Переді мною — двотомна антологія польської поезії 1939–1988 років «Від Стаффа до Воячека» (Лодзь, 1988), куплена в антикваріаті на варшавській Празі. У першому томі — вірші Марії Павліковської-Ясножевської, Казімєри Іллаковичівни, Беати Обертинської, Ірени Тувім, Анни Свірщинської, Ванди Карчевської, Зузанни Ґінчанки й Анни Каменської. У другому — поезія Анни Поґоновської, Віслави Шимборської, Йоанни Кульмової, Малґожати Гілляр, Уршулі Козьол, Галіни Посвятовської, Кристини Ґодлевської, Аґнєшки Осєцької, Барбари Садовської, Анни Фрайліх, Еви Ліпської, Марти Беровської, Уршулі Малґожати Бенки. Ці авторки (а поеток у порівнянні з поетами у виданні зовсім небагато) пер еважно належать до канону польської поезії ХХ і ХХІ століть, однак є серед них і недооцінені, наприклад Йоанна Кульмова.
Післявоєнний доробок (поеток, — Н.Б.) трактували як маргінес великої поезії, яку уособлювали Мілош, Герберт, Ружевич. Навіть Шимборську, нобелівську лауреатку, в дослідженнях, підручниках, дискусіях не ставили поруч із цими поетами.
Сама Шимборська, як зауважує Лєокадія Гулль, не надто переймалася тим, що її вірші часом відносили до так званої жіночої поезії. Натомість із обережністю ставилася до «войовничого фемінізму».
Проте існували й антології поезії жінок. Укладачки «Солісток» (2009) наголошували, що поетки не бажають утворювати хор і, на відміну від поетів, не групуються в культові клуби й не потребують взаємного цитування. На думку Лєокадії Гулль, явище поезії жінок порушує лінеарність поколіннєвої історії поезії, прикладом чого може слугувати творчість Кристини Мілобендзької (народилася 1932 року): по-справжньому її відкрили лише наприкінці 90-х та в перші роки ХХІ століття. Суттєво пізніше відбулася й рецепція поезії Анни Свірщинської та Юлії Гартвіґ.
Лєокадія Гулль пов’язує ці та інші приклади саме з індивідуалізмом поеток, їхньою незалежністю від сучасних поетичних течій і мод. На думку літературознавиці, небагато поеток заглиблюються в теми демонізму поезії та її творця чи безпорадності слова; їм переважно властивий погляд не з центру світу, а з-за лаштунків. Стаття Лєокадії Гулль вийшла 2013-го, а через три роки світ побачила книжка «Косами. Антологія нової поезії», у якій переважали поетки, і чимало з них сьогодні є обличчям сучасної польської поезії.
«Прикладне мистецтво — тіла, розкладені вздовж дороги»
Творчість сучасних польських поеток не вписується у стереотипне уявлення про жіночу поезію — це зовсім не ніжні чи екзальтовані вірші переважно про кохання. Звісно, любовна тема в них присутня, але далеко не завжди за цією поезією можна визначити стать автора.
Особливо останнім часом, коли в польській літературі з’явилося чимало віршів про російсько-українську війну, стало помітно, що поетки пишуть відвертіше, не уникають болючих сцен і гострих думок.
Іноді авторки вибудовують поезію довкола виразу, який став загальновідомим у контексті війни. В основу вірша Аґати Зу Яблонської «візьміть насіння соняшника, хлопці» лягли слова українки з Генічеська, адресовані російським загарбникам: аби від них бодай щось добре залишилося, коли лежатимуть в українській землі.
...потім я зрозуміла, чим є жах дівочий: хлопці, візьміть
жмені насіння • будете ригати зі страху, або жмакатиме вас
якась стороння сила • я вирішила — жий, життя це мить,
яку згадуватимеш потім: буде перемотуватися, знову й знову
переживатися, в голові як у ріллі повільно запускати корені,
поки не розірве поверхню вразливим, солодким пагоном Тут і далі — вірші у перекладі Наталії Бельченко.
Або як у вірші Малґожати Божешковської про справжню сутність «великого російського мистецтва» чи про «закриття неба», на яке ми колись сподівалися:
Виставка великого російського мистецтва в Бучі, UA
Прикладне мистецтво — тіла, розкладені вздовж дороги,
визначають напрям втечі, як дороговкази
на шляху серед вигорілих вікон.
Мистецтво кубізму — з голів і рук митець створює нову якість.
Російські експресіоністи додають плям
у відтінках червоного аж до остаточної чорноти.
Мистецтво ілюзійне, адже ми все ще тішимося ілюзією,
що небо закриється, а відкриється земля,
і безодня поглине різьбярів по кістках
і художників кровопролиття.
Дилери оцінюють
твори російського мистецтва,
перераховують на барелі.
Уся збірка Малґожати Божешковської «Уламки. Рік перший» («Odłamki. Rok pierwszy», 2025) присвячена початку й розгортанню повномасштабної російсько-української війни.
Неможливо в цьому контексті не згадати творчість поетки і перекладачки Анети Камінської, яка написала вже чотири книги — хроніки війни й відгукується на кожну воєнну трагедію в Україні. Ось один епізод з її вірша «Я розкладаю диван»:
я розкладаю диван
кася позичає мені простирадло
на якому помістяться
люба юлія олена оксана
ірина ярина дарина мар’яна маріанна
христя катя ія
і галя коли вийде
з ванної
(як буде нарешті відбій
тривоги)
Присутність у тексті імен реальних друзів властива багатьом воєнним віршам Анети Камінської — називаючи їх, як у молитві, авторка ніби прагне вберегти близьких людей.
Із зацитованим вище віршем Малґожати Божешковської перегукується поезія Кристини Домбровської «Космос» — художньо-візуальна інтерпретація української трагедії:
Донедавна космос розширювався
для нових сонць, туманностей, сузір’їв,
вібрації хвиль, дихання галактик.
Тепер він збігся до супутникових світлин,
що зображують Землю:
навіть не повністю, тільки одну країну,
навіть не всю, тільки одне місто,
одну вулицю, сірий асфальт. Розкидані
по ньому темні об’єкти подібні за розмірами
до людських тіл. Так пише «New York Times».
Вони тижнями лежать не поховані,
штучне око супутника — їхня могила
і пустка в наших зіницях
оточена життям.
Тема війни зринає і в збірці «Червоний. Кольори землі» («Czerwień. Kolory ziemi», 2022) Еви Філіпчук, зокрема у вірші з красномовною назвою «лютий 22». Ось фрагмент:
гарний цей лютий багато сонця
і хоча були хуртовини
люди міцно трималися
нині вони стискають у долонях
телефони дитячі шалики
ручки валізок
вони мусять знайти вокзал
з якого поїдуть
і який дочекається їхнього повернення
«Увечері світло підводне крізь шибу з редакції лине»
У доробку польських авторок, як і загалом у сучасній польській поезії, переважають неримовані тексти. Та інколи в тій чи іншій збірці зненацька виринає римований вірш, як-от у книжці «Звукові доріжки» («Ścieżki dźwiękowe», 2018) Кристини Домбровської чи у вже згаданій збірці Еви Філіпчук «Червоний. Кольори землі». У Філіпчук — іще й у жанрі сонета, наче поетці запраглося випробувати себе в класичній формі:
Сонет
Таблетки рожеві — повсюдно і знову,
шум тихий, звичайний я чую з палати.
Немає їх більше, пощо рахувати?
Це щастя рожеве — в лікарні типове.
А потім чекаєш на жовті папери —
самі кольори тут. Ця райдуга чула —
чуттєвий наркотик, який не забула
сховати в саду, де троянди й бар’єри.
Покваптеся, ті мої давні знайомі,
для кого небажана в цьому повітрі.
Ув одязі біженському, кочовому,
блукаю я, в сірому світі палітра.
Я знаю про речі, для вас невідомі,
в знання мандрівне і нестяму проквітла.
Кристина Домбровська вірна собі в детальному зображенні простору і жанрових сценок:
Увечері світло підводне
Увечері світло підводне крізь шибу з редакції лине.
Клен чорний подвір’ям тасує свої фіолетові тіні.
У модній кав’ярні, де купиш сорбет з буряка й естрагону
й морозиво псу, жебракує злидар, що на вигляд як Ґоллум.
Відчинено широко вікна давно немиті,
бабусі й коти на варті у них щомиті.
Салатовий кубик приймальні ветеринара,
стоїть перед нею один величезний вовчара.
Місс Воббліс. Між домом і баром її коливає щодня.
В дитячім візку волоцюга свій мотлох везе навмання.
Вечірнього велосипеда червоний ліхтарик
повз будку, де зібрано сотню дрібниць, пролітає.
Нема на ній вивіски, та продається там різне.
Три битих життям мушкетери ведуть там свій бізнес.
В ній безліч коробок, мотузок, шурупів і місць для ховання,
там крапка віднайде гачок, щоб зробитися знаком питання.
Ці поодинокі римовані вірші видаються своєрідним омажем традиції, за якою вже ніяк не випадає слідувати. А ще зовсім недавно римована поезія в Польщі почувалася впевнено. До того ж у такому традиційному форматі могла з’являтися й відверта еротика, — як, наприклад у «Думці» Ельжбєти Пйотровської (Лариса Зайончковська–Міцнерова) зі збірки «Дерева і каміння. Вірші 1967–1987 років» («Drzewa i kamienie. Wiersze 1967–1987», 2008):
Під Києвом усім відомо —
у відьму закохався біс.
На Лису Гору аж заліз:
в травневу ніч забув про втому.
Під Києвом усім відомо —
нечистий голову згубив,
бо цілу ніч кохання пив,
так не кохалося нікому.
Під Києвом це знає кожен —
як чорт в любовний шал впаде,
з гір сім’я порскає бліде.
І тіло словом стати може.
Під Києвом це знає кожен —
біс цицьку відьмину смоктав,
а потім ікла увігнав,
соски їй відкусив на ложу. (...)
Далі у вірші розповідається, що саме так постали вишні — під Києвом з відьминих сосків. «Думка» входить до циклу, написаного як діалог із рядком Ярослава Івашкевича «знання живе в сливах». Основний мотив циклу: ті, хто народився в Україні, попри польське коріння й подальше життя в Польщі, завжди будуть іншими, бо в них «в крові вкраїнські вишні».
Галина Посвятовська у ранній творчості також зверталася до традиційної силаботоніки. Спорадичне римування і згодом не було для неї випадковим. Показовим у цьому сенсі є вірш про еротику й вишні. Щоправда, при його перекладі українською мовою — як і у випадку відомого твору Гейне про кедр і пальму — довелося замінити вид хвойного дерева «świerk» на «тис», задля збереження чоловічого роду.
Вишня і тис
зіперлась на схилі вишня
тонка і блідо-зелена
на рослого тиса рамена
важко дивився на неї
протиснув між листям хвою
у крону її над землею
обсунулася поволі
вона на траву срібну
розквітла і недозріла
відкрилася в глиб тіла
ввійшов він гнучкий сильний
затремтіла
посеред зеленого схилу
над Дунайцем нестримним Цитується за виданням: Вірші / Галина Посвятовська; пер. з польської Наталії Бельченко. — Київ : Стилет і стилос, 2025. — 120 с.
Обкладинка книжки «Вірші», Галина Посвятовська. Джерело: пресматеріалиВажко сказати, які вірші Посвятовської вражають більше — ті, де більше кохання, чи ті, де більше смерті. Саме між цими двома полюсами найсильніше озивається до читача й поезія Анни Свірщинської.
«Наші померлі сплять в нас, як діти»
Той, хто читав вірші Анни Свірщинської про Варшавське повстання, не забуде пережитого враження, яке вкарбовується в пам’ять так само сильно, як і її пізня любовна лірика. Мабуть, ця поетка й справді геніальна, як зазначила Аґнєшка Стапкевич, авторка біографічної книги «Свірщинська. Геніальна і невідома» («Genialna i nieznana», 2025).
Коли солдат помирає
Біля нош на підлозі
я стала навколішки коло нього
цілувала його куртку
казала: ти гарний
ти можеш дати стільки щастя
сам не знаєш скільки щастя
будеш жити мій гарний
мій мужній.
Він посміхався і слухав
важчали його повіки
він не знав що такі слова
кажуть солдатові
тільки коли він помирає.
Один із віршів про кохання Анни Свірщинської — «Дякую тобі, доле» — починається рядками:
Наповнює мене велике смирення,
наповнює мене велика чистота,
кохаюся зі своїм любим,
ніби перед смертю,
ніби пестощі це молитва (...)
Йдеться про священнодію, в якій найголовніше, мабуть, — вдячність за здатність так гостро й глибоко відчувати. Не менш точно поетка описує почуття доньки після смерті матері:
Її смерть триває в мені
Тільки після смерті матері
я дізналася з подивом,
що ми не були
одною особою.
І саме тоді
стали ми більше ніж
будь-коли —
одною особою.
Її жива смерть
жила довгі місяці
в моєму живому тілі.
Вона була в мені вдень і вночі,
я відчувала її
в нутрощах, як дитину.
Її смерть залишиться в мені
до кінця.
І це, мабуть, одна з тих поетичних тем, яку жінка розкриває інакше ніж чоловік, бо зв’язок матері й доньки — неповторний досвід. Ось як пише про це Кристина Ленковська вже від другої особи, що дає змогу зберегти певне відсторонення:
Мати не відходить
Хто-хто
але мати тебе не залишить
як ти в ній колись
вона буде мешкати в тобі
до кінця
до твого кінця
а може набагато довше
хто знає
навіть якщо
ти станеш жуком-гнойовиком
річкою метану на Титані
блакитною хмарою квазарів
земний смуток знайде твій чумацький шлях
аби відчував
хоча б вусиками
річковим камінням річища-плаценти
своїм даленіючим спалахом
що в тебе ключ від цієї а не іншої
домівки
і тобі немає куди піти
їй теж.
А ось як Уршуля Малґожата Бенка, одна з авторок антології «Від Стаффа до Воячека», інтерпретує тему померлої матері та доньки у вірші «Дика мати»:
Ти померла і тепер ти дика, вільна. Тепер ти знаєш усе.
На порожньому полі принюхуєшся біжиш наввипередки з собакою
Кохаєшся з круком танцюєш із трутнями.
Отже і про мене ти тепер усе знаєш
Знаєш про мою брехню і як я тебе ненавиділа.
Ти більше не боїшся мого батька
Дика пані
Ти більше не боїшся ані своєї матері, ані своїх братів
Ані війни
Не менш пронизливо інша поетка, Барбара Ґрушка-Зих, у короткому тексті показує взаємопроникнення дорослого і дитячого світу, світу за межею, по той бік, і світу нашого:
наші померлі сплять в нас як діти
треба тільки постукати сльозою
прокинуться цілі дитячі садки
підійдуть до наших очей
перевірять чи можуть вибігти
і залишити нас самих
ще погратися в життя
Але Барбара Ґрушка-Зих — завжди несподівана:
Цієї ночі почалася весна перший крокус
у твоїх розчахнутих брюках піднявся
над ременем на животі над краєм блискавки
якою ти закривав тисячі разів те що так делікатно
тепер сам мені показав як він квітне радуючись що ми є (...)
У сучасній польській поезії, написаній жінками, загалом багато тілесності. Проте значно стриманіше, порівняно з Барбарою Ґрушкою-Зих у вищенаведеному тексті, до цієї теми підійшла нобеліатка Ольга Токарчук в одному зі своїх давніх віршів:
(...) для очей тіло ще не існує
ще тільки пробивається як березневий нарцис
ми втратили свою незайманість
шепочуть два віддзеркалення
розворушена постіль вистиглий чай
ніч п’яна потягами марить
де наша незайманість яку ми так плекали (...)
Поетки звертаються до мотиву тіла не лише людини, а й тварини. Так Анна Авґустиняк зосереджується на привласненні людиною права розпоряджатися життям тварин. Ця поетка завжди відверто говорить про межові стани й екофеміністичний досвід.
Про смерть, перетворену на їжу
Серце припиняє битися.
Мозок, можливо, ще про щось думає.
Пізно.
Тіло вже стало м’ясом
і перетворюється на страву,
на темні людські справи
з кола вбивства та поїдання,
всотується з кожним шматком
в кожну тканину,
в осердя життя,
в осердя крові,
кров починає змішуватися з кров’ю,
обертається на живе кладовище,
лялькується в потвору.
Пийте, беріть, їжте.
На тарілці вічний сон
корови, бика, вівці, кози.
Гріх не поширюється на тварин:
святий Фома встановив це,
нерозумні душі,
але ж які смачні в них тіла.
У поетичній антології «Розкажи тварину. Поетки та поети про тварин» («Opowiedz zwierzę. Poetki i poeci o zwierzętach», 2025), окрім віршів Анни Авґустиняк, представлено поезію багатьох інших авторок, для яких тема стосунків із тваринами дуже важлива. Упорядниця збірки, письменниця Барбара Нєдвєдзька, під час презентації у Варшаві говорила про етично-християнський підхід у ставленні до тварин.
«Час зачиняє дні пред нами»
В основі деяких віршів польських поеток — спогади, які породжують відчуття, наближені до літургійних.
(...) Від Придруйська до Краслави — тракт,
там, як Тіло Христове в процесії,
мого серця розквітлого знак
навзнак кинули, перш ніж понесли (...)
Це рядки вірша «Найдовше кохання» Казімєри Іллаковічівни, навіяні споминами про її дитинство і юність в Латгалії, — звідси й латвійські топоніми. Ілла (так називали поетку) наприкінці свого довгого життя мешкала в Познані, тож цілком мала право дещо по-опікунськи написати у «Осені в Познані»:
Обіпрись на мене, світе, обіпрись.
Найсолодші твої липи облетіли,
зарум’янилась рум’янцем горобина...
Та мене щось на плечі твоїм не видно,
підупалий доходяго, світе білий.
Белькотіти годі як пияк «за жисть»,
краще обіпрись (...)
Іноді в польській поезії зустрічається спорадичне римування, і, щоб відтворити в перекладі риму, доводиться виділяти закінчення співзвучних рядків відповідними кольорами, — адже рима може вигулькнути зовсім несподівано. Як-от у вірші Людміли Мар’янської:
Вино
Час зачиняє дні пред нами
до вознесінь, що будуть згодом.
Мовчання на коханні плями
лишає, жодну таємницю
рипучі не ховають сходи.
Ступаємо по них в підвали,
спускаємося за пляшками
некуштуваних вин. В темниці
для нас у холоді дозріли,
замшились, пилом літ припали,
для нас дозріли, а язик наш
смаку дарунок не приймає,
кришталю чути дзвін — високий
звук струн, що напинає вітер
до снів останніх у польоті, —
та смак вина губам сторонній.
У роті — стума винних льохів,
для спраги нашої безсила.
А ось як уже згадана Уршуля Малґожата Бенка пише про вино у триптиху «Моє вино, моє свічадо»:
1
Вино сестра моя
Крива кульгава гарна
Просто з вулиці з лісу з веселки
З лона веселки лона лісу лона вулиці
Вино!
Крива кульгава гарна моя
2
Лагідне вино
В свічаді поверхня мов кіт
Вигинається
Із самим собою
чубиться моє вино
мій звір моя плоть
3
Глечик і пляшка
Діжка і корок
Весілля в кожній Галілеї
ой далеко несе вино
мов кінь що менше на возі то легше
то швидше
«Куди мчить ця звір-шована сарна звір-шованим лісом?»
Ще одна авторка антології «Від Стаффа до Воячека», Анна Фрайліх (українською мовою її збірку «Ім’я батька» переклав Василь Махно), ніби перекидає місток між поколіннями, зокрема, у вірші «Над листами Бруно Шульца»:
(...) Читала я листи від Шульца
які в Дрогобичі писались
у сутінках на Флоріанській
листи понищені до жінки
згорілої
листи заховані до друзів
похованих де невідомо
тендітний — забагато кулі
одної для цієї смерті
либонь втомилось — серед літа —
в Дрогобичі злітає листя
і глухо пахне цинамон.
Взагалі вірші-присвяти, так звані поетичні діалоги, поезії, інспіровані рядками іншого поета, як згадана «Думка» Ельжбєти Пйотровської, часто зустрічаються в поезії, написаній жінками. Скажімо, Малґожата Божешковська полемізує зі Збіґнєвом Гербертом, згадуючи його «Рапорт з обложеного Міста». Юлія Гартвіґ написала вірш «Пам’яті Чеховича», який починається рядком: «І впав ти повалений власним віршем...».
У творчості сучасних польських поеток часто присутні екфрази, Розкриття засобами літератури ідейно-естетичного змісту творів малярства, музики, архітектури та інших видів мистецтва. як-от у вірші Віслави Шимборської про мавп Брейгеля або ж іншому, навіяному картиною Вермера:
Допоки жінка ця із Рейксмузею
у виписаній тиші та задумі
ллє молоко із глечика до миски
ночами й днями
світ на кінець світу
не заслуговує.
Не заслуговує світ на кінець світу ще й тому, що, зокрема, повен запитань, подібних до поставлених Шимборською на початку вірша «Радість писати»:
Куди мчить ця звір-шована сарна звір-шованим лісом?
Хіба напитися написаної води,
що її мордочку відлунить, наче рима?
Чимало поеток вдається до словесної гри, складних конструкцій, алегорій. Катажина Шведа, Б’янка Роландо, Йоанна Мюллер-Лічнер, Малґожата Лєбда, Уршуля Гонек, Юстина Барґельська — авторки з насиченою метафорикою, гіпнотичним ладом слів. Ось, наприклад, рядки з вірша «Le flambé» Б’янки Роландо:
з цього вірша вийдеш лише ввечері
тоді відкриються тобі знову вогники смолоскипів
кам’яні зерна я покладу під пласкою подушкою
аби встати в синцях, шукаючи смолоскипи
запах висушених плодів, просочених сіркою
важко йдучи в багні або зачісуючись криво
ой зробімо з цього вірша, з блискучої бляхи
потішну скриньку для постелі та для вітрильного вогню
Вірші на сторожі пам’яті
Польські поетки часто намагаються врятувати людські голоси, спогади, історії, прикладом чого є збірка Мажанни Боґуміли Келяр «Вовки», яка 2025 року вийшла в перекладі авторки цих рядків (видавництво «Дух і Літера»).
Обкладинка книжки «Вовки», Мажанна Боґуміла Келяр. Джерело: пресматеріали У цій книжці звучать голоси тих, кого відірвали від рідної землі в 40-х: від Мазур, Гродненщини, депортували внаслідок операції «Вісла»; голоси тих, хто засаджував лісом місця боїв і розстрілів. Ось як звучить початок вірша «Скрині»:
Коли ми побачили українців, вивезених під час операції «Вісла», —
починаючи з квітня 47-го йшли ешелони з Бещад,
з Перемишля,
з Ярослава,
Сянока, — в нас, мазурів, здригнулося серце.
Перед нашими очима постало
наше вигнання. Може, тому ми їх зустріли тепло, бо така ж доля,
така сама біда.
Мажанна Боґуміла Келяр також розповідає про зниклий народ — пруссів, на чиїх землях відбувалися події, описані у «Вовках». Останній цикл збірки — своєрідна епітафія зі згадками про звичаї, топоніми, імена пруссів.
Тобто поезія, створена жінками, — певним чином стоїть на службі пам’яті також. Навіть коли вона не безпосередньо про спогади, а про збереження емоцій, властивих окремим людям і цілим поколінням.
*
Цей дещо хаотичний, але з любов’ю написаний огляд хочу завершити віршем Ерни Розенштейн, — художниці й поетки, яка народилася у Львові. Вона точно знає, що таке щастя:
Щастя
Домувати.
Мовити світлом.
Вирощувати кристал.
Спливати променем і молоком.
Відмикати сонце.
Світити в прозорості.
Володіти землею та небом.
Наближати помахом далеке.
Джерела: Pisarstwo kobiet pomiędzy dwoma dwudziestoleciami; red. Inga Iwasiów, Arleta, Galant, Kraków, 2011; Leokadia Hull. Obok kanonu. Poezja kobiet w przestrzeni literatury po 1945 roku. Prace literaturoznawcze 1, 2013 UWM; Solistki. Antologia poezji kobiet (1989–2009), Warszawa, Staromiejski Dom Kultury, 2009; Od Staffa do Wojaczka. Poezja polska 1939–1988. Antologia. Tom I, Tom II. Łódź, 1988; Warkoczami. Antologia nowej poezji, Warszawa, Staromiejski Dom Kultury, 2016.
У статті використані вірші у перекладі Наталії Бельченко
Редакторка Наталя Ткачик
