Смерть Аляксандра Мілінкевича — величезна втрата і для білоруської політики й культури, і для всіх, кому близька ідея співпраці народів – cпадкоємців Речі Посполитої. Особистість багатогранна: науковець-фізик, інтелектуал, краєзнавець, громадський діяч, а також політик, який став символом несовєтської Білорусі. Та передусім — чесна, порядна й скромна людина. Мабуть, з такою характеристикою світлої пам’яті Аляксандра Мілінкевича погодиться кожен, кому випала нагода його знати.
Білоруський громадський діяч, уродженець Гродна, помер у Варшаві, де перебував у вимушеній еміграції. Ускладнення після операції, яку Аляксандр Мілінкевич переніс наприкінці 2025 року, підкосили здоров’я цієї людини, яка, попри вже поважний вік, залишалася напрочуд діяльною в професійній сфері й мала чимало планів на майбутнє.
Місце спочинку Аляксандра Мілінкевича — варшавський цвинтар Повонзки. У майбутньому — я в цьому переконаний — його пам’ять належно вшанують передусім у рідному Гродні, віцемером якого він був упродовж шести років. Відповідаючи за культуру й освіту, Аляксандр Мілінкевич докладав зусиль для відновлення культурної та історичної спадщини Гродна — міста, в якому протягом понад ста років засідали сейми й яке відігравало роль однієї зі столиць давньої Речі Посполитої.
На початку 1990-х років Аляксандр Мілінкевич виступав за повернення вулицям Гродна довоєнних назв, домагався повернення вірянам храмів, які відібрала совєтська влада, а також популяризував історію. Він навіть намагався позбутися міського пам’ятника Лєніну, втім ця ідея виявилася тоді надто радикальною для депутатів і вони її не підтримали. Ще раніше, у часи Ґорбачовської перебудови, білоруський діяч організував ремонт пізньосередньовічного годинника, що прикрашає гродненський фарний костел.
Аляксандр Мілінкевич. Фото: Катажина Червінська / Сейм РП / WikipediaАляксандр Мілінкевич блискуче розмовляв польською мовою — з акцентом, що нагадував вимову Юзефа Пілсудського, наголошував на своїй білоруській ідентичності. Зрештою, він був сином діяча білоруської меншини в довоєнній Польщі й водночас добре розумів, що польська й білоруська ідентичності почасти виростають зі спільного історичного коріння і можуть спиратися на ті самі цінності. Ці цінності спонукали його прадіда взяти участь у Січневому повстанні, останньому великому антимосковському зриві народів давньої Речі Посполитої, а самого Мілінкевича — спершу розбудовувати білоруське громадянське суспільство, а згодом, після 1994 року, боротися за демократію в Білорусі. Тож не дивно, що 1996-го, коли Мілінкевич на знак протесту проти перетворення Білорусі на диктатуру залишив посаду в гродненському самоврядуванні, його відзначили поче сним членством у Спілці поляків Білорусі.
В історію не лише Гродна, а й усієї Білорусі Мілінкевич увійде завдяки своїй діяльності, зокрема, починаючи з 2005 року. Саме тоді він став кандидатом від об’єднаної білоруської опозиції на президентських виборах, перемігши на праймеріз Станіслава Шушкевича, першого керівника незалежної Білорусі, лідера лібералів Анатоля Лябєдзьку та очільника антилукашенківських комуністів Сяргєя Калякіна.
Працюючи тоді журналістом, я зблизька спостерігав за цими праймеріз, а в січні 2006 року два дні супроводжував Мілінкевича в поїздці східною Білоруссю. Він робив ставку на працю з білорусами на місцях. Ходив ринками й крамницями, розмовляв із людьми, переконував їх, що Білорусь може жити інакше. Разом із ним ходило кільканадцятеро людей із його виборчого штабу, а також анітрохи не криючись — агенти КДБ: після 1991 року совєтські спецслужби не змінили не лише modus operandi (спосіб діяльності), а навіть назви.
Тоді Мілінкевич видавався мені недостатньо радикальним, надто спокійним та інтелігентним для того, щоб повести за собою багатьох із тих, хто ще не визначився. Я міркував, чи не шкода енергії цієї непересічної людини на розмови зі звичайними білорусами на кільканадцятиградусному морозі. Зрештою, якось літня, глибоко зсовєтизована жінка на ринку сказала мені, що Мілінкевич, певно, такий самий поляк, як і я, і що ми разом хочемо накинути Білорусі польське ярмо.
Мені здавалося, що можна діяти енергійніше — зрештою, в Україні Помаранчева революція увінчалася успіхом. Тоді я ще не усвідомлював, наскільки відмінними від українських були білоруські реалії. Значна частина суспільства жила у світі цінностей та уявлень, сформованих десятиліттями совєтизації, а не в ментальному просторі мешканців Гродна й Гродненщини з їхньою впливовою Католицькою церквою і традиціями антиросійського руху опору. Революційного ґрунту в Білорусі не було, так само як не було короткого шляху до відродження білоруської ідентичності, мови та громадянського суспільства після десятиліть совєтської політики, а відтак правління Лукашенка.
Лише з перспективи часу я краще зрозумів: те, що тоді мені здавалося надмірною обережністю Мілінкевича, насправді було наслідком його глибоко розуміння білоруських реалій. Він вірив у працю від самих основ: в діалог, освіту, відродження пам’яті й поступове повернення білорусам відчуття, що їхня держава може спиратися на інші цінності, ніж успадковані від Радянського Союзу.
Про ці речі, які далеко не завжди зрозумілі в Польщі, Аляксандр Мілінкевич говорив і перед депутатами Сейму, виступаючи 25 січня 2006 року в пленарній залі.
У свой час інкарпарацыя Беларусі ў Расійскую імперыю адгукнулася на нашай зямлі трыма паўстаннямі, якія адбываліся пад заклікам «За вашую і нашую вольнасць». Мой прадзед удзельнічаў у апошнім з гэтых паўстанняў і быў жорстка рэпрэсаваны. Паўстанцы выдатна разумелі: калі суседні народ у няволі, дык і мой народ не можа быць вольным. Мы разам змагаліся за нашую незалежнасць, за вашую і нашую свабоду, плячо да пляча, баронячы гонар і бацькаўшчыну ад апошняй кроплі крыві. Палякі ніколі не кідалі марыць пра ўласную свабоду, свабоду сваёй айчыны, і вам гэта ўдалося. Сёння Польшча ёсць незалежнай дзяржавай, дэмакратычнай і квітнеючай краінай. Беларусы надалей змушаныя адстойваць уласную незалежнасць, уласны гонар, уласную айчыну. Маем перад сабою красамоўны прыклад паспяховага змагання і ніколі не адмовімся ад уласных адвечных мараў, ад ідэалаў незалежнай, вольнай дзяржавы Беларусі.
Вибори 2006 року сфальсифікували. За офіційними даними, до виборчих урн прийшло 93 % громадян, а 83 % віддали свої голоси за Лукашенка-президента. За його головного опонента, Мілінкевича, нібито проголосувало заледве 6 %. Аляксандр розповідав мені, що, за російськими оцінками, Лукашенко здобув 42 % підтримки, він сам — 31 %, а третій кандидат, колишній ректор Білоруського державного університету Аляксандр Казулін — 6-7 %.
Короткотривалі протести, які розпочалися після виборів, розігнали силовики, а сам Мілінкевич на два тижні потрапив під арешт. Невдовзі в середовищі білоруської опозиції знову ожили давні чвари, а Мілінкевич, утративши ореол спільного кандидата, став одним із провідників тієї частини білоруської опозиції, яка наголошувала на білоруській національній самобутності, європейськості та мирних методах боротьби.
Водночас він повернувся до того, що було, мабуть, найхарактернішим для всієї його діяльності, — праці від самих основ. Долучався до освітніх проєктів та ініціатив, покликаних формувати білоруську національну й громадянську свідомість. Був, зокрема, канцлером Вільного білоруського університету. Обстоював справу білоруської демократії на міжнародній арені. Політика завжди була важливою для Мілінкевича, та водночас він не забував: навіть перемога на виборах не замінить багаторічної праці в царині культури, освіти та суспільної пам’яті.
Аляксандр Мілінкевич. Джерело: Serge Serebro / Vitebsk Popular News / WikipediaОстанні роки Аляксандр Мілінкевич провів у Польщі, куди виїхав після попередження про черговий арешт. Від 2020 року, коли масові протести проти фальсифікації президентських виборів засвідчили масштаб суспільного спротиву правлінню Лукашенка, режим радикалізувався й набув рис тоталітаризму. Живучи у Варшаві, Мілінкевич брав участь в університетському житті, зокрема, викладав у Варшавському університеті, а також підтримував проєкти, спрямовані на розвиток білоруської освіти.
2025 року Мілінкевич прийняв моє запрошення й узяв участь в Осінній школі Центру Мєрошевського — «Сусідському тріалозі» для молодих лідерів із Польщі, Білорусі та України. Він щиро вітав цю ініціативу. Говорив, що на його очах у цих навчаннях відроджується те, про що він завжди мріяв, — співпраця молодих еліт народів давньої Речі Посполитої. Він закликав створювати якомога більше таких ініціатив, вважаючи, що поляки, білоруси, литовці й українці мають у спільній історії великий запас досвіду та цінностей, з якого можуть черпати, розбудовуючи власні незалежні держави й тісно співпрацюючи між собою.
Попри свій поважний вік, Аляксандр Мілінкевич справляв враження людини міцного здоров’я, і, зізнаюся, мені навіть на думку не спало, що це може бути моя остання зустріч із щирим білоруським патріотом і справжнім інтелігентом традиції Речі Посполитої. З людиною, яка все життя терпляче працювала задля того, щоб білоруси повернули собі власну історію, мову й відчуття приналежності до європейської спільноти — а народи давньої Речі Посполитої знову навчилися бути добрими сусідами та друзями.
Редакторка Наталя Ткачик
