалося тільки чекати, поки небо над Саською Кемпою роздереться, а потім дивитися, що з’явиться у щілині. Якби я сидів на сільському роздоріжжі, чекав би полудниці. Персонаж слов’янської міфології, жіночий дух, що з’являється в полудень і карає тих, хто в цей час працюють; втілення сонячного удару. В центрі майже двомільйонного й віднедавна тримовного міста я зненацька відчув, що побачу там себе самого з дитинства. Як іду, тримаючи маму за руку, через спекотну Скалу. Містечко, з якого пам’ятаю лишень сіре драпування мурів і густо заставлений стіл у дядька Богдана, про якого я не знав майже нічого, але боявся, бо він був п’яний три дні поспіль. І його перелякану нову сім’ю з дуже старою, як мені тоді здавалося, дружиною та її доньками від першого шлюбу. Всі три мали великі очі й сиділи тихо, немовби тиша мала протверезити господаря, обволікти його покрикування та сміх, змити нестяму з його очей. На стіні висів один із тих релігійних образків: русоволосий та і блакитноокий Ісус із відкритим червоним серцем. На серці — золота корона, і виглядало це так, ніби вона була вбита в цей найважливіший, як я вже знав, орган. Я запитав маму: «Як цей дядечко живе без серця?». Не пам’ятаю її відповіді. Потім ми поверталися «сиреною», червоний дерматин заднього сидіння здавався мені здертим з Ісусового серця і я, здається, тихенько плакав, а може, це просто дощило за шибою автомобіля. Батьки були сумні й злі, що траплялося нечасто. Настільки нечасто, що я запам’ятав це на роки — гнітючу тишу того помешкання, похмуру тишу того повернення, м’який плюш віслючка, якого я стискав, немовби мав витиснути з нього плюшеве серце, щоб він спас нас усіх і щоб знову все було добре.
Нині на літньому майданчику кав’ярні, чекаючи, доки розірветься небо, я згадував усіх, кого вже немає: маму, дядька Богдана, його літню дружину і якоюсь мірою навіть себе — тодішнього. Невинного, довірливого, який плаче над похмурою долею дивних скалівських родичів, над самим собою, який ще вміє себе самого жаліти.
За тих часів моєю другою втішителькою була лупа. Я отримав її від дідуся Вітека разом із клясером Філателістичний альбом (інколи папка) спеціального дизайну, признач. для зберігання марок та інших філателістичних матеріалів. та кількома серіями марок. І якщо марки та клясер досить швидко з мене вивітрилися, бо я ще не знав ані Шульца, ані Бабеля ані навіть Войдовського і не вловлював їхньої езотерики, таємниць, прихованих між емітентом та пошкодженим екземпляром, то лупа надовго стала моєю подругою. Вона відкривала той світ що існував поруч, але нікому не був без неї доступний, — світ комашиних очей, крихт, які виростали до розмірів булки, стібків у тканинах, що перетворювалися на таємні письмена. Лупа була біла, зберігалася в кремовому футлярі й ідеально поміщалася в кишеню штанів — мовби кишеню спеціально для цього виміряли. Згодом вона стала моїм першим знаряддям злочину, коли спіймала сонячний промінь і спалила ним мурашку. Хоча, можливо, мурашка була мертва вже раніше, бо не ворухнулася на своєму вогнищі. Але я не був певний. Я знав, що згрішив, і хоч ми не ходили до костелу, відчував тягар малої смерти, шкрябання мертвого мурашиного тільця в горлі перед сном, і тепер уперше в цьому зізнаюся. Та коли ми поверталися зі Скали, я був ще невинний. Щоб угамувати мій плач, хтось із батьків дав мені книжечку «Почитай мені, мамо». В ній переважали малюнки, але був також текст. Я вийняв лупу й почав роздивлятися крупинки фарб на малюнках, деталі якогось казкового будиночка. В якусь мить утомлена рука пересунула лупу на те, що було знизу. Заворожений, я дивися, як літери ростуть. Кілька з них були вже мені знайомі, але я обрав одну з тих, що були ще для мене німими. Пересував скло і дивився, як вона грубшає й роздувається, заповнює весь округлий простір збільшення, все моє око, всього мене, передбачав своє майбутнє, сам того не знаючи, і тремтів у невідомому раніше різновиді страху.
Страхи мутують, змінюють форму та інтенсивність; у мить повернення думками зі Скали я тремтів уже з інших причин. Знову дивився на голубів, чий міський різновид походить від скельного голуба, і відчував, як світ із мене глузує, втискає пальця в серце й обертає, бо знає, що ніхто цього не намалює, не вчинить предметом поклоніння й не повісить на стіні нещасливого дому. Я хутко зібрав свої речі й повернувся до помешкання.
*
Спека зліплює думки й прагнення в нерозважну масу, з якої може виникнути така ідея. Спочатку мені здавалося, що навіть поет на постаменті потіє, але таку картину навіяли патьоки пташиного посліду. З полотняної торбини я витягнув порцеляновий еліпс, який нагадував ті, що вміщають на надгробках, із обличчями небіжчиків, але на моєму, поблякло-позеленілому, виднівся пам’ятник Міцкевичу, поруч із ним майстерно викутий двораменний газовий ліхтар і сплетіння гілок. Пам’ятна фотографія була випалена в печі ще до війни, а я, під впливом незбагненного імпульсу, купив цей покритий дрібними тріщинами предмет кілька місяців тому в антикварній крамничці на Жолібожі. Варшавська дільниця. Світлина видавалася химерною. І ракурс, у якому було видно профіль Міцкевича, і дерево, що затуляло постамент, якесь дикувате в своїх вигинах, надавали всьому зображенню якоїсь сонної аури. На середині світлини сильно затертий напис проголошував: «НА ВІЧНУ ПАМ’ЯТЬ ПОДІЇ». Далі йшли кільканадцять рядків зовсім нерозбірливих літер, а під ними підписи. З самого низу можна було розібрати: «Зображення пергаменту, закладеного в підмурівок».
Я стояв і порівнював порцелянове зображення з відбудованим після війни пам’ятником. 1950 року Бєрут здійснив його повторне відкриття, але я був ближче до первісного відкриття, коли царська влада заборонила промови і багатотисячний натовп стояв у тиші. В польській тиші стояли Мар’я Ґорецька, донька поета, Генрик Сенкевич і Ципріян Ґодебський — автор монумента. У російській тиші стояли, скуті офіціозом, генерал-майор Бібіков, оберполіцмейстер Ліхачов та підрозділи козаків. Мовчав і я тепер, серед серпня, а знайшовши кілька відмінностей, які так само могли бути наслідком невиразности порцелянового зображення, вирушив далі, не в стані витіснити з пам’яти того, що голова цього повоєнного Міцкевича частково відлита з переплавленої голови Ґьорінґа. Вже в ритм кроків я проганяв цю думку, підраховуючи сльози. Бо стверджують, що натовп плакав. Дванадцять тисяч облич — це двадцять чотири тисячі очей, з кожного ока в середньому по кільканадцять сльозин, але деякі швидко примерзають, бо це було надвечір’я Різдва, річниця дня народження поета; в юрмі було, певне, з кількадесять безслізних шпиків, а до того діти, які плачуть рясніше, радше від страху, ніж зворушення…
І я, йдучи тепер у бік Замкової площі, ішов прецінь із собою кількарічним у собі. Ступні вистукували нерівний ритм на гранітних плитах, а я думав, що розігрітий асфальт видавав би при піднятті підошов дрібне цмокання. Немовби цілуючи знизу того, хто крокує. Так принаймні було багато років тому на розігрітих асфальтових алейках мого дитинства. Тепер я міг відтворити в пам’яті цей звук, так як міг знову бачити, що більшість пам’ятників нагадує ракети. Вони ширші в основі й закінчуються шпичасто, мов до старту. І, звичайно, надійдуть колись такі сутінки, що… Я також знову міг, як і тоді, перейнятися татовими словами: «Оце, синку, найбільші польські поети: Міцкевич, Словацький і Лєсмян». Це була відповідь на питання, якого я вже не пам’ятав. Найімовірніше, вона стосувалася корінців книжок у його бібліотеці. Але тепер, коли я наближався до колони Сиґізмунда, мені знову могло спасти на думку те саме, що тоді: що ці найбільші поети мусили якось виділятися, а позаяк усі, хто писав вірші, здавалися мені диваками, то нехай би ходили задом наперед, як часом діти, коли нудяться. Всі інші перехожі нормально в сюртуках, сукнях і з ажурними парасольками — вперед, а ці троє — навпаки. І кожен, хто б із ними тоді розминався — колись, давно, коли вони жили, — не дивувався б цьому, тільки відразу впізнавав би їх за цією відмінністю ходи: «Добридень, пане Адаме!», «Добридень, пророче!», «Добридень, пане Лєсмяне!». А оскільки я тоді ще не знав, що останній був дрібної статури, взагалі не знав, як він виглядав, то цей мій Лєсмян, живцем перенесений із батьківського захвату, був, може, навіть вищий від решти — чолов’яга з бакенбардами й ціпком. З малиновими хащами в бичачій бутоньєрці.
*
Вже згодом, коли я йшов додому через Вал, по Звицєнжцув та Криніцькою, мені пригадався Віктор Ґомуліцький із його «Оповіданнями про стару Варшаву». Колись я купив зачитане видання 1911 року. Там наприкінці був фрагмент про вічко в брамі на Кривому Колі. Воно мало два отвори, щоб дивитися, і один для рота. Зсередини всі три можна було відкривати й замикати бляшаною заслінкою. Хто й кого там цілував?
Не можна заперечити, що, стоячи серед крику ворон і галок, я також певною мірою виглядав Чорного з Круком. Так, як тридцятьма роками раніше над Черняковським озерцем. Хлопці казали: «Коли заходить сонце, виходить Чорний із круком на плечі. І кружляє довкола води. В нього очі без білків, не можна дати йому на себе подивитися». Я був замалий, щоб самому пройтися вночі довкола озера й перевірити, чи це правда, переконатися, що станеться, коли він погляне на мене очима з самих райдужок і зіниць, тож він приходив і прогулювався моїми снами, бачений з боку і ззаду, з борідкою, підстриженою під Пруса з якоїсь обкладинки, з круком, що виставав поза контур чорного волосся, з чорним ціпком і в чорному сюртуку. Коли він відвертався, щоб на мене поглянути, я прокидався.
І, певно, він опинився б десь серед спогадів про міські легенди, як ритуальні вогнища сатаністів на галявині в Повсіні чи діти, яких викрадали для Чаушеску, якби якогось вечора в 90-х роках я його не зустрів. Я повертався з Сєкєрок, навпрошки повз озерце, добряче підхмелений, заходило сонце і тринадцятиповерхівки на Бернардинській вкривалися червінню. І раптом він. Кількадесять кроків переді мною, здається, в чорній куртці й штанах, на плечі птах. Але щось замалий — сягав Чорному до вуха. Він почув мене, я не був у такому стані, щоб скрадатися.
— Не підходьте, — кинув, не відвертаючись, мелодійним і спокійним голосом невизначеного віку. — Моя галка перелякається. Через те ми виходимо на ніч. Вона вже стара й дрімає, але запанікує, якщо ви підійдете.
Я стояв отуманений. І дивився, як він зникає за наступним сплетінням кущів. Не бачив ні його очей, ані вуст. І ніколи більше його не зустрів. Але не раз вишуковував його очима. В різних місцях, де вилися річки або вкривалися тишею вечірні озера. Чорного з Круком. Чоловіка з галкою.
Перекладач Андрій Савенець, редакторка Наталя Ткачик
Фрагмент друкується за виданням: Paweł Sołtys. Sierpień. — Wołowiec: Czarne, 2024.
Редакція висловлює вдячність видавництву Czarne за можливість публікації
