Останні метри

Ева вийшла з поїзда в Ґлодові й озирнулася на пероні. Чоловік, який мав її зустріти, не прийшов. Разом із нею з вагона вийшов худорлявий незнайомець. На невеликих станціях люди часто йдуть спершу в один бік, а потім розходяться до своїх будинків. Ева рушила знайомою дорогою й чекала, що чоловік позаду просто її обжене.

«Я йшла повільно й була певна, що він мене випередить», — згадувала вона пізніше. Та незнайомець не обігнав її.

Далі пам’ять зберегла вже не обличчя чи кроки, а погоду. Біля господарства сильно віяло, вітер зривав із голови берет. Ева поправила його — і знепритомніла. До тями прийшла лише за тиждень. Коли її змогли допитати, сиділа в ліжку, спираючись на узголів’я, з головою в бинтах. Сама по хаті ще не ходила: в голові паморочилося. Після нападу вона частково втратила зір. 

У цій справі багато історій починаються майже буденно. Жінка виходить із поїзда чи автобуса, повертається з роботи, іде на ранкову зміну або додому після зустрічі зі знайомими. Їй лишається пройти небагато: кількасот метрів, іноді трохи більше. Вона знає цей шлях — поворот, стежку, перехід, останні будинки перед своїм подвір’ям. Але наприкінці 1970-х і на початку 1980-х на Помор’ї саме такі дороги почали викликати найбільший страх.

Павел Тухлін, якого міліція згодом назве «Скорпіоном», нападав на жінок у 1975–1983 роках — у Ґданську, біля Староґарда-Ґданського, у Скаршевах, Тчеві та інших місцях Помор’я. Загалом із його іменем пов’язують двадцять два епізоди, хоча не всі їх вдалося довести в суді. Вирок зрештою стосувався дев’яти вбивств і одинадцяти замахів.

«Згаси ліхтарик, бо він повернеться»

26 листопада 1981 року Кристина вийшла з дому близько п’ятої ранку. До автобусної зупинки в Пєсєниці було хвилин п’ятнадцять: звідти вона щодня їхала до Староґарда-Ґданського, на взуттєву фабрику Neptun. Її чоловік Зиґмунт після цього вже не лягав: зробив каву, увімкнув радіо й сів на кухні.

За кілька хвилин він почув на сходах поспішні кроки. До дверей постукав захеканий сусід і закричав, що Крисю хтось збив: вона лежить у рові, непритомна й закривавлена. Зиґмунт натягнув штани на піжаму, взувся на босі ноги, накинув куртку й вибіг у темряву. Було холодно, сипав дрібний сніг. Він біг уздовж дороги й гукав, що його дружину переїхали.

Кристина була жива.

«Зигмунте, допоможи мені встати! Згаси того ліхтарика, бо той, хто це зробив, повернеться і вб’є нас обох», — плакала вона. Вона йшла узбіччям до зупинки, коли ззаду надʼїхало авто і її збило. Потім водій вийшов, вирвав сумку, ударив чимось по голові й поїхав у бік вокзалу. 

Поки чекали на швидку, на дорозі знову з’явилося світло фар. Зиґмунт махав, але «жук» Żuk — серія польських малотоннажних вантажних автомобілів (фургонів), що виготовлялася на заводі вантажних автомобілів у Любліні в 1958–1998 роках. лише пригальмував і поїхав далі. Сусід устиг освітити обличчя водія і вантажну частину авто, де блиснули бідони для молока. Машину пов’язали з місцевим ПҐР. Państwowe gospodarstwo rolne, PGR — велике соціалістичне сільськогосподарське підприємство із державною власністю.

Тоді ще здавалося, що водія швидко знайдуть. 

Коли дорога перестає бути дорогою

Спершу ці напади не складалися в одну історію. У середині 1970-х кілька жінок вижили після ударів, але їхні справи лишалися окремими епізодами — у різних районах, папках та слідчих. Сучасних інструментів, які могли б швидко зв’язати такі випадки між собою, тоді не було: ще не існувало ДНК-тестів, спільних цифрових баз та профілювання в нинішньому розумінні. Сліди накопичувалися, але не завжди потрапляли туди, де могли б скластися в одну картину.

Після кількох нападів страх поступово увійшов у щоденний розпорядок. Жінок зустрічали після зміни, проводжали до автобусів, просили не ходити малолюдними шляхами. Міліція перевіряла чоловіків, які бодай приблизно підходили під опис, розпитувала свідків і складала фотороботи, але зачепитися було важко: люди запам’ятовували не стільки обличчя, скільки уривки — постать за спиною, чоловіка біля сходів, велосипед, біля якого хтось надто довго вовтузився, низько нахилену голову.

Один із таких уривків лишився у пам’яті жінки, яка зустріла підозрілого чоловіка в ґданському районі Сєдльце. Він випередив її на сходах, обернувся і заговорив. Не вдарив, не схопив, не назвався, але вона запам’ятала його худе обличчя з випнутими вилицями на все життя. Утекти їй вдалося лише тому, що згори саме спускалися інші чоловіки. Таких подробиць у справі було багато, але довго вони лишалися розрізненими: лише пізніше стане зрозуміло, які з них справді вели до Тухліна.

Перший молоток

Коли 10 листопада 1979 року біля Нєстемпова знайшли тіло двадцятирічної Ірени, про «Скорпіона» ще не говорили. Для міліції це було жорстоке вбивство молодої жінки, для її батьків — вечір, до якого вони повертатимуться знову й знову.

Напередодні Ірена йшла додому з кузиною. Дорогою дівчата чули шерех у лісі, бачили велосипедиста, лякалися й самі себе заспокоювали. Кузина пропонувала Ірені заночувати в неї, але та відмовилася: до батьківського дому було вже близько. Лишалося тільки пройти кількасот метрів.

Того вечора батьки не забили на сполох. Ірена й раніше залишалася ночувати в подруг чи родичів, тому її відсутність до десятої не здалася незвичною. Пізніше Анєля, її мати, повертатиметься не тільки до смерті доньки, а й до власного спокою тієї ночі. «Я навіть не хвилювалася, коли Іренка не повернулася до десятої», — казала вона. А потім додавала вже про себе: «Що ж я за мати, якщо навіть нічого не відчула?»

Тіло Ірени першим помітив залізничник, який віз молоко до пункту приймання. Кінь раптом почав нервуватися, зупинятися й шарпати воза; чоловік подумав, що в траві причаїлася якась тварина. Лише придивившись, побачив нерухому жіночу постать. Дорогою до телефону він зустрів батька Ірени — той ще не знав, що за кілька хвилин побачить власну доньку.

Поруч із місцем злочину, в Радуні, слідчі знайшли молоток. Його металеву частину було обмотано еластичним бинтом; один зі слідчих, виснажений після багатьох годин роботи, не міг зрозуміти навіщо: щоб приглушити звук удару? Відповідь з’явиться значно пізніше. Важливішим тоді здавався інший слід — вибиті на металі літери ZNTK. Вони вели до ґданських «Закладів ремонту залізничного рухомого складу», де працювали тисячі людей. Міліція перевіряла працівників, допитувала комірників і майстрів, але швидко вперлася в хаос заводського обліку: молотки видавали, ремонтували, повертали в обіг, а крадіжки з підприємства, за словами одного з працівників, були такими частими, «як дощ у листопаді». Тож слід був важливим, але не прямим: стало відомо, звідки походив молоток, але не те, у чиїй руці він опинився.

«Звичайний» сусід

Павел Тухлін народився 1946 року й виріс у селі Ґура неподалік Поґудок. У родині було одинадцятеро дітей, він був восьмим. Після арешту він згадуватиме батькові побої, нічне нетримання сечі, знущання в школі й прізвисько «пожежник». «Усе село знало, що я пісяю в ліжко. Я не міг цього опанувати. Через це на сільських забавах дівчата не хотіли зі мною танцювати. Навіть коли я чемно підходив і питав, чи не потанцюють, вони перебивали мене й казали, що зі смердюхами не танцюють». Також згадував заїкання: його ніхто не лікував, тож він просто намагався говорити повільніше.

Цей пласт біографії легко перетворити на пояснення, але він ним не є. Важке дитинство, приниження, сором і відкидання могли бути тлом, на якому формувалися замкненість і злість; вони не пояснюють убивств і не знімають відповідальності. У схожих умовах виростали сотні дітей, які не ставали вбивцями. У випадку Тухліна важливо інше: між пережитою кривдою і насильством, яке він обрав уже дорослим, пролягла межа, за якою чужий біль для нього перестав щось важити.

Після переїзду до Ґданська нічне нетримання припинилося. Він працював фізично, згодом — у ZNTK на ґданській Пшерубці: спершу жив у робітничому готелі, потім одружився, допомагав у домі, ремонтував, підробляв і часом крав по дрібницях. Для частини оточення він був дивакуватим і замкненим, але не тим, у кому легко було б упізнати серійного вбивцю. Ця зовнішня звичайність також працювала проти слідства. Шукали постать із чуток і фотороботів, а поруч був чоловік, схожий на тисячі інших: робітник, дрібний злодій, сусід, майстер на всі руки.

Мовчання і чутки

На початку 1980-х Польща жила в іншій інформаційній реальності: воєнний стан, цензура, контрольована преса й офіційна пропаганда. У такій системі повідомити, що на Помор’ї роками діє серійний нападник, означало визнати не лише сам злочин, а й безпорадність держави.

Після запровадження воєнного стану Служба безпеки й міліція були зайняті передусім боротьбою із «Солідарністю». Водночас приховувати правду про напади ставало дедалі важче. У керівництва ґданської міліції вже була експертиза з Головної комендатури громадянської міліції у Варшаві, з якої випливало, що на Узбережжі діє серійний убивця. Міліціонери знали це давно, але політичне керівництво мало інші пріоритети.

Офіційні повідомлення з’являлися повільно й обережно. Після вбивства у Скаршевах у грудні 1982 року в поморських медіа нарешті опублікували інформацію про пошуки злочинця, але й тоді йшлося про конкретний випадок, а не про багаторічну серію. Газети питали: «Хто його бачив?», але повна картина й далі залишалася поза газетними шпальтами.

Те, чого не договорювали офіційно, доповнювали чутки. На заводах і верфях говорили про психопата, який ночами нападає на жінок. Жінки боялися виходити після смерку, чоловіки зустрічали дружин і доньок, на зупинках уважніше придивлялися до незнайомців.

Страх виходить на вулицю

У Скаршевах цей страх одного вечора ледь не закінчився трагічною помилкою. Ксьондз Пшиґодзький приїхав до знайомого пробоща без сутани, у цивільному пальті. Чекав біля плебанії, мерз, ходив навколо костелу — і саме це здалося підозрілим трьом чоловікам, які вибігли з темряви. Пояснити він нічого не встиг: його вдарили між очі, потім у живіт. Уже на землі він почув, що його прийняли за того, хто вбиває жінок.

Коли нападники зрозуміли, кого побили, почали вибачатися: вони-бо вирішили, що перед ними той самий чоловік, який «чатує на наступну дівчину». Священник відбувся синцем і забоями, але сам цей випадок свідчить, як далеко зайшов страх.

Наступного дня до плебанії прийшов капітан Юзеф Хухмала. Міліції потрібна була не лише інформація, а й довіра. У невеликій громаді священник мав те, чого часто бракувало міліції: до нього дослухалися. Хухмала просив передати парафіянам, щоб повідомляли про все підозріле — дивну поведінку чоловіків, переслідування, напади, навіть ті випадки, які колись здалися неважливими. Пробощ відповів коротко: у Скаршевах панує «справжній психоз». 

Карта, група і криптонім

У міліцейських кабінетах страх набував іншого вигляду: карти Ґданського й Слупського воєводств із червоними позначками на місцях нападів. Слідчі шукали в цих точках логіку — звідки нападник міг приїжджати, де виходив, чому обирав саме ці дороги. Кожен новий випадок додавав деталь, але навіть коли район пошуків поступово звужувався, простір залишався надто великим.

На початку 1983 року створили спеціальну оперативну групу. Вона отримала назву «Скорпіон» — за криптонімом нападника: той атакував із темряви й зненацька, тож ця назва відповідала способу дії злочинця. До групи увійшло одинадцятеро переважно молодих функціонерів; керували нею Стефан Хшановський і Станіслав Цьвєк, а серед найдосвідченіших був Юзеф Хухмала.

Слідство розросталося вшир: сотні допитів, перевірки працівників ZNTK, аналіз інструментів, фотороботи, патрулі, загони ZOMO біля підприємств і на залізничних платформах. Усе це мало наблизити міліцію до нападника, але в потоці паперів, людей і версій губилися деталі, які згодом здаватимуться очевидними. Найболючіша з них — березень 1980 року, коли після другого вбивства Тухліна вже затримували. У Кєлпіно-Ґурне подружжя Старчевських поверталося з автобуса додому: чоловік ішов попереду з торбами, жінка — на кілька метрів позаду. Саме за нею йшов Тухлін, то наближаючись майже впритул, то ховаючись за деревами й кущами. Коли біля дому його помітили, він спробував утекти, але його наздогнали, завели на веранду й викликали міліцію. Уже після того, як Тухліна забрали, господар знайшов на веранді важку металеву деталь від коліс локомотива — річ, якою можна було вдарити насмерть. Найімовірніше, він тримав її під пальтом і непомітно викинув під час затримання, хоча цього ніхто не бачив. Старчевський передав до комендатури і цю деталь, і записку про затриманого «аматора нічних прогулянок». Та обидва сліди осіли в паперах, а на допиті Тухлін спокійно перевів розмову на свої крадіжки.

Крадені свині, що привели до вбивці

На Тухліна вийшли не через гучну зачіпку, а через дрібну крадіжку. У травні 1983 року сержантка Кристина Цьолек, переглядаючи міліцейські зведення, помітила справу про викрадений кормозапарник — великий бак, у якому на господарстві варили чи запарювали картоплю для свиней. Фігурантом був Павел Тухлін із Ґури, місцевий злодій, уже відомий міліції. Але Цьолек звернула увагу не лише на саму крадіжку: місця, пов’язані з Тухліним, збігалися з територією нападів, а в документах знайшлася й давніша нотатка про те, що кілька років тому його вже затримували після переслідування жінки.

Коли підняли його старі фотографії, схожість із фотороботами стала надто виразною, щоб її ігнорувати. Та після кількох помилкових затримань оперативна група мусила діяти обережніше. Тому справу про кормозапарник використали як привід поїхати до господарства Тухліна: формально — у межах звичайної перевірки, насправді — щоб подивитися, чи немає в його хліві чотирьох молодих свиней, викрадених у Любіхові. Ці свині були важливі, бо раніше у знайденому після нападу жовтому фургоні виявили сліди тварин: якщо підсвинки справді були в Тухліна, це поєднувало його з викраденим фургоном, а фургон — із нападом у Зеленій Ґурі.

Так справа, яка довго трималася на фотороботах, припущеннях і розрізнених слідах, почала складатися в одну картину: кормозапарник дав привід приїхати до господарства, свинячі сліди у фургоні поєдналися з краденими підсвинками, а старі фото Тухліна — з портретами нападника. Перелом настав майже буденно: через уважне повернення до деталей, які раніше існували окремо.

Арешт без легенди

Операцію затримання призначили на ранок 31 травня 1983 року. Усю ніч за домом Тухліна стежили, а близько шостої на подвір’я в Ґурі заїхав фіат. Формально його брали у справі про крадіжку кормозапарника. Міліціонер попросив посвідчення особи й повідомив, що Тухліна затримують. Той здивувався, але не протестував: сказав лише, що документи вдома. Вони зайшли до хати, він дістав зелений документ — і тоді на його руках клацнули кайданки.

У цій сцені не було ні втечі, ні погоні, ні ефектного фіналу. Звичайне подвір’я, справа про крадіжку, чоловік із постійно нахиленою головою — і обшук, під час якого знайшли молоток, жіночий годинник і золоті обручки. Для слідства це були докази. Для родин — речі, які могли належати жінкам, що не повернулися додому. Після років фотороботів, уривчастих описів і розрізнених слідів справа нарешті отримала конкретні предмети, місця й обличчя.

Коли він заговорив

Після арешту Тухлін почав давати свідчення — не одразу й не рівно. На перших допитах він подовгу мовчав, прикривав рот рукою, говорив повільно, ніби кожне речення треба було спершу проштовхнути крізь себе. Магнітофон фіксував не тільки слова, а й довгі паузи, іноді на кілька хвилин.

Його словник важливий не для висування його в центр історії, а щоб показати, як він сам зменшував те, що робив. Нічні виходи називав «прогулянками», сексуальне насильство — «пестощами», удари молотком — «оглушенням». Ще під час затримання 1980 року пояснював: «Я тільки вийшов прогулятися. Хотів подихати свіжим повітрям… Нічого поганого не зробив».

Після арешту ця манера говорити стала особливо помітною. «Молоток, з яким я нападав на жінок, у мене був до сьогодні. На ньому були сліди крові. Мені це не заважало. Після прогулянок я тільки витирав його об траву або об те, що мав під рукою». Насильство в його розповіді розпадалося на дрібні технічні дії — узяти, вдарити, витерти, піти далі.

Павел Тухлін під час слідчого експеременту. Джерело: KFP

Тоді ж з’ясувалася і відповідь на питання, яке мучило слідчих після вбивства Ірени: навіщо він обмотав молоток бинтом. Не для того, щоб приглушити звук удару. Просто холодний метал тиснув у живіт, коли він ховав молоток за поясом. У цьому поясненні не було ані сліду каяття — лише побутова незручність, яку він усунув перед нападом.

Під час виїздів на місця нападів Тухлін пам’ятав деталі, які міг знати лише нападник: де був струмок, де зникли кущі, де взимку лежав сніг, а влітку вже колосилося збіжжя. Для слідства це мало величезне значення. Доказів було небагато: група крові, окремі волосини, молоток, прикраси й годинник потерпілих, взуття, відбитки протекторів. Багато жінок, які вижили, через травми майже нічого не пам’ятали. Тому кожна така перевірка могла або зміцнити справу, або навпаки — показати, що його розповідь не витримує зіставлення з місцем.

Самі ці виїзди були небезпечними. Тухлін не просто показував, що робив, — він входив у роль, а відтворення нападів, за словами Вуйціка, приносило йому хворобливе збудження. Коли за слідчими діями спостерігали молоді прокурорські практикантки, він просив поставити одну з них на місце потерпілої, бо так, мовляв, зможе показати все «реалістичніше». Саме тому йому не давали справжнього молотка: замість нього був пінопластовий муляж. Слідчі боялися не лише втечі чи нападу на статисток, а й самосуду. У Скаршевах, де люди ще добре пам’ятали вбитих жінок, порядок під час виїзду довелося тримати кордон ZOMO. Zmotoryzowane Odwody Milicji Obywatelskiej, ZOMO — моторизовані підрозділи Громадянської міліції, створені у другій половині 1956 року для наведення порядку в надзвичайних ситуаціях (буквально: «ліквідації масових порушень громадського порядку»), а також для надання допомоги населенню під час стихійного лиха й охорони масових заходів. Неодноразово використовувалися для придушення противладних протестів.

Процес

Акт обвинувачення підписали 30 березня 1985 року. Справу слухав Воєводський суд у Ґданську, й інтерес до неї був величезний. Після публікацій про слідчі експерименти за номером газети Głos Wybrzeża («Голос Узбережжя») стояли черги, про «Скорпіона» писала вже не лише поморська, а й загальнопольська преса. Для комуністичної пропаганди це була зручна історія про великий успіх міліції. Про те, що Тухліна вже затримували у 1980 році й відпустили, офіційні повідомлення воліли не згадувати.

У суді Тухлін змінив тактику. Після ознайомлення з матеріалами справи стало зрозуміло: слідство мало багато зачіпок, але не так багато прямих доказів. Були речі потерпілих, молоток, окремі сліди, фотороботи, результати слідчих експериментів і його власні докладні свідчення. Та якщо забрати з цієї конструкції зізнання, справа ставала значно вразливішою. Саме на цьому він і спробував зіграти: почав стверджувати, що міліція змусила його говорити, а зізнався він нібито через обіцянки м’якшого покарання за крадіжки.

Тож процес став не простим повторенням його свідчень, а перевіркою всієї системи непрямих доказів. Суд допитував свідків, потерпілих і міліціонерів, зіставляв його розповіді з речами, місцями, слідами й результатами слідчих експериментів. На розгляд винесли не всі епізоди, які з ним пов’язували, а лише ті, де в слідства було за що зачепитися. Ті справи, де були тільки підозри й надто мало зачіпок, не стали частиною обвинувачення.

Одним із центральних питань процесу була осудність. Експерти не визнали Тухліна неосудним: не встановили в нього такого психічного розладу, який позбавляв би його здатності усвідомлювати значення своїх дій або керувати ними. У публікаціях про справу цю межу зазвичай формулюють саме так: у нього були глибокі порушення особистості, але він розумів, що робить, діяв цілеспрямовано й намагався уникати викриття.

5 серпня 1985 року Воєводський суд у Ґданську визнав Тухліна винним у дев’яти вбивствах і одинадцяти замахах на вбивство та засудив його до смертної кари. Верховний суд відхилив апеляцію, а комуністична влада не скористалася правом помилування. Вирок виконали 25 травня 1987 року в ґданському арешті на Курковій. Це була передостання смертна кара, виконана в ПНР, і останній виконаний смертний вирок у Ґданську. 

Після вироку

У таких історіях легко поставити крапку на страті. Формально вона завершила біографію Тухліна, але не те, що залишилося після його нападів.

Залишилися жінки, які вижили, та вже не повернулися до попереднього життя. Феліція, одна з жінок, які вижили після нападу восени 1982 року, дійшла майже до власної хвіртки: поверталася із сусідкою, їй лишалося пройти самій близько ста метрів. «Нічого не чула… Було зовсім тихо. Тільки дощ шумів. Нічого більше. Тоді отримала кілька разів по голові — і все». Після нападу найменше зусилля викликало в неї нудоту й запаморочення; вона вже не могла сама сісти в автобус, а звичайні сходи стали перешкодою.

Залишилися родини, які роками поверталися до останніх вечорів і останніх доріг. Чоловіки, котрі бігли в темряву, переконані, що дружину збила машина. Матері, які згадували хвилини, коли ще не відчували тривоги. І регіон, де на якийсь час навіть коротка дорога додому перестала здаватися безпечною.

Редакторка Наталка Римська