Брязкіт алюмінієвих бідонів розноситься коридором. Важкі 25-літрові посудини раз за разом вдаряють об сходи, коли баландьор — на в’язничному жаргоні ув’язнений, що розносить їжу — спускає їх у підвал.

Дзинь, сходинка. Дзинь, наступна. Ці глухі металеві звуки виривають полонених зі сну й стану отупіння. Запалі обличчя пожвавлюються. Обід наближається. Хтось силкується пожартувати: цікаво, що сьогодні подають до столу?

Решта підхоплюють тему. Перераховують різні страви, згадуючи, де й коли їх куштували. Поки в коридорі бряжчать бідони, хоча б на мить можна перенестися уявою до київського ресторану, вареничної в Познані чи стейкхаузу в Дніпрі.

Аби лиш подалі від в’язничної злиденности.

Колись Влад поміряв камеру кроками: шість метрів завдовжки, три завширшки.

— Десь 18 квадратних метрів. У мене вдома була більша кімната, — зробив висновок.

Рахує далі.

— Якщо в камері 24 полонених, на кожного припадає 0,75 квадратного метра.

Більшість простору займають двоярусні нари. Невживані, бо металеві прути болюче врізаються у вихудлі тіла. Матраців лише сім (0,29 матраца на людину — рахує Влад).

Влад. Фото: Мацєй Станік

Вечорами полонені розкладають усі матраци на бетонній долівці. Вмощуються на бік, притуляючись один до одного. Тіснява має одну перевагу: не так холодно. 

В єдиному вікні камери, під самою стелею, розбита шибка. Взимку через неї проникають холодні подмухи повітря, а температура в камері падає нижче нуля, що кожного разу фіксує Влад, вказуючи на замерзлу в чашці воду. Вночі іній вилискує на клаптях синьо-зеленої фарби, що досі чіпко тримається стін.

Більшість часу полонені проводять у мовчанні, отупілі від холоду й голоду. Тільки побрязкування алюмінієвих бідонів, що провіщає їжу, на мить вириває їх з апатії.

Баландьор уже зніс бідони у підвал і тепер чути жалібне поскрипування візка й стукіт, із яким відкриваються «кормушки» — віконечка, через які подають їжу. 

«З таким нетерпінням діти чекають подарунків під ялинку», — думає Влад. На що може чекати полонений?

Сніданок — шклянка молока, розведеного водою.

Другий сніданок — дві скибки чорного хліба.

Обід — черпак супу.

Вечеря — три ложки ячмінної каші.

Загалом якихось 500–600 кілокалорій. Найгірший — обід. Мутна бурда без смаку й запаху. Іноді в ній плаває листок капусти, рідше — шматочок картоплини або дещиця крупи. Раз чи два трапилася куряча шкірка. Радість така, що годі описати. М’ясо! Вітаміни! Тільки черговий по камері має клопіт. Як справедливо поділити шкірку, коли за кожним твоїм рухом слідкують 24 пари голодних очей?

Візок поскрипує дедалі ближче. Тепер виразно чути фальцет баландьора. 

— Ігорок, — констатує хтось із полонених.

Баландьорів у в’язниці кілька. Деякі безсторонні, інші — пашать ненавистю. Ігорок дасть фори всім. 23 роки, вирок за торгівлю зброєю. Низький, висушений якоюсь гидотою, обличчя ніяке. Типовий гопник із донецького мікрорайону.

Спускаючись сходами до підвалу з полоненими, почуває себе богом. Неподільно владарює черпаком. Вирішує, хто отримає юшку з дна бідону, а хто залишиться з порожнім шлунком.

Коли «кормушка» відкривається, полонені стають струнко. Руки вздовж тулуба, спина випрямлена, очі втуплені в підлогу.

— Хохли йобані! Хочте їсти? Ану давайте спектакль!

Ігорок упивається владою, але, на відміну від наглядачів, йому бракує розмаху. Коли наглядачі починають нудьгувати, розкладають на столику знаряддя праці: ґумові кийки, металеві лінійки, пластикові трубки. Катують поволі, по-збоченськи урочисто. Відшліфовують майстерність. Для них це неабияке досягнення, коли на тілі полоненого не залишається жодного місця без синяків.

Уява Ігорка обмежується конкурсами: яка камера краще заспіває гімн Росії або швидше зробить 400 присідань. Іноді, коли на думку не спаде нічого кращого, вимагає, щоб йому показали полоненого з найменшим членом. Або наказує три години лежати на крижаній долівці. 

Цього разу йому закортіло спектаклю.

— Співати! — горлає в «кормушку». Але підозріло швидко здається. Черпак гримить об краї бідона. Ігорок уже подає черговому пластикове відерце з бурдою. І зненацька жбурляє його на долівку. Юшка хлюпає, розливається підлогою.

— Підари! Сьогодні обіду не буде! — аж труситься від реготу.

Кінець вересня, в Україні аномальна спека. Ані краплі дощу — тільки немилосердне сонце, пожовкла трава, змарнілі дерева. Обабіч асфальтівки тягнуться поля почорнілих соняшників. Стебла ще тримаються прямо, але голівки сумно похилені. Виглядають, наче декорації з постапокаліптичного фільму.

Кілька днів тому Росія й Україна провели обмін полонених «103 на 103». У цій групі опинився Влад. Ми зустрічаємося з ним у реабілітаційному центрі для звільнених із полону під Полтавою.

На широкому подвір’ї фонтан, лавки, альтанки. Серед цієї сільської ідилії, наче привиди, сновигають згорблені худющі постаті. Великі очі на кощавих обличчях досі насторожені й недовірливі. Їх утримували у в’язницях від Донецька аж по Сибір, але, якщо не зважати на дати й географію, їхні історії майже ідентичні.

Ноги солдата, що повернувся з неволі. Фото: Мацєй Станік

Лікар Валерій, директор центру:

— Кожен без винятку проходить через голод і тортури. Повертаються, втративши 20–30 кілограмів, але бувають випадки крайнього виснаження від голоду. Є хлопці, які втрачають по 60–70 кілограмів ваги, виглядають, як на фотографіях із концтаборів. До цього додається атрофія м’язів, порушення роботи внутрішніх органів, гнійні рани ніг із загрозою ампутації. Мовчу вже про психічні травми.

Владові 27 років, у російському полоні він провів 848 днів. До полону — професійний спринтер, скульптурне тіло. Тепер — кістки, в’яла шкіра, дистрофія.

Влад:

— Страшно болить, коли маєш поламані ребра, вражені струмом статеві органи чи зірвані нігті. Але біль у кінці проходить, рани заживають, а голод не відпускає тебе ні на секунду. Вбиває поволі, кожен день. Знаєш, що таке голодне божевілля? Я розкажу, але багато кому буде потім соромно. І мені теж.

Камера в підвалі, коридором розноситься побрязкування бідонів.

Думки Влада витають навколо дому. В дитинстві він не розумів побожного ставлення бабусі й дідуся до хліба.

Холодильник завжди повний, а вони трусяться над кожною крихтою. Скибку хліба, що впала на підлогу, цілують, кладуть назад на стіл. Трохи дивне, але, мабуть, це травма після Голодомору.

Влад:

— У полоні я зрозумів: хліб — це все. Справа виживання. Валюта. Стратегія. Об’єкт запеклої боротьби й філософських дискусій.

«Кормушка» з грюкотом відкривається. Баландьор розмашистим рухом вкидає денну пайку: дві скибки на душу. Черговий зривається з місця, щоб спіймати хліб на льоту, але той приземляється на долівці. 

Хліб темний, майже чорний і завжди недопечений. Розсипається на дрібні шматочки. Підлога липка від бруду й витоків із нещільної каналізації. Черговий визбирує з неї все. Роздає більші шматки потім ділить крихти.

Кожен суне на своє місце під стіною. Далі — питання стратегії.

Частина з’їдає хліб похапцем, аби лише швидше заповнити порожнечу в шлунку. На якусь мить їм легшає. А коли в животі знову пустка, заливають її водою. Їх доконує пронос.

Інші їдять над хустинками з подертого одягу, щоб не згубити жодної крихти. Потім старанно складають їх, ховають до кишень. За тиждень можна назбирати пів ложки крихт. Це цінний додаток до супу.

Ті, що мають силу волі, сушать хліб. Черству скибку можна розтягнути на цілий день. Відщипувати по шматочку, довго смоктати, потім поволі розжовувати. У них не буває панічних нападів від голоду, але вони ніколи не наїдаються. Їхній голод стабільний. Постійний, як зубний біль.

Центр для щойно звільнених із полону. Сонце пече, а Вольт одягнений у грубу кофту. Дивлячись на наші короткі рукави, недовірливо питає: вам справді не холодно?

Як і Влад, він потрапив у полон у день взяття Маріуполя.

— Коли ми виходили з «Азовсталі», нам казали: Червоний Хрест гарантує безпеку. Полон буде гідний. Через рік я важив 42 кілограми.

Таганрог, слідчий ізолятор. Час між видаваннями їжі тягнеться, наче ґума. У головах туман, через який пробивається тільки одна думка: їсти, їсти, їсти!

У одного з полонених палають очі. Каже смертельно серйозним тоном: «Коли повернуся додому, влаштуюся на кондитерську фабрику. Буду ставати й жерти шоколад на кінці конвеєра».

Інший, мить подумавши, відповідає: «Я підпишу контракт із пекарнею. Мені кожен день будуть привозити бус, забитий теплою випічкою. А я буду їсти, їсти, їсти».

Вольт ловить себе на думці, що обидва марять. Він хотів би заснути, але не порожній шлунок не виходить. Тіло скуте, нерви напружені.

На вечерю приносять ячмінну кашу. Три ложки. Ледве закривають дно тарілки. Хочеш з’їсти їх відразу, але знаєш: це нічого не дасть. Ні, краще почекати. Витягуєш заниканий у матраці окраєць хліба. Змішуєш м’якоть із кашею, запихаєш назад до шкуринки. На третій день буде вже повна.

Тоді залишається обрати відповідну пору. Не вранці, бо занадто швидко перевариш. У обідню пору також ні, бо кожної миті тебе можуть забрати на допит. Пара ударів паралізатором по яйцях — і все виблюєш. Три дні самопожертви підуть коту під хвіст.

Ні, найкраще з’їсти ввечері. Лягти на нарах. Заплющити очі й поволі смакувати кожен ковточок. Відчуваєш тепло й блаженство повного шлунка. Вкладаючи до рота останній шматочок, відпливаєш. Наступного разу відчуєш ситість через три дні.

Український солдат. Фото: Мацєй Станік

Владислав Задорін:

— Пам’ятаєш культове гасло «Русскій воєнний корабль, іди нахуй»? Я там був тоді, на Зміїному. Потрапив у полон у перший день вторгнення. Повернувся через 679 днів, на 60 кілограмів менше.

Тепер я знаю, що немає такої штуки, яку б людина не з’їла з голоду

Курськ, слідчий ізолятор. Від кожного різкого руху непритомнієш. Відчуваєш у роті нудотний солодкий смак і вирубаєшся. Наступний кадр: хтось плеще тебе по щоках.

Голод із фази марення й безсилля переходить у лють. Немає вже ні моралі, ні відрази. Є тваринний інстинкт. А він наказує: здобудь їжу!

Водиш голодним поглядом по камері. Першим іде туалетний папір. Хлопці заковтують його шматками. Він заповнює шлунок, але забиває кишки. Вони звиваються від болю, в них починаються закрепи й геморой, але вони й далі їдять папір. 

Я беру зубну пасту. Намазую на хліб. Смакує добірно. Солодка, фруктова — наче десерт. У животі пече, але не можу втриматися. Починаю придивлятися до шматка господарського мила на умивальнику. Думаю: там же має бути білок. Росія — це ж ментально Совєтський Союз, вони, мабуть, і досі варять мило з собачого жиру.

Першим з’їдає черв’яка Ромчик — гвардієць, 20 років. Ніби для жарту, побився об заклад. Потім по черв’яків вишиковується черга. Годуємо їх під унітазом, поливаємо водою, щоб краще розмножувалися. 

Цей для мене, а той для тебе.

Тільки пам’ятай: черв’яків жувати не можна. Дуже гіркі.

Потім хлопці починають полювати на мишей. Уночі розсипаєш трохи кришок на підлозі. Чекаєш, поки не почуєш писку. Ну, настав момент, зосередься. Маєш зробити один влучний кидок. Пластикова тарілка падає рівно — миша у пастці.

Витягуєш її, оглушуєш. Рано знімаєш шкірку, нутрощі викидаєш. М’яса небагато. Акуратно обгризаєш. Інші відвертаються. Але й вони в кінці визнають: хто їсть мишей, не мліє від голоду. 

Заздрю тим хлопцям, але пересилити себе не можу. Дивлюся на голуба, який часом сідає на підвіконні. Колись я їв печеного голуба. Міг би з’їсти сирого.

Розсипаю кришки між шибкою й ґратами. Причаююся за стіною. Один швидкий рух — але пір’я вислизає з руки. Сьогодні мушу обійтися слимаком. Вони досить смачні, тільки слиз неприємний. Намазую ним скибку хліба.

Ігор:

— Колись я був упішною людиною. Був приватним підприємцем, займався місцевою політикою. Все в мене виходило. Тепер почуваюся, наче я ніхто. Людина, в якої забрали гідність.

Я 801 день перебував у полоні. Кожен з них — пекло.

Вже не згадаю, скільки разів росіяни вели мене на розстріл. Спочатку було, як у фільмах про В’єтнам: нас тримали в клітках, по коліна у воді. Потім забрали етапами в карну колонію у Володимирській області.

Наглядачі з садистськими замашками. Хліб приносять порізаний нерівно. Хтось отримує більший шматок, а хтось менший. Інстинкт наказує: борися за виживання. Люди кидаються одне на одного з лапами. А наглядачі дико регочуть.

Або ще такий приклад: минає доба, відколи нам не давали хліба. Суп пролітає через шлунок, як склянка теплої води. Три ложки каші зникають за секунду.

В когось починаються панічні атаки від голоду, хтось впадає в апатію. Сплять стоячи. І тут відкривається «кормушка». Баландьор вкидає в камеру буханки. Ти протираєш очі від подиву, а на підлогу падають наступні. По буханці на рот! Їсти, їсти, їсти! Відриваєш шматки, запихаєшся.

Наглядач командує: маєте час до вечірнього контролю.

Дивишся на годинник: 15 хвилин, щоб з’їсти цілу буханку. Половину ковтаєш за одним заходом. Далі відчуваєш голод, але шлунок маленький, як кулак. Чуєш, як уже в горлі лоскоче. Крутишся, як звір у капкані. Сховати решту? З’їсти її вночі? А якщо наглядач знайде, поб’є до непритомності. Віддати? Ні! 

Краще бути побитим, ніж голодним.

Минає година. У полонених обличчя білі, наче крейда. Шлунок не перетравлює. Нудота, пронос. Унітаз один, у кутку, нічим не відгороджений. Хтось сідає, його зразу шарпає наступний:

— Вставай!

Інший не дочекався своєї черги. Сморід такий, що нема чим дихати.

«Кормушка» з грюкотом відкривається. Наглядач регоче.

Вже розумієш, для чого це все було. Почуваєшся, ніби тебе в багнюку втоптали.

Український содат. Фото: Мацєй Станік

Влад:

— Я не знав, що людина може їсти риб’ячі кістки. Може. Хребет, хвіст. З’їси все, що має білок. 

Раз у супі плавала свиняча кістка. Ми її ламали, смоктали, гризли, як пси. Декому зуби ламалися. Перекладали на інший бік і далі гризли кістку.

Я міг би з’їсти туалетний папір, навіть мило. Але в нас у камері такої розкоші не було. Ми були голодні, обдерті й брудні. 

Взимку в камері мінусова температура, а ми в футболках, шортах, драних шкарпетках. Одяг нам дають невипраний, смердить потом і калом. У швах залягають гниди. Усі свербить. Коли гасне світло, в камері вся підлога ворушиться. Щури, миші, таргани, клопи. Вночі до крові роздряпуємо укуси, вранці встаємо всі у гнійних ранах. Гниємо за життя.

За десять місяців у донецькій в’язниці нас жодного разу не виводять на прогулянку. Тільки тричі дозволяють помитися. В бані усвідомлюю: ми скелети, обтягнуті блідою шкірою.

Запалі щоки, гострі ключиці, ребра стирчать, а животи здуті й м’які, наче желе. Ноги спухлі, виглядають, як колоди. Пізніше, вже після обміну, лікар пояснить: це голодовий, або ж безбілковий набряк. Повний розлад організму через недоїдання. Під час Голодомору, коли було заборонено реєструвати смерть від голоду, в актах саме набряк записували як головну причину смерті.

Органи чуття притуплюються. Зір стає тунельним, бачиш усе, як у вічко. Чуєш дедалі гірше. Весь час хтось непритомніє. Вже немає сил піднятися на другий поверх.

Хочеш тільки спати, але вдень не можна навіть присісти. Вчимося западати в сплячку стоячи. Нема вже сили думати, пам’яти ні назв, ні дат.

Допит, слідчий питає:

— Дата народження матері?

— Не пам’ятаю.

— Скільки тобі років?

— Не пам’ятаю.

— Де служив? Номер частини?

— Не пам’ятаю.

Повертаєшся до камери в крові. Ти вже на краю. В голові одна думка: їсти, їсти, їсти! На що можеш піти, щоб напхати живіт? Намагаєшся триматися, думаєш про те, що колись повернешся додому, а тоді чи зможеш подивитися собі в очі? 

Камера в підвалі. Баландьор Ігорок жбурляє відро з супом на підлогу. Розчаровані полонені розходяться підпирати кожен свій шматок стіни. Але Сашко щось задумав. Підсувається дедалі ближче до мокрої плями. Ніби по щось нахиляється. Потім у нього відмовляють гальма. Вже навкарачки збирає з долівки зерна крупи й листки капусти.

Картина викликає огиду, але ніхто не коментує.

Влад:

— Від того все почалося.

Через кілька днів прокидаємося рано. Баландьор приносить «молочну кашу» — бурду кольору молока. Хлопці заглядають до шафок по сухарі. І завмирають: кожна скибка надкушена. На одній немає шкуринки, в іншій м’якоть видлубана. Западає тиша. У камері — самі «азовці».

Хтось нарешті видушує:

— Мабуть, щур заліз.

Інші підтакують, але якось непереконано. Вночі не сплять. Ловлять Сашка на гарячому. Відбувається нарада. Що робити? Як покарати когось, із ким ти пройшов крізь пекло на «Азовсталі»? Але порядок має бути. Сашко отримує попередження. Після другого разу — позачергове прибирання. Після третього нерви не витримують. У хід ідуть кулаки.

Але з Сашка як із гуски вода. Він уже з іншого боку. Ні до кого не озивається, у вибалушених очах горить голодне божевілля. Тільки й чекає на момент, щоб украсти чиїсь крихти.

Хлопці вкладають хліб у пакети, ховають під подушки. Тоді він не висихає, але вкривається пліснявою. І так його їдять. блюють, мають пронос, але все одно їдять.

Вольт. Фото: Мацєй Станік

Вольт:

— Голод видобував із людей найгірше.

В одній камері сидить мужик — великий, як гора. Відбирає їжу в слабших.

Інший продається за порцію супу.

Вечір. Коридором несеться голос Пєтьки:

— Гражданін начальник! (єдина форма звертання до наглядачів). Дозвольте подвійну порцію, мушу відновити сили перед вступом до Збройних сил Російської Федерації!

Або іншого разу:

— Гражданін начальник! Дозвольте зустрітися з слідчим. Я згадав, хто ще стріляв по мирному населенню на Донбасі.

Через годину повертається, на лиці слизька усмішка. У слідчого на столі були цукерки.

— Будемо вішати на тих, кого вже обміняли, — намовляє інших.

Владислав Задорін:

— Що ти можеш знати після двох років полону? Позиції? Озброєння? Ні. Слідчим не йшлося про розвіддані. Вони кожному шили кримінальну справу. Убивства мирного населення на Донбасі, зґвалтування бабусь, розпинання дітей. Такого сам Орвелл би не придумав. 

У камерах визначали найслабшого і, поки він не ламався, знущалися над усіма. Не давали їсти, лупцювали зверх норми. Комунікат був простий: «Дивіться, це через нього».

Коли отримували, що хотіли, нагороджували своїх улюбленців. Камера отримувала повні миски, додаткові пайки хліба. Завжди за рахунок інших. Якщо хтось діставав більше, хтось інший лишався з порожнім шлунком. 

Влад:

— Ми всі були на грані божевілля. Просинаєшся вночі, дивишся, а людина скляними очима вп’ялилася в стелю. Щось йому кажеш, а він тебе не чує.

Рано слухаєш брязкіт алюмінієвих бідонів. Візок рівномірно скрипить. Чекаєш на порцію баланди. Який у цьому сенс? З’їси — продовжиш агонію. Нащо страждати?

Але накласти на себе руки ще важче, ніж жити.

Один із хлопців розмонтував станок для гоління. Хотів бритвою перерізати собі горло. Наглядачі побили його до непритомності. Другий витягнув шнурок зі штанів. Хотів повіситися. Шнурок порвався, він — із розбитою головою.

Владислав Задорін:

— Це було влітку 2023 року. Допит, побої, паралізатор. Відчуваю, що помираю. В роті приторно солодко, сил немає. І раптом мене охоплює лють. Зриваюся, суну на наглядачів. Або мене вбийте, або випустіть! Я так більше не можу!

Отямився в карцері, голий. Стіни й підлога оббиті ґумою. Світла немає, невідомо, чи день, чи ніч. Два дні нічого не їв, два дні під себе ходив у туалет.

Вольт:

— Наглядач підколює: ей ти, Освенцім! Я б тебе в печі спалив!

Інші качаються від реготу, а потім обзивають нас нацистами. І морять голодом, товчуть, принижують. Ми для них не люди. Найважче самому в це не повірити. 

Я навчився контролювати думки. Замість їжі — думаю про сім’ю. Уявляю собі, що маю трейлер, електрогенератор, шашличницю, спальники, намет, карімати і обов’язково маленьку бензопилку. В животі смокче, а я з дружиною й сином їду в подорож Європою.

Влад:

— Одні піддаються тваринним інстинктам і падають низько, а інші навіть у нелюдських умовах залишаються людьми. У камері температура нижче нуля. Вода в склянці замерзла. Гасну. Сил уже нема. Мій командир, офіцер, кожної ночі притуляється до мене всім тілом, гріє, розтирає онімілі ступні. Мені не соромно сказати: я з нареченою не спав так близько. Врятував мене.

Камера в підвалі.

Під кінець липня щось раптово міняється. Влад відчуває: щось не так. Наглядачі вже не лупцюють. Замість слідчого за столом сидить офіцер.

— Їдеш на обмін чи залишаєшся? 

Ступор. Коліна вгинаються.

— Їду, гражданін начальник!

Влад:

— Вночі не можу заснути. Вслухаюся в кожен звук із дворика. Через десять днів мене привозять в інше СІЗО. Перший раз на десять місяців бачу сонце. Сліпить, очі відвикли від денного світла. Хожу весь час по дворику. Нарізаю кола, підношуся над землею.

Дехто з полонених з нервів не може слова сказати. Інші говорять без перерви. Останні години — найдовші. Лише в літаку відчуваю полегшення.

Це відбувається насправді! Я вижив! Повертаюся!

Обмін на кордоні. Ейфорія, знайомі обличчя з бригади. Куди не глянеш, десятки рук протягують їжу. Спробуй це, візьми те. Я беру два помідори. Для смакових рецепторів це шок. Перші овочі за два роки.

Але емоції швидко стихають.

Владислав Задорін:

— Перші дні я їв, блював, знов їв. Нічого не відчував. Уявляв собі повернення з полону як зворушливу сцену. Обійми, сльози радості. А на першій зустрічі на батьків дивився, як на чужих людей. Нуль почуттів, емоцій. Ні добра, ні злості. Тільки сором. І почуття провини. Був у мене в камері хлопчина, дуже виснажений. Кожного дня згасав. Він точно більше заслуговує на обмін, ніж я.

Психолог мені пояснює: це синдром провини вцілілого, нормальна справа. Так само нормальне те що через рік після обміну, коли відчуваю голод, досі переживаю напади паніки. Руки трусяться, серце б’ється, як шалене. Зараз відкриються двері й мене знову заберуть на допит.

Шукаю нервово в кишенях — десь мусить бути якийсь снікерс. Вкусив раз, другий. Вже добре. Бо все ж добре? Мені 25 років і я інвалід війни. Закрита черепно-мозкова травма (занадто багато пляшок об голову розбили), травмований хребет (побиті молотком хребці), вирізаний жовчний міхур (у більшості полонених від нестачі води утворилися камені).

Центр для звільнених із полону. Просторий двір, лавки, альтанки.

День Влада розписаний по годині: обстеження, крапельниці, поїздки по установах.

Ніби найгірше вже минуло, а почуваєшся пригніченим. Нічого не встигаєш. Нічого не розумієш.

Помалу наближається обідня пора. В їдальні чекає домашній обід. Жирний овочевий суп, тушкована свинина з картоплею, салат з макреллю і тертим сиром, компот, кава, тістечко. Білий хліб із хрусткою шкоринкою. Можеш їсти, скільки влізе, все таке смачне. Але шлунок не справляється.

Влад длубає виделкою в картоплі. В голові хаос. Підсвідомість кричить: їж, бо повернеться голод. Тіло каже: стоп, картопля вже в горлі стоїть.

Влад намагається підвестися з-за столу, але не може зрушити з місця. Почуття провини пригнітає, наче брила. добре знає, що тепер відбувається в підвалі полонених. Коридором несеться брязкання бідонів. Баландьор вливає в відро бурду без смаку й запаху. Черговий розділяє листки капусти.

Голод у російському полоні вбиває поволі, але спочатку відбирає гідність.

Влад дивиться на свою повну тарілку. Впихає в себе ще одну ложку.

Україна. Слідчий ізолятор у Сумcькій області.

Начальник СІЗО показує нам камери, в яких чекають на обмін росіяни, взяті в полон під час Курської операції.

У кожній камері кільканадцять чоловік. Під стінами двоярусні нари, посередині — великий стіл із лавками. Червоний Хрест заявив, що невідгороджений туалет порушує гідність полонених. Сипнув грошима, в СІЗО зробили ремонт.

— Тепер повертаються час від часу, щоб зважити росіян. Хочуть перевірити, чи в нас вони не втратили вагу, — каже начальник арешту.

Ігор і Вольт кажуть, що ті в’язниці, де їх тримали, також перевіряли працівники Червоного Хреста. Але до їхніх камер ніколи не добралися.

Жовтень 2024

P.S. Добропорядний громадянин

Перший місяць свободи був сумбурним: наполовину ейфорія, наполовину страх.

Зате два наступні були вже чистим пеклом.

Ідеш до кав’ярні — почуваєшся зрадником. 

Вечірній вихід у місто — гидуєшся поглянути в дзеркало.

Вони досі там. У підвалі. 

А ти? Сидиш за столиком. Живеш.

Аж дивно, бо сумуєш. Не за камерою, а за хлопцями. За надією.

Там були мрії, плани — незважаючи ні на що. А тут? Вдаєш, що живеш.

Рахуєш дні. Аби швидше вийти зі шпиталю, повернутися до своїх. На війну.

Але перш ніж Влад повернеться, він мусить дізнатися, ким вони були. Кожен із них.

Коли Служба безпеки показує фотографії, впізнає кожного. Без вагання.

Наглядачі. Один за одним.

Є прізвища. Дати народження. Адреси. Цей має двох дітей. Той — дачу під містом.

Влад дивиться на фотографії й думає, що вони виглядають, як цілком нормальні люди. Сім’ї. Відпустки. Фотографії з моря.

Вдень вони катували. Увечері поверталися до сімей.

Влад дивиться й думає, що іноді з людьми діються дивні речі. Люди зникають, трапляються нещасні випадки. Як буде з ними? Час покаже. 

Вони ще зустрінуться.

Один погляд на фотографію — й Ігореві стає недобре.

Вона — брюнетка, середнього зросту. Легка сукня. Долонею стискає ремінець від сумочки.

Другою рукою обіймає дівчинку. Сім, може, вісім років.

Але мова не про них.

Найважливіший він — стоїть трохи збоку. Чорні шкіряні мокасини взуті на білі шкарпетки. Сорочка напнута на вгодованому животі. Спітніле обличчя блищить на сонці.

Слідчий питає: — Впізнаєш?

Ігор аж підскакує. Де завгодно впізнав би його!

Це він.

Алєксєй Вікторович Хавецький.

Народжений 23 грудня 1989 року.

Чоловік. Батько.

Заступник начальника охорони у виправній колонії №7 у Пакіно, Володимирська область, Російська Федерація. 

Захоплюється фентезі.

Про те, що Алєксєй любить історії, а ще більше сценки, знали всі в колонії.

Іноді він наказував співати. Іноді танцювати. Потім — обійматися. Пізніше без одягу.

— Ви гарні хлопці, — казав. — Ну, давай. Покажи, як собачки це роблять.

З часом до Алєксєя приєдналися інші. Наглядачі. В’язничний лікар.

Кільканадцять чоловіків. Пристрасні глядачі. 

— Що так тихо?

— Стогни!

— Давай рухайся швидше!

— Подрочи йому!

Після зміни Алєксєй повертався додому.

Брюнетка середнього зросту накриває вечерю. Донька розповідає, що в школі.

Сценка: добропорядний громадянин у колі сім’ї.

Переклав Андрій Савенець