Зоряна Вареня: Де вам було складніше працювати послом — в Туреччині чи Польщі?
Василь Боднар: Кожна країна має свою специфіку. Я люблю обидві, але Польща мені ближча: я вже працював тут раніше, У 2006–2010 роках Василь Боднар був першим секретарем і радником Посольства України в Республіці Польща. тут народилося двоє моїх дітей. До того ж польську мову я знаю набагато краще, ніж турецьку. Польща загалом ближча нам і ментально, і географічно. Посольство України в Польщі сьогодні — найбільша закордонна дипломатична установа України, і для мене велика честь його очолювати. Польща відкрита до співпраці з Україною, і ці можливості потрібно правильно використовувати.
ЗВ: Що вам у Польщі подобається, а що — ні?
ВБ: Подобається готовність іти вперед попри перепони. У Польщі досі відчувається драйв після успішної трансформації — польські друзі не зупиняються на досягнутому, ставлять амбітні цілі, рухаються далі. Свідченням цього є динамічний розвиток оборонних спроможностей Польщі, власний оборонний потенціал. Це гарний приклад і для нас, українців, адже наша працездатність та бажання змін на краще не менш амбітні.
До того ж у Польщі, та й загалом Євросоюзі, правова система діє ефективно: наприклад, суттєво знижено рівень корупції, впроваджено стимули, підвищено зарплати і водночас посилено контроль і відповідальність.
Важлива й любов поляків до своєї країни — і вона проявляється у всьому: від знання історії власного роду і держави до гордості за них. У Польщі принцип «свій до свого по своє» працює на всі сто відсотків. Саме це лежить в основі національної самосвідомості. Це також добрий приклад для нас.
Василь Боднар та Зоряна Вареня. Фото: Мацєй Станік / Нова Польща ЗВ: А що у Польщі ви не можете прийняти?
ВБ: Я не зовсім розумію риторику деяких політиків щодо виходу Польщі з Євросоюзу, особливо в нинішній геополітичній ситуації. Адже саме членство Польщі в ЄС сприяло добробуту й стабільності країни. Як на мене, ті, хто просуває такі ідеї, працює проти польської держави.
Можливо, це частково обумовлене тим, що нові покоління не відчули труднощів 80–90-х років і сприймають сьогоднішній достаток як даність. Це як у молодій сім’ї: якщо вона самотужки заробила на квартиру, автівку та інші блага, то значно більше їх цінує, адже це результат власної праці. А якщо все це їй подарували чи передали у спадок — то воно сприймається як належне і шанується значно менше. Втім чітко пояснити, навіть самому собі, чому дедалі частіше звучить риторика проти ЄС, я не можу.
ЗВ: Польська та українська політика сильно відрізняються?
ВБ: Наразі складно проводити прямі порівняння. Водночас польський досвід громадянського суспільства слугував прикладом для його формування в Україні. Саме Польща стала найближчим прикладом демократії, європейської інтеграції та трансформації, на який Україна орієнтується. Скажімо, окремі українські інституції, зокрема антикорупційні, формувалися за аналогією з польськими. Інститут національної пам’яті України також певною мірою створювався за польським зразком.
Водночас політична система Польщі більш структурована: в ній діють класичні партії з чітко визначеним електоратом і усталеною політичною орієнтацією. А українська політична система все ще перебуває у процесі розвитку.
Нині, під час повномасштабного вторгнення, Україна змушена наздоганяти європейські країни прискореними темпами. Втім наше усвідомлення цінності держави значно зміцнилося, сьогодні ми чітко розуміємо, що саме захищаємо і за що боремося.
Згадаймо Україну 2021 року. Якою була її вага в Європі й світі загалом? Чи існувала реальна перспектива європейської інтеграції? Чи могли ми тоді говорити про вступ до НАТО? Чи могли уявити, що українські військові не тільки оборонятимуть свою країну, а й захищатимуть Європу чи перебуватимуть, наприклад, на Близькому Сході і допомагатимуть іншим країнам протидіяти російській загрозі?
Завдяки силі й внутрішньому стержню українського народу та керівництву, яке активно бореться, зокрема на дипломатичній арені, Україна динамічно розвивається. Настільки, що в окремих сферах наздоганяє Польщу, а подекуди й випереджає, як-от у IT-секторі чи оборонній галузі. І це чудовий стимул шукати партнерів для примноження успіху.
ЗВ: Через чітко поділений польський електорат політичне середовище в країні теж дуже поляризоване. Вам доводиться лавірувати?
ВБ: Мої вчителі-наставники колись казали, що Польща перебуває у перманентному виборчому циклі: ще не завершилися одні вибори, а вже починаються наступні. І це позначається на ставленні до України та українців. Тому наше завдання як дипломатів — згладжувати гострі кути, шукати шляхи вирішення проблем і спрямовувати дискусії у конструктивне русло.
Із представниками президента, уряду, коаліції, а також опозиції потрібно постійно комунікувати й шукати точки дотику. 2022 року тодішній правоцентричний уряд надав велику допомогу: ухвалював відповідні закони, забезпечував логістику, передавав озброєння, підтримував біженців. Водночас цілком природно, що з часом на перший план вийшли внутрішні питання і двосторонні проблеми, і ситуація дещо змінилася.
Українські урядовці постійно працюють над тим, щоб усе розвивалося в доброму напрямку. Візьмімо, наприклад, історичні суперечки. Тривалий час ми намагалися організувати форум істориків, на якому б актуальні теми обговорювалися професійно, обґрунтовано фактами, а не політизовано, на основі емоцій. І нам таки вдалося домовитись. Центр діалогу Юліуша Мєрошевського та Інститут національної пам’яті України у травні 2026 року проведуть великий конгрес українських і польських істориків.
Таких ініціатив можна реалізувати значно більше в різних сферах — від пошуково-ексгумаційних робіт до спільних досліджень і культурних заходів.
Василь Боднар. Фото: Мацєй Станік / Нова Польща ЗВ: Існує думка, що в Польщі підтримувати Україну з часом стало немодно.
ВБ: Це не так. Погляньмо не на відрізок 2022–2026 років, а на період від 1991-го до сьогодні. Динаміка ставлення завжди коливалася синусоїдою: то вгору, то вниз. Під час українських революцій, війни чи інших криз серед поляків зростала емпатія до українців і, відповідно, підтримка. У спокійніші періоди середній рівень позитивного ставлення тримається на рівні 45–55 %. Яскраве підтвердження того, що емпатія польського суспільства нікуди не зникла, — збір коштів на генератори для України. Звичайні громадяни зібрали понад 10 мільйонів злотих, чималі суми передала Римо-католицька Церква Польщі, значну допомогу надав і польський уряд.
В Україні Польщу загалом оцінюють досить добре. Звісно, існують проблеми при перетині кордону чи трапляються випадки негативного ставлення до українців, але вони не визначають загального сприйняття. Навпаки, Польща у свідомості українців — дорога життя під час повномасштабної війни та приклад успішної трансформації. Польща першою приходила на допомогу Україні в трагічні моменти, і саме цей наратив закорінений в українському суспільстві.
ЗВ: Проте у дискусіях довкола відносин наших країн лунає чимало негативних оцінок.
ВБ: Про що б не дискутували — чи то про питання спільної історії, чи про зміни у польському законодавстві щодо українських біженців, — проблеми потрібно вирішувати. Скажімо, 2023 року гостро стояло питання блокування кордону польськими аграріями, ввезення українського зерна та іншої сільськогосподарської продукції. Сьогодні про це майже не чути: відповідальні структури, зокрема міністерства та асоціації, постійно працюють у цій сфері, шукають порозуміння і взаємовигідні рішення, намагаються запобігти спільним втратам. Адже від блокування кордону втратили обидві сторони. Як відомо, збіжжя зберігається набагато довше, ніж, умовно кажучи, сир і ковбаса, які польські виробники експортували в Україну.
ЗВ: Питання історичних суперечок у Польщі довкола українців останнім часом було одним із найгостріших. Чи вдалося знизити градус напруги?
ВБ: Коли 2024 року я прибув до Варшави, ситуація з історичними проблемами була дуже напружена. Починати довелося не з нуля, а з мінуса. Спершу потрібно було перевести діалог у конструктивну площину.
Міністр закордонних справ Андрій Сибіга визначив історичну проблематику як одне з ключових завдань для врегулювання відносин із Польщею. Уже наступного дня мого перебування у Варшаві вдалося підписати двосторонню політичну декларацію міністрів закордонних справ, яка відкрила дорогу до вирішення історичних проблем. Швидко налагодилася тісна співпраця між міністрами культури, постала робоча група з питань ексгумацій.
Сьогодні для українців головним є забезпечення фронту: логістика, постачання амуніції, зброї та інших ресурсів, необхідних для виживання держави. А для Польщі на першому місці — тема історії. Нам потрібно це зрозуміти і сприйняти. Ця тема впливала на політичний діалог, на публічний дискурс, в якому, зокрема, лунали звинувачення українців у невдячності. Проте коли ми почали працювати, з’явилися результати і рівень напруги помітно знизився.
Зустріч прем’єра Польщі Дональда Туска з президентом України Володимиром Зеленським 17 грудня 2024 року у Львові відбулася вже в зовсім іншій атмосфері. За місяць, в січні 2025 року, Україна надала перший дозвіл на проведення ексгумацій у Пужниках. Нині тривають пошуки в Углах, плануються наступні етапи. Ці кроки суттєво знизили гостроту питання.
Звісно, окремі теми й надалі викликають суперечки. Проте вони наразі не визначають порядку денного. Особливо після того, як до Польщі залітали російські дрони і фокус уваги змістився на тематику безпеки. Безпека сьогодні хвилює людей найбільше, а теми, які намагаються розігрувати політики чи російська пропаганда, яка хоче нас розсварити, маю надію, відходять на другий план.
Василь Боднар. Фото: Мацєй Станік / Нова Польща ЗВ: Чи не змістився фокус з історичних питань лише тимчасово? Через, наприклад, події на Близькому Сході? Чи не повернемося ми знову до гострих дискусій довкола «невдячності українців» та Волинського злочину?
ВБ: Історична тематика традиційно є на порядку денному двосторонніх відносин. Але ми є свідками змін як громадської думки, так і нормативної бази. Поволі відходять стереотипи й негативні судження про те, що українці нібито паразитують на польській соціальній системі чи щось відбирають у поляків. Натомість дедалі більше у фокус уваги польського суспільства потрапляє великий внесок українців у польську економіку.
Та частина польських політичних еліт, яка маніпулювала історичними темами задля власних дивідендів, ці дивіденди вже використала. Втім не виключаю, що напередодні виборів 2027 року окремі політики знову можуть спробувати використати ці питання для політичної вигоди.
Але варто дивитися ширше: чи зникнуть до того часу ключові загрози для України та Польщі? Сумніваюся. Якщо ми знову почнемо перекладати провину один на одного, цим укотре скористається Росія. Тому важливо зосередитися на спільних інтересах і спільних загрозах.
Схоже, ми вже перейшли від негативізму до конструктивної співпраці — через згладження історичних питань, співпрацю в оборонній сфері та планування відбудови. У червні 2026 року в Ґданську відбудеться Конференція з питань відновлення України — ось, що відповідає інтересам польського бізнесу. Ось він, конструктивний наратив: нам потрібна співпраця.
ЗВ: У польських медіа часто з’являються повідомлення про інциденти щодо українців — і словесні, і фізичні. Чому вони трапляються і частішають?
ВБ: Зростає підтримка правих партій, посилюється загальносвітовий антиміграційний тренд. До того ж частина польського суспільства не задоволена діями тих чи інших політичних діячів чи сил. Активно працює російська пропаганда. В результаті часто агресія спрямовується на українців — як на велику й помітну групу, залучену в різних сферах життя Польщі.
Я ще під час виборів 2025 року говорив у медіа: той, хто негативно експлуатує тему українців у Польщі, зрештою програє. Так і сталося.
Частина цих інцидентів, про які ви згадуєте, — побутові випадки. Скажімо, неправильно припаркована автівка чи собака справила свої потреби в неналежному місці. У таких випадках немає національного підґрунтя, проте їх намагаються подати як негативний тренд, пов’язаний з українцями.
Водночас загальна ситуація справді невтішна. 2025 року тільки поліція зафіксувала понад 530 випадків негативного ставлення до українців на ґрунті національності. Інциденти трапляються в школах, на роботі, в громадських місцях.
Понад мільйон українців приїхало до Польщі не з власної волі, а через війну: їхні домівки бомбардують, їхні села і міста окуповані. Так, частина з них планує залишитись, інтегрується, вивчає мову. Проте багато людей чекає першої нагоди повернутися додому: за різними оцінками, близько 60–70 % українських біженців.
ЗВ: Досі не вирішена проблема з перетином польсько-українського кордону, на якому людям доводиться чекати по 8–12 годин.
ВБ: Зараз період Великодніх свят, коли кордон справді надзвичайно перевантажений. В інший час зазвичай доводиться чекати трохи менше, але це не знімає актуальності питання.
Ми активно працюємо над відкриттям нових пропускних пунктів і збільшенням кількості спільних пунктів, де процедур менше. Втім, навіть якщо б пункти пропуску діяли на кожному кілометрі, вони все одно були б перевантажені. Йдеться про приблизно 19–20 мільйонів перетинів на рік — і наявної інфраструктури завжди буде замало. Кардинально ситуація зміниться лише тоді, коли Україна вступить до Європейського Союзу і кордон зникне. І це цілком реально.
Василь Боднар та Зоряна Вареня. Фото: Мацєй Станік / Нова Польща ЗВ: Проте проблема полягає не тільки в чергах, а й у ставленні прикордонників.
ВБ: Є формальні процедури, яких потрібно дотримуватися, але є й людський фактор: наче все відбувається за правилами, проте прикордонники та митники іноді надто прискіпливі. Водночас і громадяни не завжди дотримуються встановлених норм, скажімо, щодо перевезення різних товарів. Треба пам’ятати, що це зовнішній кордон Євросоюзу, на якому діє суворий контроль відповідно до законодавства ЄС.
Ми зі свого боку постійно наголошуємо польським партнерам: на кордоні важливо не лише дотримуватися процедур, а й зберігати людяність — ставитися до людей коректно, без надмірної жорсткості.
ЗВ: У Польщі багато говорять про відбудову України. Йдеться про вже початі процеси чи про теоретичні плани після завершення війни?
ВБ: Співпраця вже триває — передусім там, де знищені об’єкти потребують негайного відновлення, без якого місто не зможе функціонувати. Паралельно реалізуються проєкти у ближчих до Польщі регіонах. Йдеться про інфраструктуру, яка не є пріоритетною ціллю для російських атак, але створює економічні можливості: дорожні проєкти на Закарпатті, рекреаційні об’єкти на Івано-Франківщині та Львівщині.
Деякі польські фірми вже активно працюють на українському ринку. Діє Українсько-польська торгова палата, яка координує проєкти та допомагає налагоджувати співпрацю. Польське агентство інвестицій і торгівлі не тільки просуває польський бізнес в Україні, а й залучає український бізнес до Польщі, створюючи спільні підприємства або об’єднуючи бізнеси. Паралельно Корпорація страхування експортних кредитів гарантує контракти в Україні.
Тобто навіть в умовах війни діють механізми, які знижують ризики і дають змогу заробляти, що для бізнесу є найважливішим. Україна сьогодні має велику потребу — не лише у зброї, а загалом у всьому, від палива до різного роду матеріалів, які Польща може постачати.
У питанні відбудови дуже важлива роль Польщі — і через географічну близькість, і через ментальну спорідненість. Розташовані на кордоні польські фірми можуть безпосередньо заходити на український ринок. Крім того, вони можуть кооперуватися з компаніями інших країн — від Туреччини до Японії, — виступати підрядниками, забезпечувати логістику. Тобто можуть отримувати дохід на різних рівнях. З часом іноземні компанії створюватимуть у Польщі свої осередки для підтримки власного бізнесу в Україні. Польща до цього готова: вона має сучасну інфраструктуру, одну з найрозвиненіших у Європі мереж аеродромів і аеропортів, що сприяє зручному переміщенню і людей, і товарів.
ЗВ: Те, що ви з Тернопільщини, допомагає вам у роботі? Маю на увазі історичні контексти.
ВБ: Мала батьківщина завжди впливає на світогляд та становлення людини. Так само й у моєму випадку: близькість до кордону з Польщею впливала на моє розуміння і сприйняття наших сусідів. Я навчався у Львівському університеті імені Івана Франка, який віддавна співпрацює із Польщею. Ми, студенти, формувалися під впливом польської наукової думки — теорії міжнародних відносин, політичних наук, історії. Наш декан, професор Маркіян Мальський, був послом у Польщі у 2010–2014 роках, добре розуміє країну зсередини — чутливість тем і важливість розвитку окремих напрямків. Це теж вплинуло на формування моїх поглядів. Крім того, ще з середини 90-х я їздив до Польщі: писав дипломну роботу, проходив стажування, збирав матеріали про східну політику Польщі.
Професійно я займаюся польською тематикою з 2006 року, і вона завжди залишалася у фокусі моєї уваги. Навіть у Туреччині чи інших країнах, де я працював, найближчими партнерами часто були польські дипломати. Завдяки цьому я не забував мову і залишався в контексті польських справ.
Василь Боднар. Фото: Мацєй Станік / Нова Польща ЗВ: Декілька особистих питань. Коли ви востаннє плакали?
ВБ: Коли у жовтні 2022 року в Посольстві України в Туреччині ми приймали українських дітей-сиріт. Їх евакуювали з одеського дитбудинку «Сонечко». Зовсім маленькі, хтось не міг ходити, хтось дуже хворий. Це було неймовірно болісно. Я сам — батько, і серце просто розривалося за цих дітей.
Ми з дружиною їх відвідували, підтримували, але щоразу мене накривали сильні емоції — наскільки жорстоким може бути світ. Так, у цих дітей були опікуни, але це не рідні люди. По поведінці малечі було видно, що їй страшенно бракує родинного тепла.
Проте були й сльози радості: у вересні 2022 року, коли звільнили командирів-азовців, оборонців Азовсталі. Для мене це стало несподіванкою. Я не міг стримати сліз, коли зустрічав людей, яких мали стратити у Маріуполі, а вони повернулися живими. Такі моменти викликають дуже сильні переживання. Можливо, з віком я став більш сентиментальним, але коли це згадуєш, емоції повертаються.
ЗВ: Перший день миру. Яким він буде для вас?
ВБ: Я поїду до мами. Їй уже за сімдесят, а вирватися до неї майже не вдається — щоденність поглинає.
Люди дуже чекають миру, але більшість, думаю, ще не знає, що робитиме в перший день після закінчення війни. Я не будую ілюзій. Для мене досі відкрите питання, яким буде цей мир — чи принесе він полегшення, чи, навпаки, стане черговим випробовуванням. Втім гадати — не наша справа. Наше завдання: максимально працювати заради спільної мети — миру для України.
ЗВ: Можливо, тоді будуть сльози радості?
ВБ: Я не впевнений, чи не доведеться готуватися до чогось іншого. Не виключаю, що перемир’я може виявитися загрозою більшого масштабу, адже ми не знаємо, чим завершаться протистояння. Тому я не був би надміру оптимістичним.
Колись мені поставили риторичне питання: чого вчитися — іноземної мови чи стрільби? На жаль, потрібно і те, і інше. Але в критичний момент стрільба може врятувати життя, а мова — не завжди. Сьогодні українське суспільство фактично відновлює або заново опановує навички, які формувалися століттями, адже ми постійно воювали. Згодом були періоди свого роду перемир’я, замирення, ілюзії миру, і це трохи розслабило людей. Я бачу схоже відчуття віддаленості загрози в багатьох європейських країнах, де добробут приспав обачність. Навіть у Польщі це помітно.
2013 року, коли в Сирії на повну розгорталася громадянська війна, я був у Туреччині. Згодом мільйони біженців буквально заповнили турецькі міста. Тоді для нас, українців та поляків, це здавалося чимось далеким. Пригадую, як країни ЄС реагували на перше прохання Туреччини захистити повітряний простір: вони надали часткову допомогу, яка виявилася не зовсім ефективною. Згодом це призвело до збиття російського літака турецькими пілотами. Туреччині вдалося не допустити війну на свою територію, але вона стала прифронтовою країною.
Коли розпочався повномасштабний напад на Україну, у мені знову заговорило знайоме відчуття: все повторюється, а ми часто не робимо висновків із чужого досвіду, доки трагедія не торкнеться нас самих. Лише тоді починаємо діяти.
Біда змусила українців змінитися, піднятися, мобілізуватися, щоб захистити себе й водночас показати лідерство, стати прикладом для багатьох країн.
Василь Боднар. Фото: Мацєй Станік / Нова Польща ЗВ: Про що ви мрієте?
ВБ: Моя головна мрія — щоб закінчилася війна і Україна вступила до Європейського Союзу. Я не бачу іншої цивілізаційної моделі розвитку, яка давала б людям змогу почуватися гідно у своїй державі. І якщо у 2021–2022 роках це здавалося радше рожевою мрією, то сьогодні це вже цілком реалістичний план. Проте для його втілення потрібна наполеглива робота всього суспільства і зміни у кожному з нас.
Редакторка Наталя Ткачик
