Катажина Яновська: Після отримання Нобелівської премії ви доволі рідко з’являєтеся на публіці й нечасто висловлюєтеся. Складається враження, що це така хитромудра тактика самозахисту.
Віслава Шимборська: Не знаю, чи можна це назвати тактикою. Іноді я приймаю запрошення, яке мене особливо цікавить, або коли просто хочу зустрітися з друзями з якоїсь нагоди. Я не мізантропка. На жаль, будь-яка публічна зустріч зазвичай закінчується тим, що я годину підписую книжки, а після того виявляється, що мої друзі вже порозходилися додому
КЯ: Хіба підписування книжок не справляє автору приємності? Я знаю письменників, які пишаються тим, що до них черга за автографами довша, ніж до колег.
ВШ: Приємно підписати десять книжок, але якщо черга довша, то це вже може бути клопіт. Часом трапляється, що мені судомить руку, тим більше, прізвище у мене довге. От нобелівському лауреатові Даріо Фо дуже пощастило. Якщо він ще замість свого повного імені перед прізвищем поставить першу літеру, то за три хвилини зможе підписати стільки книжок, скільки я підписую за пів години.
КЯ: Ви можете спокійно гуляти вулицями Кракова, чи вас постійно впізнають поціновувачі поезії?
ВШ: Зараз мене вже не так часто впізнають, тому що я зрідка з’являюся на телебаченні. Але я помітила дещо незвичне. Одного дня, наприклад, я можу вийти з дому несхожою на себе. Іншого дня виходжу так само вдягнута, і люди мене впізнають. З цього випливає, що тоді я схожа на саму себе.
КЯ: Отже, у вас є хай некерована, але секретна зброя. А ваша офіційна зброя — секретар?
ВШ: Без нього мені було б дуже важко. Я отримую багато листів. Принаймні на деякі з них потрібно терміново відповісти. Крім того, є книжки та машинописи віршів, які мені надсилають з проханням оцінити. Кожен думає, і має на це повне право, що в мене безліч вільного часу і я відразу кинуся читати й писати, що про це думаю.
КЯ: Поїздки за кордон — теж мука?
ВШ: Я рідко приймаю іноземні запрошення, бо зовсім не маю хисту до мов. Мені довелося б віддати себе на милість перекладача, що водночас і клопіт, і стрес.
Деякі запрошення мають свою кумедну історію. Одного разу турецьке видавництво запросило мене на серію зустрічей. Пан Міхал, відповідаючи, помилився, і замість того, щоб відповісти, що найближчими місяцями це неможливо, написав, що я приїду на кілька місяців. Ми відразу отримали листа від бідних турків про те, що вони не впевнені, чи зможуть надати мені готель на такий тривалий термін... Іноді організатори не враховують, що мені давно не 20. Ситуація така: я сідаю в літак на світанку. Відразу після приземлення з’ясовується, що, крім основної зустрічі, у мене на цей самий день заплановано ще кілька. Нарешті, повністю виснажена, я повертаюся в готель о першій ночі. А наступного дня мене знову чекає те саме.
КЯ: Мало хто розуміє, що це важка праця.
ВШ: Для таких пропозицій мій секретар запропонував мені чудову формулу, якої, однак, не можна вживати у відповідях: я з радістю приїду, як тільки помолодшаю.
КЯ: Чи не намагалися з вас зробити експерта за викликом?
ВШ: Так, бувало. Дзвонив спортивний журналіст і просив прокоментувати результати Мундіалю.
КЯ: І що ви відповіли?
ВШ: У мене одна відповідь: Відколи команда «Шомберки» вибула з першої ліги, мені про це нічого сказати.
КЯ: Чи трапляються замахи на вашу незалежність, які здатні по-справжньому зіпсувати вам настрій?
ВШ: Трапляються. Наприклад, під моїм іменем у Польщі й навіть за кордоном гуляє вірш під назвою «Як я почуваюся». Незважаючи на те, що я спростовувала це в пресі, вірш досі популярний. На жаль, деякі читачі вважають, що я могла написати таке дурнувате грфоманство. Для мене це урок смирення.
КЯ: Ваше небажання виступати на публіці часто пояснюють скромністю.
ВШ: Це не так. Про скромність можна говорити, якщо ми нав’язуємо собі певний тип поведінки. А я тим часом нічого собі не нав’язую. Просто не люблю публічність, і це не вартує мені жодних зусиль.
КЯ: Скромність, мабуть, не надто сумісна з поезією? Ваші вірші наводять на думку про те, що поет, намагаючись вигадувати світи, у певному розумінні стає узурпатором, принаймні він повинен мати сміливість.
ВШ: Справді, писання віршів — це в певному сенсі акт ексгібіціонізму. Але для мене це ексгібіціонізм з часткою іронії.
КЯ: Як поетка ви дуже бережно й точно використовуєте слова. У публічному житті ви також ними не зловживаєте?
ВШ: Сьогодні надто багато балачок ні про що. На мою думку, контакти між людьми стали дуже поверхневими. Зустрічі мають сенс, якщо вони відбуваються у вузькому колі. А ці коктейлі, всілякі багатолюдні світські тусовки для мене не мають великої цінності. Люди підходять одне до одного, цокаються келихами, питають, що нового, а за мить уже розмовляють із кимось іншим. А потім оповідають: я говорив з тим і тим. Ні, вони взагалі не розмовляли.
КЯ: Ви так послідовно відстоюєте свою незалежність, що публіка знає вас тільки з однієї сторони. Ви живете, як у анекдоті: відомі своєю любов’ю до ігор, п’єс, колажів, лотерей… Це схоже на безпечне життя метелика. Вам би не хотілось, щоб цей образ був багатовимірним?
ВШ: Мене не дуже хвилює мій публічний імідж. Мені так легше жити серед людей. Натомість деякі речі потрібно переживати на самоті.
КЯ: Ваші вірші сповнені гумором, під яким захована серйозність. І навпаки. Ви постійно балансуєте між цими двома категоріями, підкреслюючи, що обидві однаково важливі.
ВШ: Тому що так і є.
КЯ: Ви пишете, що ми живемо «обумовленими», знаємо, що в нашу долю вписана смерть. Чи гумор для вас є щитом від цього знання?
ВШ: Іноді так. Але, наголошую, — іноді!
КЯ: В одному з віршів ви говорите про себе, що вам властиві захват і розпач. Вас захоплюють, наприклад, картини Вермеєра. Цікаво, що полотна голландців так подобаються поетам: про них писав Збіґнєв Герберт, ними захоплюється Юлія Гартвіґ, вони також важливі для вас. Що для вас означають ці полотна?
ВШ: Не применшуючи заслуг великих італійських майстрів, Рафаеля та Леонардо, треба сказати, що вони шукали у своїх моделях очевидну красу або настільки ж захопливу потворність. А нідерландський живопис підносив до рівня краси звичайність, буденність, повсякденність. Наприклад, жінки, яких вони писали, насправді не були красивими. І лише на полотні їх осяювала якась внутрішня краса.
КЯ: Так само і з вашою поезією. Ви не женетеся за унікальністю.
ВШ: Це правда. Найбільше в поезії я ціную можливість піднести звичайні події до рангу надзвичайних.
КЯ: Ви часто кажете: не знаю. Чим «не знаю» краще за «знаю»?
ВШ: Слова «не знаю», сприйняті, звісно, всерйоз, містять у собі набагато більше, ніж «знаю». «Знаю» є категоричним й однозначно закритим, а «не знаю» відкрите для багатьох речей, в яких ми намагаємося розібратися.
КЯ: У своїх віршах ви споглядаєте на світ із дивовижних місць і ситуацій. Для вас важливо бачити іншу сторону картини, дивитися в щілину між завісою і сценою. Звідти краще видно?
ВШ: Багатовимірність світу, який ми описуємо, — невичерпне джерело поезії. Кожну річ, кожну тему можна обійти і побачити її з різних місць: зверху, знизу, з чотирьох боків, здалеку, зблизька.
КЯ: Ви почуваєтеся вільною, коли пишете?
ВШ: Саме так. Коли я не підпускаю до себе зовнішній шум, домашні клопоти, різні неприємності, а зосереджуюсь лише на справді важливій для мене справі.
КЯ: Після отримання Нобелівської премії ви сказали, що хочете залишитися людиною, а не людиськом. Вам це вдалося?
ВШ: Намагаюся, боже милий, намагаюся.
КЯ: У рецензії на мемуари Луї Армстронґа, ви писали, що слава супроводжувала його 20 років і він був змушений відгороджуватися від своїх шанувальників стіною секретарів, і що від такого людина гіркне. А ви випадково не згіркли від цієї постійної війни за власну незалежність?
ВШ: Хтозна? Але про це треба запитати у тих, хто мене давно знає.
КЯ: Вас не дратує, що друзі публікують ваші листи, колажі, вирізки?
ВШ: Прикриймо це завісою мовчання.
КЯ: Але ви не розчарувалися в колажах? Це досі ваше захоплення?
ВШ: Так. Одного разу у Франкфурті я навіть використала цю техніку з незвичною метою. Під час книжкового ярмарку нас поселили в готелі дуже далеко за містом. Я вирішила це закарбувати. На сходовому майданчику стояв гігантський глобус. Я створила маленький острів, приклеїла його до найпустішого місця Тихого океану й додала назву готелю. А ще я збиралася зателефонувати Владиславу Бартошевському, який тоді був міністром закордонних справ, і повідомити йому, що з’явився новий острів, з яким, можливо, варто встановити дипломатичні відносини. Напевно, це його розсмішило б. Якщо хтось зупинятиметься в готелі Weitz поблизу Франкфурта, то може перевірити, чи мій острів ще існує.
КЯ: Масова культура намагається заволодіти подіями та людьми, які раніше належали до високого стилю. Чи можна протистояти її тиску?
ВШ: Ми перебуваємо в значно складнішій ситуації, ніж наші попередники. Раніше навколо нагород не було стільки ажіотажу. Лауреатам не доводилося давати стільки інтерв’ю, вони не мусили позувати для такої кількості фото. Вони давали серйозні, дуже обдумані інтерв’ю. Їх не питали, який їхній улюблений колір і що вони зроблять з грошима. Мені дуже подобається непоступливість Беккета, який після отримання нагороди став на терасі й сказав: «Даю вам десять хвилин, фотографуйте мене», а потім зник за дверима.
КЯ: Лауреат Нобелівської премії має певні обов’язки, це роль, яку потрібно зіграти. Чи ухиляючись від своїх зобов’язань, ви не відчували, що порушуєте неписаний звичай, що розчаровуєте своїх читачів?
ВШ: Але я намагалася брати участь у всіх традиційних ритуалах, пов’язаних із нагородою — як у Швеції, так і в Польщі. Я намагаюся бути корисною, наскільки це можливо. Проте я не культурна інституція. А окрім того, я просто не можу з’являтися і говорити, говорити, говорити з восьмої ранку до півночі. Мені потрібен час на мовчання. Поезія твориться в тиші.
Переклала Марія Шагурі
